Резько И..

Сід

(страница 1 из 4)

скачать книгу бесплатно

Дійові особи

Дон Фернандо – перший король у Кастілії.

Донна Уррака – інфанта кастільська.

Дон Дієго – батько дон Родріго.

Дон Гомес – граф де Гормас, Хіменин батько.

Xімена – дочка дон Гомесова.

Дон Родріго – коханий Хіменин.

Дон Санчо – закоханий у Хімену.

Дон Аріас, Дон Алонсо – дворяни кастільські.

Леонора – вихователька інфанти.

Ельвіра – вихователька Хімени.

Паж інфантин.

Діється в Севільї.

Акт перший

Сцена І

Хімена, Ельвіра.


Xімена

 
Направду батько мій так говорив, Ельвіро?
Чи все сказала ти мені поважно й щиро?
 

Ельвіра

 
Сама у захваті від графових я слів:
Таку Родрігові шанобу він явив,
Що може в парі стать до вашої любові.
На шлюб дозволити, повірте, він готовий!
 

Xімена

 
О, ще раз це скажи! Я хочу знати все!
Бажаю звірити, чи справді принесе
Майбутній день мені те щастя пожадане!
Не знав впину той, хто до розмови стане
Про мрії любосні і здійснення тих мрій!
Не скажеш більше ти, ніж пал говорить мій.
Що він повів тобі? Які ознаки кажуть.
Що не на Санчо він, а на Родріго важить?
Чи не відкрила ти йому без сорома.
Кого я вибрала між ними між двома?
 

Ельвіра

 
Ні: я запевнила, що з ними обома ви
Зовсім однакові, і кожен мав право
Ждать і щасливого й сумного рішенця, —
А ви звіряєтесь на розказ від отця.
Він вельми втішився від послуху такого —
Це на обличчі враз я прочитала в нього.
Коли ж бажаєте, я знов переповім
Слова, що кинув він за хвилю перед цим:
«Так – з нею під вінець обидва гідні стати,
Шляхетні лицарі, хоробрі та завзяті.
Ще молоді вони, – а світиться в очах
Чеснота пращурів, уславлена в віках.
А надто я злюбив Родріго. В кожній рисі
Ознаки мужності у нього розлилися,
І стільки рід його героїв славних мав,
Що серед лаврів він родився і зростав.
Старий отець його життя прожив велике,
Не знавши подвигам ні міри, ані ліку;
Ті зморшки, що тепер у нього на чолі.
Нам свідчать, чим він був для рідної землі.
У сина ж батькову я вдачу відчуваю —
І зятя кращого для себе не бажаю».
На раду кваплячись, він більше не хотів
Ні часу гаяти, ні марнувати слів, —
Та досить і того: без довгого вагання
Далося графові гіднішого обрання.
Сьогодні маємо почути новину —
Кому віддасть король пошану голосну,
За вихователя наставивши до сина.
Та певні всі, що граф – щаслива та людина:
Він над усіх узяв і мав осягти
Без перебійників високої мети.
Родріго від отця дістав нехибне слово,
Що нині стане той із графом до розмови
І справу поведе одверто й навпростець.
Ну, от і маєте! Хіба ж сумний кінець?
 

Xімена

 
А серце все-таки стискається від болю,
Якусь віщуючи біду мені й недолю.
Одна хвилинка нам зламати може путь
І щастя радісне в нещастя обернуть!
 

Ельвіра

 
Пощо тривожитись примарами пустими!
 

Xімена

 
Що має статися – хай станеться! Ходімо.
 
Сцена II

Інфанта, Леонора, паж.


Інфанта

(до пажа)

 
Хімену йди поклич.
Спізнилася вона,
Залінувалася – і з того я сумна.
 

Паж виходить.

Леонора

 
Одно цікавить вас і порива питання —
Як розвивається і йде у них кохання.
 

Інфанта

 
Нема що дивувать: адже любові лук.
Що серце зранив їй, з моїх узято рук;
Родріго милий став і любий для Хімени,
Сам покохав її – усе це через мене.
Так спрямувавши їх на щастя вірну путь,
Я хочу бачити, – коли ж вони прийдуть?
 

