Николай Телешов.

Конотопська відьма

(страница 6 из 8)

скачать книгу бесплатно

– Дай, тітусю, ще.

– Але! – каже Зубиха, – я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи та приньмайсь за діло. Бач, яка краля лежить!

Пан Забрьоха озирнув очима, аж і вздрів, що на полу спить панна Олена… та так і задрижав, мов опарений.

Та й справді ж бо краля була! То хороша була, а то, як розіспалась та і розчервонілась, що твій кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся, сорочка розхристалась… коси тільки, як порозпускались, так вже прикрили пазуху, та й то не зовсім…

Уласович наш, як вздрів таку кралю, то так і заходивсь круг сонної, мов павич; тільки навспинячки танцює біля неї та розгляда, та плямка, та слинку ковта; забув і працю свою, що стільки перелетів, і забув, що й пити просив. Не йде на ум ні їда, ні вода, що перед очима біда!

Він би що-небудь і придумав… гм, так Явдоха його за полу сіп і притягнула до печі і каже: «Схаменись лишень, блазню! Треба діло робити, а не ханьки мняти. На лишень отсю жабу та й скрути їй головку набік і ще живу, не здохшу, укинь мерщій у піч за жар». От пан сотник і зробив усе, як звеліла йому Явдоха, і ще жаба пищала, а він її вкинув у піч, відкіля Зубиха увесь огонь вигромадала на припічок. Як спеклась і зсушилась тая жаба, Явдоха достала її, обірвала усе мнясо, а кісточки позбирала і стала з них вибирати: от і знайшла одну точнісінько як виделочка, і навчила Уласовича, що з нею робити.

Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжівни… вона зараз спросоння і заговорила і каже: «І вже мені пан Халявський!… плюю на нього. Микиточку, мій голубчику, де ти? Прибудь до мене: хоч би я на тебе подивилась…»

Уласович з радощів як зарегочеться на усю хату, і якби не спинила його Явдоха, то так би і кинувсь на хорунжівну; так та його за руку дьорг, відвела та й навчила, що ще треба робити.

От пан сотник і стоїть біля неї та знай з одної кишені виньме каменючки, то камінці, креймашки, скляночки, жарнівки – се все надавала йому Зубиха – от виньме жменю сього добра, подержить на руці, побряжчить та й пересипле у другу кишеню, і так довго робив, а панна хорунжівна знай спросоння приговорює: «Микиточку, душко Уласовичу, час від часу дужче тебе люблю!»

Далі Явдоха подала йому жаб’ячу кісточку, що неначе карлючка, і по її наущенію, тільки пан Забрьоха заколупнув хорунжівну легесенько під серцем, так вона так і розпалалася і стала казати: «Не хочу… за Халявського… не силуйте мене… віддайте мене за Забрьоху… коли не віддасте… утечу…»

Тут Явдоха відвела Уласовича від панночки і каже:

– Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою вбиватиметься. Тепер зовсім: пора додому…

– Як додому? Тільки усього і буде? – пита пан Микита.

– Буде з тебе і сього: чого тобі більш? – каже Зубиха. – Тепер не журися ні об чім і жди, як вони по тебе будуть присилати і панькатись коло тебе. Тепер поїдемо додому.

– Як же ми, тітко, поїдемо? Коли вп’ять летіти, то цур йому; єй, не можу!…

– І ні вже, синку, і мені тебе жаль.

Тепер поїдемо, та хоч ти дорогою дрімай, хоч і спи, то не бійсь нічого. Перед світом будем дома. Я завтра вп’ять тут буду і дам панні Олені отсії жаб’ячої кісточки, щоб носила при собі; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходімо ж з хати та й поїдемо; а то вже скоро панночка прокинеться. От Зубиха позбирала усе своє, поскладала, як їй треба було, узяла днище і веретено і вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосі:

– Сідай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь; мені не первина.

Тільки таки що Уласович заніс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!… Днище піднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду підсіла Явдоха, та знай веретеном поганя та цмока, та приговорює, мов на кобилу, і піднялися під самії небеса!…

Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, на днищу, мов на коні; ноги йому без стремен так і теліпаються, і, щоб не впасти, руками держиться за теє днище, а воно чкурить, воно чкурить, ще прудше, чим Яцькова приблуда; а назаді Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить від холоду, бо вітерець продував, і їй кріпко скубенти[12]12
  Дрижаки.


