скачать книгу бесплатно
Дорогою цiною
Михайло Коцюбинський
Шкiльна програма #1
Остап i Соломiя закоханi одне в одного, проте iм судилося жити у тяжкi роки, коли «вiльний дух народу ще тлiв пiд попелом неволi». Злий пан вiддае Соломiю замiж за нелюба, а Остапа вiдправляе у рекрути. Остап зважуеться на втечу, а Соломiя, перевдягнувшись у молодого парубка, також слiдуе за ним. По дорозi вони зустрiчають iнших знедолених людей, котрi шукають волi, потрапляють пiд обстрiли, ризикують життям. Трагiчно-романтична iсторiя чистого кохання i боротьби за волю лишаеться i сьогоднi одним з помiтних повiстей шкiльноi програми.
Михайло Коцюбинський
ДОРОГОЮ ЦІНОЮ
I
Дiялось се в тридцятих роках минулого столiття. Украiнське поспiльство, поборене у класовiй боротьбi, з ярмом панщизняноi неволi на шиi, тягло свою долю з глухим ремством. То не вiл був у ярмi, звичайний господарський вiл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому туровi, загнаному, знесиленому, але овiяному ще степовим вiтром, iз не втраченим iще смаком волi, широких просторiв. Вiн йшов у ярмi, скорившись силi, хоч часом iз гнiву очi йому наливались кров'ю, i тодi вiн хвицав ногами i наставляв роги…
Вiльний дух народу ще тлiв пiд попелом неволi. Свiжi традицii волi, такi свiжi, що часом трудно було вiдрiзнити сьогоднi од вчора, пiдтримували жеврiючу пiд попелом iскру. Старше поколiння, свiдок iншого життя, показувало ще на долонях мозолi вiд шаблi, пiднятоi в оборону народних i людських прав. Пiсня волi, споетизованоi, може, в днi лихолiття, чаруючим акордом лунала в серцях молодi, поривала ii туди, де ще не чуть кайданiв, скованих на людей людьми. На широкi бессарабськi степи, вiльнi, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячi…
От хоч би там, за Дунаем, гей, там, за Дунаем!.. Недобитки сiчовоi руiни, хоробрiшi, завзятiшi, звили собi гнiздо в Туреччинi i возили звiдти на Вкраiну, мов контрабанду, палкi заклики у кiш на волю, до сiчового братерства.
Ярами, коритами висхлих рiчок, лiсовими нетрями, прикриваючись нiчною темрявою, ховаючись, мов од дикого звiра, тiкало од пана i панщини все, що не заплiснiло в неволi, не втратило ще живоi душi, тiкало, щоб здобути собi те, за що предки виймали шаблi з пiхов або ставали до бою з кiллями та вилами…
А тим часом ворог не дрiмав.
Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у господарський iнвентар дiдича разом iз волами й кiньми, найбiльш боялись того неспокiйного, вiльнолюбного духу народного, бо його нiяк не можна було при-пасувати до панських iнтересiв, погодити з незмiрними скарбами; якi давала пановi оброблена хлопом украiнська земля, вiковiчна боротьба двох станiв – панського й мужичого, боротьба хронiчна, що часом приймала гострi форми i бурею проносилась над нещасним краем, – нiколи не кiнчалась, ба й не могла скiнчитися, хоч пан перемiг.
Ще недавно, вмившись в Уманi власною кров'ю i накидавши в Коднi стiжок гайдамацьких голiв, пан смакував перемогу, пильно обороняючи своi права на живий робочий iнвентар – хлопа. Хлоп протестував, хлоп тiкав на вiльнi землi, рятуючись, як мiг, од панщини, лишаючи на рiднiй землi все дороге, все миле його серцю.» Але й там, далеко вiд рiдних осель, настигала його панська рука. На вiльних землях зорганiзованi були на втiкачiв лови, справжнi облави, як на вовка або ведмедя. По всiй Бессарабii ганяли дозорцi, вистежуючи скрiзь по ровах, стогах сiна, комишах болотяних рiчок збiджених, змордованих людей. На пiвднi Бессарабii, од бистрого Пруту, по лiвiм боцi Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах вiйсько i заслоняло волю, що там, за широким Дунаем, за зеленими прибережними вербами, синiла десь у чужiй краiнi…
Голову втiкача оцiнено. За кожного спiйманого прибережнi козаки дiставали плату.
