banner banner banner
Синдром зародка
Синдром зародка
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Синдром зародка

скачать книгу бесплатно

Синдром зародка
Анi Лiбро

Навiщо на планетi з'являються дiти iз зайвою хромосомою? Вiдповiдь проста: це синдром зародка. Хвороба любовi. Вiрус, який знаходиться всерединi кожного з нас. Маленький людський зародок, що зачепився одного разу за стiнки матки, наполегливо i безкорисливо вiдкривае цю таемницю не тiльки своеi матерi, але кожнiй людинi i навiть цiлому народовi. Лiза – наша сучасниця, найзвичайнiсiнька жiнка, киянка з двома дiтьми. Вона живе на Позняках, розлучена i мрiе знайти чоловiка, який зробив би ii щасливою. Нiчого особливого, як у всiх. Робота не за фахом, необхiднiсть виживати, бажання подолати самотнiсть i сiмейну карму незаконних народжень i невезiння. Ставши свiдком самогубства незнайомоi жiнки, Лiза несподiвано розумiе, що живе якось не так i що пов'язана з цiею подiею мiцними нитками пам'ятi i власноi долi. Щоденник самогубцi приводить Лiзу у дитячий будинок. Поступово вона позбавляеться вiд егоiзму i легковажностi i замiсть пошукiв обранця, який мiг би дати iй щастя, пробуе сама бути комусь корисною. Вона не просто заражаеться синдромом зародка, але вiдкривае для себе чудовий i рятiвний сенс цього загальнолюдського захворювання, здатного зробити наше життя щасливим.

Анi Лiбро

СИНДРОМ ЗАРОДКА

У життя дуже довга iсторiя, але у кожного з нас е вкрай точний початок – це момент зачаття.

Жером Лежен (французький генетик, професор, що вiдкрив хромосомну природу синдрому Дауна)

1

Дивний стан природи – кiнець лiта. Вiтер вже прохолодний, i темнi притихлi дерева почали жовтiти, але сонце марнотратно сипле на землю свое слiпуче промiння. Нiби опираеться пiвтонам, тiй невизначеностi мiжсезоння, за якою приходить пора холодiв.

Вчора, коли Лiза брала квитки на московський поiзд, в Киевi ще сяяло лiто, i в свiтлi серпневого сонця не вiдчувалося анi частки прощання.

Але сьогоднi у Москвi над пероном висить мерзенна осiння мряка. Повiтря густе, липке, нав'язливе: чiпляеться за одяг, плутаеться у волоссi.

Поiзд стоятиме ще пiвгодини, але вони не стали розтягувати прощання: махати один одному руками, вигадувати фальшивi фрази й ловити в поглядах тiнь продовження. Як два заблукалих мандрiвника: зустрiлися, доторкнулися один до одного, придивилися i зрозумiли, що пiдуть далi у рiзних напрямках.

Дива не сталося. Те, що багато мiсяцiв зростало всерединi, виявилося звичайною втомою вiд самотностi.

«Як добре, що вiн пiшов, – думае Лiза, крiзь мутне скло чiпляе поглядом сiрi лiхтарi. – Але, якби залишився, безглуздо стирчав на перонi, посилаючи есемески i намагаючись постукати у вiконце, було б здорово. Так всi закоханi роблять, коли прощаються. Всi… Закоханi… Добре, що вiн пiшов».

Щоб вiдволiктися, вона розкрила прихоплений в дорогу роман i довго дивилася на цифру -115- внизу сторiнки. Лiтери розпливалися, не бажаючи складатися в слова.

«Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посмiхалася деревам…» – вона перечитувала цю фразу, як заклинання, кiлька разiв, шукаючи у нiй сенс.

Як безглуздо все вийшло. «Приiжджай, я бiльше без тебе не можу!» – написав вiн в останньому листi. І вона помчала, як божевiльна. «Нiч туди, нiч назад, не так вже i далеко, тiльки подивитися один на одного, а раптом, це доля…» – умовляв вiн ii. На один день. Точнiше, на кiлька годин, якi повиннi були вирiшити всi питання iх пiврiчного вiртуального спiлкування.

Художник, вiд якого втекло натхнення, i колишня вчителька, яка вмiе розмовляти вiршами. І що з цього могло вийти?

Лiзi, мов цуценятi, раптом захотiлося сховатися у темному куточку вагона i тихенько поскиглити вiд образи. Як боляче розбиваються мрii.

