скачать книгу бесплатно
Гобсек
Honorе de Balzac
«Гобсек» – повiсть французького письменника Оноре де Бальзака, надрукована в 1830 роцi, що вiдкривае епопею «Людська комедiя» як частина «Сцен приватного життя». Основною темою повiстi е влада грошей, а головним персонажем, навколо якого вiдбуваються всi дiйства, е лихвар Гобсек.
Оноре де Бальзак
Гобсек
Бароновi Баршу де Пеноен.
З помiж усiх вихованцiв Вандомського колежу, мабуть, тiльки ми з тобою обрали лiтературний шлях. Ми, що захоплювалися фiлософiею в тому вiцi, (коли нам годилося захоплюватися тiльки De viгis. Ми зустрiлися з тобою знову, коли я писав цю повiсть, а ти працював над своiми прекрасними творами про нiмецьку фiлософiю. Отже, ми обидва лишились вiрнi своему покликанню. Сподiваюсь, тобi так само приемно буде побачити тут свое iм’я, як менi приемно написати його.
Твiй давнiй шкiльний товариш де Бальзак.
Якось узимку 1829–1830 року в салонi вiконтеси де Гранлье до першоi години ночi засидiлися двое гостей, що не належали до ii рiднi. Один з них, вродливий юнак, пiшов, як тiльки пробив годинник. Коли стукiт його екiпажа розлiгся по подвiр’ю, вiконтеса, побачивши, що лишились тiльки ii брат i друг сiм’i, якi кiнчали партiю в пiкет, пiдiйшла до дочки; дiвчина стояла бiля камiна i, здавалося, уважно розглядала прозорi вiзерунки на екранi, хоч насправдi так явно прислухалась до шуму кабрiолета, що це пiдтвердило побоюваннями матерi.
– Камiлло, якщо ти й далi так поводитимешся з молодим графом де Ресто, як сьогоднi ввечерi, я змушена буду не приймати його бiльше. Послухайся мене, моя дитино, якщо ти вiриш моiй нiжнiй любовi, дозволь менi керувати тобою в життi. У сiмнадцять рокiв дiвчина ще не може судити нi про майбутне, нi про минуле, нi про певнi суспiльнi вимоги. Я зверну твою увагу тiльки на одну обставину. У пана де Ресто е мати, що здатна розтринькати мiльйони, жiнка низького походження, дiвоче прiзвище ii Горiо, i в молодi роки вона давала чимало приводiв до плiток. Вона так погано ставилася до свого батька, що, либонь, не заслуговуе мати такого гарного сина. Молодий граф обожнюе ii i пiдтримуе з синiвською вiдданiстю, вартою найбiльшоi похвали, так само пiклуеться вiн про свого брата й сестру. Та яка б чудова не була його поведiнка, – додала вiконтеса, лукаво усмiхаючись, – поки жива його мати, жодна порядна родина не наважиться довiрити юному Ресто майбутне i статок своеi дочки.
– Я почув кiлька слiв, що спонукають мене втрутитися до вашоi розмови з мадемуазель де Гранлье, – вигукнув друг дому. – Я виграв, графе, – сказав вiн, звертаючись до партнера, – залишаю вас, щоб поспiшити на допомогу вашiй племiнницi.
– От що значить мати слух адвоката, – мовила вiконтеса. – Любий мiй Дервiлю! Як ви могли почути те, що я так тихо казала Камiллi?
– Я все зрозумiв з виразу ваших очей, – вiдповiв Дервiль, сiдаючи в м’яке крiсло, що стояло бiля камiна.
Дядько сiв поруч своеi племiнницi, а панi де Гранлье вмостилася в низенькому зручному крiслi мiж дочкою i Дервiлем.
– Час, вiконтесо, розповiсти вам одну iсторiю, що змусить вас змiнити свою думку про багатство графа де Ресто.
– Історiю? – вигукнула Камiлла. – Починайте ж мерщiй, пане Дервiль.
