скачать книгу бесплатно
Сюньове Сульбакен. Весiльний марш
Бйорнстьерне Бйорнсон
Істини
Бйорнстьерне Бйорнсон (1832–1910) – норвезький письменник i поет, лауреат Нобелiвськоi премii з лiтератури 1903 р., автор тексту норвезького нацiонального гiмну. Його повiсть з життя селян «Сюньове Сульбакен» (1857) знаменувала початок нового етапу розвитку не тiльки норвезькоi лiтератури, а й усього суспiльства. Це зворушлива розповiдь про норвезьких Ромео та Джульетту, якi долають усi перешкоди i залишаються разом. Життю селян присвячена i повiсть «Весiльний марш» (1873), в якiй письменник змальовуе норвезьких селян як людей, надiлених творчим даром, надзвичайно чуйних i щирих.
Бйорнстьерне Бйорнсон
Сюньове Сульбакен
Весiльний марш
Повiстi
Сюньове Сульбакен
Роздiл перший
Посеред розлогих долин Норвегii височiють пагорби, якi вiд ранку до вечора зусiбiч осявае своiм промiнням сонце. Люди, що мешкають ближче до пiднiжжя гiр i рiдше бачать сонце, називають такi пагорби Сульбакен – Сонячне узвишшя. Дiвчинка, про яку тут пiде мова, мешкала саме на такому узвишшi, i хутiр теж називався Сульбакен. Снiг залягав там пiзно восени, а танув найранiше – напровеснi.
Господарi хутора були гаугiанцями[* - Гаугiанцi – прибiчники Г. Н. Гауге (1771–1824), керiвника релiгiйного руху в Норвегii кiнця XVIII – початку XIX ст.], iх прозивали «читцями», бо вони читали Бiблiю запопадливiше, нiж iншi. Чоловiк називався Гутторм, а дружина – Карен. Їхнiй син-первiсток помер, тож вони три роки й ногою не ступали на схiдну половину церкви, де хрестили дiтей. Згодом у них народилася донечка, яку вони хотiли наректи на пам’ять про сина Сюверта схожим iменем, тож доню охрестили Сюньов, бiльш спiвзвучного iменi не знайшлося. Але мати називала дiвчинку Сюньове, бо, доки та була малою, додавала завжди до iменi «моя» – «Сюньове моя», iй здавалося, так легше вимовляти. Як дiвчинка вже пiдросла, усi кликали ii, як мати, – Сюньове. Навколишнi мешканцi мали одностайну думку, що, скiльки сягае людська пам’ять, не було ще в iхнiй парохii такого милого дiвчати, як Сюньове iз Сульбакена.
Ще зовсiм крихiткою батьки брали ii щонедiлi з собою до церкви, хоч дiвчинка ще й не розумiла нiчого з проповiдi, iй здавалося, нiби священик водно лае Бента-Острожника, який завжди сидiв пiд самою казальницею. Але батько наполягав на тому, щоб дiвчинка ходила з ними, мовляв, хай звикае.
Мати також погоджувалася з ним, додаючи: «Невiдомо, як за нею наглянуть удома, доки ми в церквi». Якщо в господарствi чахнуло якесь ягня, козеня чи порося або занедужувала корова, худiбку вiдразу дарували Сюньове, i тварина миттю оклигувала. Так запевняла матiр. Батько не надто йняв тому вiри, але чи не байдуже, кому належить маржинка, лиш би дужа була.
На iншому боцi долини, бiля самого пiднiжжя високих гiр, лежав хутiр Гранлiен – Смерековий схил, названий так через те, що з усiх бокiв його оточував дрiмучий смерековий лiс, чи не найбiльший в усiй околицi. Прадiд нинiшнього господаря хутора воював i якийсь час перебував у Гольштайнi, який взяли в облогу росiяни. З тiеi вiйськовоi виправи вiн привiз у своему ранцi чимало дивовижного чужинецького насiння та й посадив навколо хати. Проте з часом рослини вигинули, лише зi смерекових шишок, що випадково затесалися до насiння, вирiс густий смерековий лiс, сховавши у своiй сутiнi присадибнi будiвлi. Прадiда звали Турбйорном на честь дiда; його найстаршого сина – Семуном, на честь батька. Так i повелося споконвiку, що господарi хутора називалися то Турбйорнами, то Семунами. Однак подейкували, що в Гранлiенi господарям таланило теж навперемiну i не тому, хто звався Турбйорном. Коли в нинiшнього господаря, Семуна, народився первiсток, вiн довго вагався, але не посмiв переступити родинноi традицii, тож назвав сина Турбйорном. З голови йому не йшла думка, чи не можна так виховати хлопця, щоб оминути долю, пророковану людським поголосом. Семун не мав цiлковитоi певностi, однак йому здавалося, нiби вiн помiчае у хлопчиська першi ознаки непокiрноi вдачi. «Це треба викорiнювати…» – сказав вiн матерi. Коли Турбйорновi виповнилося три роки, батько, бувало, сiдав з рiзкою бiля нього й змушував скласти на мiсце розкиданi цурпалки, пiдняти пожбурене горня або погладити кота, якого малий скубнув спересердя. Коли на батька таке находило, матiр завжди виходила з хати.
