скачать книгу бесплатно
Микола Джеря
Іван Нечуй-Левицький
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького – соцiально-побутова повiсть, у якiй автор порушуе болючу тему крiпацтва***. Микола виявив непокору панам, через що змушений був покинути рiднi краi i родину i скитатися усе життя. Твiр е одним з найвiдомiших зразкiв великоi прози Нечуя-Левицького, серед яких також «Кайдашева сiм’я», «Хмари» та iн.
Іван Нечуй-Левицький
МИКОЛА ДЖЕРЯ
Присвячуеться М. В. Лисенковi
I
Широкою долиною мiж двома рядками розложистих гiр тихо тече по Василькiвщинi невеличка рiчка Раставиця. Серед долин зеленiють розкiшнi густi та високi верби, там нiби потонуло в вербах село Вербiвка. Мiж вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця бiла церква з трьома банями, а коло неi невеличка дзвiниця неначе заплуталась в зеленому гiллi старих груш. Подекуди з-помiж верб та садкiв виринають бiлi хати та чорнiють покрiвлi високих клунь.
По обидва береги Раставицi через усю Вербiвку стеляться сукупнi городи та левади, не одгородженi тинами. Один город оддiляеться од другого тiльки рядком верб або межами. Понад самим берегом в'еться в травi стежка через усе село. Пiдеш тiею стежкою, глянеш кругом себе, i скрiзь бачиш зелене-зелене море верб, садкiв, конопель, соняшникiв, кукурудзи та густоi осоки.
От стеляться розложистi, як скатерть, зеленi левади. Густа, як руно, трава й дрiбненька, тонiсiнька осока доходить до самоi води. Подекуди по жовто-зеленiй скатертi розкиданi темно-зеленi кущi верболозу, то кругленькi, наче м'ячики, то гостроверхi, неначе топольки. Мiж м'якими зеленими, нiби оксамитовими, берегами в'еться гадюкою Раставиця, неначе передражнюе здоровi рiчки, як часом маленькi дiти передражнюють старших. А там далi вона повилась мiж високими вербами та лозами, що обступили ii стiною з обох бокiв. От верби одступились од берега i розсипались купами на зеленiй травi. Скрiзь по обидва боки Раставицi на покатi стеляться чудовi городи, жовтiють тисячi соняшникiв, що нiби поспинались та заглядають поверх бадилля кукурудзи на рiчку; там далi набiгли над рiчку високi коноплi i залили берег своiм гострим важким духом. В одному мiсцi розрослись чималi вишники, а далi од берега, коло самих хат, ростуть дикi грушi та яблунi, розкидавши свое широке гiлля понад соняшниками; а ондечки серед одного города вгнiздилась прездорова, стара, широка та гiлляста дика груша, розклала свое гiлля трохи не при землi на буряки та картоплю. Соняшники заплутались своiми жовтими головами в гiллi.
Серед села Раставиця входить в широкий ставок. Кругом ставка знов осокори та верби: то стоять рiвною стiною, то збились нiби в прездоровий круглий стовп, то пiшли берегом, наче вирiзаною зверху в зубчики оборкою. На ставу нiби плавае маленький острiвець з високими старими тополями та осокорами. На греблi знов у два рядки видивляються в водi дуже старi, товстi, дуплинастi верби, вкриваючи гiллям здоровий панський питель. Нижче од ставка Раставиця знов повилася мiж зеленими левадами та вербами, а далi сховалась в дубовий лiс та й утекла в Рось.
Усi вулицi в Вербiвцi нiби зумисне обсадженi високими вербами: то поросли вербовi кiлки тинiв. Усе село наче в розкiшних алеях. Як залле Вербiвку лiтне палке сонце, як засипле ii зверху золотом та срiблом сонячне марево, то вся кучерява долина здаеться залитою буйними зеленими морськими хвилями, що десь набiгли з моря, й залили, й затопили долину, й скам'янiли, пiднявшись високо вгору. Дивишся й не надивишся, дишеш й не надишешся тим чистим гарячим та пахучим повiтрям.
