скачать книгу бесплатно
Дилогiя. Пiд тихими вербами.
Борис Грiнченко
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Пiд тихими вербами» Бориса Грiнченка – друга частина дилогii, продовження повiстi «Серед темноi ночi»***. Тут так само гостро звучить проблема соцiальноi несправедливостi, твiр мае символiчне закiнчення, яке втiлюе надiю на свiтле майбутне. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «На розпуттi», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Каторжна», «Сам собi пан» тощо. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.
Борис Грiнченко
ПІД ТИХИМИ ВЕРБАМИ
Роман
Частина перша
Наступае чорна хмара,
А друга синя…
Народна пiсня
І
ЧОРНА ХМАРА
Минув уже четвертий рiк, вiдколи Денис Сивашенко вiддiлився вiд батька й вiд Зiнька, меншого брата… зараз пiсля того, як середульшого брата Романа заслано на Сибiр. Погана це була iсторiя!.. Розледащiвши Роман у солдатах, не хотiв дома нiчого робити, посварився з батьком та з Денисом, пристав, пiшовши в город, до злодiйського товариства, водив конi, пiймався, суджено його й заслано на Сибiр. Денисовi це не пошкодило, бо раз, що йому з батькiвщини бiльше припало, а друге – всi знали, що вiн сам i впiймав Романа, i виказував на його, то нiкому й на думку не спадало вибивати йому очi Романом… хоч воно таки й погано, як люди знають, що брат у Сибiру… ну, та дарма! Хай краще у Сибiру буде таке ледащо, нiж дома через його колотнеча. От тiльки що з батьком Денис посварився… Дак же вiн у тому не винен: за те, що вiн не покривав Романа, батько, мати й Зiнько зненавидiли його, та й годi!.. Та й це дарма, бо таки все. Що йому припадало, все вiддали. Та вiн би й не попустив, бо там же й його праця. Вiн i радий був, що пiшов од iх: ому вже давно треба було хазяiном бути. Поставив хату на новому грунтi, далi вiд батька, аж з другого краю села, та й хазяiнуе собi. І добре хазяiнуе: за цi чотири роки зрiс вiн угору високо: з Дениса – Денисом Пилиповичем iзробився, з малого хазяiна – багатирем. Своеi землi тридцять десятин, та ще вдвох iз тестем Манойлом посесiю держать… От що! Нехай лиш той дурень Зiнько облизуеться, дивлячись на його заможнiсть. Сам живе, як харпак, мабуть, нiчого й не придбав, одколи батько вмер, самою батькiвщиною старою й держиться. Ха-ха! А Денис он цього року до хати приробив ще другу половину – з великою свiтлицею та з кiмнатою. І в свiтлицi в його так прибрано, що хоч i станового, то не сором приняти: два тапчани, стiльцi чорним покрашенi, по стiнах малюнки великi – вiддавав за iх Денис щетинниковi не то по злоту, а й по пiвкарбованця, бо там такi е, що i з золотом… самих генералiв аж п'ятеро, i вiйна турецька, i страшний суд iз змiем, i «вид города Тулы»… i всi за склом, у великих червоних та в зелених рамцях… А вiкна в хатi такi, що вiдчиняються, а не вiдсуваються, i на вiкнах завiски телiпаються ситцевi, – зовсiм, як у панiв. І лiжко тут стоiть – високе й широке, на йому аж три перини, i засланi зверху червоним «одiялом» (п'ять карбованцiв цiна); а чотири здоровенних подушки замалим не до стелi знiмаються, та всi в ситцевих пошивках з здоровенними лапатими квiтками, – це вже Домаха Денисова набирала, – дуже гарнi, ситець аж по злоту. Нiхто на цьому лiжковi не спить (бо всi ночують у противнiй хатi), а стоiть воно так, закрашае хату, чи то пак «комнату», – щоб видко було, який хазяiн живе, не харпак… Та й дочок же в Дениса двое— то це ж iм Домаха надбала: хай люди бачать, що есть. Надбано, хвалити бога, i на дочок, i на синiв: е в чому походити, е що з'iсти й спити. Не сором, нi, не сором покликати до себе людей, хоч би й таких заможних, як оце зараз сидять у свiтлицi за столом, п'ють, iдять та й про дiло гомонять.
