Марина и Сергей Дяченко.

Пентакль: Збірка

(страница 2 из 17)

скачать книгу бесплатно

   Омелько від страху навіть пальці закусив. У панських слуг і сторожів була одна особливість – вони точно знали, кому із сільських хлопців належить та чи інша річ. Цього самого картуза колись Семен загубив, рятуючись від собак у панському грушевому саду, і вже другого дня сторож був у батька у дворі з картузом у руках, і батькові довелося сплатити штраф, а Семен потім ще довго ходив розчепірою, спав на животі і їв, стоячи…
   А вже німець, якщо він з пеклом зв’язаний, одразу здогадається, чий картуз.
 //-- * * * --// 
   Рано зранку батько з братами подалися возити снопи, Варка подоїла і погнала на пастівник корову, мати взялася пекти хліб, а Оксанка – допомагати в хаті.
   Омелько начебто теж подався за братами, але по дорозі примудрився ушитися – батькові було не до нього, дорога після дощів зовсім розкисла, і вози весь час потрапляли якимсь колесом у вибоїну.
   Ковтаючи сльози, Омелько поспішив у балку, до діда. Пес, якому ще цуценям відрубали хвоста – Куций – зустрів його заливистим гавканням, але вже через хвилину, впізнавши, замовк і навіть спробував покрутити обрубком хвоста.
   Дід був удома. Сидів, як звичайно, на колоді з ножиком у руках, щось майстрував. Омелька зустрів без звичної привітності – наче уже щось знав.
   Хлопець, обливаючись сльозами, розповів йому все до нитки – і про кавуни, і про нічний баштан, і про голови на грядках. Дід слухав, пахкаючи люлькою. З люльки здіймалися кільця диму – Омелько дивився на них уже без жодної надії. Якщо дід йому не допоможе – не допоможе ніхто, німець потягне Омелька із собою в пекло, і поховають безталанного хлопця поза огорожею цвинтаря…
   – Знав я, що цим закінчиться, – сказав дід зненацька м’яко. – Не даремно баба Рудковська тобі пуп зав’язала на чотирьохлистковій конюшині, щоб щасливий був… А про те не подумала дурна баба, що…
   І замовк, настовбурчивши сиві вуса.
   – Що? – жалібно запитав Омелько.
   Дід зітхнув:
   – Дурний ти хлопець… Порожня голова.
   – Діду! – заблагав Омелько. – Врятуй! Якщо… якщо ти… так хто тебе… Німець потягне мене в пекло, і…
   – А таки потягне, – суворо погодився дід.
   На це Омелько не знайшовся, що сказати, і мовчки заплакав.
   – Дурень ти, дурень, – сумно продовжував дід. – Не будь ти мені рідним онуком…
   Він важко піднявся і пішов кудись усередину куреня. Омелько сидів тихо; дід повернувся, несучи в кулаці щось, від чого звисав зі жмені тонкий шкіряний ремінець.
   – Слухай, дурню, – сказав дід, знову всідаючись навпроти Омелька, хлопцеві трохи полегшало, бо в дідовому бурчанні не було гніву. – Повісиш ось це на шию… І коли вона приїде за тобою на дохлій кобилі – за нею не ходи, а веди кобилу за собою просто до урвища… Тільки не дай їй до себе доторкнутися!
   – Хто приїде?!
   – Мовчи, не перебивай.
Три ночі тобі дається. Зможеш протриматися – герой. Не зможеш… отут тобі, Омельку, ніхто не допоможе.
   – А ти, діду?!
   – Я тобі вже допоміг, – відгукнувся дід суворо. – Тобі б на тім баштані навіки залишитися, сни бачити… А ти пішов. Тому що я підсобив.
   Він розтулив долоню. На зашкарублій підстилці з вікових мозолів лежав дзвіночок – звичайний дзвіночок на тонкім шкірянім ремінці.
   Від діда пахло тютюном і травами. І ще чимось, від чого Омелькові стало набагато спокійніше.
   – Діду… А чого вони там сплять?
   Суворий погляд, але Омелько вже не боявся.
   – Діду…
   – Сплять, – старечий рот під сивими вусами владно загнувся куточками донизу. – Сплять… і сниться їм…
   – Що?