Зголоднiлий по жiночому тiлу, самотнiй художник оволодiв нею, не давши оговтатися вiд першого захопленого враження вiд нього. Це сталося прямо в майстернi на околицi Москви, серед запахiв пилу i фарб, серед дерев’яних рам, намальованих дерев i птахiв, якихось старовинних предметiв, наповнених давнiми таемницями. Просто i грубо. Без якихось там романтичних арабесок.

Це трапилося. І як можна було вiдмовити, адже вона сама до нього приiхала. Напевно, це була бравурна мелодiя. Лiза не пам'ятае. Їi душа спочатку грала на однiй струнi, а потiм та обiрвалася i повисла, дзвякнувши наостанок пронизливо i тонко. Навiщо було на щось сподiватися?

Вже на вокзалi художник заметушився i спитав, скiльки коштуе квиток. Нiяково сунув iй в долоньку сто доларiв i криво посмiхнувся: «Вибач, я не знав, що ти в перший раз. Вiзьми на морозиво». Бiдолаха з жахом уявила, як вiн буде ii вмовляти, пхати грошi у кишенi, i хтось це побачить. Вона машинально взяла новеньку купюру, вирiшивши, що потiм, коли все це, нарештi, закiнчиться, подаруе першому лiпшому жебраковi.

Але ж вона так вiрила, що це справжня любов. Виходить, вiн ii купив. «Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посмiхалася деревам…» – крiзь слiзну завiсу наполегливо читали ii очi. Було соромно i сумно.

У сумочцi задзвонив телефон. «Невже вiн?» – промайнуло в головi.

Нi. Дзвонив Юра. Колись вiн був закоханий у Лiзу. Але давно потрапив у статус простих друзiв, з якими iнодi передзвонюються i надсилають черговi новорiчнi поздоровлення.

Юрка милий. Але абсолютно без претензiй i перспектив. Звичайний програмiст в сервiсному вiддiлi невеликоi компанii. Нiчого серйозного. Запасний варiант долi. Куди йому було змагатися з чудовим московським художником, без сумнiву генiем i без п'яти хвилин лауреатом якоiсь важливоi премii.

– Привiт, Лiза. Ти не вiдповiдаеш на моi дзвiнки. Дуже хочу тебе побачити! – голос так близько, нiби з сусiдньоi вулицi. – Ти де?

– Я в Москвi… – розгублено пробурмотiла вона. – Десь тут, на краю лiта…

Їй мимоволi захотiлося вхопитися за нього, як за соломину, здатну витягнути з огидного душевного мiжсезоння.

– Юра, ти знаеш… Я теж дуже хочу тебе побачити, – вiдлунням повторила вона.

– Коли ти приiдеш?

– Завтра.

– Номер поiзда скажи, я тебе зустрiну.

– Поiзд 18, вагон 5, – майже прошепотiла вона.

– Ти що плачеш?

– Та нi. Це просто вiтер…

Через годину поiзд вислизнув iз тiнi Пiдмосков'я, i йому вiдкрилося слiпуче сонячне небо. Невпинно набираючи хiд, вiн повертався у рiдне i тепле украiнське бабине лiто.

Як добре, що в Киевi осiнь настае тiльки в жовтнi.

Колеса вже вiдстукували нову бравурну мелодiю. Все далi й далi. Бiль, порожнеча i мряка залишилися там, на перонi московського вокзалу, перетворюючись на черговий життевий досвiд. Що тепер картати себе.

Завтра о сьомiй ранку Юра зустрiчатиме ii бiля п'ятого вагона з букетом ii улюблених червоних хризантем. І все буде добре.

Посмiшка ковзнула по ii губах i розсипалася сонячними дрiзками на трiснутому в куточку вагонному склi.

До неi, нарештi, дiйшов змiст тiеi фрази модного сучасного письменника:

«Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посмiхалася деревам…»

2

Як ви здогадалися, мою героiню звуть Лiза. Це невисока худорлява жiнка середнiх лiт з чудовими блакитними очима. Мабуть, ii можна було б назвати красунею, якби не тонкi губи, рiденьке волосся i веснянки на носi. Щоб пiдтримати ii, я кажу, що веснянки – це вiдмiтини сонця, але Лiза все одно старанно замазуе iх тональним кремом. Таких жiнок навколо мiльйони. Стандартнi сiрi мишi, нiсенiтнi i сумнiвно симпатичнi.

Саме так Лiза думае про себе. Але я вважаю, що в нiй е родзинка. «Гоу? Родзинка, де ти?» Вона тебе впритул не бачить. Але вiрить! А куди дiнешся. Дiйснiсть не дозволяе iй вдаватися до смутку i ставити крапку в життевiй драмi. Навiть якщо здаеться, що на лобi написано: «самотня i розлучена».