Дервiль кинув на панi де Гранлье погляд, який дав iй зрозумiти, що ця оповiдь зацiкавить ii. Вiконтеса де Гранлье багатством i знатнiстю роду була одною з найвпливовiших дам Сен-Жерменського передмiстя, i, звiсно, може здатися дивним, що якийсь паризький адвокат наважувався говорити з нею так невимушено i поводитись у ii салонi так вiльно; проте це досить легко пояснити. Панi де Гранлье, повернувшись до Францii разом з королiвською родиною, оселилася в Парижi, де спочатку жила тiльки на пенсiю, призначену iй Людовiком ХУІІІ iз сум цивiльного листа – становище для неi нестерпне. Дервiль випадково виявив деякi формальнi неправильностi, допущенi ще республiкою пiд час продажу особняка де Гранлье, i заявив, що будинок мають повернути вiконтесi. Уклавши акордний договiр, вiн розпочав процес i виграв його. Пiдбадьорений цим успiхом» адвокат так щасливо повiв процес проти якоiсь, не пам’ятаю вже, якоi саме, богадiльнi, що добився повернення вiконтесi Лiснейського лiсу. Потiм утвердив ii права на кiлька акцiй Орлеанського каналу i досить значне нерухоме майно, що його iмператор передав громадським установам. Повернутий завдяки Спритностi молодого повiреного статок панi де Гранлье став давати близько шiстдесяти тисяч франкiв, рiчного прибутку, а тут наспiв закон про вiдшкодування збиткiв емiгрантам, i вона одержала величезнi грошi. Людина неабиякоi чесностi, освiчена, скромна i добре вихована, адвокат вiдтодi став другом сiм’i Гранлье. Своiм поводженням щодо панi де Гранлье вiн здобув пошану i клiентуру в найкращих, домах Сен-Жерменського передмiстя, однак не, скористався з цiеi прихильностi, як зробила б на його мiсцi людина честолюбна. Вiн не погоджувався на пропозицii вiконтеси, що умовляла його продати свою контору i перейти до судового вiдомства, де вiн за ii протекцiею швидко зробив би кар’еру. За винятком дому панi де Гранлье, де вiн iнодi проводив вечори, вiн бував у вищому свiтi тiльки заради того, щоб пiдтримувати своi зв’язки. Вiн був щасливий, що, ревно захищаючи iнтереси вiконтеси де Гранлье, показав iй свiй хист, iнакше-бо вiн ризикував втратити свою контору, бо в душi не був справжнiм адвокатом. З того часу, як граф Ернест де Ресто почав бувати у вiконтеси i Дервiль помiтив симпатiю Камiлли до цього юнака, адвокат став постiйним гостем у панi де Гранлье, немов якийсь дженджик з Шосе д’Антен, недавно допущений в аристократичнi кола Сен-Жерменського передмiстя. За кiлька днiв перед цим вечором вiн, зустрiвши на одному балу Камiллу, сказав iй, кивнувши на молодого графа:
– Шкода, що в цього хлопчика немае двох або трьох мiльйонiв, правда?
– А хiба це таке вже щастя? Не думаю, – вiдповiла вона. – Пан де Ресто дуже обдарована, освiчена людина i мае добру репутацiю у мiнiстра, в якого вiн служить. Я не сумнiваюся, що вiн стане видатним дiячем. А коли «цей хлопчик» добереться до влади, багатство саме прийде до нього.
– Так, але якби вiн уже тепер був багатий!
– Якби вiн був багатий, – сказала Камiлла, зашарiвшись, – то всi дiвчата, скiльки iх тут е, почали б змагатися за нього, – додала вона, кивнувши на дiвчат, що танцювали кадриль.
– І тодi, – додав адвокат, – мадемуазель де Гранлье була б не одна, з якоi вiн не зводить погляду. Але чому ви червонiете? Вiн вам подобаеться, правда ж? Ну, скажiть…
Камiлла спурхнула з крiсла.
«Вона любить його», – подумав Дервiль.
З того дня Камiлла почала ставитися до адвоката з особливою увагою, помiтивши, що вiн схвалюе ii прихильнiсть до молодого графа Ернеста де Ресто. Досi, хоч вона й знала про все, чим ii родина завдячуе Дервiлевi, в ii ставленнi до нього було бiльше поваги, нiж справжньоi дружби, бiльше ввiчливостi, нiж теплоти; ii манери, як i тон ii голосу, завжди давали йому вiдчути вiдстань, встановлену мiж ними свiтським етикетом. Вдячнiсть – це борг, який дiти не завжди охоче приймають у спадщину вiд батькiв.