В кiнцi села, коло самоi Раставицi, стояла хата старого Петра Джерi. Невеличка хата насилу свiтилась бiлими стiнами через густий рядок верб. Коло хати рiс невеликий старий садочок. Вербовий частокiл до самого берега прийнявся й пустив од себе широке гiлля; вербовi кiлки, колись густо повтиканi в землю, стали високими вербами. Навiть вербова кошара й вербовий хлiв вже прийнялись на вогкiй землi й були напоготовi розростись гiлляками.
Була недiля. Сонце скотилось на захiд. Починало вечорiть. За Джериною хатою, пiд старою грушею, на зеленiй травi спав молодий парубок, пiдклавши пiд голову бiлу свиту. Чорна смушева шапка скотилась з голови на траву. Парубок пiдклав одну руку пiд голову, а другу одкинув на траву. Чорне волосся на головi, чорнi рiвнi брови дуже виразно блищали на бiлiй свитi. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс обвивавсь, наче гадюка, кругом тонкого стану. То був Джерин син Микола. Гаряче сонце заглянуло пiд грушу, обсипало вогнем бiлу сорочку, чорняве лице. Микола почутив, як сонце припекло в щоку, перекинувся на бiк, лупнув очима i знов iх заплющив.
Чуе вiн крiзь легкий сон, що якась дiвчина спiвае тонким голосом пiсню. Та пiсня здалась йому крiзь сон якимсь дивом. Йому здалося, що вiн не спить i дивиться вгору на гiлля. Зелений лист на грушi став скляний. Вiн бачить через листя сине небо, бачить, як промiння сонця наскрiзь пронизуе кожний листок, як тихий вiтер мае листом. Лист черкаеться об лист i тихо дзвенить. Вiн чуе, нiби той голос, та пiсня ллеться на його зверху, з того листя; йому здаеться, що спiвае кожний листок, вимовляе навiть слова, i тi слова, той голос тихесенько сипляться йому на лице, на руки й на груди, на саме серце. Вiн роздивляеться на той дивний лист i примiчае на самiсiнькому вершечку грушi якусь дивну птицю з золотим та срiбним пiр'ям. Птиця розпустила широкi крила, розпустила розкiшний, як у павича, хвiст та все спiвала, та все спускалась нижче по гiллi. З золотих крил посипались огнянi iскри, впади на ярий кришталевий лист, i лист ще краще задзвенiв i заспiвав вкупi з птицею. Птиця спускалась усе нижче та нижче. Миколi заманулось ii впiймать… Вiн простяг руки, а iскряна птиця знов пурхнула вгору на самий вершечок, тiльки iскри посипались на траву, на його руки, на щоки i запекли.
Микола прокинувсь – i все диво хто його зна де й дiлось. Перед ним блищала зелена левада, млiла проти сонця чиста вода в Раставицi, а по другий бiк рiчки в березi стояла якась кругловида дiвчина, брала воду й спiвала пiснi.
Микола вгледiв ii тонкий стан, сорочку з товстого полотна, червоне намисто на шиi; вгледiв ii лице з чорними бровами. Дiвчина витягла вiдро води коромислом, вхопила другим кiнцем коромисла друге вiдро, жваво й проворно кинула коромисло на плече й пiшла на згористий берег мiж рiдкими вишнями.
Ще раз обернулась вона, зирнула на рiчку, на його, i вiн ще раз побачив ii кругле лице, тонкий рiвний нiс, чорнi брови та чорнi товстi двi коси на головi. Вона все спiвала та спiвала, доки не сховалась на левадi в вербах.
Микола пiзнав дiвчину й не впiзнав: вона була не вербiвська. Вiн глянув на той камiнь, де вона стояла, i знов неначе побачив той гнучкий стан, те гарне, хоч i запалене на сонцi, лице.
