скачать книгу бесплатно
Чорна рада
Пантелеймон Кулiш
Шкiльна програма #1
У романi «Чорна рада» описуються подii iсторичного минулого, коли Правобережна Украiна вiдiйшла вiд Польщi. Суперечка за гетьманську булаву перетворюеться на темну, нечесну подiю, пiд час якоi голота трощить крамницi, селян вiдганяють кийками i немае нiякоi обiцяноi рiвностi. Здаеться, що не стали на шлях обману лише двое закоханих – Петро i Леся. Поринаючи в атмосферу темноi боротьби за владу, читач знайде в цьому iсторичному романi чимало актуальних паралелей iз сьогоденням.
Пантелеймон Кулiш
ЧОРНА РАДА
I
По веснi 1663 року двое подорожнiх, верхи на добрих конях, iзближались до Киева з Бiлогородського шляху. Один був молодий собi козак, збройний, як до вiйни; другий по одежi i по сивiй бородi, сказать би, пiп, а по шаблюцi пiд рясою, по пiстолях за поясом i по довгих шрамах на виду – старий «козарлюга». Конi в iх потомленi, одежа й тороки позапилюванi: зараз було знати, що iдуть не зблизька.
Не доiздячи верстов зо двi чи зо три до Киева, взяли вони у лiву руку да й побрались гаем, по кривiй дорiжцi. І хто тiльки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива дорiжка вела до Череваневою хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан iз козацтва, що збагатилось за десятилiтню рiйну з ляхами. Рiч тут про Богдана Хмельницького, як вiн рокiв з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхiв i недоляшкiв. От тодi-то й Черевань доскочив собi незчисленного скарбу, та пiсля вiйни й сiв хутором коло Киева.
Було вже надвечiр. Сонце свiтило стиха, без жари; i любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вiтах, по сукуватих, мохнатих дубах i по молодiй травицi. Пташки спiвали i свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усмiхалось. А подорожнi були якось смутнii. Нiхто б не сказав, що вони iдуть у гостi до веселою пана Череваня.
От же вони вже й пiд Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справдi наче хмарами. Кругом обняла його рiчка з зеленими плавами, лозами й очеретами. Через рiчку йшла до ворiт гребелька. А ворота в Череваня не простi, а державськi. Замiсть ушул – рублена башта пiд гонтовим щитом, i пiд башту вже дубовi ворота, густо од верху до низу цвяхованi. Бувало тодi, у ту старовину, таке, що i вдень i вночi сподiвайсь лихого гостя – татарина або ляха. Так над ворiтьми у баштi було й вiконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи нi. Над щитом – гостроверхий гребiнь iз дубових паль, а округ хутора – годящий вал.
Пiд'iхавши гостi пiд браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пiшла луна, а в хуторi не озивавсь нiхто; да вже нескоро хтось за ворiтьми почав кашляти, i стало чути, як щось або старе, або недуже береться в баштi по сходах до вiконця, лiзе да й гуторить само з собою.
– Враг його, – каже, – знае, який тепер люд настав! Приiде казна-що, казна-звiдки та й грюкотить, як ворiт не розламле. А якби рокiв п'ятнадцять або двадцять назад, так усяке сидiло по Вкраiнi тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, то-то бо!.. Якби вражi ляхи, собi на лихо, не потривожили козацького рою, то й досi б, може, так би сидiли. Погано було за ляхiв, та вже ж i нашi гуляють не в свою голову! Ох, боже правий, боже правий!
– Се Василь Невольник, – каже тодi пiп. – Однаковий i досi.
– Хто там грюкае, наче в своi ворота? – питае Василь Невольник крiзь вiконце.
– Да годi тобi розпитувать! – озвався пiп. – Бачиш, що не татаре, то i впускай.
– Боже мiй правий! – аж скрикнув Василь Невольник. – Та се ж паволоцький Дiрам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бiгти до пана.
– Одчини перше ворота, – озвався Шрам, – а потiм бiжи собi, куди хоч.
– Правда, правда, добродiю мiй любий! – каже старий ключник да й почав iспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам iз собою. – Гора з горою не зiйдеться, а чоловiк з чоловiком зiйдеться. Ох, не думали ж моi старi очi вбачати пана Шрама!
От одчинились ворота. Полковник Шрам iз сином (той молодий козак був його син), схилившись, i в'iхали. Василь Невольник з великоi радостi не знав, що й робити: кинувся до Шрама i поцiловав його в колiно.
Далi до сина:
– Боже правий! Боже правий! Та се ж твiй Петрусь! Орел, а не козак!
