Сонячний промінь

скачать книгу бесплатно

Сонячний промiнь
Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Сонячний промiнь» Бориса Грiнченка – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена проблемам освiти селян***. Випускник унiверситету Марко Кравченко переконаний, що лише освiченiсть принесе народу щастя i волю, однак, селяни не дослуховуються до його порад. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «Дзвоник», «На розпуттi», дилогiя «Серед темноi ночi», «Пiд тихими вербами», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Каторжна», «Сам собi пан» тощо. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.

Борис Грiнченко

СОНЯЧНИЙ ПРОМІНЬ

І

Сонце стояло насеред неба i пекло добре, – як тiльки може воно пекти в наших степах на межi мiж весною й лiтом. Навкруги не було нi деревця – рiвний голий степ. Ще не покошена трава степова та буйнi жита та пшеницi блищали ясними кольорами пiд золотим сонячним дощем, брали очi. Але той, хто iхав оце тепер добре накоченим шляхом, не мiг нiчого того бачити. Густа хмара cipoгo в'iдливого пилу закривала вiд його все, лiзла йому в вiчi, у нiс, у вуха. Хоч буду в фаетонi пiднято було – а може, й саме через це – подорожнiй ледве мiг дихати.

– Чи скоро доiдемо? – спитався вiн нарештi у вiзника.

– А ось уже скоро! – вiдмовив кучер i махнув батогом на конi.

Конi побiгли швидше, а подорожнiй почав дожидатися того «скоро». Захилившись у куточок, силкувався хоч мало небагато заберегти вiд пилу очi та нiс. А сам думав тим часом: «Ну, марою приiду до панiв!»

Вiн iхав до Городинських, багатих панiв, що мали тисячiв iз п'ять десятин землi, жили здебiльшого на селi i тiльки взимку, мiсяцiв на три, приiздили до губернiального мiста, до того самого, звiдки iхав i наш подорожнiй, студент останнього курсу iсторико-фiлологiчного факультету, Марко Кравченко. Вiн цього року кiнчав унiверситета, i тiльки деякi екзамени вiдсунено було на осiнь. Старий пан Городинський надрукував у часопису оповiстку, що бажае мати вчителя синовi-гiмназистовi. Марко Кравченко принiс йому добрi рекомендацii, i пан покликав його до себе на лiто вчити хлопця, що не здав екзамену i восени мусив здавати його вдруге. Марковi, однак, треба було на лiто кудись iхати, бо вiн з того тiльки й жив i в унiверситетi себе держав, що заробляв, учачи недотепних гiмназистiв. Се була важка робота. Встань уранцi, бiжи в унiверситет, а вийшовши з його, поспiшайся верстви за три до одного хлопця з третього класу реальноi школи. Хлопець нерозумкий, ще й лiнивий, учити його – лишенько; але що ж робити? – се давало Кравченковi десять рублiв на мiсяць, а деякi його товаришi робили те саме й за п'ять. Та i в його був ще другий учень – геть-геть аж на тому краi мiста, – i той таки вже й за п'ять. Цими п'ятнадцятьма рублями на мiсяць вiн i жив усю останню зиму й весну – аж поки були унiверситетськi лекцii. Звiсно, того не дуже ставало на життя, часом доводилось не обiдати, а живитися самим чаем; але ж Марко Кравченко до цього вже звик. Чи таки ж йому, синовi мiського чоботаря, боятися того? Батько тягся з останньоi копiйки, щоб вивчити сина, посилав його до початковоi школи, тодi вiддав до повiтовоi. Там побачили, що в Марка е голова, i порадили батьковi вiддати його до гiмназii. Довго вагався батько (матерi не було вже, – давно вмерла), довго думав, а далi сказав:

– Вiн же в мене один! Може, колись подякуе.

І вiн оддав свого Марка до гiмназii. П'ять рокiв ще робив вiн з усiеi сили, кладучи увесь свiй заробiток на сина. Нi, не ввесь, бо хоч i не часто, а був i в його грiх; вiн iнодi пив. Оце не п'е мiсяць, два, три, пiвроку, а там випив де в знайомого чарку-другу та й почав з того часу пиячити. Вiн пив день, два, три, iнодi тиждень, часом i до дому на той час не приходячи. Та коли й приходив, то тiльки ще бiльшого жалю завдавав своему Марковi. Завсiгди ласкавий до сина, вiн тепер плакав, лiз обнiмати та цiлувати його, узивав себе падлом, п'яницею та iншими такими ж назвищами. І так аж доти, поки падав знесилений додолу та й засипав на те, щоб завтра встати, пiти похмелятися та й знову почати тiеi ж.