   Дід подивився на Омелька скоса. Перевів погляд у якусь тільки йому видиму далину:
   – Країна їм сниться. Бої… Перемоги… І договори, що підписують на свитках і скріплюють гетьманськими печатками. І слава їм сниться, голосна слава… І нащадки їм сняться – ті, – дід невиразно махнув рукою за плече, – які напишуть про їхню славу в шкільних книгах з жовтими сторінками… І нікому з них ніколи…
   Дід замовк, важко роздумуючи. Звів кошлаті брови, пошкріб лисину:
   – Йди. «Отче наш» перед сном читаєш?
   – Читаю, діду, як не читати!
   – Ну тоді йди. І допомагай там батькові, не лінуйся!
   Омелько вилетів з двору, Куций проводжав його радісним гавкотом і дзенькотом ланцюга.
 //-- * * * --// 
   Дзвіночок Омелько сховав під сорочкою.
   Увечері, коли мати вже покликала на вечерю, йому зустрівся на вулиці Андрій. Той розповів не без захвату, що, виявляється, на баштані у німця знайшли хлопчачий картуз із тріснутим козирком, і німець страшенно гнівався – обіцяв знайти, хто там був, і тоді вже не дати спуску.
   – Кажуть, так лаявся, що в крайніх хатах було чутно, – говорив Андрій, поправляючи на голові свій власний запилений картуз.
   Омелько на превелику силу прикинувся, що ця новина викликає в нього ті ж почуття, що й в Андрія: подив і цікавість.
   За вечерею батько запитав, чого це Омелько такий тихий; той послався на втому і, ледь уставши з-за столу, поспішив у сарай, на сіно. Утомився він і справді страшенно: безсонна ніч далася взнаки. Укрившись із головою, він згорнувся калачиком – і вже через мить стояв у коричнювато-сірому мареві біля воріт батьківського подвір’я.
   Нікого – ні чоловічка. Ні звуку – навіть собака не гавкне. І до нього наближається, боком сидячи у сідлі, баба в чорній одежі з порваним подолом, з обличчям жовтим, як у мерця.
   А під бабою – кобила. Половина голови зі шкірою й оком, половина – череп. На шиї шкіра висить клаптями, грива повилазила, боки запали. Дохла кобила.
   – А ну, дитятко, – озивається баба, – ходімо зі мною. Я тебе солоденьким почастую: кавунчика хочеш?
   Омелько від страху мов язика проковтнув. Стоїть стовпом. А баба все ближче. Вже й руку тягне.
   – Підемо зі мною, хлопчику. Тут недалечко.
   Омелько смикнувся. Дзвякнув дзвіночок, той, що висів на шиї на тоненькому ремінці. Дзвіночок подзвонював тихо і ніби сам по собі. Дінь-дінь… Дінь-дінь…
   Баба відсахнулася. Кобила відступила; баба повела рукою, ніби запрошуючи за собою:
   – Ой, яка цяцька у тебе, малий… Та все одно ходімо. Кавун на столі, нарізаний гострим ножем, ні насінини не випало… Ходім зі мною.
   В Омелька мимоволі виступила слина на губах. Солодка, як кавуновий сік. Нога ступила проти волі, за нею друга…
   Дзеленькнув дзвіночок. Омелько зупинився і позадкував. І, примружившись, з усіх сил велів своїм ногам іти в інший бік – від воріт праворуч… Там колись була хата дядька Петра, а тепер, у коричнево-сірому тумані бачилася тільки стежина, а в далечині – урвище…
   – Зажди, дитино… Зажди, перегодь…
   Омелько йшов, прориваючись начебто крізь густе павутиння. Позаду чулася важка кінська хода. Іноді дзвіночок замовкав, тоді хлопця розвертало і тягло назад – до баби та її кобили. Він тряс дзвіночком, але той теж ніби німів від жаху. Та в останній момент, коли хлопець міг уже розгледіти хробаків, що кишіли в порожній очниці коня, дзвіночок видавав «дінь-дінь», і Омелько одержував нову коротку волю…
   Урвище було ще далеко, коли проспівав півень, і у своєму сні Омелько почув його голос.
   Розплющив очі.
   Займався ранок. Брати ще спали. Батько уже хазяйнував у дворі, мати доїла корову, двері в хату була широко відкриті, у дверях стояла, солодко потягуючись, невмивана Оксанка…
   Омелько намацав на грудях дзвіночок. І страх його зменшився.