«Що це за дiвчина? Де вона взялася в нашому селi?» – думав молодий Джеря, надiваючи шапку i перекидаючи свиту через плече. Вiн пiшов до хати, а та пiсня, а тi чорнi брови не сходили в його з думки.
Молодий Джеря перейшов невеличкий садок i поза хатою повернув на двiр. На призьбi сидiла його мати, Маруся Джериха, вже немолода молодиця, блiда, з темними очима, з сухорлявим лицем. На Джерисi була спiдниця з темноi пiстрi та сорочка з товстого полотна; в неi голова була заверчена намiткою. Намiтка свiтилась, i через неi було видно високий очiпок з червоними лапатими квiтками на жовтогарячому полi. Жовтi старi чоботи були почерненi по самi кiсточки i тiльки халяви ще жовтiли. Чорнi брови здалеки дуже виразно чорнiли пiд бiлим пружком намiтки. Поруч з Джерихою сидiли чотири молодицi, позав'язуванi здоровими хустками на високих очiпках.
Старий Джеря в однiй сорочцi стояв коло ворiт, спершись на тин, i розмовляв з якимсь чоловiком. Молодицi розмовляли та цокотiли, як птицi на деревi. Джериха розказувала десятий раз, як ii син тiеi недiлi перший раз читав апостола в церквi, як розгортав книжку, i як вийшов серед церкви, i як став, i як переступав з однiеi ноги на другу, як засоромився i почервонiв. Вона, очевидячки, була така рада, що в неi невеличкi темнi й яснi очi так i крутились на всi боки.
– Господи! скiльки я переносила дяковi курей, скiльки однесла полотна, яець, грошей! А все-таки мiй Микола вивчився читать, дякувати господовi милосердному. Як заспiвае мiй Микола в церквi, то я й сама не своя. Б'ю поклони та молюся та хрещусь… А це недавно я вже казала своему старому, чи не час би оженить сина. Я вже старiюсь, час би взять собi невiсточку в хату, та не знаю. до кого б оце старостiв слати.
Молодицi перебрали язиком усiх дiвчат на селi, пересудили й багатих, i бiдних, та й спинились на однiй; то була Варка, дочка одного вербiвського багатиря, молода й моторна дiвчина.
Джериха не вважала, що Варка була багатирка, а ii син був убогий. Вона знала, що всi дiвчата водили очима слiдком за Миколою, а як вiн йшов вулицею, то вибiгали дивитись на його, аж перелази трiщали.
Сонце било промiнням з-за причiлка. Половина двора була вкрита ясним червоним свiтом, половина лежала в тiнi. Микола вийшов з вишника i попрямував до хати.
– За вовка промовка, а вовк i в хату! – промовила мати, вгледiвши сина. – А ми, сину, оце розмовляли за тебе, бодай не вадило, коли не чув.
– Про що ж ви розмовляли, мамо? – спитав син.
– А про те, що тебе час оженить! – сказала мати. І молодицi знов почали вихвалювать Варку на всi боки.
– Хвалiть, та глядiть, щоб часом не перехвалили на один бiк, – промовив Микола й почув, що в його душi лунае пiсня незнайомоi дiвчини, а перед очима мрiе кругле молоде лице з чорними бровами.
В той час на вулицi мiж вербами затупотiв кiнь. З-за верби висунулась кiнська голова, а за нею зачорнiла висока шапка, зачервонiло повне лице з довгими чорними кудлатими вусами. Над ворiтьми блиснули вирячкуватi неласкавi сiрi очi. То був осавула. Вiн iздив по кутку й загадував на панщину.
– Завтра чоловiки з косами на лан косити овес, а молодицi з серпами панське жито жать! – закричав осавула над самою головою в Джерi, не знявши шапки й не поздоровкавшись з людьми.
Кiнь з осавулою посунувся далi проз ворота i сховався за вербами. Всi в дворi замовкли. Нiхто до осавули не привiтався, не кивнув навiть головою. Микола тихо промовив:
– А бодай тобi зацiпило! Кричить мов скажений, наче нам позакладало вуха!