Не малi ж то й гостi!
На покутi сидить старшина Григорiй Павлович Копаниця – той, що колись писарем волосним був, а тепер старшиною. Ге-ге! Тепер уже йому не писарювати, тепер уже вiн багатир на всю губу: своеi землi скiльки! Як iде в город, у земське собранiе (бо вiн же там гласним), то так убереться в сюртука, що пан, та й годi! Та йому ж i треба цього: помiж панами крутиться. Та хоч i на селi, то без жакетки й з хати не вийде.
Зараз бiля його сидить Сучок Михайло Григорович. О, то не маленький Сучок! Є в його й крамниця, й земля, до своеi дочки Горпушi приняв собi у прийми зятя, да так удвох тепер орудують, що ну!
А далi ще сидять Денисiв тесть Манойло Гаврилович, Домашин батько, бiля нього сват Остап Колодiй, кум Терешко Тонконоженко та Яхрем Рябченко – все багатирi, гарно повдяганi, в синiх чумарках, у таких, як i в Дениса, тiльки Рябченко по-городянському – в жакетцi.
Тесть та кум Терешко – то старi приятелi Денисовi, з iми вiн здавна в спiлцi, вiн iм, а вони йому пособляють. З Копаницею Денис заприятелював тодi, як пособив йому вилiзти на старшину; тодi ж i з Сучком зазнався дужче. А от з Остапом Колодiем та з Яхремом спiлка не з-так iще давня.
Остап Колодiй, чепурний, високий, чорнявий чоловiк, – вiн родич Денисовi, чи то пак сват, бо за його брата Зiнька вiддав свою дочку Гаiнку (Гаiанiя ii охрещено, а це вже так по-простому стали звати). Думав Зiнька перенадити, на свiй бiк переняти, щоб вiн з iм у спiлцi був, – дак хiба ж того дурня навчиш? Через те Остап не любить Зiнька, а з Денисом родичаеться.
А Яхрем Рябченко… ну, це штучка! Вони були зовсiм у сварцi – Денис та Яхрем. Колись на Яхрема скрiзь подейкувано, що вiн крадене передержуе. Дак, як узято в Сивашiв сало, Денис i намiгся, щоб потрушено Рябченка. Нiчого не знайдено, а ворожнеча промiж iх стала велика. Хто й зна, що б воно виникло з цього, та незабаром пiсля тiеi iсторii з салом Яхрем пiшов кудись на заробiтки… з рiк його не було, а тодi вернувся й грошей з собою принiс… та щось, кажуть, i не трохи… І зараз купив собi два надiли… Проминув iще рiк чи два, – аж гульк! – Яхрем узяв у глущкiвського пана триста десятин землi в посесiю. Як це так сталося, нiхто не мiг зрозумiти. Наймала ту землю в пана громада, наймали багатi люди, – не вiддав пан: бiльшоi цiни хотiв… А тi собi загнулись: пождеш, пане, пождеш та вiддаси й за нашу цiну! А Рябченко пiдскочив, щось там прикинув пановi та й узяв на себе. І де вiн грошей добув, щоб пановi третину наперед заплатити, дак нiхто й зрозумiти не мiг, – усi дивом великим iздивувались. От лее добув i взяв!.. І не дурно: сам не став хазяйнувати, а почав землю давати за грошi людям; а саме тодi земля зробилась дорога, – по два карбованцi бариша взяв на десятинi! Та як пiшов з того часу, то все йде та й iде вгору! Ого-го! Тепер вже нiхто й не згадуе про те, що колись баби плескали, мовбито вiн крадене передержуе! Де там! Тепер вiн Яхрем Семенович, багатир… скрiзь у кунпанii бувае… І з Денисом помирились. Чого iм сваритися? Що було, те минуло, а з сварки добра не буде, а в пригодi один одному вони можуть стати.