 //-- * * * --// 
   Удень по селу ходили чутки. Одні говорили, що німець занедужав і викликав з міста лікаря. Інші – що німець здоровісінький, сьогодні по баштану ходив, бачили його. А Варка принесла від колодязя найновішу новину: німець знайшов на баштані чийсь картуз і вже обійшов з ним кілька дворів: випитував чий.
   – А твій картуз де? – запитав брат Семен ніби між іншим.
   – У коморі, – відповів Омелько, не моргнувши й оком. – Ти що, думаєш, я до німця на баштан полізу?!
   Семен розреготався:
   – Ну так… Там же чорти… Хоча поліз адже хтось, інакше звідкіля там картузу взятися, га?
   – Ти його бачив, того картуза? – запитав Омелько з усією можливою зневагою. – Дівки, може, і брешуть!
   Варка трохи образилася.
   Весь день Омелько шукав моменту, щоб ушитися знову в балку до діда, але як на гріх, йому постійно дошкуляли дорученнями. Зроби і це, і те, принеси і віднеси, полагодь, помий, склади – Омелько вертівся як веретено, ні хвилинки не маючи вільної. А ще пам’ятав слова діда: допомагай, не ухиляйся від роботи. Може, і зарахується ретельність? Голоснішим стане дзвіночок?
   За весь день дзвіночок жодного разу не дзенькнув. Домашні і не помітили, що він в Омелька за пазухою.
   Увечері хлопець довго намагався не заснути. Пробурмотів «Отче наш» разів сто і
   ще стільки ж повторив подумки, але не втримався, провалився в сон. І відразу ж виявився в коричнувато-сірому тумані, біля воріт батьківського двору.
   І баба на кобилі була зовсім поруч. Простягнула вже руку, але Омелько дивом устиг відскочити, вивернутися.
   – Що ж ти тікаєш, дитинко? Уже не хочеш кавунчика? – загугнявила баба. – Зразу зі мною підеш – тобі ж краще, дурнику. Солоденько буде…
   Дзвіночок на шиї здавався важким, утричі, учетверо важчим, ніж учора. Омелько повернувся і побрів, не оглядаючись, до урвища. Дохла кобила не відставала. Вершниця бурмотіла незрозумілі слова, вони здоганяли хлопця в спину і чіплялися за шкіру, ніби тоненькими гачками, тягли назад. Від того бурмотіння пропадала воля; дзвіночок тягнувся до землі, ремінець тріскотів, готовий розірватися. Але найстрашніше – дзвіночок німів. Від «дінь-дінь-дінь» спершу залишилося «дінь-дінь», потім просто «дінь… дінь…», а потім дзвіночок замовк, і Омелька відразу ж потягнуло назад на невидимих нитках.
   – Ох ти, мій хлопчику, – бурмотіла баба. – Ну йди ж. Іди зі мною…
   Омелько тряс дзвіночком. Але той мовчав; тільки коли бабина кощава рука майже зовсім стиснулася на його плечі, дзвіночок видав хрипкий брязкіт, і баба з прокляттями відсахнулася.
   Омелько кинувся до урвища. Він уже міг бачити його дуже добре – земля скраю пішла тріщинами, жмути трави нависали над прірвою кошлато, як дідові брови.
   Спогад про діда подвоїв сили, дзвіночок знову задзвонив, і Омелько додав кроку. Може, це крутояр над Стугною, устиг він подумати. А, може, над якоюсь іншою річкою…
   Кінські копита били в землю за його спиною. Дохла кобила, певне, мчала галопом. Від жаху Омелько ледве не упустив дзвіночок, оглянувся – і побачив бабине обличчя прямо над собою, сиві патли майже торкалися його чола…
   Проспівав півень.
 //-- * * * --// 
   Удень була гроза. Дощ періщив, маленька Оксанка сміливо бігала по калюжах, а мати заганяла її в хату. Страшні колінця витинала на небі блискавка, грім бив так, що хотілося заткнути вуха. Варка говорила поважно: бачиш, прогнівався за щось святий Ілля…
   Омелько знав, за що він прогнівався.
