Любко Дереш.

Трохи пітьми

(страница 5 из 21)

скачать книгу бесплатно

Я не маю, що сказати. Зате Віка має. На її очах сльози болю.

– Прид-дурок! – плаксивим голосом вигукує вона й лізе вгору, час від часу хапаючись за спину трохи вище попереку – там пропотіває росами з крові її здерта шкіра. Віка крекче й надривно підвиває, але при цьому спритно дереться вище.

– Зачекай! Я ненароком! – по тривалій паузі, та й недоречно, гукаю услід. Але Віка навіть не озирається. Тільки блимають п’яти. Зникає. Десь побігла вже плакатись.

Мені прикро. Чомусь мрієш про одних тьолок, а трапляються завжди інші. Я витираюся, вдягаю штани на голе тіло й підкочую ногавиці десь до середини гомілки, щоби не змокли. Споліскую в потічку майтки, шукаю поглядом рушник. Підбираю Вікині лахи (ці квітчасті трусики розчулюють навіть мене) й сам лізу нагору. Наказую собі не думати, а бути уважним – щоб не полетіти у прірву. Ступаю по листю, вгрузаючи в рихку землю. Пальцями ніг відчуваю тонке коріння.

Вилажу якраз до типі над урвищем. Біля ватри сидить засмаглий чувак у джинсовій безрукавці й помішує щось у казанку. У мене бурчить у животі. Обмінюємося поглядами.

Я отримую безмовну відповідь на невисловлене запитання, бо мої очі несподівано збігають із чувака на камінь далеко вліво. Там, обійнявши коліна, сидить гола Віка. Вона плаче страшним ревом. На неї ніхто не звертає уваги.

Підходжу. Тінь у траві коротка й нерізка – небо все в баранцях. Уже полудень.

Віка помічає мене і замовкає. Ховає голову між коліна й накривається зверху руками, наче тюлень ластами. Я направду не знаю, що мені слід робити, тому просто сідаю поруч і кладу біля Віки її одежину. Користуючись хвилиною, розпростовую на гарячій поверхні каменя свої мокрі труси – хай сохнуть.

Віка бубонить під ніс:

– Яка я дура, як-ка я дура! – знову шльохає носом і далі, більш адресно: – Ну чому мені так не везе з пацанами? Той блядун… цей казьол… Чому?!

Я мовчу, а Віка плаче ще сильніше. Тоді я підсовуюся ближче і обережно обіймаю її за гострі плечі. Віка з готовністю лягає мені на коліна калачиком, і я кілька хвилин гладжу її голову по мокрому волоссю.

– Мені ж просто треба любові! Просто-напросто! Мені в житті так не везе на любов! Ніхто, ніхто-ніхто мене…

Але я не слухаю. Тобто слухаю, але неуважно. Мої очі саме піймали цікавого прибульця. Не можу втямити, чим він привертає увагу, однак моя увага вперто чіпляється саме за його постать.

Очі вхоплюють кожен його рух – це низький огрядний чоловічок з круглим обличчям, колись брюнет, а тепер капітально лисіючий суб’єкт. Зараз він розмовляє з двома хіпі – високими бородатими легінями з аурами на голові. (Аура – це не те, що я колись думав, а всього лиш стрічка, яку зав’язують довкола голови. Вона горизонтально перетинає середину чола, створюючи впізнаваний типаж.) Волохаті бородані сутуляться над балакучим коротуном і покивують йому. Вони чи то розгублені, чи то розсіяні – а чоловічок продовжує щось розказувати, малює руками в повітрі якісь ковбаси, нарізає їх… Усе це – з легенькою посмішкою на сирому обличчі.

Напевне, кругловидий добре знає, яке справляє враження, йому зрозуміле сторопіння молодих легенів. В одній руці дядько тримає білу квітку, щойно зірвану.

Дядько немолодий, уже давно за п’ятдесятку. Розтягнуті спортивні рейтузи, брудно-зеленого кольору куртка (грибник, либонь) і біла панамка з козирком. І ще, у тон вітрівці, старомодний наплічник-«колобок»… Я їх не переварюю. Ці «колобки» не просто врізаються у плечі та спину. Вони протиприродні, аморальні, антигуманні. Вони просто абсурдні.