– Ця пригода, – сказав Дервiль, трохи помовчавши, – нагадуе менi единий у моему життi… Ну от, ви вже й смiетесь, – зауважив вiн, – гадаючи, що адвокат збираеться розповiсти вам роман iз свого життя. Але ж i менi було колись, як i всiм людям, двадцять п’ять рокiв, i в цьому вiцi я вже набачився дивних речей. Я мушу почати з розповiдi про одну особу, якоi ви не могли знати. Мова йде про лихваря. Уявiть собi жовтувато-блiде, тьмяне обличчя, з дозволу Академii, я назвав би його мiсячним ликом, бо воно скидалося на позолочене срiбло, з якого зiйшла позолота. Волосся в мого лихваря було зовсiм гладеньке, завжди старанно зачесане, з сивиною, попелясто-сiре. Риси його обличчя, непорушнi, холоднi, як у Талейрана, були мов вилитi з бронзи. Його маленькi очi, жовтi, як у тхора, були майже зовсiм без вiй i боялися свiтла; тому вiн захищав iх козирком старого картуза. Кiнчик гострого носа був так поритий вiспою, що скидався на буравчик. Губи у нього були тонкi, як у алхiмiкiв та старезних дiдiв на картинах Рембрандта або Метою. Говорив цей чоловiк тихо, лагiдно i нiколи не гарячкував. Його вiк був загадкою: не знати було, чи вiн передчасно постарiвся, чи зберiг свою молодiсть, щоб вона йому служила вiчно. Його кiмната, де все було охайне i потерте, починаючи з зеленого сукна на письмовому столi-до килима над лiжком, скидалася на холодну оселю самотньоi староi дiви, що цiлими днями стирае порох з своiх меблiв. Узимку головешки в камiнi, завжди присипанi купкою попелу, димiли, нiколи не розгоряючись полум’ям. Його вчинки, з тiеi митi, коли вiн прокидався i до нападiв кашлю ввечерi, були розмiренi, як коливання маятника. Це була якась людина-автомат, котру нiбито щоденно заводили. Якщо торкнутись мокрицi, що повзе по паперу, вона зупиниться i прикинеться мертвою; так само i цей чоловiк спинявся раптом посеред розмови i мовчав, коли проiжджав екiпаж, чекаючи, доки гуркiт стихне, щоб не напружувати голосу. Наслiдуючи Фонтенеля, вiн заощаджував свою життеву енергiю, приборкуючи в собi всi людськi почуття. Тим-то життя його текло так само безшумно, як пiсок у старовинному пiсковому годиннику. Інодi його жертви обурювались, несамовито кричали, потiм наставала глибока тиша, немов у кухнi, де щойно зарiзали качку. Надвечiр людина-вексель ставала звичайною людиною, а злиток металу в ii грудях – людським серцем. Якщо цей чоловiк був задоволений з минулого дня, вiн потирав руки, а з глибоких зморщок його обличчя неначе випромiнювався димок веселостi, справдi-бо неможливо iнакше передати нiму гру його мускулiв обличчя, що нагадувала беззвучний смiх Шкiряноi панчохи. Навiть пiд час найсильнiших проявiв радостi його мова була односкладова, а манери стриманi. От якого сусiду послав менi випадок, коли я жив на вулицi де Гре будучи ще тiльки молодшим клерком у конторi адвоката i кiнчаючи третiй курс юридичного факультету. Цей вогкий i похмурий будинок не мав двору, всi вiкна його виходили на вулицю, а кiмнати були розмiщенi, мов чернечi келii: всi однаковi за розмiром, единi дверi кожноi виходили у довгий напiвтемний коридор з маленькими вiконцями. Цей дiм i справдi був колись монастирською гостиницею. Веселий настрiй якого-небудь свiтського гульвiси згасав при першому поглядi на похмуру оселю ще до того, як вiв заходив до мого сусiди: будинок i його господар були схожi один на одного – мов скеля i устриця, що прилiпилася до неi. Єдиною людиною, з якою старий пiдтримував стосунки, був я: вiн заходив до мене попросити вогню, позичити книжку, газету, дозволяв менi вечорами приходити в його келiю, i ми часом розмовляли, коли вiн був у гарному настроi. Цi ознаки довiр’я були наслiдком чотирирiчного сусiдства i моеi розсудливоi поведiнки, що через брак грошей багато в чому була схожа на життя самого старика. Чи були в нього родичi, друзi? Був вiн багатий чи бiдний? Нiхто б не мiг вiдповiсти на цi запитання. Я нiколи не бачив у нього грошей. Його багатство зберiгалося, мабуть, у банкiвських склепах. Вiн сам стягав грошi по векселях, бiгаючи по всьому Парижу на своiх сухих, як у оленя, ногах. А втiм, вiн був мученик своеi обережностi. Якось випадково при ньому було золото, i раптом з кишенi жилета хтозна-як випав наполеондор. Один пожилець, що йшов за ним по сходах, пiдняв монету i подав йому.