Леонора

 
Тим часом із журби, з глибокої печалі
Ви, пані, в’янете і сохнете дедалі;
Невже ж ті почуття, що їм готують рай,
Для серця вашого тяжкий несуть одчай?
Чому, цікавлячись так пильно їх коханням,
Самі таємним ви палаєте стражданням?
Та надто сміливо взялася я питать…
 

Інфанта

 
Найтяжчі почуття, що мусимо ховать!
То знай же, знай, яке мене спіткало горе,
І мужності моїй дивуйся, Леоноро!
Любов, страшний тиран, не відає жалю:
Родріго зрікшися, Родріго я люблю.
 

Леонора

 
Його ви любите…
 

Інфанта

 
Послухай, як у мене.
Почувши це ім’я, забилося шалено
Те серце, що його він, гордий, переміг!
 

Леонора

 
Принцесо! Не візьміть за зло порад моїх
І на докори ці не гнівайтесь правдиві.
Згадайте, хто єсте! Як зважитись могли ви
Забуть високий сан і рід високий свій!
Та що б сказав король! Кастілії усій
Якого б завдали тяжкого ви удару!
 

Інфанта

 
Ні! краще я прийму щонайстрашнішу кару,
Аніж неславого ім’я своє пов’ю!
На мову я гірку відповіла б твого.
Що мужні вчинки лиш та подвиги високі
У серці гордому тривожать гордий спокій —
І оправдань найшла б, якби шукала їх.
Багато в прикладах і споминах людських.
Але покликання своє я пам’ятаю
І – хоч нечуваним душа огнем палає —
Ще більшим полум’ям у ній сіяє честь.
Єдино гідний шлях для королівни єсть —
Лиш вінценосцеві свою подати руку.
Тому, щоб побороть пекучу в ніжну муку,
я те, чого сама узяти не могла,
Той скарб заказаний Хімені віддала,
Огонь збудила в них, щоб потушити власний.
Тож не дивуй тепер, не докоряй нещасній,
Що шлюбу їхнього нетерпеливо жде!
в йому душа моя рятунок свій найде:
Кохання згасне там, де одцвіла надія,
Огонь без палива померкне і дотліє!
Хай буде боляче – зате кінець один:
Коли дружиною назве Хімену він —
Для сподівань моїх то буде час загину.
Зате врятується мій ум під ту хвилину.
Тим часом мучуся і сохну від жалю:
Родріго вільний ще – і я його люблю;
Бажаю втратити – і втратити боюся, —
І звідси та журба, що день і ніч журюся.
За тим зітхаю я, що кинула сама,
І сум пече мене, і розпач обійма.
Немов душа мені розбилася надвоє:
В ній розум світиться високою метою,
А серце – пристрастю шаленою кипить.
Той пожаданий шлюб і тішить, і гнітить,
І радощі несе, що краще б їх не знати…
В любові й гордості є чарів так багато.
Що чи піде, чи ні Родріго під вінець,
А тільки смерть мені жаданий дасть кінець.
 

Леонора

 
Не маю вже чого, принцесо, я казати.
Лиш можу з вами вдвох печалиться й зітхати!
Вам докоряла я – тепер жалію вас!
Та як боролися з коханням ви весь час.
Чесноту гордую за певну взявши зброю, —
То в ній і забуття шукайте, і спокою,
І щирі до небес мольби свої пошліть:
Від муки вас господь окриє й захистить;
За мужність – ласкою правдивою пригріє.
 

Інфанта

 
Надії стратити – одна моя надія!
 

Паж

(увіходить)

 
З наказу вашого Хімена прибула.
 

Інфанта

(до Леонори)

 
Піди зустрінь її!
 

Леонора

 
Вам, пані, перейшла
Охота бачитись?..
 