Поки жива була Маркова мати, цього не було. Їi смерть була першим великим Марковим горем. Тодi було йому вiсiм рокiв. Вiн зостався без ласкавого материного пестування. Батько був добрий, але батько був не мати. І це була перша хмара, що лягла на хлопцеву душу. Другою хмарою було те, що батько почав упиватися. Тяжко було Марковi, страшенно жаль батька, але вiн бачив, що запобiгти тому лиховi нiчим не здолае. І це зробило хлопця дуже рано поважним, замисленим. З тринадцятьох рокiв почав уже вiн думати про таке, що iнший не дума про його i в двадцять. Вiн почав замислюватися про те, чого батько п'е. Довго шукав одмови i не мiг знайти, аж поки сам батько натякнув йому на неi. Повернувшись одного разу п'яний, вiн своiм звичаем, почав обнiмати та цiлувати сина, приказуючи:

– Падло я!.. п'яниця!.. А ти, мiй синочку, – хiба тобi такого батька? Анi же! Анi же! Не такого!.. І ти гляди!.. Я тебе вiддав – вивчу!.. Гляди!.. Батько дурний, невчений, а ти гляди, щоб анi же! анi краплини!..

Довго ще балакав батько про се, i його балакання вразило Марка. Йому, малому хлопцевi, здалося тодi, що батько п'е тiльки тим, що вiн невчений, неосвiчений. І з цього часу наука здалася йому зовсiм iншою. Досi це була просто наука, а тепер це вже освiта, що не дае людинi робитися такою, як його батько. Досi Марко любив у науцi тiльки те, що його зацiкавлювало, а тепер почав любити все – i цiкаве, й нецiкаве, бо воно веде до кращого життя. Не вiдразу з'явився в його такий погляд. Його дитяча голова довго мучилась та думала, поки що змогла надумати; але як це сталося, – Марко закохався в освiтi i почав бачити в iй усю мету свого життя. Вiн не тiльки вчився того, чого учено в гiмназii, але читав багато, добуваючи книжки, де тiльки мiг. Читання було безладне, але все ж дещо давало хлопцевi, давало хоч невеличку загальну освiту, розвиток, якого не мали його товаришi-гiмназисти. І дедалi вiн читав, то все бiльше розсувалася перед ним завiса, що ховала вiд його деякi цiкавi йому питання…

Але тут трапилося несподiване лихо: п'яний батько впав на вулицi i не вернувсь усю нiч додому. Вранцi його знайдено замерзлого.

Страшно вразило це душу шiстнадцятилiтньому хлопцевi. Скiльки вiн перемучився за гой час, поки це хоч трохи забулось, – вiн i тепер не може спокiйно згадувати. Але одно зосталося i нiколи не забудеться: те, що вiн намислив, сидячи над батьковим трупом. Вiн думав:

– У тяжкiй роботi звiкували свiй вiк мати й батько, – робота iх i в труну положила. З чого ж вони могли розважитися? Нiчого – тiльки праця, бiднiсть, горе. І лишалася горiлка!.. Хоч би письменний батько був, а то навiть книжки не мiг почитати.

І Марко, здригаючись з остраху, уявляв собi темне безпросвiтне батькове життя: праця, праця, праця – i бiльше нiчого. Нащо ж та праця? Яка ii мета? Яка мета усього батькового життя? Батько цього не знав, i нема чого дивуватись, що вiн пив: то душа шукала хоч якого виходу з того безпросвiтного життя.

Марко згадував, що так живуть усi мiськi робiтники. Вiн не знав, як живуть селяни, але думав, що й там так саме. І вiн почав лякатись. Нащо ж таке життя? І до чого таке життя доведе? Йому здавалось, що доведе таке життя до здичiння…

Як же запобiгти цьому? Тiльки освiтою, – знову здавалося Марковi. Вiн ще мало думав тодi про соцiальнi та економiчнi обставини, а все звертав на освiту. І з того часу вiн зробився борцем за неi. Вiн заприсягсь у душi вiддати свое життя на послугу просвiтi… Згодом його погляд поширшав. Вiн побачив, що тут були ще й iншi причини – соцiальнi та економiчнi. Вiн i iх почав брати до уваги, але ж се не вiдмiнило його замiрiв.

На сiмнадцятому роцi вiн прочитав Кобзаря. Се була в його перша книга вкраiнською мовою i вразила його дуже. Ту мову, що нею писано Кобзаря, уважав вiн досi за простацьку гомiнку, думав, що нею можуть говорити тiльки неосвiченi люди. Нею говорили його батько й мати, бо прийшли з неосвiченого села, бо й самi були неосвiченi; нею говорив i Марко; але змалечку, поки не став освiчуватися. Через те поглядав на сю мову згорда. Але ж погляди, або – краще сказати – натхненне поетове слово так уражало чутливу душу молодому клопцевi, що вiн корився йому залюбки, не змагаючись. Щира любов Маркова до матерi та до батька ще побiльшилась любов'ю до iх як до нещасних, затоптаних життям людей. Цю любов вiн переносив потiм на всiх убогих та знесилених, спрацьованих та отягчених. Це був несвiдомий поки йому самому демократизм. Не дивно ж, що як до його душi озвався демократизм високим поетичним словом, – цi несвiдомi почування мусили статися самосвiдомiстю. А як Марко прочитав:

І день iде, i нiч iде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуешся, чому не йде
Апостол правди i науки[1 - «І день iде, i нiч iде…» – одна з останнiх – 1860 р. – поезiй Т. Шевченка.]

вiн забув, що це писано простацькою балачкою. Кiлька книжок з iсторii вкраiнськоi доробили Шевченкове дiло: Марко Кравченко зрозумiв, хто вiн i якоi просвiти мусить бажати тому темному народовi, про який думав…

Важко було жити Марковi пiсля батьковоi смертi. У його зосталася поганенька батькова хатина, – та й тiльки ж. Тодi-то почав вiн жити приватними лекцiями та живе iми й досi. Того й тепер iде до пана Городинського. Двадцять рублiв на мiсяць, кватира, харч – чи щодня ж трапляеться таке? Марко Кравченко бун радий, що так добре склалося. Вiн виiхав учора вранцi, попрощавшися з своiм другом, товаришем-студентом Семеном Лiсовським – у мiстi вiн з ним i жив укупi, – i оце тепер незабаром уже й приiде до панства.

– А он i Рашкiвка! – промовив вiзника, показуючи батогом.

Марко глянув i побачив поблизу вже слободу в балцi. Похитуючись по скелястiй поритiй дорозi, фаетон з'iхав у ту балку i швидко пробiг невеличку слобiдку, що, як i всi степовi села, була вбога на дерева, а багата на глину та на камiнь. На край слободи, у великому саду, вздрiв Марко панський будинок. Конi швидко пiдбiгли до рундука. Мapкo вискочив з фаетона i зараз же побачив невисоку та огрядну панську постать у лiтнiй жовтенькiй одежi та в солом'яному брилi. Пан той стояв трохи набiк од рундка, спиною до Марка, i з кимсь розмовляв. Почувши гуркiт, озирнувся, i Марко пiзнав самого пана Городинського. У його було смугляве чепурне обличчя з довгими бакенбардами, чорними, аж блискучими, з ситим, чисто виголеним пiдборiддям промiж ними; карi очi швидкi й блискучi – дарма, що пановi було бiльш як п'ятдесят рокiв; тiльки чепурно зформована голова була трохи лиса. Вiн моторно пiшов до Марка.

– Просимо! Просимо! Дуже радий! – промовив до його, стискаючи рук.

І вiн повiв був його на рундук. Але глянувши на Маркове обличчя та й на одежу, зупинивсь.

– Одначе! Ви вiдразу добре познайомилися з нашим пилом. Коли так, то думаю, що вам бiльше тепер хочеться пiти в свою хату. Григорiй! – гукнув вiн на слугу. – Проведи iх до старого будинку! – І додав Марковi: – Як приберетесь, просимо до обiду!

Виголений слуга взяв з фаетона легенький Маркiв кошик, трохи скоса на його глянувши, i повiв молодого вчителя через двiр у невеличкий старий будиночок. У йому нiхто не жив, хiба гостi iнодi ночували. І оце там виготувано свiтлицю Марковi.

Ледве вмивсь i передягсь Марко, – почув, що коло будинку задзвонено в невеличкий дзвiн.

Що то? – спитавсь вiн у хлопця, що приносив йому вмивання.

Обiд. Скликають усiх – може, хто в саду або ще де. Марко пiшов до панського будинку i знов стрiв у дворi пана Городинського.

– А що? Причепурились? – згукнув той весело. – Ото добре! Ходiть же тепер обiдати!

І вiн повiв за собою Марка. Перейшовши рундук та передпокiй, увiйшли до великоi свiтлицi. Серед неi стояв чималий стiл, готовий до обiду. У свiтлицi була вся сiм'я Городинських. Пан пiдвiв Марка до своеi жiнки.

– Оце наш учитель! – весело промовив вiн. – Марко… Вибачайте, – забувсь!

– Марко Петрович Кравченко, – помiг пановi Марко.

– Марко Петрович Кравченко! А се моя жiнка – Марiя Семенiвна.

Марiя Семенiвна була висока й худа панiя, убрана, хоч i на селi, вiдповiдно до всiх вимог етикету. Колись чепурне ii обличчя, було тепер сухе й суворе; очi дивились неприхильно. На Маркове привiтання вона подала йому руку мов з панськоi ласки.

– Ну, цiй добродiйцi я, здаеться, не дуже до вподоби, – подумав Марко, помiтивши, як панiя привiталася.

– А се моя дочка – Катерина Дмитрiвна. А се ваш учень!

Пан так швидко повертавсь, що Марко не встиг навiть i глянути добре на цих двох, як вiн згукнув:

– Ну, а тепер сiдаймо обiдати!

– Може бути, що вже й мене познайомиш з паном Кравченком? – озвавсь хтось поважним голосом.

Марко глянув i побачив молодого панка, вишлiхтуваного та чистенького, з гладенько зачесаним коротким темним волоссям, з пiдстриженою по-французькому борiдкою, що не без поваги виступав з кутка.

– Оттак! І забув! – сказав Городинський i додав: – Мiй син!

– Іван Дмитрович Городинський! – доказав поважно панок, подаючи Марковi руку.

– Ну, сiдаймо, сiдаймо, бо iсти хочеться! – скрикнув пан i сам перший сiв, посадовивши коло себе Марка. – А нуте лишень перед обiдом, щоб краще iлося! – промовив пан, беручи карафку з горiлкою. І налив старшому синовi й собi; Марко не схотiв.

– Отакий же з вас i робiтник буде! – пожартував пан i перекинув чарку в рота.

Пан Городинський iнодi, як i цього разу, вживав украiнськi слова й приказки, i се видимо не зовсiм подобалося панii: вона щоразу в таких випадках якось особливо морщила носа.

Почали iсти i на деякий час усi замовкли – чути було саме сьорбання. Марко мiг поки трохи роздивитися. За столом сидiла вся сiм'я Городинських, лiчачи сюди й маленьку дочку з пристарiлою панiею, – за поспiхом Марка не зазнайомлено з нею, але вiн зрозумiв, що це гувернантка найменшоi панськоi дочки, французка. Коло неi, просто Марка, сидiла старша дочка – Катерина. Бiля Марка сiв Іван Дмитрович, а за ним, у бiлiй гiмназiальнiй сорочцi, худий, на погляд соннивий, хлопець рокiв чотирнадцятьох – Маркiв учень. Марко перебiг по йому очима, перебiг очима по дiвчинцi та гувернантцi i зупинився на Катеринi. Як i вся сiм'я, вона була чепурна. Троки довгеньке обличчя, тонкий рiвний нiс, рiвнi чорнi брови, обличчя бiльш худе, нiж повне; вираз – спокiйний, трохи гордовитий; на гордовитiсть та енергiю натякала й постанова голови – трохи назад; чорне волосся зачiсане було вгору просто й гладенько i тим додавало ще бiльше поважностi цьому обличчю. Марковi воно не сподобалося; очi – iх погляд вiн випадком пiймав – були такi ж карi, як у батька, але трохи гордi.

«Панська врода!» – подумав Марко i спустив очi.

– Ну, що ж у вас нового в мiстi? – озвався пан, виiвши добру тарiлку юшки та втираючись розгорненою серветкою. – Мабуть, пил, спека – таке, що й не продихнеш.

– Ну, сього добра у нас ще бiльше! – промовив Іван Дмитрович.

– Правда! Правда! – засмiявсь пан. – Марко… вибачайте… Еге, Марко Петрович такий приiхав, що, мабуть, довго змивав з себе нашу степову пилюгу.

– Але в нас е таке гарне, чого в городi нема, – промовила Катерина, – наприклад, скеля.

– Вона завсiгди кожну нову людину насамперед знайомить зо скелею, – промовив осмiхнувшись старий Городинський.

– А хiба ж вона не гарна? – спиталася дочка.

– Аякже? Гарна! – згодивсь i батько. – Ось побачите, Марку Петровичу, я вам покажу. Се тiльки Йван ii не любить. Вiн там петербурзький урядовець, – се вiн, бачите, до нас на лiто вiдпочити приiхав, – то вiн смiеться з нас, бо не любить села.

– Що тут гарного? – сказав на те Іван Дмитрович. – Цей степ нескiнчений, цi скелi страшеннi, що чогось залiзли серед цього степу, – примушують вас щогодини, щохвилини розумiти, що ви маленькi, мiзернi. І всюди природа гнiтить i дошкуля: сонце не хоче грiти, а нестерпуче пече, або не грiе зовсiм тодi, як треба; пил засипа горло й нiс; дощ лле зовсiм не тодi, як його бажають…

– Начебто завсiгди вже так бувае, – сказала Катерина Дмитрiвна.

– Здебiльшого. Ну от наприклад. Їду я степом. Сонце пече, заносить пилом. Од сонця страшенно болить голова, пил не дае дихати. Втомленi конi ледве плентаються. Коли це несподiвано дощ! Пил змiшався з водою, i бруднi патьоки течуть менi по обличчю, бiжать за спину. Я трусюсь, увесь мокрий з холоду, i не можу рушити з мiсця, бо потомленi конi не витягнуть з грязюки. Се твоя природа.

– Та ти зовсiм белетрист! – засмiялася Катерина. – Звiсно, бувае й таке, а ще бiльше бувае гарного. А що ж, у твоiй канцелярii хiба краще?

– Ну, вже ж! Сидячи на м'якому крiслi у помiрно натопленiй чистiй та чепурнiй хатi, рiшаючи справи, що мають вагу для всiеi Росii, я почуваю себе паном, царем над цiею природою, над людьми…

– Вiн дума, що з своеi канцелярii переробить природу.

– Я хотiв тiльки сказати, що справдi цивiлiзована людина не може почувати нiякоi прихильностi до природи, а тiльки до цивiлiзованих форм життя. Найближчi до природи бувають дикi люди, бо й живуть по-звiрячому. А де далi людина цивiлiзуеться, то все бiльше вiдбиваеться вiд природи, перестае почувати потребу в iй i… i намiсть природи, яка панувала досi над людьми, стае твердий уряд, що всiм керуе, все держить на припонi, все зна, до всього доглядаеться… i все може… Я не про урядовцiв кажу, я кажу про той справжнiй уряд, яким держиться ввесь лад громадський, про той уряд, що одним папером все може вiдмiнити…

– Вибачайте, – озвавсь Марко, – коли я не згоджуся з вами. Папери нiчого не вiдмiняють на лiпше, хоча часто псують добре. От ви нарiкаете на природу, а тим часом вона зовсiм не винна, що вам так погано iздити: проведiть добрi дороги шосiрованi, обсадiть iх деревами, поробiть добрi екiпажi i т. i., i т. i., то вам i буде добре iздити. Одно слово: пiднесiть угору культуру людностi! А се родиться широкою просвiтою, самосвiдомiстю й самодiяльнiстю громадською, – себто цiлком протилежним способом тому, якого вживають папiрянi канцелярii.

– А, самодiяльнiсть громадська!.. Се вже старе, – недбало вiдповiв Іван Дмитрович. – Хотiли органiзувати цю самодiяльнiсть у земствах, – i вийшов «земський пирiг». Нi, се не здатне! Тiльки те добре, що робить тверда центральна влада, незалежна вiд усяких громадських впливiв.

Марко нiчого не мiг одказати, бо почали вставати з-за столу.

– Ну, а тепер можна й одпочити! – промовив пан. – Ви, молодi люди, по обiдi не спите, а менi непогано.

І вiн подавсь одпочивати. Марко теж пiшов у свою хату, але, невважаючи на безсонну нiч у вагонi, заснути не мiг, – новi враження не давали.

Минуло кiлька день, поки Марко обговтався та звик до новоi обстанови, до нових людей. Сiм'я Городинських була багата панська сiм'я. Старий Городинський з третього чи з четвертого класу гiмназii пiшов до вiйська, i гулянки з товаришами та карти далеко бiльше сподобалися паничевi, нiж скучнi гiмназiяльнi лекцii. За веселу вдачу та за те, що щедро сипав грiшми, – улюблено його помiж товаришами. Батькова смерть рано примусила його покинути службу та взятись до хазяйства. Запакувавшися на селi, вiн дуже «змужичився», як казали про його аристократичнi його знайомi, себто – вiдбивсь од мiських звичок та смакiв i навiть розмовляв трохи по-простацькому, часто вживаючи вкраiнськi вислови. Це, одкак, не навчило його хазяйнувати, i хоча окономiя його вмiла витягати копiйчину з усюди i мати в твердiй руцi мужикiв з околицi, та се робив не сам пан, а управитель. Пан же мало до чого встрявав, бо любив солодко попоiсти, гарно поспати та ка дозвiллi пореготатися за веселою розмовою. Був вiн малоосвiчений, бо що вчив – забув, а читав хiба «Губернскiя»[2 - «Губернские ведомости» – офiцiйнi газети, що видавалися у 1837–1917 рр. в губернiях i областях Росiйськоi iмперii.] та «Московскiя В?домости»[3 - «Московские ведомости» – одна з найстарiших росiйських газет, що виходила з 1756 по 1917 рр.] – та й над останнiми дрiмав. А проте така була бiльшiсть сiльських панiв, а ще бiльше панкiв, то пан Городинський нiчим i не вiдрiзнявсь од iх. Був же чоловiк не злий, i мужики навiть хвалили його часом, хоча нiколи не хвалили його окономii.

Його жiнка була бiльша панi, як вiн. Вона була дочка з дуже багатоi панськоi сiм'i, ще й з рiднi якомусь князевi чи графовi. Тим-то сiм'я ii жила по-аристократичному. Марiю Семенiвну виховано в iнститутi[4 - Мова про закритi навчальнi заклади у дореволюцiйнiй Росii для дочок дворян (вiд 6 до 18 рокiв), що мали назву iнститути шляхетних дiвиць.] i готовано замiж коли не за царенка чи князенка, то в усякому разi за генерала. Сама вона нижче генерала не спускала й очей. Але в один чудовий день великий батькiв маеток продав банк, i вся сiм'я (чимала – сiм душ з матiр'ю) мусила виiхати з блискучого Петербурга на село, де зоставсь iй ще невеличкий клаптик землi, що був тепер едине ii багатство. Вiдмiна була велика. Спершу Mapiя Семенiвна все сподiвалася, що ось-ось прилетить, якийсь молодий герой – хоч не генерал, але хоч такий, що колись буде генералом – i забере ii з собою до раю пишного та розкiшного. Але час минав, а молодий герой не приходив. Панна спустила навiть трохи нижче: вона задовольнилась би й просто з офiцера, аби був багатий. Але й той не приходив. Так досидiла вона до двадцятьок трьох рокiв. Життя, що здавалося дочасним, мусило зробитися iй довiчним. Минув ще рiк, i вона вже втратила надiю на лiпше, коли нагодився Городинський, що був iм сусiдою на селi. Вiн закохавсь у двадцятичотирьохлiтнiй вродницi i посватав ii. Подружжя Марii Семенiвнi здавалося зовсiм не бажаним: що за манери, розмова, яка грубiсть мужича!.. Чи могло ж це все подобатися iй, що зросла серед тонкоi атмосфери iнституту та петербурзьких балiв? Але ж сей степовий ведмiдь багатий! – казали iй родичi, – мусиш iти, бо нiчого не висидиш. Вона це й сама розумiла i пiшла за молодшого вiд неi на два роки Городинського. Вона пiшла, почуваючи, що приносить жертву, i нiколи не могла погодитися з своiм становищем. І досi вона поводилась так, мовби вона голова аристократичноi господи, а чоловiк щось iнше.

Не змiгши найти в йому задовольнення своiм аристократичним бажанням, бо вiн, одружившись, i не подумав кинути господарство та везти свою жiнку на великопанськi бали, як то iй бажалося, – вона вдовольняла себе хоч тим, що своi панськi погляди, свiй аристократичний свiтогляд прищеплювала дiтям. Вона досягла, щоб сина вiддано до однiеi з найаристократичнiших педагогiчних iнституцiй у Петербурзi. З сина вийшов чудовий бюрократ, кар'ера його була забезпечена, бо й тепер вiн уже мав чималу офiцiальну посаду. Мати пишалася iм. Вона й старшiй дочцi натовкла голову чудернацькими думками про вищiсть панськоi породи, про те, що вона, Катерина, призначена до блискучоi долi i т. i. Вона робила з дочкою те, що роблено замолоду з нею самою, i мала великий вплив на дiвчину, хоч Катерина, розумна i з самостiйною натурою, не завсiгди годилася з материними поглядами i не завсiгди скорялася материним вимаганням. Метою материною було – виховати дочку в тому ж iнститутi, де вона й сама вчилася. Але iнститут був у Москвi, а вони жили серед украiнських степiв, i батьковi зовсiм не хотiлося запроторювати так далеко дочку. Що нi робила Марiя Семенiвна, але завсiгди плохий пан Городинський цього разу був надзвичайно упертий. Марiя Семенiвна згоджувалась уже на який ближчий iнститут, але пан Городинський безапеляцiйно сказав, що всi iнститути нiчого не вартi i що вiн оддасть дочку до гiмназii, як то всi роблять. Такою думкою про iнститути вiн страшенно образив жiнку, але не вiдмiнив свого погляду: Катерина мусила вчитися в гiмназii. А проте Марiя Семенiвна трохи розважилась: спершу довiдалась, що у тiй же гiмназii вчиться й губернаторська дочка, а друге – вона примудрувалась так обставити Катеринине життя в мiстi, що дiвчина, маючи панськi нахильностi, вiдразу опинилася в гiмназii серед того невеликого гуртка, що його подруги дражнять аристократками, панiями i т. i. Тому впливовi, що так боялась од гiмназii Марiя Семенiвна, Катерина мало пiдпала i не «зiпсувалась» або «зiпсувалась» дуже мало.

Марковi панi Городинська не сподобалась. Завсiгди мовчазна та трохи сувора, вона поводилася з ним якось особливо згорда, хоча завсiгди дуже ввiчливо. Через те Марко та вона мало коли що й говорили.

Не дуже розмовляв Марко i з Іваном Дмитровичем. Сей молодий адмiнiстратор, сумуючи по своiй канцелярii, що панувала над людьми й природою, завсiгди мав вигляд маленького Зевеса i нiколи не говорив, а звисока навчав, мов офiцiальнi накази видавав. Сей тон страшенно дратував Марка, а Івана Дмитровича так само дратував чогось Марко. Обопiльна iх неприхильнiсть виявилась i без розмов у холодному поводiннi.

Бiльше зацiкавлювала Марка Катерина. Врода ii дуже дивувала його. Дедалi вiн приглядався до неi, то все бiльше мусив дивуватися надзвичайно артистично виробленим пружкам ii обличчя. Починала вона зацiкавлювати його i як натура. Вона розмовляла з ним мало, поводилась трохи згорда, хоча й не давала сього виразно навзнаки. Але в ii очах свiтився розум, а стиск губiв та крутий лоб показували енергiю. З усiеi сiм'i вона була хлопцевi найцiкавiшою, i Марко, дивлячись на неi, думав iнодi: «Яка пишна врода! І жалко, що се – тiльки панська цяцька!»

І Марковi справдi чогось ставало шкода, що се так.

Життя Маркове склалося спокiйно. Пiсля вранiшнього чаю вiн сiдав учити свого учня – затурканого, запамороченого гнiтючою системою класицизму хлопця. Марковi довелось багато попанькатись коло його, поки вiн хоч трохи його розбуркав i привчив розумiти те, що вчиш, а не вивчати слово до слова по книжцi. У снiдання, що припадало першоi години, вчиття перепинялося на двi години, а тодi знов ще трохи вчилися – iнодi до обiд: так бажав батько. Обiд, по-панському, бував не ранiш п'ятоi години або й пiзнiше, i пiсля того Марко був уже цiлком вiльний. Той час вiн уживав на свою роботу та користувався з сiльського повiтря й природи.

