скачать книгу бесплатно
Хо
Михайло Коцюбинський
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Хо (Ранок у лiсi) Михайла Коцюбинського – соцiально-сатирична повiсть, у якiй постае метафоричний образ страху***. Тематика твору – викриття страху на шляху до чiткоi громадянськоi позицii. Найвiдомiшими творами автора е «Тiнi забутих предкiв», «Intermezzo», «Дорогою цiною», «Цвiт яблунi», «Харитя», «Хо», В путах шайтана», «На каменi», «Пiд мiнаретами» тощо. Михайло Коцюбинський – украiнський письменник-iмпресiонiст, майстер психологiчноi прози.
Михайло Коцюбинський
ХО
Присвята В. Боровиковi
РАНОК У ЛІСІ
Казка
I
Лiс ще дрiмае в передранiшнiй тишi… Непорушне стоять дерева, загорненi в сутiнь, рясно вкритi краплистою росою. Тихо навкруги, мертво… Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обiзветься зi свого затишку. Лiс ще дрiмае… а з синiм небом вже щось дiеться: воно то зблiдне, наче вiд жаху, то спахне сяйвом, немов од радощiв. Небо мiниться, небо грае усякими барвами, блiдим сяйвом торкае вершечки чорного лiсу… Стрепенувся врештi лiс i собi заграв… Зашепотiли збудженi листочки, оповiдаючи сни своi, заметушилась у травицi комашня, розiтнулося в гущинi голосне щебетання й полинуло високо – туди, де небо мiниться, де небо грае всякими барвами…
На галяву вискакуе з гущини сарна i, зачарована чудовим концертом, зупиняеться, витяга цiкаву мордочку до кривавоi смуги обрiю, що червонiе на узлiссi помiж деревами, i слуха.
Полохливий заець, причаiвшись пiд кущем, пригина вуха, витрiща очi й немов порина ввесь у море лiсових згукiв…
Аж ось ринуло вiд сходу ясне промiння, мов руки, простяглось до лiсу, обняло його, засипало самоцвiтами, золотими смугами впало на синю вiд роси траву на галявi, де гостро на тлi золотого свiтла випинаеться струнка постать сарни.
У сю величну хвилину тихо розгортаються кущi – i на галявину виходить Хо. Мов туман той, сива борода його м'якими хвилями спада аж до нiг, черкаеться росяноi трави. З-пiд бiлих кострубатих брiв, з глибоких западин визирають добрi, а лукавi очi.
Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою, i повiяв вiд неi тихий вiтрець, холодною цiвкою вдарив у дерева. І враз затремтiло молоде листя, зашамотiло, струсило з себе дощ самодвiтiв. Жахнулася сарна й щезла в гущинi, лишивши зеленi слiди на синiй вiд роси травi. Страх обгорнув зайця, додав ще бiльшоi прудкостi його ногам… Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тихо стало в лiсi, страх як тихо. Тiльки бородатий дiдуган Хо, старече хихикаючи в бороду, стоiть на галявi…
– Хе-хе-хе! І чого жахаються, дурнi? – шамкаь вiн беззубим ротом. – Дiда Хо, що свiт прозвав страхом? А дiд цiлком i не страшний… Ось погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести очi на дiда, тим-то вiн i в'являеться вам страхом… Хе-хе!.. І завжди так… i всi так… Нi, не бреши, старий, не всi… На твоiй довгiй тисячолiтнiй нивi життевiй не одна стрiвалась iстота, що смiливо зводила очi догори, вiдважно зазирала тобi в вiчi, й тодi… о, тодi гарно було обом нам… Бо смiльчак, перевiрившись, що жахався по-дурному, набиравсь новоi, ще бiльшоi вiдваги, а ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спокiй натрудженим кiсткам… Жахаються, а не знають, що страх тiльки й iстнiе на свiтi полохливiстю других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе живуще хоч раз зважилося глянути йому в вiчi… Хе-хе! Дурнi, дурнi!.. Тiльки старi ноги труджу через дурнiв… От як втомився!.. е-е!..
