скачать книгу бесплатно
Сойчине крило
Іван Якович Франко
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Усебiчно обдарований, енциклопедично освiчений Іван Франко (1856–1916) вiдомий не тiльки як поет, прозаiк, драматург, але i як лiтературознавець, перекладач, публiцист, вчений. Сюжети для своiх творiв вiн черпав з життя i боротьби рiдного народу, з першоджерел свiтовоi культури. Нерiдко письменника називають титаном працi, «золотим мостом» мiж украiнською i свiтовою лiтературами. За весь час своеi дiяльностi вiн видав сiм збiрок поезiй та цiлу низку поем, написав близько 15 драматичних творiв, перекладав з 14 мов шедеври свiтових класикiв. Його проза складае понад 100 оповiдань, новел, 10 повiстей, романiв.
До цiеi книжки увiйшли збiрка байок «Коли ще звiрi говорили», оповiдання Івана Франка «Сойчине крило», «Борис Граб» та iншi, що передбаченi програмою середньоi школи, включаючи твори для позакласного читання.
Іван Франко
Сойчине крило
Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
Коли ще звiрi говорили
(збiрка байок)
Осел i Лев
Був собi Осел. Багато було йому працi у господаря.
«Давай, – думае,– втечу в лiс i буду жити на волi! Буду собi пастися в лiсi, i хто менi що зробить?»
І, не довго думавши, втiк вiд господаря у лiс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, нiчого не робить, нiхто його не б’е— вiдколи живе, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та просто на нього.
«Ну, – думае собi Осел, – аж тепер край менi буде!» Але поки Лев дiйшов до нього, вiн якось трохи отямився й подумав собi:
«Ану, може, я його як-небудь обдурю?» Та як стояв— бух на землю, лiг собi й лежить. Надходить Лев i кричить уже здалека:
– Ей, ти, хто ти там? Як ти смiеш лежати? Чому не встанеш i не поклонишся менi?
А Осел мов i не чуе. Лежить собi та тiльки довгими вухами клапае.
Надiйшов Лев i знов кричить:
– Зараз устань i поклонися менi!
– А хто ж ти такий? – питае Осел.
– Ти ще й питаешся? – кричить грiзно Лев. – Хiба ти не знаеш, що я Лев, над усiма звiрами цар?
Осел, не встаючи, пiдвiв голову й витрiщив на нього очi.
–І що ти за дурницi говориш? – промовив вiн. – Ти цар над усiма звiрами? Хто тобi це сказав? Де це написано? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори! – Лев стояв, мов лобом об стiну стукнувся.
– Хто менi це сказав? Та всi менi кажуть, що я над звiрами цар. Хiба ж це неправда?
– Звичайно, що неправда! Не може бути правда, бо цар над усiма звiрами не ти, а я.
– Ти? – здивувався Лев. – А де це написано?
– А йди подивися ось тут!
І вiн устав на ноги й, обернувшися задом до Лева, показав йому свое задне копито, на якiм була прибита новiсiнька блискуча пiдкова.
– Бачиш? Це моя царська печатка. Якби ти був цар, то й ти б мав таку.
– Ото диво! – промовив Лев. – А я про те й не подумав нiколи. Мабуть, твоя правда. Але стiй! Давай будемо змагатись. Ходiмо в лiс, хто за годину наловить бiльше звiрiв, той буде справжнiй цар.
– Добре, нехай i так! – промовив Осел, i з тим вони розiйшлись.
Лев побiг по лiсi; бiгав, бiгав: тут зловив сарну, там зайчика, там знов якогось звiра— за годину мав уже п’ять чи шiсть штук.
А Осел тим часом що робить? Пiшов собi на широку поляну, де сонечко ясно свiтило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть вiдкинув, очi зажмурив, язик висолопив— кожен сказав би: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби лiтають, ворони, канi, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усi гуртом до нього. Зразу здалека заскакували, а далi бачать, що не рухаеться, то й почали по ньому скакати, клювати йому язик та очi. А Осел нiчого, тiльки коли якийсь птах дуже близько пiдлiзе, а вiн клац його зубами або стук його ногою, вб’е та й сховае пiд себе, та так хитро, що iншi й не бачать; не минуло й години, а вiн уже надушив iх з пiвкопи. Тодi схопився на ноги, як зареве, а птахи всi врозтiч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те мiсце, де мали зiйтися з Левом. Приходить, а Лев уже там.