Інфанта

 
Я вийду, Леоноро,
Лиш заспокоюсь.
Моє незглибне горе,
О небо правеє, розвій і погаси,
І в груди змучені спочинок принеси!
У щасті іншої свойого я шукаю.
Ті двоє шлюбу ждуть – і я його жадаю.
Пошли ж, о господи, скоріш той день і мить, —
Чи сил мені додай страждати і терпіть!
Як до подружнього ввійдуть вони покою, —
я розлучусь тоді із мукою страшною,
Що серце путами залізними взяла…
Та годі… Треба йти… Хімена прибула —
Ачей розвагу я найду в розмові з нею.
 
Сцена III

Граф, дон Дієго.


Граф

 
Король вас милістю одзначув своєю
І те дарує вам, що мав би я дістать:
Ви принца будете кастільського навчать.
За вихователя його особи ставши.
 

Дон Дієго

 
Не диво! Наш король сьогодні, як і завше.
Належне сплачує підданцям, що колись
Своїми вчинками для трону придались.
 

Граф

 
Високо королі поставлені над нами,
Та помилятися судилось їм так само.
Заслуги вміючи колишні пам’ятать,
Вони сьогоднішніх ладні не помічать.
 

Дон Дієго

 
Облишмо речі ці, як вас воно дратує.
Чи гідному король належну честь дарує,
Чи з ласки надав мені високий сан —
Коритись мусимо: він володар і пан.
Своє призначення я гордо буду нести,
Але й у вас теперь прошу ясної честі:
Дочку ви маєте – її Родріго мій
Кохає, все життя ладен віддати їй;
Дозвольте ж під вінець їм пожаданий стати
І дві фамілії достойні поєднати.
 

Граф

 
Про інше мріяти тепер ваш має син
І пари кращої шукати буде він.
Коли отець його досяг такої слави.
Учіть же принца ви – на те дано вам право
Як слід народами своїми керувать,
Пошану у людей і пострах викликать.
Карати злочини, нагороджати добрих.
Навчайте ви його і подвигів хоробрих,
І справи ратної взірці йому явіть.
Нехай по-мужньому уміє він терпіть.
Хай бачить з прикладу суворого вояки,
Як цілий день і ніч не сходити з кульбаки
І, по спочинкові у панцері тяжкім,
На ворога свого спадати, наче грім,
І перемоги ждать од власної правиці!
 

Дон Дієго

 
На зло заздросникам, усього він навчиться.
Коли життєпис мій уважно прочита.
Там славні подвиги записано й літа,
Там приклади дано, як підбивать народи.
Давати війську лад, чинить гучні походи
І слави славної на полі добувать!
 

Граф

 
Та навіч бачити – то краще, ніж читать,
І книги принцові ніякої не треба,
Як приклади живі він має перед себе.
Навіщо ті літа і довгий список їх,
Коли не варт вони одного з днів моїх?
Були хоробрі ви – а я хоробрий нині,
I ця правиця от слугує всій країні.
Була б Кастілія в чужинському ярмі,
Якби я остраху не сіяв між людьми!
І Арагонія здригається, й Гренада,
Коли дзвінка моя із піхов блисне шпага!
Немає того дня, щоб лаврів не вплітав
У гордий мій війок!
І принц би перейняв.
Як слави здобувать оружною рукою,
Як бити ворога – лиш попліч ізо мною.
Тоді він бачив би…
 

Дон Дієго

 
Я добре знаю й сам.
Що ви вояк єсте на заздрість воякам:
Служили гідно ви під владою у мене.
А старості мене мороз побив студений —
Ви гідно стали там, де перше я стояв.
Ви – те, що я колись. Чи досить я сказав.
Щоб надто довгої уникнути розмови?
Невже ж не бачите і досі ще того ви,
Чому король мене обрав з-поміж усіх?
 

Граф

 
Те, що дістали ви, – узяте з рук моїх!
 

Дон Дієго

 
Мені дано лише, чого не варті другі.
 

Граф

 
Дається завжди тим, хто більші мав заслуги.
 

Дон Дієго

 
Недобрий знак, як помічають їх!
 

Граф

 
Свого добилися ви в лестощах низьких!
 

Дон Дієго

 
Єдина путь моя – то подвиги високі!
 

Граф

 
Король ізглянувся на древні ваші роки!
 