– Це не моя, – вiдповiв той, замахавши рукою. – У мене – золото! Хiба, я жив би так, як живу, коли б був багатий?
Уранцi вiн сам готував собi каву на залiзнiй жаровнi, що завжди стояла в закiптюженому кутку камiна; кухмiстер приносив йому обiд. Наша стара воротарка у певний час приходила прибирати його кiмнату. Нарештi, з примхи долi, що ii Стерн назвав би приреченiстю, цю людину звали Гобсек. Пiзнiше, коли я вiв його справи, я дiзнався, що тодi, як ми з ним познайомилися, йому було майже сiмдесят шiсть рокiв. Вiн народився 1740 року в передмiстi Антверпена; мати його була еврейка, батько – голландець, звали його Жан-Естер Ван Гобсек. Ви, звичайно, пригадуете, як увесь Париж був схвильований вбивством жiнки, прозваноi Чарiвна Голландка. Коли я випадково заговорив про це з моiм колишнiм сусiдом, вiн, не виявляючи нi найменшоi цiкавостi, нi найменшого здивування, мовив:
– Це моя двоюрiдна онука.
То було все, що вiн сказав з приводу смертi його единоi спадкоемницi, онуки своеi сестри. На судовому розглядi я дiзнався, що Чарiвну Голландку справдi звали Сарою ван Гобсек. Коли я спитав, чим пояснити той дивний випадок, що його двоюрiдна онука мала його прiзвище, вiн, усмiхнувшись, вiдповiв:
– У нашiй родинi жiнки нiколи не виходили замiж.
Цей дивний чоловiк жодного разу не захотiв побачити будь-кого з чотирьох жiночих поколiнь свого роду. Вiн ненавидiв своiх спадкоемцiв i не уявляв собi, щоб його багатством мiг коли-небудь володiти хтось iнший, крiм нього, навiть пiсля його смертi. Коли йому було десять рокiв, мати влаштувала його юнгою на кораблi, що вiдпливав у голландськi володiння в Ост-Індii. Там вiн промандрував двадцять рокiв. І зморшки на його жовтуватому чолi зберiгали таемницi страшних випробувань, раптових кошмарiв, несподiваних подiй, романтичних невдач, безмежних утiх, перенесений голод, розтоптане кохання, набуте, втрачене i знов набуте багатство, безлiч смертельних небезпек, коли життя, що висiло на волосинцi, рятували рiшучими i жорстокими заходами. Вiн знав пана де Лаллi, адмiрала Сiмеза, пана де Кергаруета, пана д’Бстена, суддю де Сюфрена, пана де Портан-дюера, лорда Корнуельса, лорда Гастiнгса, батька Тiппо-Саiба i самого Тiппо-Саiба. Той савойяр, що служив у Делi у раджi Мадхаджi-Сiндiаху i стiльки зробив для встановлення влади Махараттiв, мав справи з ним. У нього були зв’язки з Вiктором Юзом та багатьма iншими славетними корсарами, бо вiн довго жив на островi Сен-Тома. Вiн усе перепробував, щоб розбагатiти, навiть намагався вiдшукати золото знаменитого в околицях Буенос-Айреса племенi дикунiв. Вiн мав вiдношення до всiх подiй американськоi вiйни за незалежнiсть. Проте коли йому доводилося говорити про Індiю або Америку, а про них вiн говорив тiльки зi мною, i то дуже рiдко, то здавалося, що пiсля цього вiн немовби каеться в своiй балакучостi. Якщо людянiсть i товариськiсть вважати за релiгiю, то його можна було назвати атеiстом. І хоч я й поставив собi за мету зрозумiти його, я все ж мушу, на сором собi, признатися, що до останньоi митi його внутрiшнiй свiт лишився для мене таемницею. Інодi я питав себе, до якоi статi вiн належить. Якщо всi лихварi схожi на нього, то, гадаю, вони без статi. Чи лишився вiн вiрний релiгii своеi матерi, а чи дивився на християн, як на свою здобич? Чи став вiн католиком, магометанином, брахманом або лютеранином? Я нiколи нiчого не мiг дiзнатися про його релiгiйнi переконання. Здавалося, вiн скорiше байдужий до релiгii, анiж невiруючий. Раз увечерi я зайшов до цього чоловiка, у якого все життя зводилося до золота i якого, iронiчно чи на смiх, його жертви, котрих вiн називав своiми клiентами, прозивали «батечко Гобсек».