Дивлячись на «грибника», я живо уявив собі, в яких тонах говоритиму прямо йому в лице все, що сам думаю про «колобки». А він, навіть не знімаючи цього абсурду з плечей, буде всміхатися, кивати і, схиливши голову, делікатно нюхати ромашку.


Чоловік, набалакавшись досхочу, м’яко киває долонькою (мовляв, забудьте все, мон амі, не беріть до серця, сіль ву плє), комічно віддає честь (хіпани шкіряться, крізь бороди блискають зуби, вони такі прикольні, ці бородані – вони також козиряють старому). А старий розвертається до полонини лицем, підбирає з трави свою паличку-підпиралочку і бреде в наш бік.

Але що це? До його патичка прив’язаний вицвілий клапоть червоної тканини!


– Дивися, – тихо кажу Віці. – Он іще один з’явився. Суне до нас.

Віка зразу ж замовкає.

– Дивись, дивись, – розвертаю їй голову на червоношматника. – Кого він тобі нагадує?

– Якогось вчителя. Дай подумаю… М-м-м… Вчителя музики в середній школі! Такий, на баяні грає. А тобі?

Я пильно вдивляюся в повне, аж занадто рум’яне обличчя типового гіпертоніка. Він пересунув окуляри собі на лоба і кулаком протирає око.

– А мені, Віко, він нагадує інженера. Любитель кросвордів і типовий грибник. Розведений, але в душі сім’янин. Не він, а жінка від нього пішла, між іншим.

– Як знаєш?

– А так. Ляпнулось. Будемо знайомитися? Пропоную робити, як нас просять координатори. Підібрати й обігріти.

Віка зиркає через плече. Мене знову глючить на тему вовків.

– Почекаємо.


Чоловік іде просто на нас і дивиться так, наче достеменно знає, хто ми і що ми (надто я). Чомусь я упевнений, що окулярник зупиниться. Але камрад у білій кепочці тільки усміхнувся нам і махнув долонею. Потім кумедно спохопився – «ах, як я міг забути?» – і показав нам два мирні пальці: мовляв, «свій».

Відповідаю взаємністю. Віка не реагує, тільки розвертається тілом услід за ним. Вище, біля компанії зі Здолбунова, він зупинився і щось спитав. Йому дають баклажку, він п’є, напевно що воду. Водночас, як мені здається, косить оком на мене. Дякує кивком голови і чимчикує поволеньки далі.


– І що ти на таке скажеш?

– Що ти козел, – каже Віка. Сідає, нервово натягує на себе лахи. – Доганяймо його. Це ж один із наших!

І першою зіскакує з каменя, біжить угору. Ну от, зашпорталася і ледь не зарила носом. Підіймається і йде вже поволі. Я теж біжу, доганяю Віку.


Чоловічок сидить коло нашого вогнища й жує канапку. Розшнурований рюкзак лежить біля його ніг. Поруч із моїм прапором він спробував устромити свій, але невдало. Його флагшток повалився, мій полощеться на вітрі.

– Добрий день, – першим вітаюся я і пробую вдати з себе того, ким себе завжди позиціонував. (Чув, як про мене говорили поза очі: «Апасний штріх». Да, це тіпа я. Апасний штріх з пробитою губою.)

– Смачного, – каже Віка.

Чоловічок смішно здригається, витріщає очі в радісному привіті й махає вільною ручкою. У нього повний рот їжі. Поспіхом прожувавши відкушене, він несміливо гукає:

– Добридень, добридень!

І, переборюючи сором’язливість, обіймає мене з трохи перебільшеною ревністю. Я теж обіймаю грубасика й поплескую по спітнілій спині. У нього в голові, мабуть, якісь зовсім химерні асоціації від усього цього Шипота – весна народів, інтернаціонал та інші шматки нетутешнього м’яса.

– Хогой! – знову розводить руки коротун (ніби перезарядив рушницю) і тягнеться обіймати Віку. Віка обіймає дядька, навіть плескає того по лисині.