Дон Дієго

 
Ні – славу відзначив і мужність він мою.
 

Граф

 
Нікому першості я в славі не даю!
 

Дон Дієго

 
Хто честі не досяг, той честі не достойний!
 

Граф

 
Я недостойний?
 

Дон Дієго

 
Ви!
 

Граф

(дає йому поличника)

 
Ось нагорода йойна
Нахабі сивому! Носи її, старий!
 

Дон Дієго

(вихопивши шпагу)

 
Кінчай же! Без вагань ти першого убий,
Хто в роді славному зажив ганьби страшної!
 

Граф

 
Тобі, безсилому, змагатися зо мною?
 

Дон Дієго

 
О боже! Міць верни, щоб відплатить йому!
 

Граф

 
А! Шпага вибита! Її я не візьму
І не радітиму безславному трофею!
Прощай! Нехай же принд над книгою твоєю,
На зло заздросникам, життя вивча твоє.
Навряд, чи кара ця правдива додає
До списку, де гучні вихвалюються вчинки,
Нову для подивів і для хвали сторінку!
 
Сцена IV

Дон Дієго

 
О, люта старосте! О, муко нелюдська!
Та от нащо я жив, нащо моя рука!
В боях трудилася і лаврами квітчалась!
Ті лаври зірвано, і лиш ганьба зосталась!
Правиця, що її шанув вся земля,
Правиця, що не раз самого короля
І цілу державу кріпила й боронила, —
Сьогодні зрадила, нікчемна і безсила!
Жорстокі спомини! У славі вік прожить
І сплямити її в одну-єдину мить!
Дістать від короля найвищий знак пошани,
Щоб обернувся він у горе нечуване!
Хай тріумфує граф! А що ж, старий, тобі?
Чи жить зневаженим, чи вмерти у ганьбі?
Так, графе заздрісний! Доскочив ти свойого!
Ти принцові тепер світитимеш дорогу,
Де до величності простують королі!..
Я, честь утративши, все стратив на землі!
А ти, серед боїв утіхо і порадо, —
Не годен я уже тебе носити, шпаго!
Колись могла ти жах на ворога нести —
Тепер окраса лиш, не оборона ти!
Іди ж до кращих рук! Нехай холодна криця
За схолоднілого відплатить і помститься!
 
Сцена V

Дон Дієго, дон Родріго.


Дон Дієго

 
Ти маєш сміливість, Родріго?
 

Дон Родріго

 
Довести
Я б міг це шпагою, якби питав не ти.
 

Дон Дієго

 
Як радісно мені під хвилю нещасливу
В твоєму погляді побачить іскри гніву!
Це, сину, батьківська в тобі озвалась кров.
Це в юності твоїй – я відродився знов!
Іди ж, дитя, і змий ганьбу мою велику!
Іди й пометись!
 

Дон Родріго

 
За що?
 

Дон Дієго

 
За кривду, що одвіку
Наш рід не знав! Мене ударено в лице!
Нахаба смерть прийняв давно б уже за це,
Якби не зрадила мене стареча сила.
Цю шпагу, що не рік, не два мені служила,
Тобі даю до рук: іди і відплати.
З бундючним ворогом зійтися маєш ти
І сміливість явить у лютому двобої.
Убий – або умри. Та славою гучною
Твого суперника осяяне ім’я.
У полі чистому, Родріго, бачив я
Його в скривавлених, укритих пилом шатах,
Коли в покоси клав він ворогів завзятих.
 

Дон Родріго

 
Скажи ж, як зветься він…
 

Дон Дієго

 
Не тільки це ватаг,
Не тільки войовник, уславлений в боях, —
Отець Хімени це…
 

Дон Родріго

 
Що?
 

Дон Дієго

 
Так, – я розумію
І добре знаю все. Та хто тавра не змив
З ясного імені – тому не варто й жить.
Ще гірше, сину мій, образа та болить,
Яка нам від руки прийшлася дорогої.
Ти чув мої слова – ми скривджені обоє —
Іди ж і відплати за себе й за отця.
Мені лиш плакати, Родріго, без кінця,
Тобі – за месника судилося устати.
Іди, біжи, лети, – скарати чи сконати!
 