Вiн, як завжди, сидiв у своему крiслi, нерухомий, мов статуя, втупивши очi в карниз камiна, на якому вiн, здавалося, перечитував своi дисконтовi векселi. Чадна лампа на зеленiй пiдставцi кидала свiтло, що не тiльки не оживляло обличчя старого, але ще бiльше пiдкреслювало його блiдiсть. Вiн мовчки глянув на мене i кивнув на приготовлений для мене стiлець.
«Про що думав ця iстота? – питав я себе. – Чи знае вона, що на свiтi е бог, почуття, жiнки, щастя?»
Я пожалiв його, як пожалiв би хворого. Але водночас я добре розумiв, що коли в нього в банку лежать мiльйони, то в думцi вiн може володiти всiею землею, яку вiн об’iздив, обшарив, зважив, оцiнив, пограбував.
– Добри вечiр, батечку Гобсек, – сказав я.
Вiн повернув до мене голову, i його густi чорнi брови злегка зiйшлися, – цей характерний порух у нього рiвноцiнний найпривiтнiшiй усмiшцi жителя пiвдня.
– Ви сьогоднi такi похмурi, як того дня, коли вас. повiдомили про банкрутство видавця, спритнiстю якого ви так захоплювалися, хоч i самi стали його жертвою.
– Жертвою? – спитав вiн здивовано.
– Хiба, щоб дiйти полюбовноi згоди, вiн не вiддав вам борг векселями, пiдписаними пiсля банкрутства фiрми, а коли його справи полiпшали, хiба вiн не примусив вас зменшити йому борг на пiдставi цiеi угоди?
– Так, вiн був хитрий, – вiдповiв старий. – Але я його потiм перехитрив.
– А що, у вас е якi-небудь векселi для протесту? Здаеться, сьогоднi тридцяте число.
– Про грошi я говорив з ним уперше. Вiн глузливо глянув на мене, потiм солодким голосом, iнтонацii якого були схожi на звуки, що iх добувае з флейти невправний учень, сказав:
– Я розважаюсь.
– Отже, ви iнодi i розважаетесь?
– А ви гадаете, що поет це тiльки той, хто друкуе вiршi? – спитав вiн, знизавши плечима i презирливо глянувши на мене.
«Поезiя? У такiй головi?» – подумав я, бо ще нiчого не знав про його життя.
– А в кого життя може бути таке блискуче, як у мене? – сказав вiн, i очi його заблищали. – Ви молодi, у вас кров грае, а в головi туман. Ви дивитеся на палаючi головешки в камiнi i бачите у вогниках жiночi личка, а я бачу там тiльки вугiлля. Ви вiрите в усе, а я нi в що не вiрю. Ну що ж, збережiть своi iлюзii, коли можете. Я зараз пiдiб’ю вам пiдсумок людського життя. Чи ви мандруватимете, чи сидiтимете бiля камiна та своеi дружини, неминуче прийде час, коли життя стане тiльки звичкою до певного улюбленого вами оточення. Щастя полягатиме тодi у тренуваннi своiх здiбностей, звернутих на речi реальнi. Крiм цих двох правил, усе iнше – облуда. Моi принципи змiнювалися залежно вiд обставин, я мусив iх змiнювати на кожнiй географiчнiй широтi. За те, чим у Європi захоплюються, в Азii карають. Те, що в Парижi вважають пороком, за Азорськими островами стае конче потрiбним. Нiчого немае тривкого на цiм свiтi, е тiльки умовностi, що змiнюються залежно вiд клiмату. Для того, хто змушений пристосуватися до всiх життевих умовностей, переконання й мораль – пустi слова. Непохитне тiльки одне-едине почуття, яким надiлила нас природа: Інстинкт самозбереження. У наших европейських суспiльствах цей iнстинкт називаеться особистим, iнтересом. Якби ви прожили стiльки, як я, то звали б, що з усiх земних благ е тiльки одне, досить надiйне, щоб людина прагнула його. Це е золото. В золотi втiлено всi людськi сили. Я подорожував, я бачив, що по всiй землi е рiвнини й гори; рiвнини набридають, гори втомлюють; отже, в якiй мiсцевостi – то байдуже. Що ж до звичаiв, – то людина скрiзь однакова: скрiзь точиться боротьба мiж бiдним i багатим, скрiзь вона неминуча. То краще вже самому утискувати, нiж дозволяти, щоб тебе утискували iншi. Скрiзь мускулястi люди працюють, а хирлявi мучаться. Та й утiхи скрiзь однаковi, i скрiзь вони однаково вичерпують сили; гору бере над усiма тiльки одне почуття – порожнiй гонор. Гонор – це завжди наше «я». А що може вдовольнити гонор? Золото! Щоб здiйснити вашi примхи, потрiбнi час» матерiальнi засоби або зусилля. І от золото мiстить у собi все це в зародку i все дае в дiйсностi.
Тiльки божевiльнi або хворi можуть вбачати щастя в тому, щоб грати щовечора в карти, сподiваючись виграти кiлька су. Тiльки дурнi можуть марнувати час, розмiрковуючи про буденнi справи – ляже така-то панi на канапi сама чи з ким-небудь, i чого в неi бiльше: кровi чи лiмфи, темпераменту чи доброчесностi. Тiльки простаки можуть уявляти собi, що дають користь своiм ближнiм, встановлюючи полiтичнi» принципи, щоб керувати подiями, яких нiколи не можна передбачити. Тiльки йолопи можуть залюбки говорити про акторiв i повторювати iхнi дотепи, робити щодня прогулянки, як звiрi у своiй клiтцi, хiба що на бiльшому просторi; одягатися для iнших, влаштовувати бенкети для iнших, вихвалятися чистокровним конем або модним екiпажем, який пощастило придбати на три днi ранiше, нiж сусiдовi. От вам життя наших парижан, усе воно вкладаеться в кiлька фраз! Але погляньте на життя людей з висоти, на яку iм не пiднятися. В Чому щастя? Воно або у сильних почуттях, що збавляють життя, або в розмiрених заняттях, якi обертають його на добре вiдрегульований англiйський механiзм. Вище за це щастя стоiть допитливiсть, яку вважають благородною, прагнення пiзнати таемницi природи або домогтися певних наслiдкiв, вiдтворюючи ii явища. Хiба не в цьому полягае, в загальних рисах, мистецтво i наука, пристрасть i спокiй? Так от – усi людськi пристрастi, розпаленi зiткненням ваших суспiльних iнтересiв, урочисто проходять передi мною, i я дивлюсь на них, а сам живу в спокоi. Вашу наукову допитливiсть, цю своерiдну боротьбу, у якiй людина завжди зазнае поразки, я замiняю проникненням у всi спонукальнi причини, що рухають людство. Одне слово, я володiю свiтом, не втомлюючи себе, а свiт не мае надi мною анi найменшоi влади. Ось послухайте, – промовив вiн, помовчавши, – я розповiм вам про двi подii сьогоднiшнього ранку, якi вiдбулися на моiх очах, i ви зрозумiете, в чiм полягають моi втiхи.
Вiн пiдвiвся, замкнув дверi на засув, запнув стару килимову фiранку, кiльця якоi заскреготiли на прутi, i знову сiв у крiсло.
