скачать книгу бесплатно
Старi гультяi
Іван Нечуй-Левицький
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Старi гультяi» Івана Нечуя-Левицького – соцiально-побутове оповiдання, в якому автор розкривае традицiйну для його творчостi тему родинних стосункiв, подiлу спадку***. Перу автора належать й iншi твори на подiбну тематику, зокрема, повiсть «Кайдашева сiм’я», «Двi московки» та iн.
Іван Нечуй-Левицький
СТАРІ ГУЛЬТЯЇ
І
Якi пишнi левади та огороди в селi Трушках, в Василькiвщинi, з початку лiта! І по долинi над довгим ставом, i по обидва береги рiчки Раставицi, скрiзь розляглись левади та огороди, неначе зелене море. Раставиця звиваеться та шумить мiж зеленими вербами, неначе тече довгим звивчастим коридором, то розливае воду по широких, плисковатих мiлинах, то знов збирае докупи розлиту воду i знов ховаеться мiж двома зеленими вербовими стiнами, високими, дрiбчастими та пухкими, неначе обсипаними зеленим пiр'ям.
Сукупнi левади та городи, неперегородженi тинами, ледве-ледве пiднiмаються вгору й зеленiють попiд садками, попiд клунями та хатами. Яка пишна та буйна зелень схопилась на тих городах! Там темнiють довгi смуги картоплi, зверху обсипанi бiлим цвiтом, неначе потрушенi снiжинками; там лиснять червоно-зеленi буряки, а рядом зеленiють смуги попелястого дрiбчастого маку. Нанизу, попiд вербами мрiють темно-зеленi смуги кучерявих конопель, а подекуди на левадах сизiють жита. І на це зелене, бадиллясте, соковите та лиснiюче море неначе зверху впав дощ з жовтих соняшникiв. А подекуди лиснять червонi та бiлi грядки макiвок, пронизаних сонцем, неначе тi макiвки повироблюванi з прозорого скла.
Сонце грае промiнням. Марево дрижить над огородами, над вербами. Соняшники сяють, наче пучки сонячного промiння, густо розкиданi по зеленому морi. І над тим зеленим морем сине-сине чисте небо, неначе напнутий намет з тонкого синього шовку. В травi, в коноплях, на левадах трiщать коники. Пташки та соловейки в вербах аж лящать, неначе дружки на весiллi. Бджоли гудуть в пасiках, на соняшниках, на квiтках. Усе неначе млiе од щастя, од збиткiв життя, справляе якесь велике свято невгамованими пiснями, щебетом, свистам та криками кохання, веселостi.
Нижче од ставка за широким спустом на греблi рiчка розiйшлася на двi течii. Мiж двома течiями розлiгся довгий плисковатий острiв. Його звуть на селi Осередком. Кругом Осередку скрiзь густi верби, неначе його хто оповив зеленим густим вiнком. Через Осередок йде одним одна вулиця. Серед самого Осередку, над рiчкою в береговинi була давня держава дiда Дороша Грицая. За хатою розстеляеться чималий город, а далi над берегом зеленiе левада. В левадi, над рiчкою розрiсся густий садок, як лiс. Старi яблунi, сливи, вишнi та черешнi набiгли над саму Раставицю, спинились над берегом, змiшались докупи з високими вербами, неначе намагались заглянути крiзь верби в бистру воду проворноi рiчки. Старi, вiковiчнi, дикi грушi росли коло самоi хати, попростягали гiлки до самого причiлка i неначе заглядали в старi невеличкi вiконця.
В старiй хатi жив дiд Грицайз бабою Оришкою. Дiд Грицаймав одним одного сина. Син оженився й помер, а його жiнка швидко вийшла замiж удруге. Дiд та баба зосталися вдвох на старостi лiт, неначе сиротами.
Раз пiсля Петра, в ясний гарячий день, до дiда Грицая зiйшлися гостi, та все старi дiди та баби.
В одчиненi дверi вийшла в садок баба Оришка. Вона винесла двое ряден i простелила iх на травi в холодку, пiд грушами. Слiдком за бабою вийшов з хати дiд Грицай, в однiй сорочцi, в крамних синiх штанях. Дiд був кремезний та поставний: високий на зрiст, сивуватий, кучерявий, повновидий та рум'яний. Кругленькi, рожевi, пухкi, як пампушки, щоки неначе понадимались, як у малоi ситоi дитини. На щоках густо червонiли рожевi тонкi жилки. Карi, веселi, круглi очi були блискучi й жвавi. Було знать по веселих очах, по веселому видовi, що дiд вже вихилив не одну чарку горiлки. Грицай нiс в руках здорову пляшку горiлки. В пляшцi червонiв стрючок перчицi. В другiй руцi дiд держав чарку.
Слiдком за дiдом з дверей неначе посипалась, як з мiшка, цiла компанiя дiдiв та бабiв. Баби несли закуску на тарiлках. Одна несла полумисок з огiрками, друга – тарiлку з салом, третя несла хлiб та нiж.
– Отут пiд грушами, в холодочку, нам буде краще, нiж у хатi! Сiдайте, моi гостоньки любi та милii – припрошував дiд Грицай, трохи шепеляючи: дiд був жвавий, проворний, говорючий, говорив швидко, неначе шаткував язиком капусту, а як вiн говорив, то все крутив головою, аж посiченi кучерi тряслися, неначе iх напала пропасниця.