Осавулин голос дав знать, що свято скiнчилось. Молодицi встали з призьби, розпрощались i пiшли з двору. Джериха встала й собi пiшла в хату. Слiдком за нею пiшов i син.
Джериха скинула намiтку й почала ii згортувать, а згорнувши намiтку, помогла синовi складать бiлу празникову свиту дрiбними фалдами.
Свiт вечiрнього сонця заглянув в причiлкове вiкно i позолотив бiлу скатерть на столi, бiлу. стiну з понамальовуваними червоними та синiми квiтками в зеленому листi. Тi здоровi квiтки були багато кращi од квiток, що малюють по стiнах дiвчата: iх малював Микола. Скраю на полицi, рядом з горшками, стояла дощечка з невеличким млиновим колесом та ступами. Микола зробив ту цяцьку кiскою. Робота була така гарна, така чиста, колесо було так штучно зроблене, наче його зробив справжнiй майстер. Рядом з колесом лежали на полицi Миколинi книжки: граматка, часловець та товстий псалтир.
Микола вчився читати з великою охотою, прочитав од дошки до дошки ввесь часловець i псалтир; i не раз в недiлю або в свято батько й мати загадували йому читати десятий раз той самий псалтир, самi сидiли мовчки, згорнувши руки, зiтхали, нiби й справдi розумiли. Вони тiльки знали, що там написано все по-божому, а що й до чого написано, того й сам Микола не тямив.
Ховаючи в скриню празникову одежу, мати знов почала мову про багатирку Варку.
– Пошлемо, сину, восени старостiв до Варки. В ii батька е воли й корови, а в Варки чорнi брови. Чого ж тобi бiльше треба? Варка привезе до нас у хату не порожню скриню. Чи так, сину?
– Може, мамо, так, а може, й нi. Хто його зна, як воно буде.
– Чому ж нi? Чим же Варка тобi не до пари?
– Тим, мамо, що я ii не хочу сватать.
– Та чому ж не хочеш? Вона ж, хвалить бога, дiвка здорова, робоча: буде нам помiч давати.
– Одчепiться, мамо, з тiею Варкою. Варка та й Варка, неначе бiльше дiвчат нема на селi.
– Оце, який ти! Неначе мати тобi бажае лиха. Миколу взяла досада, що мати хвалить Варку, а не ту дiвчину, що недавно брала воду в березi.
– А кого ж ти думаеш сватать? Може, яку убогу? Про мене, бери й убогу; але тим не здобрiеш, бо й ми убогi.
Джериха сховала празникову одежу в скриню. затопила в печi й заходилась варить вечерю. Микола зняв з полицi скрипку i почав натягать струни. Ще малим хлопцем вiн зробив маленьку скрипочку й сам вивчився грати козачка. Тепер вiн уже став музикою, купив собi недорогу скрипку, пiдслухав усяких пiсень у других музик i часто грав до танцiв дiвчатам та хлопцям.
Микола направив струни, повiв смичком – i жалiбна пiсня розляглася по хатi. Вiн почав веселого козачка, а сам смичок знов повернув на жалiбну думу. Мати слухала, слухала та й сама зажурилась.
– Не грай, сину, такоi жалiбноi! В мене аж сльози навертаються на очi, – сказала Джериха.
В хату ввiйшов старий Джеря, високий, тонкий, з сивуватими довгими вусами, з нужденним блiдим лицем та смутними очима. Тяжка праця дуже заранi зiгнула його стан. Глибокi зморшки на щоках, на лобi, поморщена темна потилиця од гарячого сонця, грубi руки – все це нiби казало, що йому важко жилося на свiтi. На його пальцях, навiть на долонях, шкура так поморщилась та порепалась, нiби потрiскалась на жару. На лiвiй руцi всi пальцi трусились безперестану навiть тодi, як вiн спав. Скiльки вiн вижав, перемолотив та перевiяв тими руками хлiба на панщинi за свiй довгий вiк!