А втiм, в розлученнi вона вже три роки, але всупереч прогнозам Юри про ii раптову смерть i злиднi напiвголодного iснування, живе, зростае i вмирати, вiдповiдно, не збираеться. Не дочекаетеся! І на лобi у неi написаний зовсiм iнший текст: «вiльна жiнка».

Я побачила це сяюче гасло фемiнiзму в той ранок, коли вона повернулася в Киiв пiсля невдалого шлюбу, з двома маленькими дiтьми i парою валiз у руках. Як раз в кiнцi лiта, в час мiжсезоння, практично такого самого, як кiлька рокiв тому, коли Лiза зiрвалася i кинулася на зустрiч зi своiм вiртуальним художником. Тепер вона знову розставила крапки над i. Розлучилася i раптово повернулася додому.

У перший момент вона здалася менi якоюсь скуйовдженою, як квочка, що утримуе бiля пелени шустрих курчат.

Ми стояли, обiйнявшись, на перонi киiвського вокзалу i не наважувалися глянути одна однiй в очi.

У кожноi з нас тепер була своя жiноча iсторiя.

Я готувалася втiшати бiдолаху, пiвночi зубрила пiдбадьорюючi фрази. А коли побачила, зрозумiла, що це нi до чого. Сяйво знову здобутоi свободи нiби пiдривало ii зсередини, робило величною i невразливою.

Я раптом вiдчула, як не вистачало менi Лiзи всi цi роки. Але, крадькома вдивляючись в ii обличчя i вiдзначаючи на ньому слiди часу i досвiду, я з радiстю зрозумiла, що вона залишилася такою ж самою. Незламною дивачкою, яка вмiла поеднувати непоеднуване.

З практичноi точки зору, моя подруга була дивною людиною. Часом вкрай нудною, дрiб'язковою i навiть скупою. Але через хвилину вона могла спустити всi своi заощадження на вiдновлення старовинного Храму або лiкування самотньоi сусiдки. Вона завжди була душею компанii, вулканом iдей i одночасно вiдлюдницею, яка надовго впадае в меланхолiю. Час вiд часу вона поринала в себе, як батискаф у безодню.

У перiоди випадання з життя Лiзу краще було не займати. Бо вона вмiла кусатися, iнодi достатньо боляче. Якось примудряючись помирити непримиренних i виправдати тих, на кому вже нiкуди ставити тавро, вона хотiла знайти золоту рибку в каламутному вирi буднiв. Для цього з ентузiазмом вигадувалися якiсь чудернацькi теорii спасiння, закони i правила: «Інструкцii з упорядкування життя» (як вона iх називала).

«Нi, ви тiльки задумайтеся, – говорила невиправна оптимiстка, коли ii потужний фонтан раптом виривався назовнi, – як зручно, знати лiки вiд усiх життевих захворювань! З'явиться проблемка, а ти ii хлоп – i готовим рецептом по тiм'ячку. Навiть якщо не допомагае, то втiшае як факт, що подiбнi таргани водяться в головi у бiльшостi жителiв нашоi планети!»

Лiза вмiла слухати. І чути. Чимось iншим, крiм вух.

Вислуховуючи моi телефоннi монологи про особистi катастрофи, яким в юностi хочеться додати щонайбiльше трагiзму, вона терпляче покашлювала в такт риданням, шумно дихала в трубку. І завжди знаходила якесь коротке i часом рiзке слово, що потрапляе прямо в суть i дiе безпосередньо. Немов витягувала його з серця.

Здавалося, що Бог помилково скроiв ii з абсолютно несумiсних клаптикiв: романтичностi i прагматизму, уiдливостi i вразливостi. Як це здатне уживатися в однiй людинi? Інодi менi здаеться, що при запуску ii бортового комп'ютера просто зрушилася якась програмка. І Лiза вийшла саме така.

Як сумувала я за нею в години болiсних жiночих сумнiвiв, якi трапляються з нами так недоречно i вимагають обов'язкового свiдка. Як сердилася на скупi рядки ii стрiмких електронних листiв. І як радiла тепер войовничому блиску ii очей, який обiцяв нам ейфорiю нового спiльного моделювання життя.

Слава Богу, Лiза залишилася колишньою! У ту саму мить, не випускаючи з рук дiтей i валiз, вона заявила, що знае, чого нам не вистачае для щастя.

Кохання!

Рiшуче пiдтягуючи штанцi трирiчному синовi, вона завзято зiзналася, що мае намiр добути це просто зараз. Ось тiльки ванну з дороги прийме!