   Зранку німець устиг обійти ще кілька дворів, і в одному – Омелько знав точно – його картуз упізнали. Це був двір Леськових батьків; Омелько не знав, чи зумів Лесько стриматися, побачивши німцеву знахідку, бо то був хитрий і підленький хлопець: з його сталося б і проговоритись, ніби ненароком, відплатити Омелькові, що сміявся колись над ним…
   Омелько сам не розумів, як дожив до вечора. Але вечір прийшов, а німець так і не з’явився. Дзвіночок за пазухою був гарячий, немов вуглина.
   Не раз і не два Омелько, ніби випадково, зупинявся у воротах. Усе було як завжди: праворуч – сад, а ліворуч – вулиця, трохи далі – будинок дядька Петра. Не було ніякої стежини і ніякого урвища, і дзвіночок на шиї не дзвонив. Беріг, видно, сили для останнього іспиту.
   …А якщо зовсім не спати?! Дід сказав – три ночі, а буде Омелько спати чи ні, кому яке діло?
   Не давала спокою ще одна думка: а що, коли баба цього разу встигне схопити його раніш, ніж він згадає? Адже вона щоразу підбирається усе ближче… Ледь Омелько засне, а баба його – хап! Як би не пропустити ту мить, коли ява переходить у сон, коли зі свого сінника він переміщається в коричнево-сірий туман перед воротами батьківського двору?
   Отче наш, іже єси на небесах…
   Сон навалився нагально, не дозволивши закінчити молитву.
 //-- * * * --// 
   – Стій, солоденький, не вертися… Ох, поганий хлопчик. Дві ночі не слухався, на третю попався, буде тобі на горіхи…
   Насправді Омелько ще не попався. Він стояв, притискаючись спиною до закритих воріт, а баба верхи на кобилі стояла перед ним, загороджуючи шлях до відступу. Не пробитися до стежини, не добратися до урвища…
   Дзвіночок дзвонив хрипко і дуже тихо. Баба протягала руки, не могла дотягнутися до Омелька, але і не відступала.
   – Що ж ти, малий, старших не слухаєшся? Не допомогло тобі твоє щастя, бачиш, не допомогло… Кинь свою цяцьку. Йди зі мною, тепленький, іди зі мною…
   Омелько набрав повітря – і кинувся вниз. Прослизнув між ногами дохлої кобили.
   – Постривай… Який меткий! Не втечеш…
   Тупіт коня за спиною. І дзвіночок мовчить – видихнувся. Омелько відчував, що біжить на одному місці – ноги місять повітря, злітають грудки сіро-коричневої землі, а урвище зі жмутами трави над прірвою не стає ближче – навпаки, віддаляється…
   Хап! – рука схопила за сорочку на спині.
   «Отче наш!» – німо заблагав Омелько. Чи відповідаючи йому, чи сам собою дзвіночок у його руці раптом ожив: «Дінь-дінь-дінь!»
   Стара домоткана сорочка тріснула. Омелько відчув, що вільний. Припустив щодуху; напевно, ніколи в житті він так не бігав…
   Ось і урвище. Тільки внизу не видно ніякої річки – чорнота. Тріщини стали виднішими, ширшими; Омелько впав навкарачки.
   Поруч переступали ноги дохлої кобили. Від них несло нестерпним смородом.
   – Ну, хлопчику, що тепер?
   Баба дивилася на нього зверху вниз. У руках у неї звідкілясь узявся кручений батіг.
   Дзвіночок упав на траву. Язичок його, мідна крапелька, безсило вивалився.
   – Що тепер, солоденький? Як тобі наші кавуни?
   Омелько відповзав, гарячково намацуючи ногами твердий ґрунт за спиною, щомиті ризикуючи зірватися у прірву.
   Баба зареготала.
   Чорна хустка сповзла з її голови, відкриваючи голий череп. Баба підняла до неба руки, казна-звідки налетів вітер, підхопив чорне плаття з поточеним червами подолом…
   Омелько намацав у чорній траві дзвіночок – німий, без’язикий.
   І заверещавши як порося під ножем різника кинув його чудовиську в пику.
   Затріщало, ніби вивертали з землі вікового дуба. Регіт баби перейшов у крик.
   Чорна тріщина над урвищем перетворилася в щілину, потім розійшлася зовсім. Величезний пласт землі відколовся і полетів униз разом з бабою і її дохлою кобилою, і разом з ними летів, світячись, наче у ковальському горні, дзвіночок.