І Хо справдi з великою напругою ворушить ногами, крекче та, опираючись одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву бороду, сiдае на травi спочити.
Хо сидить посеред галяви, а навкруги його пануе мертва, прикра тиша. Все живе, затаiвши духа, не спiвае, не кричить, не ворушиться, не жие. Вiд ведмедя до мурашки – все спаралiзовано страхом. Рослини бояться навiть тягти сiк iз землi, пити холодну росу, виправити зiбганi листочки, розгорнути звиненi на нiч квiтки. Пустотливий парус сонця зупиняеться в зеленiй гущинi, i лиш здалеку придивляеться до сивоi, мов туман той, бороди дiда Хо, i не вiдважуеться наблизитись, невважаючи на непереможне бажання попустувати з тою бородою…
Хо сидить на росянiй травi, а стара пам'ять його пiдсовуе йому образи, де свiжими, яскравими фарбами малюються подii духа людського. Ось i тi високостi, на якi здiйнятись може вiльний дух людський, а ось i тi провалля, де на днi самому, скутий, як невiльник, плазуе вiн у поросi й темрявi… Ось, волочучи кайдани, покволом, вiками цiлими, проходять люди, забитi, заляканi люди, i не насмiлюються звести очi на Хо, глянути страховi в вiчi… Хо знае, що тiльки одиницi зважуються на се, а зважившись, знаходять силу розбити кайдани… От, коли б хоч одиниць тих було бiльше, може, не довелося б старому мордуватись отак, блукаючи по свiтах, може б, зложив вiн своi кiстки в домовину, бо вже тi кiстки давно просяться на спочинок… Ех, коли б… А тим часом страх владно пануе на землi, змагаеться з приязнею, з чесними пориваннями, з обов'язком, ламле життя, безсилими чинить не то поодиноких людей, ба й цiлi народи… Страх! Прищеплений дитинi, виплеканий анормальними умовами суспiльними, вiн стае чiпкою пошестю, робиться потугою, що тамуе вiчний поступ усього живучого… Страх!.. Хо – страх! А який з його страх, коли вiн виразно почувае себе порохном, немiчною руiною, яку тiльки полохливiсть людська жене з кiнця в кiнець свiта, наперекiр волi Хо робить його злим генiем людськостi… Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по пеклу… От i тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу… на роботу! Хе-хе! Ну, уставай, дiду, пора!..
Хо ще раз глянув на мовчазну природу, звiвся, обгорнувся, як туманом, сивою бородою й подавсь стежкою з лiсу на шлях.
А лiс ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов мертвий. Далi – дерева затремтiли, стрепенулись, розгорнули листочки… Промiнь стрибнув на полянку просто до звинених квiток, пташки заспiвали, комашня заметушилася, лiс загомонiв, природа знов вiджила…
II
Вечiр. Дiти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик рокiв шести, сидить долi бiля шафи й уважно будуе з цурпалочкiв хату. Меншу, по другiй веснi дiвчинку, забавляе нянька, показуючи, як сорока варила дiтям кашу. За столом, ближче до лампи, що крiзь молочний кльош розливае м'яке свiтло по хатi, сидить iз шитвом мати. Вона рада, що дiти втихомирились. Ой, тi дiти! Двое iх, а такий галас справляють, що аж голова наморочиться. Але тепер тихо. Чутно тiльки, як муркае на канапi кiт та нянька стиха приспiвуе: «Соро-ка, во-ро-на дiт-кам кашу ва-ри-ла! На порозi студи-ла!..» Дитина з щасливою усмiшкою розгортае дрiбненькi пальчики пухкоi ручки, намагаючись, щоб нянька показала, котрому сорока дала кашi, а котрому голiвку скрутила. Урештi ся забавка докучае дитинi, вона почина човгатись на руках у няньки, намагаючись до кота.