[Закрыть]
докучали.

Не вспіли вони добре оглядітись, аж вже і Конотоп недалеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче… та плюсь, біля Забрьошиних воріт і впало… Пан Уласович як гепнув та аж не стямився і не вздрів, як Явдоха з днищем щезла, і не вгледів, хто з його хвіртки шморгнув, тільки бачить, що Пазька когось проводжала.

– Чи се ви, паниченьку? – пита вона свого Уласовича. – Де се ви пропадали і досі… я отсе усе за вами журилася…

– Чого ж ти вийшла за ворота? – розпитував її пан сотник.

– Із журби! – каже Пазька.

– А кого ж ти проводжала з двора?

– Та там… чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я…

– Бичок! До скотини! Гм! – ворчав собі під ніс пан Микита, уходячи у хату, та й звелів засвітити світло, бо у хаті було поночі.

Унесла Пазька світло… дивиться пан Забрьоха, що на столі недоїдею вареники, і дві ложки, і дві тарілки, і носатка, вже порожня, а дулівки катма!… Поморщивсь, закопилив губу та поворчавши: «Бичок… до скотини!» та й пішов у світлицю, погасив світло та й бебехнув на ліжко, та подумавши: «Кат їх бери, в мене є тепер хорунжівна!…» – та й захріп на всю хату.

IX

Смутна й невесела, прокинувшись, сиділа на ліжку панна хорунжівна, Олена Йосиповна, у своїй хаті, у Безверхому хуторі, що на Сухій Балці. Сидить, позіха, очиці протира і сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що їй таке снилось і від чого їй так тяжко та нудно.

Аж ось де не узялась конотопська відьма, Явдоха Зубиха. Увішедши у хату, й каже:

– Добридень тобі, панночко! Чого ти така смутна та невесела?

– Ох, бабусю, тепер я усе згадала!… Що се ти зо мною наробила?… – Так, охаючи, казала панна хорунжівна.

– Але, мовчи та диш! – каже Явдоха. – На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. – Та, сеє кажучи, і почепила на шию, а в тім капшуці жаб’яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кісточка, та Микитиного сліду трохи. Тільки що се їй почепила, як панна Олена і повеселішала, – як з води вийшла. Очиці так і палають, щоки зачервоніли, а сама і на ліжку не всидить, кинулась до Зубихи та аж плаче та просить:

– Тітусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тільки віддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд і не знаю, як його зовуть. Віддай, віддай швидше мене за нього.

– Адже він тебе сватав, та ти йому піднесла печеного гарбуза?

– Та то я була дурна та божевільна… не розгледіла його добре, не розпиталася людей, не послухала братика… Тепер мені світ не мил без нього!…

– Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденка?

– Та то я була дурна та божевільна! Від учорашнього дня і цур йому, і пек йому від мене; і не споминай про нього. Одно в мене на думці, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб він мене взяв. – Та, сеє кажучи, беркиць з ліжка до ніг Зубишиних та й лежить, і плаче, і просить: – Зроби, тітусю, щоб він мене узяв, я тебе три годи буду рідною матір’ю звати, буду тебе і поважати, і шанувати. Коли ж він від мене відцурається, піду світ за очима, сама собі смерть заподію…

– Та годі ж, годі, угамуйся! – казала їй Явдоха і підняла її з долу та й посадила на лавці. – Ось увійде твій братик, ти йому, не соромлячись, усе розкажи; нехай їде мерщій у Конотоп до пана Забрьохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде ж і братик іде до тебе, а я піду в Конотоп та з Забрьохою зроблю, що треба; не журись та ділом поспішай. – Та, сеє кажучи, і пішла з хати, а панна хорунжівна їй услід кричить: – І хустку, і весільну шишку тобі дам…

Аж ось ввійшов до неї у хату братик її, пан хорунженко, на личку веселенький, неначе і не був недуж, так добре помогло йому від завару соняшниць.

– Що, братику, чи ти здоров? – питала його сестриця, панна хорунжівна.

– Тільки перед світом спочив після завару соняшниць та й заснув на всі заставки. Та тепер і нічого, – так казав пан хорунженко.