Здивувала! Начебто це i так не ясно. Теж менi винахiдник. Всi невдахи, якi ледь покiнчили з минулим i димлять вiд запалу страстей, якi обпекли iх райдужнi крильця, сповненi рiшучостi, тут же зрушити планету з котушок i довести, що гiднi щастя. Просто зараз!

Ну, i що? Кому з них вдалося зробити це, ледь прийнявши ванну з дороги? Та нiкому! Це ж не шишки в лiсi збирати.

Ось i у Лiзи не вийшло. Виявилося, що спочатку, як мiнiмум, потрiбно вижити i встати на ноги.

Тож вона знайшла виправдання своему прагматизму. І, намагаючись примирити прозу i поезiю свого багатодiтного iснування, вирiшила продавати французький посуд.

Інодi це у неi навiть виходить.

Тепер день ii заповнений квалiфiкованим супроводом продажiв: телефонними дзвiнками, зустрiчами, переговорами, вiдправкою факсiв та iншою комунiкативною нiсенiтницею. А ввечерi ii чекають дiти.

Думаете, легко? Але що поробиш? Юра залишився в Саратовi, де пiд крильцем його сувороi мами вони з Лiзою намагалися побудувати колись сiмейне щастя. Вiн бiльше не дзвонить i не витягуе ii з життевих колотнеч, зрозумiвши одного разу, що вона з тих жiнок, якi вважають за краще вибиратися самостiйно.

Тепер iй доводиться дiйсно жити самостiйно з двома дiтлахами.

«Легковажна дурепа», – каже собi подруга в хвилини прозрiнь, але повертатися назад не збираеться.

– Тiльки в еднаннi з iншою людською iстотою можливо знайти гармонiю iснування! І якщо ця iстота не твоя, то гармонiя тхне божевiльнею! – гiрко i пишномовно iронiзуе Лiза, коли заходить до мене, щоб вiдвести душу i заглушити свое безсонне вiдчуття провини.

Так, незважаючи на свiй фемiнiзм, самостiйнiсть i смiливiсть, вона просто потерпае вiд почуття провини.

А ще моя подруга любить говорити красиво i отруена цiлком навiженою iдеею – навчитися так само правильно i красиво жити.

Але з гармонiею iснування е певнi складнощi.

Звiсно, вона не збираеться вiчно ходити серед самотнiх та розлучених. І тепер, як нiколи, iй потрiбнi правильно сформульованi закони iснування. Як там вона iх називае? «Інструкцii з упорядкування життя». Для цього в перервах мiж торгiвлею i виживанням в умовах суворого побуту без чоловiка вона гарячково шукае рецепти у мудрих книжках i напружуе мозки роздумами.

Їi сiмейство мешкае по сусiдству зi мною, двома поверхами нижче, у невеличкiй двушцi на Позняках. Цей спальний район Киева давно побив усi рекорди за кiлькiстю цегли та бетонних панелей на душу населення, але його продовжують наполегливо забудовувати, нiби змагаються за володiння останнiми сантиметрами вiльноi землi. І вулицi при цьому не соромляться називати красиво i загадково, наприклад, Княжий затон, Срiбнокiльська. Ось на Княжому затонi ми й живемо.

З наявнiстю князiв тут, ясна рiч, складно. А ось найрiзноманiтнiших дивакiв, якi наповнюють собою густо посадженi кам'янi колоси, аж в надлишку.

Нiс у нiс. Але кожен у своiй камерi внутрiшнього згоряння. І це не сприяе, на жаль, Лiзиним пошукам i не вселяе особливого оптимiзму з приводу влаштування особистого життя. Але вибирати не доводиться.

У ii прiоритетах немае, здаеться, нiчого особливого. Як у всiх. За жiночою звичкою, вона мрiе про кохання, нормальну сiм'ю i роботу, що приносить задоволення. Звiсно, це здаеться банальним. Тому Лiза нiкому й не зiзнаеться у таких посереднiх мрiях. А сама потихеньку, потайки вiд усiх, тримае в серцi на всяк випадок найголовнiше, що повинно там бути.

3

– Привiт, Лiза, – вiн стояв на перонi, як i очiкувалося, з букетиком червоних хризантем i смiшно мружився чи то вiд сонця, чи то вiд збентеження. А може просто вiд радостi, що виловив, нарештi, втiкачку з часу i простору i може на власнi очi спостерiгати симпатичнi ямки на ii щоках.