Петро нагнувсь iз сiдла i поцiловавсь iз Василем Невольником.
– Орел, а не козак! – каже знов Василь Невольник. – Що, якби таких друзяк припливло хоч двi чайки до Кермана, як я пропадав там у неволi? Ох, боже правий! Далась менi та проклята неволя добре знати, не забуду ii довiку!
Справдi, Василь Невольник був собi дiдусь такий мiзерний, мов зараз тiлько з неволi випущений: невеличкий, похилий, а чi йому позападали i наче до, чого придивляються а губи якось покривились, що ти б сказав – вiн i зроду не смiявся. У синьому жупанковi, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було мо, в позичене.
Петро, старого Шрама син, скочив на землю i взяв од панотця коня.
– Веди ж нас, Василю, до пана, – каже полковник Шрам. – Де вiн? Чи в свiтлицi, чи в пасiцi? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасiчникуе.
– Еге, добродiю, – каже Василь Невольник, – благую часть iзбрав собi пан Черевань – нехай його господь на свiтi подержить! Мало куди й виходить iз пасiки.
– Ну, да все ж од людей iще не одцурався? Чи, може, справдi зробивсь пустинножителем?
– Йому од людей одцуратись! – каже Василь Невольник. – Та йому й хлiб не пiде в душу, якби його люде покинули. У нас i тепер не без гостей. Побачиш сам, що в нас за гiсть тепер у Хмарищi.
Да одчинивши дiдусь у пасiку хвiрточку, i повiв Шрама попiд деревом.
Що ж то був за Шрам такий i як се вiн був разом пiп i полковник?
Був вiн син паволоцького попа, по прiзвищу Чепурного, учився в Киiвськiй братськiй школi, i вже сай вийшов був на попи. Як же пiднялись козаки з гетцу маном Остряницею, то i вiн устряв до козацького вiйська; бо гарячий був чоловiк Шрам i не всидiв би у своiй парафii, чуючи, як iллеться рiдна йому кров за безбожний глум польських консистентiв,i урядникiв над украiнцями, за наругу католикiв i унiтiв над греко-руською вiрою. Тодi-бо дiйшло безладде в Польщi до того, що робив усякий староста, усякий ротмiстр, усякий значний чоловiк, що йому в божевiльну голову прийде, а найбiльш iз народом неоружним, з мiщанами i хлiборобами, которi не мали жодного способу супротив його стати. Почали жовнiри, консистуючи в городах i селах, беззаконнi окорми i напитки од людей вимагати, жiнок та дiвчат козачих, мiщанських i посполитих безчестити i мордовати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували iх бичовати й поганяти, щоб, на один смiх i наругу, лiд плугом орали й рисовали. А тим часом католицькi пани з нашими перевертнями усиловались унiю на Вкраiнi прищепити i не в одну церкву попом унiта, на огиду людям, поставили; вiру благочестиву мужицькою вiрою називали, а оддаючи жидам у оренду села, не раз iз селами й церкви iм на одкуп оддавали. І нiкому було на такi наруги жаловатись, бо й самого короля сенатори, папи да епископи у руках держали. Городова та ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державцiв i iх намiсникiв i орандарiв руку тягнула, а мiж себе дiлилась козацькою платою – по тридцяти золотих на всякого реестрового од короля i Речi Посполитоi. То й реестровим чи городовим козакам було тiсно. Багато з них до пiдданства старостам i державцям приневолено; которi ж остались реестровими козаками, тii робили в своеi старшини всяку роботу по дворах. Шiсть тисяч тiлько iх оставлено в реестрi, да й тii, бувши в великiй неволi в старшини, тягли, хотя й нехотя, за ляхiв руку i тiлько вже при Хмельницькому одностайне за Вкраiну повстали. Так як би iм земляки у своiй тiснотi й нуждах жаловались?.. Жаловались миряне i попи благочестивii тiлько далеким своiм землякам – козакам запорозьким, которi, живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самi з себе вибирали i гетьману коронному узяти себе за шию не давали. От i виходили з Запорожжя один за одним гетьмани козацькii: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця – з мечем i пожежею супротив ворогiв рiдного краю.