Сцена VI

Дон Родріго

 
На смерть поранений стрілою, що як грім
У серце влучила і все життя розбила,
Бездольним месником за справедливе діло,
У жертву випадкам принесений грізним,
Незрадного меча не в силі я підняти, —
 
 
Стою й не рушусь мов заклятий.
Щасливий видився кінець.
Сіяла радість перед мене —
І от образу мій отець
Дістав із рук отця Хімени.
 
 
Які чуття страшні в душі моїй киплять!
Кохання там і честь у битві затялися.
За батька відплатить – коханої зректися!
Любові звіритись – повинність ізламать!
Прийшло до вибору – або безчестя чорне.
 
 
Або страждання необорне.
Що маю, боже, я вчинить?
Яка дорога перед мене?
Образу лютую простить
Чи покарать – отця Хімени!
 
 
Веління гордості і пристрасті полон,
Кохана, батько, честь, єдині чисті мрії…
Життя однаково навіки спопеліє.
Чи серце я стопчу, чи батьківський закон.
Душі одважної пораднице в двобої.
 
 
Ти невблаганна, вірна зброє!
Віщуючи покару й гнів.
Навіщо ти в руці у мене?
Щоб долю я свою розбив?
Щоб я убив отця Хімени?
 
 
Умерти, зникнути! Живого не мине
Із рук обранниці трутизна безнадії:
Як не помщуся я – зневагою окриє,
Помщуся – чорною клятьбою проклене.
І хоч презирство я, хоч гнів її побачу —
Навіки наречену втрачу!
Шкода рятунку вже й шукать
І ліків не найти для мене…
Коли сконати – то сконать,
Але не скривдивши Хімени!
Та вмерти, батьківський зламавши заповіт!
Щоб у літописі іспанськім записали
Мене між зрадників, що честь і рід топтали!
Ім’я знеславили на цілий славне світ!
Коханню слугувать – безумне то бажання,
Коли прийшов кінець кохання!
Так геть спокусу навісну!
Злі думи, пріч ідіть від мене!
На бій піду і честь верну.
Як не вернути вже Хімени!
 
 
Мій розум був пригас, та він ясніє знов.
Не мила, ні! Отець закон мені найвищий.
Упасти – то впаду на чеснім бойовищі.
І чисту кров проллю, а не зрадливу кров!
Як обов’язок міг забуть я на хвилину?
 
 
Вперед – до помсти чи загину!
Чи міг буть інший рішенець?
Чи інша путь була у мене?
Образу мій старий отець
Прийняв із рук отця Хімени!
 

Акт другий

Сцена І

Дон Аріас, Граф.


Граф

 
Так, правда, – тільки вам одному Це кажу, —
Погарячився я, переступив межу
Та вчинок зроблено – нема на нього ліків.
 

Дон Аріас

 
Учинок той на вас велике горе скликав,
І лиш покірністю могли б ви королів
Страшний, нечуваний затамувати гнів.
Вам оправдань нема, шкода їх і шукати,
Бо тільки здумайте, хто вимага відплати.
Кого ображено! Яка тяжка вина!
На ласку здатися – от рада вам одна!
 

Граф

 
У короля в руці моє життя і доля.
 

Дон Apіaс

 
Дійшли ви в запалі надмірної сваволі,
Але король іще ладен це вам простить.
Він каже: я велю. Зробіть, як він велить.
 

Граф

 
Для слави й гідності, на полі бою зрослих,
Гріх не такий уже зламати часом послух.
Провина хай тяжка на мене налягла.
Та переважують гучні її діла.
 

Дон Аріас

 
Немає діл таких, щоб можна вимагати
Слузі найкращому у короля заплати.
Одкиньте гордощі! Правдивий той слуга.
Хто чинить, як король від нього вимага.
А з вашої пихи загин для вас постане.
 

Граф

 
Лиш пересвідчившись, я вам повірю, пане.
 

Дон Аріас

 
Ви забуваєте про королівську міць!
 