– Альберт Геннадійович, – каже він, сівши знову на полінце.

– Герман.

– Вікторія, – каже Віка й розвертається до мене.

– Вогню? – запитую. Придумала ж – «Вікторія»… А сама ледве-ледве по складах читає.

– Так, будьте ласкаві, – і Віка невинно кліпає оченятами. Дурепа.

Припалює від тліючого патика в моїй руці. Кокетливо тримає цигарку, відставивши мізинчика. Дурепа капітальна. Чи це в неї такий гумор?


Зуби в Альберта Геннадійовича великі й рідко посаджені, темнуваті. Коли посміхається – рот при цьому напіввідкритий – зуби надають його круглому обличчю специфічної декоративності. Окуляри в пластмасовій оправі, лінзи товсті, замацані. Піт із нього так і тече. Дядько скидає панамку і витирає нею обличчя та шию.

Усмішливий такий – коли не глянеш, все чогось либиться.

Помічаю, що окуляри підтримуються на його голові резинкою – може, навіть резинкою від трусів. Альберт Геннадійович здогадується, на що я дивлюся, і пояснює:

– Спеціально для гір приладнав. Знаєте, давненько вже не виїжджав нікуди. Раптом ще впадуть у прірву? Я без них – ні кроку. Що, на олігофрена схожий? – запитує у Віки.

Його шарм добродушного даунітоса гіпнотизує Віку. Вона охоче киває у відповідь і мило посміхається.

Дядько, наче задоволений такою реакцією, кілька разів кліпає. За збільшуючими лінзами окулярів це кокетство виглядає і страшно, й смішно. Я гигочу. Віка переводить мрійливий погляд на Геннадійовича і каже (про мене):

– Не звертайте уваги. Він такий дурний!

Альберт Геннадійович розуміюче киває. Я вгамовуюся.

– А ви звідки будете? – питаю.

– Ой, друзі, давайте на «ти». Називайте мене Альбертом. А краще – Аліком. Ми ж наче всі тут рівні. Таке цікаве місце, вам не здається?

Віка киває.

– Я теж так відчув, одразу ж. Особливе місце. Знаєте, я ж старший за вас, я у вашому віці про таке міг тільки мріяти. Тут усі такі люб’язні, мені так приємно, ви просто не уявляєте. Це ж хіпі, так? Хіпі? О, я пам’ятаю ці часи: «Смоукі», «АББА», «Іґлз»… Так-так. Вони тепер трохи інші, ніж колись, ці хіпі, ви знаєте? Я їх пам’ятаю зовсім ще молодими. Тоді – такі наївні, а тепер – такі… такі ненав’язливі. А тут – тут просто чудово. Просто чудово, ви знаєте це? Така атмосфера, це щось зовсім нове для мене. Так вільно! Так незакомплексовано! Нашому поколінню у вас можна стільки навчитися! – Алік нахилився до нас і вже трохи тихіше продовжив: – Я от тільки виліз там, внизу, ледь серце не вискочило. Стою, дух переводжу. Аж тут дивлюся – такі красиві молоді люди: дівчата, хлопці. Всі такі самобутні, дехто навіть у вишиванках. Мені там двоє з них розповіли, що це такий щорічний фестиваль, я правильно зрозумів? Так? Дуже добре, ду-уже добре. Я дуже радий, що вас зустрів і ми ось тут.

Я теж запевнив Аліка, що в натурі, бля, радий його приїзду. І Віка – Віка теж, без викрутасів, сказала, що дуже класно зустріти серед шпани такого торчового дядька, як він.

Алік витягує з «колобка» загорнуті в папір канапки, на ходу пояснюючи:

– Я целофаном не користуюся. Чисте божевілля, цей целофан. У мене тут канапки з ковбасою, в целофані вони би вже зеленими стали. Така духота… Як їхав у поїзді, стільки людей напхалося…

– То звідки ви? – перепитала Віка, беручи одну з канапок.

– З-під Хмельницька. Шабанівка, ге?.. Нє?.. Не чули?