   Омелькові поталанило: висів, вчепившись за цупку, кошлату траву, схожу на дідові брови. Підтягнувся, ліг животом на край твердої землі…
   Проспівав півень.
 //-- * * * --// 
   Німець стояв у воротах – руді вуса, куций сюртук, картатий кашкет. Панські штани заправлені в блискучі чоботи; у руках – картуз із тріснутим козирком.
   Омелько дивився через двері комори, як батько розмовляє з німцем.
   – Ні, – сказав німець зненацька високим тріскучим голосом. – Штрафу цього разу ніякого не вимагать. Тому що шкода невелик, то й претензія невелик: щоб у майбутньому, якщо можна, ваш син не зазіхать на чуже добро.
   Батько щось сказав – Омелько не розчув.
   – У цих широтах нелегко вирощувати баштанна культура, – сказав німець. – Я розумій ваше збурювання. Крім того, злодія в житті чекати батога, в’язниця і Сибір. Треба поважати чужа праця, так!
   І німець пішов, залишивши картуз батькові.
   Батько постояв трохи серед двору, вертячи картуз у руках. Потім, лютий, як хмара грозова, повернув до комори.
   Омелько вийшов, утягнув голову в плечі.
   І коли йому велено було йти за лозиною, покірно пішов, заздалегідь схлипуючи і витираючи кулаком носа, йому бачився великий зелений кавун, захований у лопушинні на березі Стугни.
   Нехай батько виб’є – хіба вперше?
   Зате коли зберуться до багаття хлопці, коли він викотить кавуна до багаття і з хрускотом всадить йому в бік дідів козацький ніж… Коли потече по пальцях сік, застрибають лаковані насінинки… Коли серцевина кавуна, зерниста і рожева, заповнить собою всього рота… І
   коли хлопці будуть дивитися, витріщивши очі, і недовірливо розпитуватимуть про німця, а він у відповідь на їхні запитання тільки посміхатиметься… Ой!
   І вони усі разом зжеруть кавуна, залишиться тільки гора зелених шкуринок і приємна вага в животі… Ой, ой!
   І відтоді він стане для хлопців ватажком, верховодою… Ой-ой-ой!
   І наступного літа, можливо, він ще раз дочекається моменту і викотить з баштану не одного кавуна… Ой! Два чи три кавуни, і тоді…
   Так чи приблизно так думав Омелько, лежачи животом на батьковім коліні, поки лозина частувала його зад, і без того, утім, давно смугастий.
   Над балкою курився димок. Чи не дід курив свою люльку?


   – Вам не здається, що «Нюрка Гаврош» – це занадто?
   – Ні крапельки.
   – Але для практикуючої ясновидиці чи скажімо, народної цілительки потрібно більш… е-е-е… більш звучний псевдонім. Матінка Ганна, наприклад? Пані Ганна?
   Нюрка посміхнулася. Вона знала, що її посмішка – бешкетна, єхидна, донині хлоп’яча – непереборна. Вже онуки пішли, Антошка, рудий башибузук, весь у бабцю: шалапут, білява бестія, але якщо розтягне рот в усмішечці – гаси світло, зливай воду. Плачте, дівки, погибель ваша росте. Шкода, що бачаться здебільшого «по фотоапарату». Діти в минулому липні перебралися до Німеччини.
   Ведучий чекав відповіді.
   Прямий ефір, час обмежений.
   – Матінки, бабусі… Ви думаєте, титул «ясновидиці Анюти» дає стовідсоткову гарантію? Навіть якщо Анюта сама придумала собі звання, титули й орду вдячних клієнтів? Я – Нюрка Гаврош, і я не обіцяю людям більше, ніж можу. Чудеса – не мій профіль. Зрозумійте, заради Бога, народний цілитель і знахар – це так само людина. Тож перше призначене для наївних дурнів, яким вивіска важливіша за результат, а друге – для хворих, що всерйоз бажають вилікуватися. Ворожка може вгадати або передбачити…
   – І помилитися?
   – Звичайно. Не помиляється той, хто нічого не робить. Але справжня ворожка ніколи не назве себе вголос ясновидицею.