– Ой, гарно ж тут в дiда в садку! – обiзвалась одним одна мiж бабами молодиця, Варка Мотузиха.
– Ой господи, як гарно тут в дiда! – обiзвався Дмитро Мотуз, ii чоловiк, одним один не старий чоловiк мiж сивобородими дiдами.
Усi баби й дiди обсiли кругом двох ряден, пiдобгавши пiд себе ноги. На ряднах поставили пляшку, тарiлки з закускою та чарки. Баба Грицаiха винесла миску пирогiв i сiльничку. Вона вгнiздилась на травi, пiдобгавши пiд себе ноги, i важко зiтхнула, неначе втомилась од бiганини та тяганини, вiтаючи гостей.
Дмитро Мотуз, вже чоловiк лiтнiй, високий, чорнявий, з довгими вусами, з тихими розумними очима, став у дiда Грицая за плечима. Йому не хотiлось сiдать та пити по чарцi. Іншi думи були в його в головi. Вiн похилив голову, згорнувши руки на грудях, i втупив очi в бiле рядно, в пляшки та чарки. Але вiн навiть не примiчав нi тих пляшок, нi бабiв та дiдiв, навiть забув про самого гулячого, безжурного дiда Дороша Грицая. Дiд Грицай озирнувся на Мотуза.
– Та сiдай же, Дмитре, та вже зап'емо останнiй могорич за поле, – промовив дiд Грицай до Мотуза, – чи добре я кажу?
Дмитро стояв i не поворухнувся. Вiн пiдпер щоку долонею, а в його очах виявлялась якась дума, якесь мiркування. Дмитро навiть не чув, що йому говорив дiд Грицай.
Вже давненько дiд Грицай чеплявся до Мотуза, щоб вiн купив у його поле ще за його живоття. В дiда було шiсть десятин поля. Син його помер. Дiд став старий i вже не здужав вести господарство, одбився од роботи й залiнувався. Син його хазяйнував за батька, клопотався, орав, сiяв, косив. Дiд Грицай ще за живоття сина одбився од роботи i тiльки справляв посиденьки за чаркою то в корчмi з старими дiдами, то в себе, та все швендяв з старою по весiллях, по хрестинах та похоронах. Старий Грицай розледащiв. Тепер вiн задумав спродать ще за живоття поле i взяти добрi грошi, бо вже не було за вiщо пити та байдики бить.
– Сiдай-бо, Дмитре, та вже поговоримо востанне: умовимося та й зап'емо отут пiд грушами могорич! Доки вже нам вовтузитись з цим дiлом! В мене шiсть десятин поля. Ти менi зараз заплатиш триста карбованцiв за поле, а потiм будеш орати своiми волами й засiвать усi шiсть десятин; вiзьмеш усе мое поле наспiл: собi забереш половину хлiба, а половину звезеш в мiй тiк, щоб було нам, старим, на харч. Будеш держать усе мое поле в спiлцi, доки житиму я, доки житиме й моя стара, а як ми, спiльники, помремо, тодi все мое поле буде твое, бо в мене й настоятелiв, на поле наслiдникiв, нема, хiба, може, десь видереться якась рiдня, – десята вода на кисiль, – сказав Грицай.
Мотуз все думав, аж вуса похилились вниз, аж зморшки набiгли на лобi чотирма рядками. В його поля було мало, а синiв було чотири. Дiдова гадка була для Мотуза вигодою, але вiн все ще думав та мiркував: вiн трохи не йняв вiри гостроязиким та балакучим людям.
– Добре! – обiзвався Мотуз i раптом пiдвiв голову. – Добре, дiду! Грошi заплачу швидко, при свiдках. Нехай буде по-вашому! Вже менi обридла тяганина з цим дiлом.
– От i добре! От i зап'емо останнiй могорич! А подибай, стара, в хату та винеси пляшок зо двi вишнiвки! – сказав Грицай до жiнки.
Стара Оришка вже добре стукнула перцiвки, але проворненько пiдвелась i незабаром винесла двi пляшки вишнiвки й пухку свiжу паляницю.
Дмитро Мотуз сiв поруч з дiдом. Дiд подав йому руку. Старий пасiчник Оникiй перебив iм руки.
– Кiнець i дiлу вiнець! – сказав веселий дiд Грицай.
– На тiм тижнi принесу дiдовi грошi, – обiзвався Мотуз, але в його в очах все свiтилась якась думка, неначе його очi трохи захмарило. Розсудливий, помiркований та обережний зроду, вiн все думав, коли б часом з цього вигiдного дiла не вийшов якийсь невигiдний для його кiнець. «Грицай хоч старий, але ще кремезний, здоровий дiдуган; може, житиме довго й дуже довго; менi доведеться з половини орати й засiвать його поле бог зна до якого часу. А триста карбованцiв треба дати дiдовi заразом, та ще й зараз. Ой, коли б часом не програти в цьому дiлi! Дiд хитрий: певно, хоче вихитрувать в мене з кишенi багато грошей, щоб було за що пити та гулять… Ой, коли б не програть! А поля треба, бо синiв багато. А на дiдовому полi хлiб родить без вигнойки: земля ще не виснажилась».