Сонце тихо сiдало за селом. Сiм'я сiла вечеряти коло порога надворi. Батько й мати все говорили синовi, що восени треба iм шукать невiстки, що вони стали старi, а панщина важка, податi великi.
Пiсля вечерi Микола взяв свиту й лiг спати на току, на соломi, але його не брав сон. Вiн лежав лицем просто неба й дививсь на темне небо, засiяне зорями, нiби чорне поле пшеницею. Вечiр був темний, теплий та тихий. Кругом стояли верби, грушi та вишнi, мов виробленi з каменя, а над вербами розстелялось глибоке темне небо. Густо-прегусто висипали зорi на небi. Микола не мiг одiрвать очей од неба, водив очима за зiрками, придивлявся до густоi Квочки, до Воза, до Волосожара, i йому здавалось, що небо – то якась здорова дивна книга, а зiрки – то якiсь дивнi слова, та тiльки вiн не мае хисту iх прочитать. Вiн вгледiв двi зiрки вкупi, i йому здалось, що одна зiрка – то його доля, а друга зiрка – то доля тiеi дiвчини, що перед вечором брала в березi воду.
За рiчкою заспiвали на вулицi дiвчата. Микола схопився, накинув свиту на один рукав, побiг до рiчки, перейшов через хисткий мiсток з двох обтесаних деревин, покладених на перехрестях з дрючкiв, з поренчатами по один бiк, i пiшов на вигiн, де пiд вербами збиралася вулиця.
Дiвчата й хлопцi тiльки що збирались, неначе птицi злiтались. Микола вгледiв пiд вербами нiби бiлi плями: то бiлiли на дiвчатах сорочки. Вiн попрямував до дiвчат. Незнайомоi дiвчини не було мiж ними. Вiн тiльки почув, що дiвчата реготались, пригадували якесь чудне дiвчаче ймення i не пригадали.
На нашому кутку в Кавунiв найнялася з присiлка якась дiвчина, та так чудно ii звуть на ймення, що, iй богу, нiяк не второпаю! Пригадую, пригадую, та нiяк не пригадаю! – говорила одна дiвчина до другоi.
– Може, вийде на вулицю, то й сама пригадае, – обiзвавсь один парубок.
Микола догадавсь, що мова мовилась, мабуть, про нову дiвчину на селi, i почав ждать. Довго спiвали дiвчата, довго гуляли хлопцi, невважаючи на те, що другого дня треба було рано вставать, ще й на панщину йти, а дiвчина з чудним йменням все не виходила. Дiвчата зачiпали Миколу, жартуючи, а вiн усе стояв похнюпившись. Вже й вулиця розлетiлась, як i злетiлась, а дiвчина не виходила. Тихою ходою смутний Микола подибав додому; вiн вернувся на тiк i заснув мiцним, здоровим, молодим сном, забувши й дiвчат, i всi зорi на небi.
Другого дня зiйшло сонце, а Микола з батьком та матiр'ю вже й пообiдали. Батько з грабками пiшов косить панський овес, а мати пiшла на панський лан пшеницю жати. Микола, вкинувши в торбину шматок хлiба на полудень, пiшов на панський лан понад рiчкою. Поперед його йшла купа дiвчат з серпами. Дiвчата вгледiли на левадi кущ калини. На калинi вже червонiли кетяги ягiд. Дiвчата кинулись до куща, одломили по маленькiй гiлцi червоноi калини з зеленим листям i позаквiтчували собi голови. Вони страхались, щоб часом хто не вгледiв, як вони ламали чужу калину. З-за верби вийшов Микола, i всi дiвчата, наче сполоханi птицi, знялися й побiгли, аж калину погубили по травi.
Микола догнав дiвчат на перелазi й зараз впiзнав ту дiвчину, що брала воду в березi: впiзнав ii гнучкий, тонкий стан, чорнi брови, широкий лоб, кругле лице i двi товстi коси кругом голови, за котрими горiли на сонцi червонi ягоди калини мiж зеленим листом.