Тiлько ж ненадовго пiдiймали украiнцi пiд iх хорогвами похилу голову. Ляхи держались мiцне за руки з недоляшками, гасили хутко полом'е i знов по-свойому обертали Украiну. Аж ось пiднявсь страшенний, невгасимий пожар iз Запорожжя – пiднявсь на ляхiв i на всiх недругiв отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили тii старости i комiсари з городовими козаками, тii косистенти-ротмiстри з своiмя жовнiрами, да й нашi перевертнi-недоляшки з надвiрною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб погасити тее полом'я! Як уже не перегороджували степовi дороги своiми заставами, щоб не пустити нiкого з Украiни на Запорожже, так де ж? Кидае пахар на полi плуг iз волами, кидае пивовар казани в броварi, кидають шевцi, кравцi i ковалi свою роботу, батьки покидають маленьких дiтей, сини – немощних батькiв i матiрок, i всяке манiвцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикуе на Запорожже до Хмельницького. І отодi-то вже «розлилась козацька слава по всiй Украiнi…»
Де ж пробував, де тинявсь попович паволоцький, Шрам, десять рiк од Остряницi до Хмельницького? Про те багато треба було б писати. Сидiв вiн зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собi за жiнку бранку туркеню; проповiдував вiн слово правди божоi рибалкам i чабанам запорозьким; побував вiн на полi й на морi з низцями; видав не раз i не два смерть перед очима да й загартовався у военному дiлi так, що як пiднявсь на ляхiв Хмельницький, то мав з його велику користь i пiдмогу. Нiхто краще його не ставав до бою; нiхто не крутив ляхам такого веремiя… У тих-то случаях пошрамовано його вздовж i впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реестрове його прiзвище. І в реестрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано.
Било козацтво в ту вiйну на те, що або пан, або пропав, то не кожен писався власним прiзвищем.
От же минули, мов короткi свята, десять рiк Хмельниччини. Вже й сини Шрамовi пiдросли i допомагали батьковi у походах. Двое полягло пiд Смоленським; оставсь тiлько Петро. Іще таки й пiсля Хмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далi, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити боговi. Сина посилав до вiйськового обозу, а сам знав одну церкву. «Вже, – думав, – Украiна ляхам за себе оддячила, недоляшкiв вигнала, унiю стерла, жидову передушила. Тепер нехай, – каже, – живе громадським розумом».
Коли ж дивиться, аж iзнов не гаразд починаеться на Вкраiнi. Свари да чвари, i вже гетьманською булавою почали гратись, мов цiпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров iллеться понад Днiпром через Виговського i через навiженого Юруся Хмельниченка, що одержав пiсля його гетьманованне; а як досталась од Юруся булава Тетерi, то вiн аж за голову вхопився. Чи молиться, чи божу службу служить, – одно в його на думцi: що ось погибне Украiна од сього недруга отчизного i похлiбцi лядського. Було, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: «Блюдiтеся, да не порабощеннi будете; стережiтеся, щоб не дано вас iзнов ляхам на поталу!»
Як же вмер паволоцький полковник, що послi Шрама уряд держав, да зiйшлась рада, щоб нового полковника вибрати, вiн вийшов серед ради у попiвськiй рясi да й каже:
– Дiти моi! Наступае страшна година: перехрестить, мабуть, нас господь iзнов огнем да мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дiтки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля.
Як почула ж се рада, то так i загула од радостi. Зараз окрили Шрама шапками, вiйськовими корогвами, дали йому до рук полковницькi клейноди, вдарили з гармат, да й став панотець Шрам полковником.
Тетеря аж здригнувся, як почув про таке диво. Що б то робити? Да нiчого не змiг, бо так велось у ту старосвiтщину, що рада була старша од гетьмана. Мусiв Тетеря прислати Шрамовi унiверсал на полковництво. Обидва ж вони полiтикуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного чигають.
От же думав Шрам, думав, як би Вкраiну на добру дорогу вивести; далi, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужае, нездужае полковник; передав осауловi Гулаку свiй рейментарський пiрнач, а сам виiхав нiби кудись далеко на хутiр для спокою, да ото й махнув iз сином з Паволочi. Куди ж вiн махнув i що в його було на думцi, незабаром того довiдаемось.
II
Скоро ввiйшов ото Шрам у пасiку, iще не помоливсь i святому Зосимовi, що стоiть по пасiках, як слухае – у Череваня щось iграе.
– Е, да се в вас i бандура!
– І бандура, – каже Василь Невольник, – та ще чия бандура!
– Так се в вас божий чоловiк? – спитав тодi Шрам.
– А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде мiж козацтвом.
Ідуть вони, аж бандура заговорила голоснiше. Оддалеки – так наче сама з собою розмовляла, а тут i голос почав пiдтягувати до неi.