   Якщо, звичайно, перед вами не пройдисвітка, що зібралася найдорожче cторгувати кота у мішку. Я не розмахую перед вами хрестом і святими образами, спекулюючи на вірі. Я не розводжуся про відтінки аури, морочачи голови істеричним дамочкам. І не обіцяю удачі на віки вічні. Я просто кажу: прийдіть, і спробуємо. Дивись, щось і вийде.
   Ведучий кивав, вставляв дурні коментарі та запитання, але загалом плив за течією. Нюрку це цілком влаштовувало. Пробити ефір на 4-му каналі виявилося складніше, ніж вона припускала. Виходить, треба було за півгодини з хвостиком відбити усі карти з колоди. Основними козирями тут були натиск, дивовижний для маленької жінки пенсійного віку, добре підвішений язик та іронічна агресивність, що приваблює скептиків. Зі скептиків, особливо хворих чи невдачливих, найчастіше виходять найвірніші, найвідданіші клієнти, коли знати, як поводитися з цим звіринцем.
   Юрб біля парадного під’їзду не очікувалося, але гарний приварок до пенсії не зашкодить.
   Дружина клоуна, що проміняв манеж спершу на естраду, а там і на ранки-весілля-ювілеї, у минулому Снігуронька, Коза-Дереза, Маленька Баба-Яга, Відмінниця Настя, Карлсон і Малюк почергово («у дубль» з Елкою Потаповою, найщирішою врагинею!), Ганна Павлівна Гаврошенко вміла працювати з публікою будь-якого віку. З дітьми завжди поруч знаходяться суворі матусі, яких теж треба розважити і розкрутити на «хлопаньки»; утім, усі ми залишаємося дітьми до сивого волосся, згодні вірити і йти слідом.
   Стань оригінальною. Перетвори недоліки на достоїнства. «Метр-з-кепкою»? – маленька штучка червінчик, а ціна велика. Білі овечі кучерики? – сивина не так помітна. Не потурай, а захоплюй, неси за течією. Мороч чолову, заповнюючи паузи не беканям-меканням і словами-паразитами, а жестами, поглядом, дрібними, зосередженими діями. Придивляйся тайкома, хто чого хоче і на яких умовах.
   Три роки тому чоловік почав їздити довколишніми селами, влаштовуючи чорноземній «понтярі» лекції «Очевидне-неймовірне» з бонусом у вигляді гадань, провидіння, лікування фурункулів і зняття «грішного пилку». Коли Толик почав регулярно, крім гонорару і добровільних пожертвувань, привозити додому жирних курочок, мішок-другий гречки чи трилітрову банку меду, Ганна Павлівна серйозно задумалася. Гастролювати не хотілося, важка на підйом стала, але, як на теперішній час, будь-яка копійка до ладу.
   Так народилася Нюрка Гаврош, ворожка і знахарка.
   – Хто навчив вас ворожінню на картах?
   – Життя.
   – Е-е… І все?
   – А якої відповіді ви очікували? Посилань на пряму лінію від Кассандри та графа Каліостро?! Ну поміркуєте самі… Запитаю я вас: «Молодий чоловіче, хто навчив вас вести передачі у прямому ефірі?», і що ви мені відповісте? Мабуть, політех закінчували чи ін’яз, а ведете ж, і непогано ведете…
   Ведучий почервонів, розгубився. Проти улюбленого Нюрчиного прийому – будь-яку тему миттю перевести в лоб на співрозмовника, доброзичливо поставивши капосне питаннячко, – багато хто пасував. Головне, запитувати впевнено. Адже тут ясно: ніякої фахової освіти в нинішньої телебратії немає. Бий, Нюрко, без промаху. І ще: до оцту обов’язково потрібен цукор. Трішечки похвали, кинь сахарну кісточку – і милий дружок твій до смерті.
   Лестити вміють усі.
   Сварити-підколювати теж властиво більшості.
   А щоб в одному флаконі… Це вам не коробка сірників, тут уміти треба.
   – Так, Ганно Павлівно, я розумію вас… життя – кращий учитель…
   Ні біса він не розуміє. Викручується. І це добре. Глядачі бачать, як він викручується, глядачі на її боці. А хто не бачить через щиросердну короткозорість, той чує, як ведучий з нею погоджується. Теж непогано.
   – Ага, нам телефонують у студію!


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Поделиться ссылкой на выделенное