Сотки, тисячi нещасних попадалися до рук козакам – i мусили випити гiрку до краю. Лиха доля чекала втiкача: його оддавано в некрути, засилано на Сибiр, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною напiвголовою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину. Чого вiн мiг сподiватися вдома дiд пана? А проте, мов талii води пiд теплим подихом весни, рiчкою текло вкраiнське селянство туди, де хоч дорогою цiною можна здобути бажану волю, а нi – то полягти кiстками на вiчний спочинок…
– То ти, Остапе?
– Я, Соломiе…
– Що ж воно буде?
– А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Пiду за Дунай, може, ще там люди не пособачились… От бачиш – сакви… Бувай здорова, Соломiе…
– Тiкаеш… покидаеш мене… І отее яiiишуся сама з тим осоружним чоловiком…
Нi, тiкай, тiкай, Остапе… Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан бiга по хатi, мов скажений. «Бунтар, кричить, гайдамака! Вiн менi людей баламутить!..»
Покликав осавулу: «Веди менi зараз Остапа Мандрику…»
– Так…
– «З живого шкуру здеру, чисто оббiлую… Я ж йому пригадаю, гайдамацi, Кодню…»
– Так…
– «В некрути, каже, оддам…» А паня бiла, бiла, трясця трясе ii, а вона руки заломила та: «Ромцю, каже, тiкаймо звiдси, бо тi хлопи заб'ють нас, як мого дiдуся в Уманi…» Тiкай, Остапе, тiкай, серце… Спiймають – катуватимуть нелюди, живого не пустять…
– Враг його бери… Не так менi страшно ляха, як злiсть бере на наших людей: застромив вiл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, пiду, де воля, де iншi люди… Бувай здорова, Соломiе…
– Перелазь, хоч попрощаемося.
Остап перекинув через тин, за яким стояла Соломiя, сакви i сп'явся на тин. На нiчному зоряному небi виткнулась ставна парубоча постать й зникла по хвилi в густих бур'янах по той бiк тину.
– Ну, та й кропива ж тут, чисто попiкся. Де ти, Соломiе? Поночi й не видко.
– Ось я… – i перед Остапом зачорнiла велика, як на доброго мужика, постать. – Ходiм до ставка, посидимо пiд вербами. Плутаючись у високих бур'янах, пролазячи попiд кущами, що тiсно посплiтались у сiй занедбанiй частинi панського гаю, вони долiзли врештi до води. Тут було парно. При повнiй тишi в повiтрi густий гай легко затримав зiбране за день тепло, i тепер звiдти пашiло, як iз печi. По скляному поверху ставка, в глибини якого визирало темне зоряне небо, тихо плив бiлою хмарою туман i, мов намiткою, загортав блимаючi в таемнiй глибинi зорi. Нiчна задуха насичена була сильними пахощами татарського зiлля, куширу, зогрiтоi води. Край човна, в невеличкому плесi, оточеному осокою й лапатими лопухами, жаби лящали так завзято, що заглушали всякий згук у далекiй околицi, Остап iз Соломiею сiли пiд вербою, але iм не говорилось. Подii, що несподiвано привели iх до розлуки, ба й невiдома будущина, яка кинула вже свою тiнь на душу, збiглись у цей мент докупи i мов замулили глибину сердечну. Говорити мало – що скажеш кiлькома словами?..
Говорити ширше – навiщо? Не полегша на серцi, не одмiниться доля… Та й нiколи вже… пора рушати.
– Ти ж кудою подасися, Остапе?
– Та менi аби на чорний шлях, а там уже якось воно буде… там напутять уже…
– Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто… Я тебе духом перехоплю човном на той бiк, а там чагарником, полем – та й вийдеш на шлях. Так безпечнiше буде.
Соломiя пiдiйшла до ставка, скочила в човен i почала шарити на днищi.
– Капосний дiд, однiс весло у катрягу… Ну, та дарма – обiйдемось.
Одним зручним скоком Соломiя опинилась на березi i з такою легкiстю витягла з тину коляку, мовби то була застромлена дитиною ломачка.
Остап сiв у човен, i Соломiя одiпхнулась од берега. Човен плавко загойдався на волi, а далi тихо й рiвно посунув по водi над зорями, що тремтiли на днi блакитноi безоднi. Соломiя з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по ii виду котилась сльоза за сльозою. Вони мовчали. Було б зовсiм тихо, коли б не пекельний хор, в якому жаби, здавалось, намагались перекричати одна одну.
Чорний панський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими пасмами бiлого туману.
Човен стукнувсь об берег. Остап пiдняв своi сакви i поцiлувався з Соломiею.
– Бувай здорова… Гляди ж, не забувай мого дiдуся… Перекажи, хай вони не журяться. Вже я якось дам собi раду…
– Добре, Остапе, перекажу… Ну хай тебе боронить i хова од лихого мати божа…
Прощавай!
Остап скочив на берег, легким рухом закинув на плечi сакви i незабаром зник у чагарнику, а на човнi, як велетенська чавунна постать, iще довго стояла Соломiя, спершись на кiл та вдивляючись у чагарник, де разом iз Остапом зникало ii щастя.
Остап йшов навпростець, минаючи вузькi, кривi стежки, протоптанi товаром й пастухами. Йому був добре знайомий i сей чагарник iз обгризеними худобою та виродливе покрученими корчами, й далека околиця, що розпливалась невиразними контурами серед нiчноi темряви. Одiйшовши кiлька гонiв, Остап зупинився й озирнувся. Невиразною чорною плямою лежало сонне село у видолинку, i тiльки в корчмi ясно свiтилось одиноке вiконце й приковувало до себе Остапiв погляд. Се одиноке свiтло серед сонного села було немов останнiм «прощавай» рiдного закутка, ниткою, що в'язала його з батькiвщиною, з усiм близьким.) Але за хвилину вiконце згасло, i Остап почув, як разом iз зниклим свiтлом в його серцi щось урвалось i село геть одсунулось од його. Остап непомiтно для себе зiтхнув i рушив далi.
Чи то пiд впливом прощання й Соломiiних слiз, чи внаслiдок реакцii по пережитих турботах, його обгорнув жаль. Чого саме було жаль, вiн не мiг би сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, пiдступив до горЛа. Якась струнка сердечна бренькнула, зачеплена тим жалем, а з чагарiв та з нив, таких рiдних i милих – вiн се почув зразу, – натовпом знялись давнi згадки дитинства, неяснi, невиразнi, але вимагаючi частини серця для землi, яку вiн покидав тепер навiки, може.
Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка – все се було йому знайоме, промовляло до його. Тут, у товариствi однолiткiв-пастушкiв, заводив вiн безконечнi грища. Тут вiн пас панську худобу. Панську! Тим-то й ба, що панську.
Та й хiба вiн сам за весь свiй двадцятилiтнiй вiк не був лишень панською худобою? Хiба його батько, мати, Соломiя, навiть дiдусь його, що ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi, – хiба ж вони не стали такою худобою?..i Коли б вони не були панським товаром, то не мiг би пан розлучити його з Соломiею та силою оддати ii за свого хурмана, не мiг би сивого дiдуся катувати на стайнi нагаями… не похвалявся б оббiлувати Остапа за смiливе слово.
– Оббiлуеш… – злорадно осмiхнувся Остап до себе. – Шукай вiтра в полi… І йому ясно уявлялося, як лютуватиме пан, дiзнавшись завтра, що Остап утiк.
Коли б хоч дiдусевi нiчого не сталося через його… Та що йому станеться? Вiн уже старий, не сьогоднi-завтра покладуть у яму… На згадку про дiда Остап почув щось тепле у грудях. Тi билицi-казки про Сiч, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких вiн слухав, затаiвши дух й не зводячи розжеврiлого ока з уст дiдових, будили в дитячiй головi химернi мрii, вояцький запал. Не раз телята й вiвцi, спокiйно пощипуючи травицю в чагарнику, були свiдками козацьких нападiв або уманськоi рiзнi, виконаноi пiдпасачами пiд проводом Остановим. Воля, воля i воля! Се чарiвне слово, споетизоване столiтнiм дiдом, розпалювало кров у хлопця, а дедалi, з лiтами, пiд впливом витворених панщиною умов, прибирало бiльш конкретну форму, глибше значення. Народ стогнав у неволi, але стогнав потай, не протестуючи, І коли Остап, викоханий дiдом у давнiх традицiях, здiймав рiч про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому, але далi спочуття дiло не йшло. Знайшлись навiть такi, що вклали пановi в уха бунтiвничi речi молодика – i от тепер Остап, скривджений i цькований, мусив кинути рiдний край. Йому було лiт десять, як iз-за Дунаю, з Сiчi, приiздили до них у село емiсари. Вiн iх добре пам'ятае. Лежачи на печi i удаючи, що спить, вiн чув, як вони довго гомонiли з дiдом, оповiдали про турецьку землю, про тамошнi порядки, казали, що пiд турком добре жити, й закликали людей на вiльнi землi. Дiд лишився, бо хотiв умерти на своiй сторонi, а дядько Панас як пiшов, так i по сей день Остап iшов уже з годину. Вiн не помiтив, як минув чагарник i вийшов у поле.