Гляне Шрам, аж сидять на травi пiд липою i божий чоловiк, i Черевань, а перед ними стоiть полудень. Звався божим чоловiком слiпий старець-кобзар. Темний вiн був на очi, а ходив без проводиря; у латанiй свитинi i без чобiт, а грошей носив повнi кишенi. Що ж вiн робив iз тими грiшми? Викупляв невольникiв iз неволi. Іще ж до того знав вiн лiчити усякi болiстi i замовлять усякi рани. Може, вiн помагав своiми молитвами над недужим, а може, i своiми пiснями; бо в його пiсня лилась, як чари, що слухае чоловiк i не наслухаеться. За тее-то за все поважали його козаки, як батька; i хоть би, здаеться, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий.
Тепер вiн розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько:
Ой настала жаль-туга да по всiй Украiнi…
Не один козак гiрко плакав од сii думи, а Черевань тiлько похитувавсь, гладючи черево; а щоки – як кавуни: смiявсь од щирого серця. Така була в його вдача.
Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на iх обох. Давно вже вiн не бачив свого смiшливого приятеля, i хоть би кришечку перемiнився Черевань; тiлько лисина почала наче бiльш вилискуватись. А в божого чоловiка довга, до самого пояса, борода iще краще процвiла сiдинами; а на виду дiдусь просiяв якимсь свiгом. Спiваючи пiсню, од серця голосить i до плачу доводить, а сам пiдведе вгору очi, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить.
Слухав його Шрам довго, а далi вийшов iз-за дерева да й став навпроти Череваня. Як схопиться ж мiй Черевань:
– Бгатику, – каже (бо трохи картавив), – чи се ти сам, чи се твоя душа прилетiла послухати божого чоловiка?
Да й обнявсь i поцiлосавсь iз Шрамом, як iз рiдним братом.
Божий чоловiк i собi простяг руки, як зачув Шрамiв голос. Зрадiв дiдусь, що аж усмiхавсь.
– Бувай же, – каже, – здоров, панотче i пане полковнику! Чули й ми, як господь наустив тебе взятись iзнов за козакованне.
А Василь Невольник, стоючи коло нях, собi радуеться, похитуючи головою.
– Боже, – каже, – правий, боже правий, ссть на свiтi такi люде!
– Яким же, бгате, оце случаем? – питае зараз Черевань.
Шрам одвiтовав, що на прощу до Киева, да й спитав сам у божого чоловiка:
– А тебе ж, дiду, звiдки i куди господь несе?
– В мене, – каже, – одна дорога по всьому свiту. Блаженнi милостивii, яко тiг помилованi будуть…
– Так, батьку мiй! Так, мiй добродiю! – перебив йому Василь Невольник. – Нехай на тебе так господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три днi, промучивсь я в проклятiй неволi, на турецькiй каторзi, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспiвав за мене сто золотих червоних; от я iзнов мiж хрещеним миром, iзнов почув козацькую мову!
– Не менi дякуй за се, Василю, – каже божий чоловiк, – дякуй боговi да ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатiв.
– Хiба ж я йому не дякую? – каже Василь Невольник. – Ченцi звали мене у монастир, бо я таки й письменний собi трошки; низове товариство закликало мене до коша, бо я всi гирла, як своi п'ять пучок, знаю; зазивав мене i кошовий, i отаманне, як проходив я, повертаючи з неволi, через Запорожже, а я кажу: нi, братчики, пiду я тому служити, хто визволив мене iз бусурменськоi землi; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби як небудь йому подякувати.
Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тiлько смiявся.
– Казнае-що ти, – каже, – городиш, бгате! Буцiм уже сто червоних таке диво, що зроду нiхто й не бачив. Пiсля Пилявцiв та Збаража носили козаки червiнцi приполами. Ну, сядьмо лиш, моi дорогii гостi, та вип'ем за здоров'я пана Шрама.
Випили по кубку. Тодi Шрам i питае:
– Скажи ж менi, божий чоловiче, ти всюди вештаешся i всячину чуеш: чи не чував ти, що в нас дiеться за Днiпром?
– Дiеться таке, – одвiтуе божий чоловiк, важко здихнувши, – що бодай i не казати! Не добре, кажуть, починае на сiй Украiнi Тетеря, а за Днiпром чиниться щось iще гiрше. Жодного ладу мiж козаками.
– А старшина ж iз гетьманом на що?
– Старшини там багато, та нiкого слухати.
– Як нiкого? А Сомко?
– А що ж Сомко? Хоть вiн i розумом, i славою узяв над усiма, да й йому не дають гетьмановати.
– Як же се так?