– Ну, що, – каже до Осла й показуе йому свою здобич, – бачиш, скiльки я наполював?
– Ну, та й дурний же ти, Леве, – каже Осел i копнув його звiрiв ногою. – Таких звiрiв я мiг би наловити зо двi копи. Та чого вони вартi! А ти подивись на моiх! Я тiльки таких ловив, що в повiтрi лiтають. Ану, спробуй ти!
– Нi, я такоi штуки не втну, – вiдповiв Лев. – Аж тепер бачу насправдi, що ти над звiрами цар, а не я! Вибачай менi, що я так нечемно говорив з тобою!
– А бачиш! – промовив Осел. – Завжди треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого вiд себе, то що тодi буде? От i тепер я мiг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це зробив з дурного розуму, а не зi злоi волi. Йди ж тепер i шануйся на другий раз!
І Лев пiшов, похнюпившись та пiдiбравши хвiст, немовби хто вилив на нього бочку холодноi води. Чи близько, чи далеко, зустрiчае в лiсi Вовчика-братика.
– Здоровi були, найяснiший царю! – каже Вовк i низенько кланяеться.
– Ет, iди, не смiйся з мене! – каже сумно Лев. – Який я тобi цар?
– Як-то? – скрикнув Вовк. – Хто ж би посмiв iнакше сказати?
– Мовчи, братику, – пошепки говорить до нього Лев. – Тут недалеко е справжнiй цар. Як почуе, буде бiда i тобi, й менi.
– Справжнiй цар? – здивувався Вовк. – Що за диво? Який же тут е справжнiй цар, крiм тебе?
–Є, е! – зi страхом прошепотiв Лев. – Я сам його бачив. Та такий страшний! А що за сила! Навiть таких звiрiв ловить, що в повiтрi лiтають. Я радий, що мене хоч живого пустив.
– Ну, що ти говориш? – здивувався Вовк. – Диво дивне! Знаю цей лiс давно, але нiяк не придумаю, хто б то мiг бути. Який же на вигляд той новий цар?
– Одне слово— страшний! – сказав Лев. – Вуха оттакi, голова як цеберко, а на заднiй нозi царська печать.
– Нiяк не вгадаю, хто це може бути? – дивувався Вовк. – Знаеш що, ходiм, покажи менi його.
– Я? Нiзащо в свiтi! – скрикнув Лев. – Досить уже раз страху набрався.
– Та ходiмо! Чого боятися? – заохочував Вовк. – От знаеш що, прив’яжи себе своiм хвостом до мого, смiлiше нам буде йти.
– Про мене, – каже Лев, – нехай буде так. Зв’язалися обое хвостами докупи та й пiшли.
Вийшли на горбок над полянкою, що на нiй пасся Осел. Лев зупинився та й шепоче до Вовка:
– Ось вiн! Ось вiн! Подивися!
Обертаеться Вовк, поглянув та як крикне:
– Дурний Леве, та це ж Ослисько! – А Левовi почулося, що то новий цар уже близько, як злякаеться та ходу! Через пеньки, через ярки що було духу. Бiг, бiг, далi втомився, став та й озирнувся.
– А що, Вовче, близько вже той новий цар?
Але Вовк тiльки язик висунув. Як був прив’язаний до левиного хвоста, так i волiкся за ним усю дорогу, поки й дух випустив.
– А бачиш, – каже до нього Лев, – ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його зблизька, то од самого страху помер!
Лисичка i рак
Зустрiлася Лисичка з Раком. Стала й дивиться, як вiн помаленьку лiзе. А далi давай над ним насмiхатися:
– Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжнiй неборак! А скажи менi, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дрiжджi послали, а ти аж через рiк з дрiжджами прийшов та й тi посеред хати розiлляв?
– Може, коли й правда була, – каже Рак, – а тепер дуже на брехню схоже.
– Овва! Значить, ти тепер прудкiший став?
– Прудкiший чи не прудкiший, а тобi глузувати не дозволю. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше вiд тебе до того пенька добiжу.