II

Їхавши Марко на село, мав замiр ближче придивитися до селянського життя, до народу. Йому доводилось i попереду бачити село, але бiльше нашвидкуруч, i вiн дуже зацiкавився глянути на його уважнiше. Тим-то, проживши з тиждень на новому мiсцi, вiн надвечiр у недiлю пiшов на слободу.

Пiшов просто вулицею, цiкаво роздивляючись на все. На погляд село було не дуже привiтне, як мало не всi степовi села. Правда, валькованi або мурованi з каменю хати були здебiльшого чималi, але й тiльки ж того. Сiрi або рудi тини, кладенi з камiння, часом на гнояцi, що стирчала з-межи каменюк, були далеко сумнiшi й нечепурнiшi од веселих тинiв, що до iх Марко звик у своему краi. Але найбiльше його вражало те, що коло хат мало де й видко було яке дерево: бiлiли, а iнодi й рудiли хати, рудiли тини, сiрiла вкрита пилом вулиця – i нi гiлочки зеленоi, що закрасила б, звеселила б усе. Тiлько далеко вiд хат, у кiнцi городiв над рiчкою, видно було трохи якогось дерева – мов садовина та кiлька верб.

Пройшовши Марко з гони, побачив, що назустрiч йому йде юрма парубкiв. Парубки були в червоних кумачевих на випуск сорочках, попiдперiзуванi цяцькованими поясами; деякi накинули на плечi чумарки, а деякi, поверх сорочок, одягли «жакетки», некшталтно пошитi на селi з черкасину або з якоi iншоi сiльськоi тканини. Чоботи були на високих корках, з довгими халявами, у деяких повимережуваними густо мiдяними «пiстонами». На головах кашкети, збитi на потилицю. Деякi парубки були навiть погано повмиванi пiсля роботи в вугiльнiй шахтi (з неi вони поприходили вчора увечерi додому), але видимо пишалися своею одежею. Парубки йшли швидко, махаючи руками. Один грав на гармонii, а всi спiвали, вигукуючи:

Параход iдьоть з накладом,
Две Парашi сидять рядом,
Вони рядишком сидять,
Папиросочки курять.

«Ось вона – сьогочасна народна поезiя», – гiрко подумав Марко i пiшов далi. Пiд однiею хатою сидiла купка не дiвчат, а ще пiддiвкiв – рокiв тринадцятьох або чотирнадцятьох, – i сi спiвали пiснi, що навчились од своiх старших сестер. Марко всiеi не чув, – розiбрав тiльки початок:

Повiй, повiй вiтирок,
Іс трахтиря в погрiбок:
Там бутилки шевеляцця,
А стакани говорять:
У гуляньi при компаньi
Парiнь девушку абнял…

«Боже мiй! – що ж це воно таке? Нехай би вже парубки, а то й дiвчата не соромляться спiвати такоi пiснi!»

Вiн придивлявся до жiночоi одежi – вона не була вкраiнська: мало не на всiх дiвчатах поверх сорочок якiйсь некшталтнi, нечупарнi «ситцевi кохти» висiли як мiшки. Деякi були без кохтiв, i на двох з iх Марко побачив не вкраiнську сорочку: повних рукавiв нема, але коротенькi, косо позрiзуванi, i вся сорочка пошита кшталтом городянських чоловiчих сорочок.

Трохи далi Марко вздрiв пiд хатою трьох старих чоловiкiв та жiнку, що сидiли на призьбi. Вiн пiдiйшов до iх, поздоровкався.

– Пустiть, коли ваша ласка, до себе сiсти вiдпочити! – попрохав Марко.

– Сiдайте!.. – ввiчливо промовив один чоловiк, мабуть, господар тii хати, де люди сидiли; але якось дивуючись глянув на Марка. Вiн посунувсь i Марко сiв. Розмова стихла.

– Що се у вас дiвчата та парубки таких пiсень спiвають? – загомонiв Марко.

– Яких? – нехотя спитався господар – чоловiк уже пiд лiтами, з великою бородою.