– А так, що диявол замутив голову Васютi Нiженському. Уже й чуприна бiла, як у мене, i зовсiм уже дiд; доживав би вiку на полковництвi: так, отже, захотiлось на старiсть гетьмановати. Багато козакiв i його слухае. А як вiн собi маеться добре, то й бояре, що на Москвi коло царя, що хотя роблять, i тii за його тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець iде, не хоче нiкому придiте поклонiмося. Отаке як завелось мiждо старшими головами, то й козаки пiшли один против одного. Де зустрiнуться, чи в шинку, чи на дорозi, то й зiтнуться. «Чия сторона?» – «А ти чия?» – «Васютина». – «Геть же к нечистому, боярський пiднiжку!» – «Ти геть к нечистому, переяславський крамарю!» – Себто, бач, що Сомко мае в Переяславi своi крамнi комори в ринку, так Васютинцям i звадливо. Отак зiтнуться, да й до шабель.
Слухаючи таку невеселу повiсть, полковник Шрам i голову понурив.
– Та потривай же, – каже, – адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у Козельцi?
– Одностайне, – каже, – i сам преосвященний Методiй був там i до присяги козакiв приводив; да як Сомко собi чоловiк-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собi яку сот-нягу чи двi червоних на рясу. А Васюта Нiженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком перед владикою – той i вимудровав щось на Сомка, да й послали в Москву лист. От i пiшла така вже поголоска, що рада Козелецька не слушна; треба, кажуть, iзозвати зуповную раду, щоб i вiйсько з Запорожжя було на радi, щоб одностайне собi гетьмана обрали i одного вже слухали; бо Васюта хоче собi гетьманства i не слухае Сомка-гетьмана, а запорожцi собi гетьманом Брюховецького зовуть.
– Якого се Брюховецького? – аж скрикнув Шрам. – Що се ще за проява?
– Проява, – каже, – така, що слухаеш, да й вiри няти не хочеться. Ви знаете Іванця?
– Отак! – кажуть, – iще б не знати чури Хмельницького!
– Ну, а чули, яку наругу прийняв вiн од Сомка?
– Чули, – каже Шрам. – Що ж по тому? А Черевань:
– Здаеться, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?
– Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самотi, чи там як-небудь напiдпитку, а перед отаманнем, перед генеральною старшиною, на домовiй радi в гетьмана.
– Га-га-га! – засмiявсь Черевань. – Одважив солi добре.
– Одважив солi добре, – каже божий чоловiк, да зробив негаразд. Іванець був собi не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу i шанобу. Бувало, проживаеш у гетьманському дворi, то й чуеш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мiй единий'» – озветься до його пiд веселий час, за чаркою. «Держись, Юру, – каже, бувало, синовi, – держись Іванцевоi ради, як не буде мене на свiтi: вiн тебе не ошукае». От Юрусь i державсь його ради, i вже було, що скаже Іванець, те й свято. А Сомко, знаете самi, доводиться Юрусевi дядько, бо старий Хмiль держав уперве його сестру Ганну; так вiн i не злюбив, що чура орудуе небожем. Да ото раз, як з'iхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про вiйськовi речi, от Іванець i собi до гурту – немовби гетьманський чура – да щось i блявкнув з просготи. А Сомко, знаете, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане, – до Юруся, – старого пса непристойно мiшати в нашу компанiю…» От як воно було, панове, коли хочете знати я сам там лучивсь, то й чув своiми ушима. Да при менi ж зчинився й гвалт уночi, як Сомко пiймав Іванця з ножем коло свого лiжка. Да ото й судили його вiйськовою радою i присудили усiкнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав Іванцевi гiршу кару: звелiв посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу.
– Га га-га! – зареготав iзнов Черевань. – Котузi до заслузi.
А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро:
– Се все ми знаемо.
– Знаете, – каже кобзар, – а чи чували, що пiсля того вкоiв Іванець?
– А що ж вiн, бгате, вкоiв? – питае Черевань. – Якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити пiсля такого сорому! Як тобi здаеться, бгате Василю?
Той тiлько мовчки похитав головою.
– От що зробив Іванець, – прийняв iзнов слово божий чоловiк. – Мабуть, нечистий напутив його. Почав грошi збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той i настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не змiг держатись на гетьманствi да пiшов у ченцi, так Іванець, маючи в себе од усiх льохiв гетьманських ключi, пiдчистив щире срiбло, скiлько його там осталось, да й махнув на Запорожже. А там як сипнув грiшми, так запорожцi за ним роем: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А вiн, ледачий, з усiма обнiмаеться, да братаеться, да горiлкою поiть…
– Ну, що ж iз сього? – iзнов-таки спитав понуро Шрам.
– А от що з сього. Запорожцi так собi його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.