Семуна дивувало, що старшим ставав хлопець, то важче було тримати його в шорах, незважаючи на суворе батькiвське виховання. Вiн рано засадив його до книжки, брав з собою на поле, щоб завжди мати шибеника перед очима. На материних плечах лежав догляд за господарством та меншими дiтьми; приголубити синочка й застерегти не робити збиткiв вона могла тiльки зранку, одягаючи малого. Та ще в недiлю або на свята, коли родина збиралася разом, вступалася за нього перед батьком. Турбйорн, який завжди дiставав позавуш лише за те, що читав б i а як аб, а не як ба, i за те, що намагався вiдшмагати малу Інгрiд, як шмагав його самого батько, думав собi не раз: «Чого ж мене завжди карають, а меншим усе дозволено?»
Перебуваючи цiлими днями при батьковi й не вiдважуючись з ним на розмову, Турбйорн став маломовним, зате багато думав. Та якось, коли вони перевертали сiно, йому таки вихопилося з уст:
– Чому на Сульбакенi сiно вже висушили й погромадили, а тут воно ще вогке?
– Бо у них бiльше сонця, нiж у нас…
Тодi хлопчик вперше помiтив, що сонячна розкiш, у якiй купався Сульбакен i якою вiн так тiшився, призначалася iншим, а не йому. Вiдтодi вiн частiше позирав на Сонячне узвишшя.
– Не сиди склавши руки i не витрiщайся, – штурхав його батько. – Тут i малому, i великому треба гарувати до сьомого поту, аби було що покласти до рота.
Коли Турбйорновi виповнилося сiм чи вiсiм рокiв, Семун узяв до господарки наймита. Наймит називався Аслак i, незважаючи на свiй юний вiк, встиг набачитися свiту. Того вечора, коли Аслак з’явився на хуторi, Турбйорн уже спав. Наступного ранку хлопчина сидiв за книжкою, раптом хтось з нечуваним грюкотом вiдчинив ногою дверi, i до хати з величезним оберемком дров увiйшов наймит. Вiн гепнув дрова додолу так, аж цурпалки розлетiлися навсiбiч, й застрибав, струшуючи з себе снiг. Пiдстрибуючи, Аслак примовляв:
– Але й студено, як казала тролиха, вгрузнувши по пояс у кригу.
Батька не було в хатi, мати мовчки змела з долiвки снiг i винесла за порiг.
– На що витрiщився? – запитав Аслак у Турбйорна.
– Нi на що, – злякано вiдповiв той.
– Бачив пiвня на останнiй сторiнцi своеi книжки?
– Так.
– А бачив, як до нього курки злiтаються, лишень згорнеш книжку?
– Нi.
– То подививсь!
Малий слухняно зробив як велено.
– Ото телепень! – буркнув наймит.
Та вiд тiеi митi нiхто не мав такоi влади над Турбйорном, як Аслак.
– Нiчого ти не знаеш, – якось сказав Аслак до малого, що, як завжди, не вiдходив вiд наймита нi на крок.
– Знаю, геть усе аж до четвертоi глави, – заперечив Турбйорн.
– Пхе! Ти ж навiть не знаеш про троля, який протанцював з дiвчиною до сходу сонця, а тодi луснув, мов теля, яке обпилося квасного молока.
Ще нiколи в життi Турбйорновi не доводилося чути стiльки мудростi нараз.
– А де це було? – поцiкавився вiн.
– Як це – де? Звiсно, на Сульбакенi…
Турбйорн аж очi вибалушив.