– Ну, братику! Не журися: скоро вже тобі буде воля іти у ченці, – стала казати панна Олена, посупивши очиці у землю. – Я вже… вибрала собі жениха… – сказала Олени та й засоромилась і почервоніла як рак.

– А кого?

– Пана сотника конотопського Забрьоху.

– Що печеним гарбузом попоштувала?

– Еге!

– Адже ти, бачиться, щось пильненько прилипала до пана Халявського?

– Цур йому! І не згадуй про нього. А зділай милость, поїдь до нього у Конотоп та й скажи і попроси, щоб сьогодні, або хоч завтра, нехай присила людей за рушниками, а у неділю і весілля.

– Та що се тобі так ніколи припало? – опитав її пан хорунженко, а самого аж за живіт узяло, що вже і йому недовго бришкати у миру. – Ще б, може, хоч трохи огляділась, а то шити-білити, завтра Великдень.

– Умру, коли через тиждень не піду за пана сотника. Я його сьогодні бачила уві сні: що за хороший! Як намальований; а багатий, так і міри нема: так і пересипа з кишені у кишеню і гроші усякі, і срібні, і золоті, і жемчуг, і усяке дороге каміння… Зділай милость, братику, соколику, лебедику! Поспішай якомога. Привези і його з собою, привези і людей, щоб кому швидш рушники подавати… або людей не треба, і тут назбираємо; тільки його мерщій, його до мене вези!

Так урагова конотопська відьма наробила, що бідна дівчина аж на стіну дереться та пробі бажа пана сотника Уласовича Забрьоху.

Нічого пану хорунженку робити! Звелів снідати подати, їсть і дума. Не удоволився і не надумався, забажав обідати; обіда і дума. Далі як пообідав, та й надумавсь і каже сам собі: «Пан Халявський і у рот нічого не бере, а пан Забрьоха – не узяв його чорт, не пролива; ще щоб і мене не перепив. Ну, дарма, віддам сестру за нього та з год місця з молодими поживу». Так пораявшись сам з собою, сів на візок та й чкурнув у Конотоп, прямісінько до пана сотника, Микити Уласовича Забрьохи.

Тут наша панночка і заходилась поратись і к сватанню прибиратись: хату миє, столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину крише, горшки наставля, рушники налагоджує… так, що всі наньмички аж позасапувались від такого порання.

X

Смутний і невеселий сидів пан судденко, Дем’ян Омелянович Халявський, у своїм хуторі, у пустій хаті, відкіль повиганяв усіх із серця. І знай то сердивсь, то сумував, то лаяв усякого, хто тільки на думку йому приходив, то світом нудив, із журби аж захляв. Як же йому було не журитись? Панна хорунжівна, що з Безверхого хутора на Сухій Балці, Олена Йосиповна, котра побожилась і заклялася, що ні за кого заміж не піде, опріч його, що не один вечір він з нею до півночі просидів під вербою біля криниці, з котрою він і перстенями обмінивсь, котра йому святою п’ятінкою забожилася, що тільки він вернеться з походу від Чернігова та пришле людей, то вона зараз і подає рушники а він, на сеє понадіявшись, та у Чернігові аж п’ять кіп протряс, щоб його не держали та відпустили оженитись… що він вирвавшись з Чернігова, біг як скажений до свого хутора, біг і ніч, і день, і коня занапастив, і сам, аж засапавшись, ускочив у хату та мерщій і гукнув на Хіврю, таки свою наньмичку, щоб бігла дядьків та троюродних братів до нього прикликала, щоб мерщій брали хліб святий та палички та їхали б до панни хорунжівни за рушниками… аж тут йому Хівря і піднесла пинхву: «Що, – каже, – панну хорунжівну вже просватали за пана сотника конотопського, Микиту Уласовича Забрьоху, що вже й рушники подавали і сватання запили, та що ну, що тільки той, хто не був на сватанні, той не був п’яний, а то всі лоском лежали аж до другого півня; що завтра буде й весілля, що вже панночка з розпущеною косою, звісно, як сирота, по вулицям у Конотопі з пісеньками ходить і дружечок збира; що його дядини понаряджувались і пішли у Безверхий хутір короваю бгати; що сам пан Забрьоха приїздив і поєднав їм сліпого скрипника на весіллі грати…» Сеє усе як, повислуховував пан Халявський та як роззявив рот слухаючи, то він так йому і зоставсь, аж патьоки потекли. А далі як затруситься, неначе у лихоманці, очі аж на лоб повилазили та мов горять, та як зложив кулаки, як хряпне себе по голові, що насилу устояв і довго чмелів слухав, далі вже як почав, мов розперезаний, лаяти і панну Йосиповну, і пана хорунженка, і пана Забрьоху, і дядьків, і дядин, і братів, і невісток, і дружок, і коровайниць, і сліпого скрипника, і наньмичку Хіврю… вже коренив-коренив, вичитував-вичитував, аж піна йому з рота б’є, мов у скаженого… а далі як кинеться до Хіврі… так би її і розтерзав, якби не догадалася та не втекла.