Вiн тепер придививсь, що в неi були темнi, як терен, очi i довгi-довгi чорнi вii. Вона глянула на його й опустила вii на щоки; вii зачорнiли на молодих щоках, як шовк. На дiвчинi була дуже бiдна одежа: рукави на сорочцi були ледве поцяцькованi полiвкою та маленькими блiдими зiрочками.
Ту дiвчину звали Нимидорою. Пiп був сердитий на ii неслухняного батька й надав його дiтям таких iменнiв, що всi люди на селi нiяк не могли убгати iх собi в голову, а баба-повитуха нiколи не могла донести в своiй головi того ймення додому i губила його на поповому порозi.
Тiй дiвчинi пiп дав iмення Минодора, а люди на селi звали ii Нимидорою.
Як тiльки Микола пристав до дiвчат, всi дiвчата заразом так i заспiвали пiснi, мов пташки весною. Разом з дiвчатами заспiвала й Нимидора. Микола впiзнав ii тонкий голос i чогось пригадав свiй сон пiд грушею. На його серце полилася така радiсть, таке щастя, що вiн не бачив стежки пiд своiми ногами. Йому здалося, що разом з Нимидорою заспiвала калина, заспiвало сине небо.
Дiвчата наздогнали ще одну юрбу женцiв, повернули з левади на шлях, зайняли постать на панському лану. Микола став жать на своiй постатi поруч з Нимидорою.
Сонце високо пiдбилось вгору; надворi стало душно. Микола з Нимидорою врiзався в високе густе жито, як у лiс, i почав з нею розмовлять; вiн признавсь, що бачив ii вчора ввечерi в березi, i почав розпитувать, звiдкiль вона прийшла в Вербiвку i де вона стала в найми. Ласкавий голос молодого хлопця промовляв до неi, нiби голос рiдноi матерi. Вона й сама незчулась, як одразу розказала йому про все свое життя.
– Я родом з присiлка Скряпчинцiв, – промовила Нимидора. – Моя мати вмерла й покинула мене маленькою. Я й не пам'ятаю своеi матерi: але як почну думати та нагадувать, то менi здаеться, що моя мати була висока та чорнява, гарна з лиця, краща од усiх молодиць, скiльки я бачила iх на свiтi, в доброму намистi, в червонiй з торочками хустцi на головi та жовтих сап'янцях. І тепер, де вгляджу високу чорняву молодицю в червонiй хустцi та жовтих чоботях, то менi здаеться, нiби я побачила рiдну матiр. Як була я малою, то менi було не раз сниться, що моя мати чеше менi коси, вплiтае червонi кiсники, вбирае мене в квiтки та в стрiчки, голубить та жалуе мене. Мiй батько жив недовго й покинув мене сиротою. Мене взяв до себе дядько.
Я жила в дядька, доки пiдросла. Дядина моя була для мене дуже люта. Вона своiх дiтей жалувала, давала iм гостинцi, а мене все обминала. Оце було ii дiти пустують, вона на iх сердиться, а на менi згонить злiсть. Вона мене й лаяла гiрше, i била гiрше, нiж своiх дiтей. До своiх дiтей було ледве доторкнеться долонею, а мене так лусне, що я не знала, де й дiтись. Нiколи я не носила новоi одежi, нiколи я не мала нових кiсникiв, новоi спiдничини; латана сорочка все було свiтиться на моiх плечах. Я було дивлюсь, як дядина голубить своiх дiтей, та все думаю про свою матiр: якби була жива моя мати, вона б мене пожалувала й гостинця менi принесла б, i вишила б менi квiтками сорочку, i накупила б менi стрiчок та квiток. Було ляжу спати, плачу та думаю про свою матiр, то менi й сниться моя мати такою, як я собi ii пригадувала.