– Сьогоднi вранцi, – сказав вiн, – я мав одержати грошi тiльки по двох векселях, решту я вiддав напередоднi замiсть готiвки своiм клiентам. Усе ж таки прибуток! Бо, дисконтуючи вексель, я вiдраховую суму на поiздку, щоб одержати грошi, i беру сорок су на вiзника, якого i не думав наймати. Хiба не дивно, що мое дiло примушуе мене бiгати по Парижу заради шести франкiв дисконтних процентiв? Це мене! Людину, нiкому не пiдлеглу, мене, що платить тiльки сiм франкiв податку. Перший вексель на тисячу франкiв подав один молодик, красунь i дженджик: у нього гаптований жилет, у нього i лорнет, i тильбюрi, i англiйський нiж, i багато iншого. А видала вексель одна з найвродливiших паризьких жiнок, дружина багатого землевласника, графа. Чому графиня пiдписала вексель, юридично недiйсний, але фактично надiйний? Адже цi нещаснi жiнки, свiтськi дами, так бояться сiмейного скандалу, коли б вексель було опротестовано, що ладнi розплатитися самi собою, коли не можуть заплатити грiшми. Менi закортiло довiдатися про таемну цiну цього векселя. Що тут приховуеться: дурiсть, необачнiсть, кохання чи жалiсть? Другий вексель на таку саму суму, пiдписаний Фаннi Мальво, подав менi купець, який торгуе тканинами i вже майже розорився. Жодна людина, маючи хоч який-небудь кредит у банку, не прийде в мою крамничку, бо перший крок вiд моiх дверей до мого письмового стола свiдчить про розпач, про вiдмову кредиту в усiх банкiрiв i близьке банкрутство. Отже, менi доводиться бачити тiльки зацькованих оленiв, оточених зграею кредиторiв. Графиня живе на вулицi Ельдер, а Фаннi – на вулицi Монмартр. Яких тiльки здогадiв я не робив, виходячи вранцi з дому i якщо цi двi жiнки неплатоспроможнi, вони приймуть мене з бiльшою пошаною, нiж рiдного батька. Яких тiльки комедiй не гратиме передi мною графиня за тисячу франкiв! Вона прикинеться щиросердою, почне говорити зi мною нiжним голосом, яким воркуе з тим молодиком, на iм’я якого видано вексель, почне розсипати пестливi слова, може, навiть благатиме мене! А я…
Старий кинув на мене холодний погляд.
– А я непохитний, – сказав. – Я з’явлюсь там, як месник, як муки сумлiння. Та облишмо здогади. Приходжу.
– Графиня ще спить, – каже менi покоiвка.
– Коли ii можна бачити?
– Ополуднi.
– Може, графиня нездужае?
– Нi, пане, але вона повернулася з балу о третiй годинi ранку.
– Мене звуть Гобсек, перекажiть iй, що приходив Гобсек. Я ще раз зайду ополуднi.
І я йду собi, вiдзначаючи своi вiдвiдини слiдами на килимi, що вкривае схiдцi. Я люблю бруднити килими в багачiв – не через дрiб’язкове самолюбство, але щоб дати вiдчути пазури неминучостi. Приходжу на вулицю Монмартр до непоказного на вигляд будиночка, вiдчиняю стару хвiртку i бачу один з тих темних дворiв, у якi нiколи не заглядае сонце. У комiрчинi воротаря чорно, шибки в нiй схожi на рукав дуже поношеного ватного пальта – темнi, заяложенi, потрiсканi.
– Панна Фаннi Мальво вдома?
– Вона вийшла, але якщо ви прийшли з векселем, то грошi ось тут.
– Я прийду пiзнiше, – сказав я.
Грошi залишено воротарцi – чудово, але менi захотiлося познайомитися з самою боржницею. Я уявляв ii собi гарненькою вертихвiсткою. Увесь ранок я провiв на бульварi, роздивляючись гравюри, виставленi у вiтринах магазинiв, а коли пробило полудень, я вже був у вiтальнi, що межувала iз графининою спальнею.
– Графиня щойно дзвонила менi, – сказала покоiвка. – Не думаю, щоб вона зараз прийняла вас.
– Я почекаю, – вiдповiв я, сiдаючи в крiсло. Гранчастi жалюзi вiдкрились, вбiгла покоiвка i сказала:
– Заходьте, пане.