Дак отакi гостi сидiли в свiтлицi в Дениса Пилиповича Сивашенка за столом, повним усякоi страви. Господиня, немолода жiнка, мовчки подавала на стiл страву, iнодi тiльки припрохуючи гостей призволитись; господар був гомiнкий, веселий, частував i припрохував залюбки. Це ж такi дорогi гостi! Не голота яка з Зiньковоi кумпанii, а поважнi кремезнi господарi, з ними хоч яке дiло робити можна – подужають! І грiшми-достатками вони – сила, i в громадi сила.
Домаха вже пiшла в другу хату лагодити самовар, а Денис усе частував i казав:
– Істинна правда, що каже Григорiй Павлович, наш господин старшина: нiякого покорства тепер у мужика нема. (Денис таки навчився помiж «образованими» людьми i собi «по-образованому» закидати.) Всяка голота пнеться рiвнятися з путящим, порадошним хазяiном. Що бiльший харпак, то бiльше в громадi галасуе проти заможного чоловiка. Того i в голову собi не кладе, що коли б нас не було, то як би й вони прожили? У кого землю взяти на хлiб? – У нас! – До кого скотину пасти вiддавати? – До нас! – У кого грошей позичити? – У нас-таки ж! Що ж би вони робили без нас?
– Іменно! Істинна правда! – вiдказували гостi. – Подохла б клята харпачня без нашоi помочi.
А кум Терешко (вiн же при панах був, то знае, як сказати) доточив:
– Настоящая благодiянiя оказуеться, настоящая! А Денис казав далi:
– Отож бачите!.. А ще й дибки проти нас стають!
Тiльки порадошний чоловiк схоче що зробити – чи в громадi, чи так, – зараз крику, галасу, репету такого нароблять, що настоящая бунтацiя, та й годi! От, сказати, як Остап Дорохвейович, – вiн кивнув на Колодiя, – хотiв, щоб йому громада вiддала волость нову робити, – лишенько! Який крик iзробився! Кажуть: багатiти нашим коштом буде!.. А все брехня…
– Авжеж, брехня! – сказав старшина, а Остап тiльки рукою махнув.
– От так i я, – говорив Денис, – хотiв би зробити одно дiло мале-невеличке, та й боюся з iм потикатися в громаду, щоб i лиха не здобуться. Хiба що вже ви, господа хазяiни, пособите менi.
– Кажiть, кажiть, яке там дiло! – загомонiли гостi. – Що доброго надумали?
– От же ви знаете, – розказував Денис, – що як пiшли пересельцi на Амур, дак позоставалися вiд iх надiли. Громада ж тодi не дозволила пересельцям тiеi землi продавати, а взяла на себе.
– Хотiла на всiх рiвно подiлити! – гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький. – Ге! А ми не дали, да тобi в орендное содержанiе оддали – на три года, – от тобi i вся бiда!
– Іменно, iменно! І досi дякую вам, – спасибi за це! Хоч воно з тiеi земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.
– Та ще й добра, – додав старшина. – Не соромляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаем усе дiло. Своi люди.
– Так, так!.. Що й казать!.. Вам би та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу цю земельку, а оце й третiй наступае, а там i край…
– А там iзнову буде крик та гвалт у громадi, щоб тобi не давати, – сказав Манойло.
– Отож-то й то! Як наймати, так i крик, так i крик! Все репетують, i нiяк того репету не збудешся, – говорив Денис.
– А що ж ви зробите? Нема способу! – промовив Остап.
– Та воно можна б i способу добрати, – натякнув Денис.
– Ану, якого? – запитав старшина.
– Та такого: взяти та й продати землю ту кому з путящих людей.