– А чув про чоловiка, який продався чортовi за пару старих чобiт?
Вiд зачудування хлопцевi мову вiдняло.
– Гадаеш собi, де це було? Ге… Теж на Сульбакенi. Бач, он там, унизу, де потiчок тече… Ой лишенько, поганi справи з твоею християнською наукою, – вiв Аслак далi. – Про Карi Луб’яну Спiдницю теж, мабуть, не чув?
Нi, нiчого такого вiн не чув. Хоч як швидко працював Аслак, рот йому не замикався. Наймит розповiдав i про Карi Луб’яну Спiдницю, i про млинок, що меле сiль на днi морському, i про чорта в дерев’яних шкарбанах, i про троля, якому защемило бороду в пеньку, про сiмох зелених русалок, якi повищипували волосся на ногах у Пера Мисливця, а той спав i нiяк не мiг прокинутися, – усе те вiдбувалося на Сульбакенi.
– Що це, на Бога, дiеться з хлопцем? – стривожилася наступного дня матiр. – Вiд самого свiтання клячить на лавi й не зводить очей з Сульбакена…
– Так, нинi вiн зайнятий, – мовив батько, який собi при недiлi вилежувався вiдпочиваючи.
– Люди кажуть, нiби вiн посватався до Сюньове Сульбакен, – озвався Аслак i додав: – Та люди багато чого базiкають…
Турбйорн не розумiв до пуття, про що мова, однак почервонiв мов буряк. Коли Аслак покепкував з його нiяковостi, хлопчик зсунувся з лави, взяв до рук катехiзис i заходився читати.
– Ага, втiшайся словом Божим, – хмикнув Аслак, – бо не бачити тобi Сюньове як своiх вух…
Минуло кiлька днiв. Турбйорн, гадаючи, що недiльна розмова вже забулася, стиха, бо трохи бентежився, запитав у матерi:
– Хто така Сюньове Сульбакен?
– Маленька дiвчинка, яка колись стане господинею Сульбакена.
– І вона мае луб’яну спiдницю?
Мама вражено глянула на сина.
– Що це ти вигадав?
Турбйорн вiдчув, що бовкнув дурницю, i замовк.
– Гарнiшоi дитини ще свiт не бачив, – додала матiр. – Такою вродою обдарував ii Господь за нiжну й ласкаву вдачу та за стараннiсть до науки.
Так Турбйорновi вдалося вивiдати дещо про Сюньове Сульбакен.
Одного дня Семун працював у полi з Аслаком, а повернувшись увечерi додому, сказав синовi:
– Щоб я тебе бiльше не бачив з тим наймитом!
А що Турбйорн на його слова й вухом не повiв, за якийсь час додав:
– Побачу тебе з ним ще раз, начувайся!
Вiдтодi хлопчик терся бiля Аслака, коли не бачив батько. Та якось Семун застав обох за балачкою, дав синовi березовоi кашi й замкнув у хатi. Тепер, щоб поговорити з наймитом, доводилося чекати нагоди, як батька не буде вдома.
Однiеi недiлi – батько саме був у церквi – Турбйорн наробив бешкету. Вони з Аслаком кидалися снiжками.
– Досить, – заскиглив малий. – Менi боляче! Кидаймо краще в щось iнше…
Аслак одразу пристав на пропозицiю. Спершу вони жбурляли снiговими кульками в струнку смерiчку бiля комори, потiм – у ворота комори, а тодi – у вiкно.
– Не в саму шибку цiлься, а в лиштву, – порадив Аслак.
Однак Турбйорн таки поцiлив у шибку й зблiд.
– Пусте, хто про це довiдаеться? – заспокоiв Аслак. – Прицiлюйся лiпше.
І знову посипалася шибка.
– Не хочу бiльше жбурляти!
Тiеi митi з хати вийшла найстарша з його сестер, мала Інгрiд.
– У неi кидай! – пiд’юджував хлопчину Аслак.
Турбйорн, не вагаючись, пожбурив снiгом у сестру. Дiвчинка розплакалася, з хати на плач вийшла матiр i звелiла вгомонитися.
– Жбурляй, жбурляй! – шепотiв на вухо Аслак.
Турбйорн уже розiйшовся – не спинити.
– Ти геть з глузду з’iхав! – крикнула матiр i кинулася до сина, намагаючись його упiймати.