Отто він зоставсь сам собі у хаті та й сумував, і журивсь, і з серця понаривав собі з голови волосся повні жмені… та як здума, що вже не можна нічим діла поправити, та так і заголосить, аж завиє, мов панотцевський хірт, та й подереться на стіну.

Вже вдесяте товкмачив себе то по голові, то по грудях кулаччям і тільки що надумав було головою об стіну товктись… аж… рип!… і увійшла у хату бабуся, стара та престаренна, згорбилась, через силу ноги волоче і паличкою підпирається.

Ввійшла, поклонилась та й каже: «Добридень тобі, паниченьку!»

А панич мовчить, витріщив очі та сопе.

– Чому таки в тебе нема ніякого порання? – каже баба, не потураючи, що він дивиться на неї, мов скажений. – Ні птиці не патрають, ні баранця не зарізано, і муки на локшину ніхто не крише! От так приберись! Завтра в нього весілля, а він собі і ов-ва!…

Не знаю, де б то опинилась сяя баба, і як би захрустіли її кісточки, і хто б то їх із цуциком позбирав, якби Дем’ян Омелянович не розсердивсь за сії бабусині речі так, що вже не можна більш! Піни йому повний рот, аж через край тече, і язика не поверне, тільки труситься, та кулаки стулив, та скиглить, мов кривий цуцик. Думка така, що якби ще трохи, то він би з серця лопнув. Та як таки і стерпіти? Тут чоловікові зовсім біда! Тільки було налагодивсь женитися і людей посилати з хлібом, а тут йому дівка і піднесла печеного гарбуза! Та ще ж яка й дівка? Та, що любилася з ним трохи чи не більш году, що не одну ніч просиділа з ним під вербою біля криниці і тут божилася і заприсяглася, що ні за кого не піде, опріч його; а тут одно те, що йде за другого; а друге те, що йде за пана конотопського сотника Забрьоху, над котрим вона і за очі, і в вічі насміхалася. Так як тут було пану судденку стерпіти, що після такої біди прийшла бабуся, та ще й така, що гидко скіпками узяти, та й над ним кепкує. Він би, кажу, потрощив би її на шматки, як старий деркач, так йому дух заперло, і він не здужа і поворушитись, а вона тим часом і каже:

– Чого-бо ти так лютуєш? Мовчи та диш, та слухай мене. Буду я суча донька, коли панна хорунжівна Олена, що з Безверхого хутора, не буде за тобою ще завтра чим світ.

Як сказала йому се бабуся, так він з радощів аж задрижав та щось хотів сказати, та й не зміг; а тільки вивалив очі та, силкуючись, ледве-ледве промовив:

– Йо?

– Та будь я шельмовська, анахтемська дочка, щоб мені очі повилазили, щоб мені руки і йоги покорчило, щоб мені трясця, щоб на моїй тварі сіло сімсот пістрячок та болячок, – та й усякими відьомськими проклинаннями стала проклинатись, – коли, каже, не зроблю так, що ти з Оленою завтра у вутрені обвінчаєшся; тільки слухай мене: адже ти мене добре знаєш?