Граф

 
Хай інші стеляться і упадають ниць, —
Я не боюсь його у всім краю єдиний:
Коли загину я, то й держава загине.
 

Дон Аріас

 
Король розгніваний – і не бере вас жах?
 

Граф

 
Без мене скіпетра не вдержить він в руках,
Як голова моя впаде к підніжжю трона,
То в нього з голови покотиться коропа.
 

Дон Аріас

 
На бога, киньте ви цю горду маячню.
Опам’ятайтеся!
 

Граф

 
Я знаю, що чиню.
 

Дон Аріас

 
Що ж я скажу йому? I з чим вернусь до нього?
 

Граф

 
Скажіть, що честі я не зраджу ні для кого.
 

Дон Аріас

 
Таж слово короля – підданцеві законі
 

Граф

 
Дарма: перейдено, мій пане, Рубікон.
 

Дон Аріас

 
Прощайте! Звірились на себе ви у всьому,
Але ж і лаври вас не захистять від грому.
 

Граф

 
Грім не зляка мене.
 

Дон Аріас

 
Глядіть, щоб не побив!
 

(Виходить.)

Граф

 
Хай так! Хай тішиться Дієго лютий гніві
Хто смерті сміливо у вічі заглядає,
Для того на землі страшних погроз немає.
Без щастя можу я віка свого дожить,
Та не зостануся без честі ні на мить.
 
Сцена II

Граф, дон Родріго.


Дон Родріго

 
Прошу уваги я.
 

Граф

 
Я слухаю.
 

Дон Родріго

 
Чи знаєш
Ти Дон Дієго?
 

Граф

 
Так.
 

Дон Родріго

 
Чи славу пам’ятаєш,
Якою він навік ім’я своє повив?
Чи тямиш, що усіх цей муж перевершив?
 

Граф

 
Ну, може й так.
 

Дон Родріго

 
Огонь у погляді мойому —
То спадок батьківський.
 

Граф

 
Гаразд – і що ж потому?
 

Дон Родріго

 
Ходімо – знатимеш.
 

Граф

 
Зухвалець молодий!
 

Дон Родріго

 
Вгамуйся! Хто в душі заховує своїй
Чуття шляхетності і честі дух високий.
Той не зважатиме, чи повні має роки, —
І стане сміливо між сміливі бійці.
 

Граф

 
Ти ж зброї ж не тримав іще в своїй руці —
І хочеш мірятись, безумче, ізо мною?
 

Дон Родріго

 
Таких, як я, за мить в руках держати зброю
Навчають гордощі і справедливий гнів.
 

Граф

 
Ти знаєш, хто я?
 

Дон Родріго

 
Так. Хтось інший би тремтів.
Самого імені злякавшися твойого.
Укрита лаврами життя твого дорога
Мене, одважного, рокує на загин.
Та я устав тепер як месник і як син,
І хай всі дні твої тріумфами повиті —
Неподоланного не може бути в світі.
 

Граф

 
Хоробрість, що бринить у мужніх цих речах,
Іще раніше я в твоїх ловив очах,
Я бачив, як ростеш ти лицарем завзятим
І наректи тебе хотів коханим зятем.
Родріго! Тішусь я, що силу ти знайшов
Ім’ям повинності перемогти любов.
Що величчю душі ти подолав кохання.
Що справді гідний ти мого пошанування.
Дочку збиравшися віддать до тебе в дім,
Не помилився я у виборі своїм.
Тепер, милуючись на сміливість безкраю,
До віку юного великий жаль я маю.
Спинися ж! Не ступай на цю фатальну путь:
Замало честі я у тому б міг здобуть,
Якби зборов тебе в нерівному двобої.
Там тільки славою вінчаються герої,
Де небезпека їм перетинає шлях.
А знавши наперед, що ти в моїх руках,
Я каяття собі на цілий вік придбаю.
 

Дон Родріго

 
Ціною честі я життя окрити маю?
Хто сміє це казать?
 

Граф

 
Іди відсіль.
 

Дон Родріго

 
Ходім:
Доволі тих розмов.
 