Та де там! Турбйорн утiкав, вона наздоганяла – так i гонили подвiр’ям; Аслак реготав, матiр погрожувала всiма карами на свiтi. Нарештi таки схопила хлопчиська в снiговiй кучугурi й вже занесла, було, руку, щоб добряче вiдлупцювати неслуха, як той огризнувся:
– А я все одно битимуся! Тут усi б’ються!
Матiр, вражена, опустила руки, глянула малому в вiчi.
– Знаю, хто тебе цього навчив! – мовила вона, мовчки взяла сина за руку й повела до хати.
Вдома матiр також нi словом не озивалася до Турбйорна, зате була лагiдна з меншими дiтьми, раз у раз казала iм, що скоро повернеться з церкви татко. У хатi ставало щось надто гаряче. Аслак попросився провiдати якогось родича. Мати не суперечила. Та коли Аслак пiшов, Турбйорн наче аж зростом змалiв. Йому нестерпно розболiвся живiт, а долонi так спiтнiли, що позалишалися мокрi слiди на сторiнках книжки. Хоч би тiльки мама нiчого не розповiла батьковi! Але попросити ii про це малий не вiдважувався. Йому паморочилося в головi, паволокою застилало очi. Невблаганно цокав годинник: цок-цок, цок-цок! Турбйорн не мiг всидiти на мiсцi, його вабило до вiкна – подивитися на Сульбакен. Лише вiн единий височiв, як завжди, заснiжений, огорнений спокоем, виблискуючи, мов перлина, на сонцi; будиночок на його схилi усмiхався усiма шибками, цiлими й неушкодженими, звiсно. З димаря клубочився, весело витанцьовуючи, дим. Там, ясна рiч, також готували обiд для родини, яка ось-ось мала повернутися з церкви. Сюньове, напевно, виглядала батька, не боячись жодноi прочуханки, не те, що вiн. Турбйорн не знав, чого вчепитися. Охоплений нараз безмежною нiжнiстю до молодших сестричок, вiн навiть вiддав Інгрiд блискучого гудзика, що йому подарував Аслак. Мала обiйняла брата за шию, а вiн пригорнув ii до себе.
– Моя люба крихiтко Інгрiд, ти не гнiваешся на мене?
– Нi, Турбйорне! Можеш жбурляти в мене снiгом скiльки тобi заманеться!
Раптом з сiней долинуло гупання – хтось обтрушував з себе снiг. То прийшов батько! Настрiй вiн мав добрий та лагiдний, але це було ще гiрше.
– То що? – мовив батько, роззираючись навкруги. Турбйорн принишк, дивуючись, як це годинник не зiрвався зi стiни. Мати поставила обiд на стiл.
– То як тут вам велося? – знову запитав батько, сiдаючи до столу й беручи до рук ложку.
Турбйорн не зводив з матерi погляду, а в очах бринiли сльози.
– Та-а-а, – мовила мама, щось занадто протяжно, видно було, хоче iще щось додати. – Я вiдпустила Аслака на день.
«Зараз почнеться», – подумав Турбйорн i ще запопадливiше заходився бавити Інгрiд, нiби нiщо на свiтi його не обходило.
Так довго батько ще зроду не обiдав, хлопчик лiчив кожен шматок, коли ж дiйшов до четвертого, закортiло йому пересвiдчитися, скiльки разiв доведеться загинати пальцi мiж четвертим та п’ятим шматком, i збився з рахунку.
Нарештi батько пiдвiвся з-за столу й вийшов надвiр. «Шибки, шибки!» – задзвенiло Турбйорновi у вухах, i вiн кинув оком, чи цiлi тi, що в хатi. Цiлi, на щастя, усi до единоi… Услiд за батьком надвiр вийшла й матiр.
Турбйорн посадив малу Інгрiд собi на колiна i сказав до неi так нiжно, аж дiвча вражено глянуло на нього:
– Пограймося в «золоту королеву на лужку», хочеш? Сестричцi дуже хотiлося. Турбйорн заспiвав, а самому ноги тремтiли зi страху:
Маленька квiтко,
Польова чiчко,
Послухай!
Як схочеш бути милою моею,
Розкiшного плаща тобi подарую
Із золота й оксамиту,
У перлах i самоцвiтах
Лала-ла-тра-ла-ла,
А сонце сяе доокола…
Інгрiд вiдповiдала:
