Олег Ладыженский.

Обітниця

(страница 1 из 2)

скачать книгу бесплатно

 -------
| bookZ.ru collection
|-------
|  Олег Семенович Ладыженский
|
|  Обітниця
 -------


     Що станеться з іменем, маючим тінь,
     І з тінью, в якої з'явилось ім'я?
     Можливо, народиться нова сім'я,
     Де будуть стосунки чудні та прості,
     І доля своє розпочне маяття
     У цих безтілесних живих поняттях…


     І тінь за хазяїном містом біжить,
     По імені кличе: «Агов! Стережись!
     Не треба!…» Але це ім'я без буття
     Мені незнайоме.




     Я жив в тіні імен. В тіні великих
     Імен, немов шляхетних прапорів.
     Їх смак душа приймала, наче ліки,
     Їх блиск в очах грозою майорів,
     І супились зі стін суворі лики,
     За хист мене лишаючи дарів.


     Я вивчив імена тіней пізніше.
     Ось тінь змії. Тінь ворога. Ось тінь
     Кота, що переслідує тінь миші,
     Ось тінь-тополя з тінью від листів.
     А це пройшов тінь-день. В вечірній тиші
     Чекає він тінь-ночь на самоті.


     Передбачая дикий рух племен,
     Вал землетрусів і загибель мира,
     Не те співаю, що бажає ліра,
     А імена тіней та тінь імен.





     Поклади мене, як печатку в руку,
     Поклади мене, як тавро на серце,
     Поклади мене, як сухар в дорогу,
     Як грозу на діл, як роки на старця.


     Поклади мене, бо я вже не встану,
     Я навіки тут, я десь був та вийшов,
     Над горою хмари від щастя стогнуть,
     Під горой тополі трімтять: «Ми – ваші!»


     Не довічно хмарам в грозі кричати,
     Не довік тополі стояти списом,
     Якщо кличу я, а мене не чути —
     Поклади мене безпорадной пісней…




     Трьох відважних і відданих друзів я мав,
     Трійцю друзів – танцюй, карасі!
     Їх у долі на трьох ворогів я зміняв,
     Бо три ворога кращі за всіх!


     Трьох чудових красунь-наречених я мав,
     Троє дівчин, і кожна з кільцем!
     Їх у долі на трійцю жінок я зміняв,
     А жінок – на розбите яйце.


     Народив я багато дітей-діточок,
     Цілий табір малих – ліч-не-ліч!
     Діточок я у долі зміняв на гачок,
     А гачок – це коштовная річ!


     Знався з цілой юрбой я турбот і скорбот —
     Ну навіщо мені це лайно?!
     Я у долі зміняв їх мерзотний народ
     На шинок, і жінок, і вино!


     В домовині я спокою теж не знайду,
     Хоч побачу тут смерть без прикрас —
     Буде обмін на щастячко чи на біду,
     Я і мертвий зміняю цю долю на ту,
     Дам грошей, і зміняю ще раз!




     Нас, кісток-черепів, в домовинах чортьма,
     Нам не треба жалю, нас укрила пітьма, —
     Ті, хто жив, хай відвідають нас на погості,
     Або смерть вас відвідає ніччю сама…


     Приймая вогонь, згодні ми на пітьму,
     Забувши, навчилися ми усьому —
     Збідніли? Збагатшали? Геть сплюндрували
     Життя? І питаємо небо: «Чому?!»




     – Пацани, я стирчу! Ми фільтруєм базар,
     Нас не ловлять менти і не косить шиза,
     Але зверхній бугор – кілер та відморозок!
     Я отримав маляву – у нього крейза!


     – По панятіям треба нам жити, братан,
     Я – тобі, ти – мені, та й ми квити, братан!
     Якщо доля обох розведе на мизинцях,
     То ми долю зумієм згубити, братан!


     І до тебе, пацан, знали ми пацанов,
     Будем знати і після! Таке ось кино —
     Кожен з нас відповість за свою розпальцовку,
     І відвалить з юрбою друзяк-паханов…


     Я відкинувся з зони – й одразу в кабак.
     Є у мене резони прийти у кабак —
     Я не в змозі напитись у бібліотеці!
     Ось проп'ю я кальсони й залишу кабак…




     Де я лежу, там міг лежати ти,
     Від кладовища людям не втекти,
     Тоді навіщо нам тягнути вік? —
     Лягай негайно, як я ліг торік.




     Вони бились день,
     Вони бились ніч —
     Полягли усі,
     Та не в тому річ…


     Стережись, рибонько,
     Не ходи, де глибонько,
     Бо не спить рибалка,
     Тебе любить палко…


     Не гомін за стінами,
     Не тіні за спинами —
     То вдача біжить поза тинами…


     Всяк у клуні чаклунить,
     Чари мажить та смажить,
     А як дійде до справи —
     Шурх у кущі та трави…


     Ворожили ворожбити:
     «Будеш, хлопець, з рожей битой!» —
     Лихоманка моя вдача,
     Чим же я тобі віддячу?


     Ось би взяти людинку
     Та за кожну частинку,
     І спитати у ней: «Як діла?»


     Минулу тінь у згадці схороню —
     Пришити хочу к завтрашньому дню…


     Життя у мага – свято днів:
     То він в лайні, то на війні,
     Чого і вам бажаєм…


     У ворожім стані
     Я у битві тану —
     Ляжу край дороги
     І ніяк не встану!


     Я спитав чаклуна:
     Що ж у людства здавна
     На здоровий на глузд
     Завелика ціна?


     Гей, волоцюго, бий з плеча,
     Марнуй слова! —
     Але все ближче хижий час,
     І – прощавай…


     Степ та степ в ночі,
     Битий шлях лежить,
     Там у далечінь
     Кітоврас біжить…


     Ой, із серця ран
     Я зроблю таран
     І як жахну в небесний паркан…


     Хоч цар, хоч хлоп,
     Ми кажем: «Гоп!»,
     Але стрибає інший, щоб
     Ми вірили йому…


     Кричали півні усю ніч,
     Щоб схід гарячим став, як піч,
     Й світанок віпік нам…


     Звелів геені моцний маг:
     «Віддай-но демона, пітьма!»
     Та демонів чортьма…


     Кажи, що хочеш, любий мій,
     Хоч сам цих слів не розумій –
     Народ тобі повірить…


     У натовпі – усі самотні.
     Жетон метро – ключ до прояснення.
     Я їду вниз.


     Цапи!
     З рогами!
     Покину світ.


     Тишком повзи, п'яницю,
     По сходинкам, темним від бруду,
     Аж до рідних дверей.


     У бидла особливість є: воно —
     Завжди не ти.
     Ми в захваті від цього.


     Чуже за кордоном п'ю пиво,
     З чужою кохаюсь шльондрой,
     У мріях о жінці та хаті…


     На цеглину, мочи буржуїнських нездар!
     Бізнесмена – ножом! Фірмача – на ліхтар!
     Ти придбав собі блазня? Опудало? Жарт?
     І за що тепер, синку, тебе поважать?


     Лягу на м'яке я ліжко,
     Вб'ю годинку тишком-нишком,
     Бо я маю рацію
     В сенсі медітації!


     Розбите яйце.
     Спорожніла скрижаль.
     І лезо ножа вщент доїла іржа.
     А сховане жало штрикає безумця:
     «На жаль…»


     На дворі – лютий, мать твою.
     Зима гризе весняну зав'язь.
     Вчорашній вовк,Сьогодні – заєць,
     Спочити вже готов в раю.


     Ми – яблука, надкусані життям.
     Ми – різні.
     Кохали, жили, впали в забуття
     На тризні.
     Не хочемо лежати, як сміття! —
     Та пізно…


     Глядач – це я.
     Я сплю в обіймах залу.
     Мій сон жене
     Те, як життя загиблому сказало:
     «Пробач мене.»


     В очах – сльози, в носі – нежіть,
     В серці – жах, хоч По цитуй…
     Рудий клоун на манежі
     Молить: «Боженько, рятуй!»
     Той не хоче.
     Зал регоче…


     На килимі з жовтого листя, повз прірвой, уздовжки Арбату,
     З піднесенням нищівним в серці, підпалюючи кораблі,
     Ідуть пілігрими з Тбілисі, шляхетні, немов акробати,
     Манто подавати путанам замість китайчоночка Лі…




     Ридаймо, друзі, бо німа сонета!
     Дід з'їхав з глузду, зовсім, геть здурів,
     Мішок кісток – точніш, мосластих слів! —
     Вчорашній день, затерта вщент монета,


     Шахрайський чек.
Як нежива планета,
     Він ще летить, але мільйон чир'їв
     Роз'їв печінку. Гострий зір орлів
     Не знайде там життя. День канув в Лету,


     За днем – і ніч. І кисень, що горів,
     Завісу зсунув. Кам'яна комета
     Живіша за сонет. Ми на горі
     Поезії чекаєм на поета,


     Щоб врятував сонет… Комахи, ми
     Не в змозі бачить літо посеред зими.



   «Немов листок зів'ялий падає на душу…»
 Цурен Правдивий


     Листком зів'ялим падає на душу
     Моя журба. Вигнанець-одинак,
     Минулих бід господар і кріпак,
     Я бід нових лякатись вічно мушу.


     У долі йдуть пологи, та ще й як! —
     Дитина-велет гнобить море й сушу,
     Кат-немовля, він хоче з місця зрушить
     Мій тяжкий присуд. Зграю посіпак


     За мною гонить. Що ж, труси, як грушу,
     Персти вкладай у рани. Я – хробак,
     П'яниця, волоцюга, дурень… Так!
     Але вітчизні вірність не порушу.


     Журба, зів'яле листя, доля – прах,
     Ти розпинаєш серце на хрестах!




     Волосся сріблом вкрили дні.
     Шолом? Хутро?
     За першість бій ведуть в мені
     Зло та добро.


     Ось-ось кульгать мені, козлу,
     Туди, де край добру та злу…




     Клянусь життям, що як вода
     Тече у небокрай —
     Обітниць інших я не дам,
     Хоч Бог мене карай!