Як-таки сьому паничеві і не знати конотопської відьми, Явдохи Зубихи (бо се вона була), коли вона йому раз язичок піднімала, удруге остуду знімала; так вже далася вона йому знатись. Отто як почув він се від неї, так на душі стало йому легше: зараз і зрозумів, що йому треба робити, та мерщій їй беркиць й ноги та й просить:

– Тіточко, голубочко! Зробіть, як знаєте зробіть, щоб моя була Олена; цілісінький год буду вас рідною матір’ю звати; куплю плахту, очіпок, серпанок, чого забажа душа ваша і вашого кота… Тільки дивітесь лишень: вже Олена дружечок збира, коровайниці вже досі діжу по хаті поносили; а пан сотник конотопський, Микита Уласович, найняв сліпого скрипника на весіллі грати, так де вже…

– Хіба ж я не Явдоха? Я йому зроблю весілля? Нехай лишень укоштується, нехай протрусить батькові карбованчики для тебе, а я і його оженю! Нехай і Олена збира дружечок, нехай починають приспівувати Микиті, а я знаю, що зведуть на Дем’янка. Приньмайся ж хутко; кажи, щоб у господі і пекли, і варили, і чого треба наточили, а ти біжи збирай бояр, свашку, світилку, старостів, та якого-небудь батька знайди, щоб порядок давав.

Агу, пан судденко повеселішав; хватив пояс і став підперезуватись та за шапку братись, щоб іти за поїздом, а Явдоха, виходячи з хати, стала весільної співати, та ще й прискакує:

 
У Дем’янка та батьків, много,
А рідного та ні одного.
Та все такі, що напитися,
А нікому й пожуритися.
Усе такі, що пити-гуляти,
А нікому та порадоньки дати.
 

XI

Смутна і невесела убиралася у своїй хаті панна хорунжівна, Йосиповна Олена, на своєму Безверхому хуторі, що на Сухій Балці. І вбирається, і не вбирається; треба б то поспішати, бо вже у селі передзвонили до вутрені ув один дзвін і стали уво всі дзвонити; треба їй поспішати до церкви, бо учора на домовинах так порадились, щоб їй тут у вутрені і звінчатись з конотопським сотником, паном Забрьохою, Микитою Уласовичем, а від хутора до села буде верстов з п’ять або дві: так от треба їй поспішати, щоб вспіти, так щось руки не підіймаються. Уже вона і розчесалася; вже і коси у дрібушки поплела, стала ленти покладати… зирк, що ні найлучча скиндячка, що їй подарував пан судденко… її так і узяло із-за плечей; згадавши його, засумувала і трошки сплакнула. Зубиха ж тут так і розсипається. І сюди шатнеться, і туди мотнеться: і намисто Олені нав’язує на шию, і голову квітча; а як нарядила зовсім, то й вибігла мерщій надвір; повернулась на одній нозі проти сонця тричі, зашепотіла щось таке собі нищечком, обвела рукою туди, де село, та й сказала:

 
Хто мав поспішати,
Нехай не вийде з хати,
І щоб до сход сонця
Не знайшов ні дверей, ні віконця.
 

Увішедши вп’ять у хату, стала знаряджати панночку Олену до вінця; звеліла їй тричі поклонитись у ноги батькові і матері, що для такого случаю знайшли, а далі і братикові рідному. Старшій дружці дала пару свічечок п’ятакових до вінця, хустку руки зв’язати, рушник під ноги і шага під рушник паламареві за ставник, а далі тихесенько, щоб ніхто не бачив, дала теж дружці якусь кісточку та якийсь реп’яшок і навчила її, що і коли з ними робити. От і пішла наша молода з старшою дружкою у село, поспішаючи до вутрені, щоб там шлюб приньмати з паном Забрьохою, конотопським сотником, Микитою Уласовичем.

Що ж робила Явдоха, зоставшись на Безверхім хуторі? Там дівувала годів сорок дівка, а звали її Солоха. Бідна та пребідна: ні одежі у неї не було і нічого. Та ще на одно око сліпа, від паршів волосся повилазило, і голова голісінька, як долоня; уся шия в чиряках та в пістряках, аж тече; на щоці огник; зубів недолік, горбатенька, курноса, тільки ямка замість носа; на одну ногу крива і правої скарлюченої руки до рота не піднесе. От таку-то кралю Зубиха взявши, та й убрала в ленти і замість кіс порозпускала кінці, удягла у чужу свиту, випрохала намиста з хрестами і пов’язала їй на шию, та, як вже зовсім убрала, Явдоха посадила її верхи на паличку, а сама сіла на другу, цмокнула, ньокнула… палички чкурнули скільки духу, аж пил за ними хмарою. Прибігши у село до церкви, Явдоха і каже Содосі: «Стій же ти, дівко, на рундуку, біля куни, та держи в руці отсю маківку. Який козак прийде та озьме тебе за руку, та уведе вінчатись, не дрочись, не царамонься, вінчайсь сміливо. Гляди ж, дожидай до сход сонця». Солоха стала і дожида, а Явдоха мотнулась до свого діла.

Олена ж з старшою дружкою знай ідуть та поспішають у село, щоб поспіти до вутрені. Олена, що йде, то усе вихваля пана Забрьоху, який то він гарний, чорнявий, повновидий, які то в нього уси шпетні і який сам увесь лепський та моторний. Як же, ідучи, де тільки зійдуть на перехрестя, то старша дружечка кісточкою, що дала Явдоха, тричі панну Олену у спину тихенько: стук, стук, стук! Та й примовить: «А геть, нелюбе!»; то Олена її і пита: «Що ти, сестричко, мене в спину товчеш?» – «Та то я, панночко, пір’ячко зняла, на кунтуші було прилипло». То Олена і стане вп’ять про пана Уласовича казати, та вже не з так його похваляє; то в нього нема таких очиць, як у пана судденка; на другім перехресті і уси поганіші, чим у пана Халявського; далі вже він і сякий, і такий, і стидкий, і бридкий, і поганий, і мерзенний. А як дійшли до церкви, то старша дружечка тихенько ззаду й розв’язала шнурочок, на чім повішений був капшучок, а у тім капшучці була жаб’яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце та лобова кісточка, та Микитового сліду трохи. От як розв’язала, а той капшучок і спав, так що Олена і незчулася; от вона зараз і крикнула: «Цур же йому, пек йому, тому Забрьосі, не хочу та й не хочу за нього заміж. Вернімося, сестро, додому». – «Та чого ж вертаться? – каже дружечка. – Постіймо хоч трохі у церкві; коли ж пан сотник до тебе підійде, щоб шлюб приньмати, то ти тут і відкинься. Се ще йому стидніш буде, що при людях такий бешкет йому зробиш…» – «Отсе справді, що так, – каже Олена, – таки тут йому межі очі і плюну. Ходім же у церкву».

Увійшла в церкву. Панна Йосиповна зирк-зирк по церкві – нема пана Уласовича. Вже швидко і вийдуть, а його нема; от вона то почервоніє, як мак, то побіліє, як полотно; усе, сердешна, боїться, щоб він не ввійшов та щоб не потягнув її до шлюбу. Аж ось, тільки що дочиталися до «во утриє ізбивах», аж шасть у двері: свашки, світилки, бояри, дружко, піддружний, старости; та усе не прості, усе з панства, у кунтушах, у черкесках, у сукнях таких, що тільки поцмокай! Ще важніш були, чим у нашого поповича, що до хвилозохвиї ходив та, оженившись на нашій дяківні, у нас у селі попом став. А за таким-то поїздом увійшов і молодий… Хто ж то такий? Олена так і затрусилася, як вздріла, що се не пан сотник конотопський Уласович, а суть пан судденко Халявський Омелянович, кого вона так щиро любила. А старша дружечка мерщій тим реп’яхом, що відьма дала, та її у спину товк, та й примовила тихенько: «Причепись вп’ять». Олена після сього так і згоріла, та проміж народу пропхалася до пана Халявського, та його за руку сіп! і каже: «Бери мене! Як хоч, а бери! Коли ж в тебе є друга, то покажи, де вона, я їй, суці, тут же очі видряпаю. То я було обожеволіла, а тепер умру, коли мене покинеш…» – «Та я ж за тим, панночко, і прийшов, щоб з тобою закон прийняти», – сказав пан судденко та й потяг її за руку до стільця, а вже піп був поєднаний. Не забарились, проспівали «лозу плодовиту», окрутили круг стільця, звеліли молодим поцілуватись, вчистили з молодого півкопи та й відпустили, додому, а самі зосталися то свічки гасити тощо.



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8

Поделиться ссылкой на выделенное