Цi ямки виробляли з Лiзиною непоказною зовнiшнiстю щось неймовiрне. Варто було iй посмiхнутися – i моя блiдолиця подруга раптом починала свiтитися, нiби хтось запалював всерединi ii голови маленький лiхтарик.

Саме на це зрадницьке свiтiння недосвiдчений програмiст i попався колись, як метелик. Замiнюючи колегу з сервiсного вiддiлу, вiн прийшов встановлювати в Лiзи Інтернет. Вони розговорилися, а потiм виявилося, що вiн знiмае квартиру у сусiдки. Поки все це з'ясовувалося, Юра вже зрозумiв, що пропав. Його раптом накрила безвiдповiдальна впевненiсть у тому, що Лiза i е та едина, про яку мрiе кожен поважаючий себе пiдпiльний романтик. Призначена тiльки йому, головна жiнка всього життя. Бувае…

Вiн, бiдолаха, i не припускав, якою пiдступною може бути доля. Це як гiпноз. Мозки, вуха, очi i iншi дiлянки тiла бiдного комп'ютерника потрапили пiд владу тотальноi омани, яка практично у всiх лiкуеться однаково: поспiшним шлюбом i декiлькома спiльно проведеними роками взаемного вiдкривання таемниць.

Йому здавалося, що вiн полюбив Лiзу. Дивлячись на неi крiзь рожевi скельця свого бажання, Юра прийняв цей подарунок долi i почав готувати пiдгрунтя для спiльного щастя. Став заходити пiд приводом перевiрки конекту, напрошувався на чай, познайомився з майбутнiми тещею i тестем, увiйшов у довiру до кота Тимофiя. Коротше, наступав по всiх фронтах.

Лiза, звичайно, здогадувалася про причини такоi пильноi уваги, особливо коли вiн, спостерiгаючи за метаморфозами ii обличчя, дурнiв на очах. Натискав не тi клавiшi, плутав регiстри i клав у чай стiльки цукру, що рiдина починала переливатися через край.

Лiза волiла всього цього не помiчати, щоб не ускладнювати. А сама безсоромно використовувала доброго хлопця то на пiдсобних роботах, то для походу в кiно або прогулянки в парку. Але в душi…

Ах, що там говорити, Юра був птахом не ii польоту. Мрiючи про космонавта або пiдкорювача глибин, Лiза продовжувала шукати журавля у небi.

Знайшла. Серед живописцiв. Але пiд час пам'ятного вiдвiдування росiйськоi столицi цей журавель так явно змiнив оперення, що у вiдносинах зi звичайним програмiстом вiдбулося помiтне зрушення.

«Егоiстка», – скажете ви.

«Егоiстка ти, Лiза!» – сказала я, коли дiзналася про вже заплановане весiлля i все, що передувало цьому рiшенню.

* * *

Вiн стояв на перонi з букетом маленьких червоних хризантем. Ну, хто мiг проти цього встояти?! Тим бiльше що все так жахливо складалося в мрячнiй Москвi.

Лiза зволiкала, втягувала голову в плечi i, немов равлик, повзла по тiсному вагону, навмисне пропускаючи пасажирiв вперед i намагаючись вiдстрочити зустрiч.

Вона вiдчула, як всерединi зашкрябали мерзеннi монстри, подiбнi лангольерам, створеним уявою Стiвена Кiнга. Хтось iнтелiгентно називае iх внутрiшнiм голосом або другим «я». У Лiзi ворушилися саме лангольери.

Звичайно, Юра не мiг знати, що з нею сталося у Москвi. Але iй-то вiд цього не легше. «Немае жодного сумнiву, що Бог створив пустелю для того, щоб ми вмiли посмiхатися деревам…» – старанно втiшала вона себе, перефразовуючи улюбленого автора.

Побачивши у вiкно бордовi головки хризантем i збентежену посмiшку Юри, який нiчого не пiдозрював, замружившись вiд сяючого по-лiтньому сонця, прихильниця «Алхiмiка» вийшла з вагона i, немов гiрку мiкстуру, одним ковтком вдихнула принаднiсть киiвського бабиного лiта. А тодi рiшуче заткнула рота своiм лангольерам.

На ii обличчя впала з неба сонячна усмiшка, i нахаба ткнулася носом в чоловiче плече, щоб заховати там всю правду про свое падiння. Юра обережно обняв ii. Немае сумнiвiв, вiн саме той, хто був iй потрiбен!

Десь глибоко в шлунку ворухнулися муки совiстi… Але Лiзка ковтнула ще трохи сонячного повiтря i подумала: «Вiн класний».