Пiдросла я; мене один чоловiк найняв за няньку за три копи грошей та за сорочку на рiк. Господи! як я помордувалась з його малими дiтьми. Було хазяйка посадить менi на руки опецькувату дитину, а я ще й сама опецьок, сливинь дитина! Трохи не пiдвередилась тими дiтьми. Хазяiни пiдуть на поле, а мене покинуть дома з дiтьми. Дивлюся я, чужi дiти бiгають, гуляють в цiцi-баби, в хрещика, купаються, а менi не можна й одступать од дiтей. Господи, як менi хотiлось погуляти та побiгать! Якби була жива моя мати, i я гуляла б з дiтьми. «Ой мамо моя, доле моя! Нащо ж ти мене такою малою покинула?» – було, думаю я. Я ввесь свiй дитячий i дiвчачий вiк поневiрялась в чужiй хатi, у чужих людей i не зазнала ласкавого слова.
Стала я дiвкою й найнялася за наймичку в одного багатого чоловiка. Хазяiни були люди добрi, та не було менi вiльного часу нi поспiвать, нi потанцювати, нi сорочок хмелем повишивать. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде нiч, упадеш на голу лаву та й заснеш як мертва. Тiльки почне на свiт благословиться, хазяйка сама лежить, а мене будить корову доiти та до череди гнать. Було вийду на подвiр'я з дiйницею – соловейки щебечуть, аж садки розлягаються, небо ледве починае червонiть. Я сяду доiти корову, а менi здаеться, що я стою коло припiчка; в печi палае полум'я, а я висовую горщик з печi. Дою корову й сплю. Якби була жива моя ненька, вона б не будила мене вдосвiта з теплоi постелi.
Нимидора замовкла й схаменулась, iй стало чудно, що вона розказуе за себе хлопцевi, котрого побачила вперше; але як глянула вона на його чорнi очi, то iй знов схотiлось говорити про свою лиху долю.
– Яка ти, дiвчино, безталанна! – тихо промовив Микола. – Чи довго ж ти служила в того чоловiка?
Ласкавий голос зачепив Нимидору за саму душу. «Ой, гарнi ж, козаче, i твоi карi очi, гарнi й твоi чорнi брови! Вони випитають в мене всю щиру правду!» – подумала Нимидора та й знов почала розказувать.
– Три роки поспiль служила я в того багатого чоловiка, ще й на весiллi в його старшоi дочки за дружку була.
– От, мабуть, надавали всякого добра дочцi? – промовив Микола.
– Що надавали, то надавали! Батько поiхав на ярмарок i купив скриню на колiщатах, здорову, гарну, зелену, з великими червоними квiтками. «Господи! – подумала я. – Ото якби менi така скриня!» Мати справила дочцi червонi чоботи, купила шiсть разкiв доброго рiзаного намиста з срiбним дукачем. Цiлу пилипiвку ми пряли на скатертi та на рушники. Настала весна. Ми пiшли на леваду бiлить скатертi та рушники. Вмочаю я рушники, розстелюю на зеленiй травi, а в мене з очей капають сльози. «Коли ж я собi, – думаю, – напряду на рушники, та ще й квiтками повишиваю». Чужа мати, чуже щастя тiльки жалю менi завдавало.
Нимидора заговорила про рушники, про весiлля, схаменулась i почервонiла, як польова макiвка. «Ой господи! Що це я верзу парубковi про свое весiлля!» – подумала вона; але глянула вона на Миколу, i його чорнi брови знов виманили у неi усю щиру правду.
– Сиджу я пiд вербою, стережу рушники та крадькома од хазяйки вишиваю хмелем собi сорочку; а на вербi сiла зозуля й почала кувать. «Не куй, сива зозуле, не кажи менi багато лiт жити! – промовила я. – Нащо менi молодi лiта та вiк довгий, коли я проживу його в наймах». Зозуля пурхнула з верби, а з-за верби гукнула хазяйка й почала мене лаять, що я не гляджу хазяйського дiла, а роблю свою роботу.