– Так… – сказав старшина, i всi на мить замовкли. Всi зрозумiли, що Денис хоче сам ту землю купити, i думали, чи можна на це пристати.
Воно таки пiдходило, щоб Денисовi вона впала. Раз – що вiн уже держить ii в посесii; друге – що всi тi надiли сумiжнi з його надiлом, – так трапилося; трете— що вiн же свiй чоловiк, i як пособити йому тепер, то й вiн колись у пригодi стане. Може, декому хотiлось би замiсто Дениса собi ту земельку придбати, та, бач, тодi доведеться посваритися з Денисом, та й з тестем його Манойлом, та й з кумом його Терешком… А вже як серед гурту заведеться в iх сварка, тодi голота переважувати почне. Вони поти дужi, поки вкупi.
От такi й пiдхожi думки плутались у кожного в головi, як старшина знов озвався:
– Так, Денисе Пилиповичу!.. А що ж, дiло добре! Цим уже навiки заткнемо iм рота. Може б, ти й за купця був, га?
– Та я… як ви, господа хазяiни, скажете, – говорив Денис, – а я, звiсно, узяв би… хоч менi й сутужно тепер на грошi, ну, та вже розстарався б…
– Розстараешся!.. Розстараешся!.. – загомонiли гостi. – А ми тобi пособимо в громадi: не попустимо, заткнемо горлянки ротатим.
– Спасибi вам, господа хазяiни, спасибi! – кланявся Денис. – Я на вас – як на бога!.. Уже тепер ви менi, а колись i я вам, дасть бог, чимсь пособлю.
– Істинна правда, – сказав кум Терешко i додав панськоi приказки: – Рука ногу моiть.
– Правильно! – промовив старшина. – Постановить: продать переселенчеськi надiли Денису Пилиповичу Сивашову.
– Продать! Продать!.. – загули гостi.
– А голоту, котора буде верещати, – скрутить!
– Скрутить! Скрутить!
– Щоб не смiли морди куди не треба пхати, – по мордяцi iх!
– По мордяцi! По мордяцi!
І все товариство зареготалося. Голоснiше за всiх реготався сам старшина Григорiй Павлович, i його товсте, сите обличчя з поганенькою руденькою борiдкою аж двигтiло все, закинувшися назад. На весь рот реготав i кум Терешко, смiялися Манойло з Остапом, радiсно дрiбненько смiявся в широку русяву бороду Денис, а череватий одутлий Сучок додавав свого поважного – го-го-го-го! – мов порожня бочка гула. П'янi червонi обличчя, блискучi вiд поту й смальцю, що на iх повиступав, якось чудно розтягалися, очi заплющувалися, а замiсто iх широко зяли ямки червоних пащ-ротiв з жовтими великими зубами, вискаленими з-пiд щетинястих усiв.
Самий Яхрем Рябченко не реготав, тiльки ледве всмiхався. Увесь час вiн сидiв мовчки, погладжуючи своi чепурно закрученi темнi вуса або чистенько виголене пiдборiддя та блискаючи своiми пронозуватими очима. Тепер, як регiт трохи вщух, вiн озвався:
– По мордяцi!.. Дай йому сьогоднi по мордяцi, а завтра воно знову лiзе. От так, як свиня: ти ii бий, а вона кувiка та таки лiзе крiзь тин на вгород.
– А ти таки бий по мордяцi, поки почуе та назад поверне! – сказав Манойло.
– А одвихнувсь – вона знову там.
– Ну, дак що ж його робити?
– А що свиням роблять, щоб на вгород не лазили? – спитав Рябченко.
– Та що ж? Колодку прив'язують…
– Ну?
– Що – ну?
– А те, що прив'яжiмо й ми iм колодку! – сказав Рябченко.
– От такоi! – здивувавсь Остап. – А як же то?
– А хотiли б? – лукаво спитав Рябченко.
– Ще б пак!.. Чого б то чоловiк не схотiв!.. – загомонiли всi. – Якби-то!.. Та як?