     Нащо мені обітниць рій?
     Щоб реготав Господь старий?




     На березі, де океан,
     Води не чуть,
     Медузи б'ються в піні там,
     Бо не втечуть,
     Не побажаю й ворогам
     Цей жах відчуть.


     В північній тиші близ води —
     Столітть вінець,
     На кручі осторонь сидить
     Палац-ченець,
     І в більмах вікон назавзжди –
     Пітьма.
     Кінець.


     У ніч мелодію-стрілу
     Встромив гобой,
     І п'ять, поринув у їмлу,
     Зійшлись з журбой —
     Король і блазень, і чаклун,
     І ми з тобой.


     У кубках плюскотить вино —
     Де кубки ці?
     В очах печаль, як в річці дно,
     Як ніж в руці,
     І кожен знає, що темно,
     Що ми – гравці.


     Що скоро стане на поріг
     Світанок-дід,
     І буде тисяча доріг
     На цілий світ,
     І буде кожному свій рік,
     І шлях, і слід.


     І шторму шал, і неба скло,
     І хмар гурти,
     І воля буде, і полон,
     Сад і пустир.
     Хто блазень? Хто чаклун? Хто лорд?
     Хто я? Хто ти?!


     На березі мовчать віки,
     Віки мовчать,
     А сині хвилі в'ють вінки,
     У неба вчась,
     Чекаєм, долі боржники —
     Чи прийде час?…




     Зустрів я королеву фей,
     З ней був ще вчений котофей,
     І полум'я автодафе
     Мені спалило серце.


     Кохання гірше за полин,
     Страшніше, ніж той дідьков млин,
     Гостріше навіть перця.


     Вона: «Чортячий ти синок!
     Ти полюбляв лихих жінок,
     Хапав чуже та ніс в шинок
     Цю здобич, щоб пропити,


     Але я знаю, милий Том,
     Що кожним словом і листом
     Ти геть талановитий!»


     Я їй: «Цариця ти моя!
     Нехай ти гонором змія,
     В душі – підступная свиня,
     У серці – гріх з жадобой,


     Ти долей пара сатані, —
     Але цих грудей дивний сніг
     І смак цих вуст медовий!»


     Вона мені: «Розпусти цар!
     Жалкує за тобой цвинтар,
     Катюго, чорний, ях димар,
     Але поет завзятий!


     Шукав злочинних ти шляхів
     Дітей давив, немов птахів, —
     Та де ж другого взяти?!»


     А я кажу: «В тиші нічній
     Дівчат їси ти, бо смачні,
     А хлопців гнобиш по весні,
     Висмоктуєш їх силу!


     Для неба – скриня ти пуста,
     Але, мій друг, твої вуста
     Вогонь в душі збудили!»


     Вона: «Ти капость і лайно,
     Ти палиш люльку, п'єш вино,
     Твої гріхи стоять стіной,
     За котрій – пекла сморід,


     Мерзотник, розбишака, троль, —
     Ти рими князь й віршів король
     На суші та й на морі!»


     А я співаю: «Ой, біда!
     Хоча волосся, як вода,
     Та чорт в очах на хвіст сідав,
     Щоб нас ввести в оману!


     У лоні – адська метушня
     У роті – бісова брехня…
     Я добре знаю панну!


     Так цілий день співали ми –
     Коли б із літа до зими
     Тягнувся день цей, кожну мить
     Зростая дуже вчасно,


     Ми б в ці хвилини, що біжать,
     Зуміли б вголос побажать
     Ще більш добра і щастя!»




     Коли був зеленим, як в рясці вода —
     Пиймо, куме, і час пролетить! —
     Я з ранку до ранку віршата складав —
     Налиймо по чарці, та хай нам щастить!


     Гей, рима до рими, куплет до братка —
     Пиймо, куме, і час пролетить! —
     Жахався дехто мого кулака —
     Налиймо по чарці, та хай нам щастить!


     Я потім став гострим, як перець в борщі —
     Пиймо, куме, і час пролетить! —
     І двома кулаками як врізав – тріщи! —
     Налиймо по чарці та хай нам щастить!


     Нахабство та жарти, кумедний куплет, —
     Пиймо, куме, і час пролетить! —
     Сатира та фарс, фельєтон і памфлет, —
     Налиймо по чарці та хай нам щастить!


     Я виріс, як морква, на цілий город, —
     Пиймо, куме, і час пролетить! —
     Рукою твердою узявсь за перо —
     Налиймо по чарці та хай нам щастить!


     По слово в кишеню не лазив я, пане, —
     Пиймо, куме, і час пролетить! —
     Романи, романи й довіку романи —
     Налиймо по чарці та хай нам щастить!


     Тепер я старий, як димар на даху, —
     Пий, дідусю, щоб дідько не вкрав! —
     Чоло у зморшках, на пузі міхур —
     Ще по чарці, й на цвинтар пора!


     Та в вашім борщі хай кипить – не біда! —
     Пий, дідусю, щоб дідько не вкрав! —
     Мій перець із морквою, чиста вода —
     Ще по чарці, й гіп-гіп-ура!


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2

Поделиться ссылкой на выделенное