– Що? що? що? – здивувалася Лисичка. – Ти хотiв би зi мною наввипередки бiгати?
– Не тiльки побiжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я швидше тебе на мiсцi буду, – мовить Рак.
Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака, а Рак учепився iй клiщами за хвiст. Рушила Лисичка, бiжить щодуху, аж курява здiймаеться. Добiгла до пенька та й кличе:
– А де ти, Раче? Нiчого не чути.
– Ну, Раче, де ти там? – ще раз кличе Лисичка та й обернулась хвостом до пенька.
– Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забiг.
Як Лисиця сама себе перехитрила
Ходив собi Вовчик-братик по лiсi, ходив, та й спiткала його тяжка пригода. Побачили його ловцi-молодцi та й почали за ним гнатися. Тiкав Вовчик лiсом, лiсом, а далi прийшлося вибiгти на биту дорогу. А дорогою в ту хвилину йшов з поля чоловiк з мiшком i цiпом. Вовк до нього:
– Дядечку, голубчику! Змилуйся на до мною, сховай мене в мiшок! За мною ловцi-молодцi гоняться, хочуть менi вiку вкоротити.
Змилувався чоловiк, сховав Вовка в мiшок, кинув собi на плечi та й несе. Аж надбiгають ловцi-молодцi.
– А не бачив ти, чоловiче, Вовчика-братика?
– Нi, не бачив.
Ось вони й побiгли далi. А коли вже iх не було видно, Вовк iз мiшка обзиваеться:
– А що, пiшли вже моi гонителi?
– Пiшли.
– Ну, тепер випусти мене на волю! – Чоловiк розв’язав мiшок i випустив Вовчика-братика на волю. А той i говорить:
– Ну, чоловiче, тепер я тебе з’iм.
– Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такоi бiди врятував, а ти мене з’iсти хочеш!
– А що, чоловiче! Це так у свiтi ведеться: старе добро забуваеться.
Бачить чоловiк, що дiло погане, та й говорить:
– Ну, коли так, то ходiмо далi! Звернемося до звiрiв, хай розсудять. Коли скажуть по-твоему, то нехай по-твоему й буде: з’iси мене.
Пiшли далi. Зустрiчають стару Кобилу. Чоловiк до неi й говорить:
– Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Оце я врятував Вовчика-братика з тяжкоi пригоди, а вiн хоче мене з’iсти. – І розповiв усе, як було.
Кобила подумала, подумала та й мовить:
– Вовкова правда, чоловiче! Я жила у господаря дванадцять лiт, робила на нього з усiеi сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарiла i до роботи стала нездатна, вiн узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з’iли. Оце вже я тут тиждень днюю i ночую i жду не дiждуся, поки прийдуть вовки та й роздеруть мене. Так-то, дядечку, старе добро забуваеться.
– А бачиш, моя правда! – крикнув Вовк. Засумував чоловiк i почав просити Вовка, щоби пошукати iм ще другого суддi. Вовчик погодився. Ідуть, iдуть, надибали старого Пса. Чоловiк i до нього звертаеться зi своiм дiлом. Розповiв йому все, як було. Пес подумав, подумав та й каже:
– Нi, чоловiче, Вовкова правда. Ось послухай, як зi мною було. Служив я господаревi двадцять лiт, пильнував його дому й худоби, а коли постарiв i голосу у мене не стало, вiн вигнав мене з двору, i ось я тепер блукаю без захисту. Забуваеться старе добро, це щира правда!
– Бачиш, на мое виходить! – крикнув Вовк. Засумував чоловiк ще гiрше i почав ще раз проситися у Вовка:
– Дозволь менi ще одного суддю розпитати, а тодi вже роби зi мною, що хочеш, коли старого добра не пам’ятаеш.
– Добре.
Пiшли вони, аж насупроти iх Лисичка-сестричка.
– Гей, Лисичко-сестричко! – кричить iй здалеку чоловiк i кланяеться. – Зроби ласку, пiдiйди ближче, розсуди нас з Вовчиком.
Наблизилася Лисичка, розповiв iй чоловiк, що i як було. А Лисичка не вiрить:
– Та не може того бути, чоловiче, аби такий великий Вовк та влiз в оцей мiшок!