З солоденького голосу покоiвки я догадався, що ii господинi платити нiчим. Яку ж прекрасну жiнку я тут побачив. Поспiшаючи, вона накинула на своi голi плечi тiльки кашемiрову шаль i закуталась нею так, що легко можна було вгадувати ii форми. Вона була в пеньюарi, обшитому бiлоснiжними рюшами, – отже, графиня щороку витрачала близько двох тисяч франкiв на пралю. Їi чорне волосся вибивалося густими кучерями з-пiд гарненькоi шовковоi косинки, недбало зав’язаноi вузлом на головi, як у креолок. Їi постiль була безладно розкидана, певно, вiд неспокiйного сну. Художник дорого заплатив би, щоб побути хоч кiлька хвилин ранком у спальнi моеi боржницi.
Пiд кокетливо пiдвiшеними занавiсками зiм’яте простирало на пуховику iз блакитного шовку, вдавлена подушка, мереживна облямiвка якоi яскраво вiдрiзнялася на лазуровому тлi, зберiгали неясний вiдбиток розкiшних форм, що дражнив уяву. На широкiй ведмежiй шкурi, розстеленiй коло лев’ячих нiжок лiжка, вирiзьблених з червоного дерева, виблискувала пара бiлих атласних черевичкiв, кинутих з тим недбальством, що його викликае втома пiсля балу. На спинцi стiльця висiла зiм’ята сукня, рукавами торкаючись пiдлоги. Панчохи, такi тонкi, що iх занiс би найменший подув вiтру, валялися зiбганi коло нiжки, крiсла. Бiлi пiдв’язки простягнулися вздовж маленького дивана. Дороге напiврозгорнуте вiяло мiнилося на камiнi. Шухляди в комодi були висунутi. Квiти, дiаманти, рукавички, пояс розкидано було по всiй кiмнатi Я вдихав неясний аромат парфумiв. У всьому була краса, позбавлена гармонii, розкiш i безладдя. А злиднi, що пiд усiм цим причаiлися, вже пiдводили голову i давали вiдчути своi гострi зуби iй або ii коханцевi. Втомлене обличчя графинi було схоже на цю кiмнату, вкриту слiдами минулого свята.
Цi порозкиданi дрiбнички збуджували в менi жаль: ще вчора вони були ii вбранням i викликали в когось захоплення. Цi слiди кохання, розбитого муками сумлiння, цей образ марнотратного, розкiшного, шумного життя виказували танталовi зусилля задержати скороминущi втiхи. Червонi плями, що виступили на щоках молодоi жiнки, свiдчили про нiжнiсть ii шкiри, але обличчя ii мов припухло, а темнi кола пiд очима, здавалося, вимальовувалися виразнiше, нiж завжди. І все ж у неi було стiльки природноi сили, що цi ознаки нерозсудливого життя не спотворювали ii вроди. Очi iй блищали. Схожа на одну з тих Іродiад, якi завдячують своiм iснуванням пензлевi Леонардо да Вiнчi (я перепродував колись картини старих майстрiв), вона була сповнена життя i сили; нiчого хирлявого, вбогого не було нi в лiнiях ii фiгури, нi в рисах лиця; вона викликала почуття любовi, але сама, здавалося менi, була дужча за любов. Вона менi сподобалась. Уже давно мое серце так не билось. Отже, я вже одержав плату. Я сам дав би тисячу франкiв за почуття, що нагадало б менi молодiсть.
– Пане, – сказала вона, запропонувавши менi сiсти, чи не зробите ви ласку, зачекавши борг?
– До завтрашнього полудня, графине, – вiдповiв я, згортаючи пред’явлений iй вексель. – До того часу я не маю права опротестувати його.
А нишком подумав: «Плати за свою розкiш, за свiй титул, плати за свое щастя, за своi привiлеi, якими ти користуешся. Для охорони свого статку багатi вигадали суди, суддiв i гiльйотину, до яких, мов метелики на згубний для них вогонь свiчки, тягнуться недосвiдченi. Але для вас, людей, що сплять на шовках i пiд шовками, е щось iнше: муки сумлiння, скрегiт зубовий, прихований усмiшкою, химери з лев’ячою пащею, що встромлюють iкла вам у серце».