Граф

 
Чи ти в житті своїм
Уже зневірився?
 

Дон Родріго

 
Чи ти боїшся смерті?
Так! Правда! Синові годиться краще вмерти,
Ніж батькову ганьбу ганебно пережить.
 
Сцена III

Інфанта, Хімена, Леонора.


Інфанта

 
Хімено! Знаю я, душа тобі болить, —
Та вір, що перейде година неспокою,
І хмара, що тепер зависла над тобою,
Як сон, розвіється, розтане, як мана.
 

Хімена

 
Шкода! Душа моя сколихана до дна,
Надії вмерли там, і невідклична буря
Мій човник розіб’є об береги похмурі.
Чи знала ж, відала про долю я страшну?
За хвилю перед цим щасливу новину
Я повідала вам, я, люблена, любила.
Ясна мета мені в очах полуменіла.
І раптом – пролунав лихої вісті грім,
Кінець віщуючи надіям золотим.
О проклята пихо, о гордощі неситі!
Людей найкращих ви вбиваєте на світі!
Пощо я мушу вам тяжку платити дань
Із невтоленних сліз та із гірких зітхань?
 

Інфанта

 
Коли зчинилася та сварка в мить єдину,
То й промине вона так само за хвилину!
Де стільки гомону – не буде лиха там,
І помирити їх король бажає сам.
А я, щоб знов життя цвіло тобі щасливе,
Ладна зробити все, хоч би і неможливе.
 

Хімена

 
Даремні заходи! Хіба ж те слово єсть,
Яке примирює посварених за честь?
Де дві душі злоба і помста охопила,
Не допоможе там ні розум, ані сила;
Хай навіть кожен з них чуття свої втаїть, —
Огонь захований іще палкіш горить.
 

Інфанта

 
Погасне той огонь, те полум’я шалене,
Коли ясна любов Родріго і Хімени
В святому шлюбові святий прийме вінець:
То буде радісний незлагоді кінець.
 

Xімена

 
І прагну цього я – і марити не смію;
Не знавши їх обох, ще мала б я надію, —
А знавши, в розпачі од вас не потаюсь:
Минулим мучусь я, прийдешнього боюсь.
 

Інфанта

 
Та хто страшний тобі? Хто? Дід той нездужалий?
 

Xімена

 
Родріго – сміливий!
 

Інфанта

 
Там сміливості мало,
Де супротивником дозрілий муж стоїть.
Він надто молодий.
 

Xімена

 
Дозріє він умить.
Як помста виведе його на поле бою!
 

Інфанта

 
Єдиним словом ти у нього вирвеш зброю:
Тебе кохаючи, скориться він тобі.
 

Xімена

 
Та чи ж поможе це лихій моїй журбі?
Скориться – і впаде на нього вічний сором,
А не скориться – я впаду під вічним горем.
Чи ніжній пристрасті він перевагу дасть,
Чи обов’язок тут появить більшу власть, —
Мене хоч стид поб’є, хоч мука нескінченна!
 

Інфанта

 
Високий мав дух сумна моя Хімена,
І думки ницої довіку не прийме.
Та що, коли в полон рука моя візьме
Твого коханого, щоб – сміливістю повен —
Примирних він не міг зламати перемовин, —
Чи заспокоїться тоді душа твоя?
 

Xімена

 
Принцесо! На таке пристану радо я!
 
Сцена IV

Інфанта, Хімена, Леонора, паж.


Інфанта

(до пажа)

 
Поклич Родріго нам.
 

Паж

 
Із графом він…
 

Хімена

 
О мати Господня!
 

Інфанта

 
Що ж, кажи…
 

Паж

 
Покинули палати
І вдвох пішли…
 

Хімена

 
Самі?
 

Паж

 
Так. І здалось мені,
Що сперечалися.
 

Хімена

 
Нема рятунку, ні!
На поєдинкові одному з них умерти! —
Принцесо! Вибачте за порив цей одвертий.
 

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.

Купить и скачать книгу в rtf, mobi, fb2, epub, txt (всего 14 форматов)



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4

Поделиться ссылкой на выделенное