– Та воно невелика й штука, – спокiйно й не поспiшаючися почав Рябченко. – Ви, Денисе Пилиповичу, та ви, Манойле Гавриловичу, держите в посесii комарiвську землю?
– Держимо.
– А у вас, Григорiе Павловичу, бiля комарiвськоi своя земелька?
– Єсть.
– А в мене посесiя бiля вашоi – глушкiвського пана.
– Правильно!
– Аз другого боку комарiвськоi землi тi пересельськi надiли, що Денис Пилипович купуе?
– Авжеж!
– А за iми земля Вавилова, Івана Івановича?
– Так, так!
– А мiж нею та глушкiвською землею пана Горянського земля?
– І то правда!
– Ну, а де ж громадська земля тепер? Га? – питав Рябченко.
– Громадська?.. А громадська… де ж? Усерединi…
– Ну? – спитав Рябченко.
– Дак що ж? – не розумiли слухачi.
– Овва! А ще й розумнi люди! – засмiявся Рябченко. – А те, що всi цi землi круг громадськоi з усiх бокiв. Вона серед iх, як острiв серед води. Вiзьмемо в посесiю Горянського землю та покличемо до себе в кунпанiю Вавилова, – тодi вже диблянам без нас не буде нiякого ходу.
Всi притихли, враженi надзвичайною, дивною думкою. Притихли, силкуючися збагнути, чи гаразд вони розiбрали справу, чи не помилилися! І тодi враз загомонiли моторно, весело, радiсно.
Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда, Горянського земля велика – двi тисячi з половиною десятин, – але гуртом узяти можна. Тодi громада буде в такому кiльцi, що з його не буде ходу. Куди нi ступни – навкруги все iх земля буде. Тодi якi вони схочуть, такi й цiни на землю будуть – i за випас товару, i за роботу, i за все. Бо де ж тодi мужик вiзьме землi, як не в iх? Йому iншого ходу не буде. Тодi вже не посмiе нiхто галасувати в громадi. Робитиме громада, що вони звелять. Вони будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-помiщики, тепер ще треба й господам-хазяiнам попанувати!
– Ловка штука буде! – казав весело Копаниця. – Та це можна самими вiдбутками так зробити, що просто як панщина буде, та й годi! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцiлую!
Копаниця захопив лiвою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе й почав цiлувати товстими масними губами.
– Голова! Голова! – загомонiли навкруг усi та й полiзли цiлуватися спершу з Рябченком, а тодi й самi промiж себе. Плечi штовхалися, червонi обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горiлчаним духом, що iм уже повна була вся свiтлиця.
– Дорога голова! – кричав кум Терешко. – Цiни нема!..
Потроху посiдали знову та й почали мiркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи пристане ж вiн? Це чоловiк чужий, захожий здалека москаль. Був колись за об'iждчика в одного пана, тодi за прикажчика, тодi за управителя, а там уже й свою земельку купив. Йому до диблян байдуже. А втiм, як роздуматься, то й не байдуже, бо i в його ж дибляни землю беруть… Помiркували туди й сюди: мабуть, пристане.
Вiсiм чоловiк – це буде товариство. Вони скинуться грiшми i за тi грошi наймуть Горянського землю. Хто скiльки грошей дасть, стiльки тому й землi буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом i гуртом, так, як у громадi, справи рiшати… та й не про саму цю землю, а й про iншi: i за яку цiну вiддавати десятину, i яка цiна на наймитiв та на косарiв, i якi вiдбутки. І як i що робити в громадi, то й про це спершу в своему гуртi радитися…
Це все розказував iм Рябченко i додавав:
– Тодi нас нiхто не подужае… Одно тiльки… Хоч ми й гарно мiркуемо, та есть одна карлючка.
– А яка ж то? Кажи!
– Є один чоловiк такий, що може нам великоi шкоди наробити.
– Ой! А хто ж то? Ану, кажи! – почали питатися.
– Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зiнько.