Ми хитаємо головами: ні сном ні духом.

– О, це маленьке сільце. У мене там сад є невеличкий, господарка.

– Корову маєте? – питаю з цікавістю. Перед Одесою я жив у Добромилі на Львівщині, і батьки тримали корову.

Алік посміхається.

– Ні, корови не маю. Маю кроликів. Курей дванадцять маю. Акваріуми тримаю.

– А город?

– Аякже. І город… і сад… Я тепер ближче до природи намагаюся. Знаєте, так ніби щось само мене тягне. Раніше цього не було, а тепер таки легше з природою спілкуватися.

Я з розумінням киваю і мружу на нього око. Який же він хитрющий тип, усе-таки. Найголовніший момент залишається поза словами і поза поглядами. Вітер полоще прапор, і це власне те, про що не хоче згадувати ні Алік, ні Віка – важке і неприємне, із віддухом кислятини. Теж вирішую не привертати зайвої уваги до червоного. Почекаю, хай спливе само.

Алік явно вчув мої думи, бо знічено стих і опустив погляд, а кутики посмішки прив’яли.

– Щось вітер здіймається, – зауважує він.

Справді, вітер з гір набрав свіжості, пахнув промоклими схилами і погнав небом дедалі густішу димку хмар. Їх напівпрозора білявість ущільнювалася, перетворюючись на не дуже затишну сіру матерію, рухому й неспокійну. Мені уявилось, як високошаруваті хмарки густішають від холодної вологи й опускаються щораз нижче, називаючись тепер кумульо-німбус, шарувато-дощовими.

Віка лізе в намет, дістає звідти пом’яту сорочку. Розтріпує на вітрі й надіває. Небо сутеніє (зразу міняється щось у настрої), і поривчастий вітер тріпоче зеленим тентом… червоним прапором. Віка мерзлякувато потирає плечі.

– Он іще одні. Теж у нашу компанію, – стиха каже Алік і показує, де під гору ледве повзуть троє молодих людей. Новоприбулі. Судячи з часу (якраз друга пополудні), вони приїхали з Воловця автобусом на Міжгір’я.

– А ти як знаєш? – питаю.

Алік напружено дивиться мені в обличчя.

– А ти хіба не бачиш? – й відразу посміхається.

Я знизую плечима. Віка, обійнявши себе руками, теж стежить очима за новачками. Прості собі відпочиваючі. Хлопець, дівчина й дівчина. Не бачу в них нічого суїцидального. Скажу, напевне, що до цього вони були незнайомі, хоч і не поясню, від чого така впевненість.

Зараз вони просуваються нижньою лінією тераси, підходячи до кожного намету, вітаються, обмінюються з тамтешніми кількома словами. Дівчата витримують дистанцію – отже, не подруги. І хлопець окремо. Значить, не кавалер. Одначе хлопець видається надто штивним, як на незацікавленого – котрась усе-таки йому сподобалася.

Небо захмарене, світло скупе й сіре. Тривожні думки про передчасну осінь.

Найдовше трійця затрималася біля наметів рівненських. Там люди зробили симпатичний курінь із зеленого галуззя – можна сидіти на свіжому повітрі навіть у дощ. Перед навісом багато людей, тісним колом сидять біля вогню. Видно, товариські рівненці запросили гостей до себе в компанію. Але гості сканують поглядами радіус полонини. Ось, здається, нас засікли.


Алік відриває погляд.

– Знаєте, – каже він. – У мене є досить апетитний пиріг із ревеню. Ви б не пригостили мене чимось гарячим?


Ми з Вікою стратегічно плануємо: варити кашу вже чи зачекати. Віка каже, що треба вже й негайно, бо вона голодна, їй канапки мало, а як зійде злива, доведеться суху вермішель лупати.

Я ж переконую, що наразі пирога з ревенем буде досить. А потім, коли розмістимо Аліка, то можна розслабитися й біля кашки.

Питаю в Аліка:

– Ти намет маєш?

– Звичайно. Правда, невеличкий, одномісний. Рибальський такий.

Це добре, що Алік з наметом. У моєму для трьох місця точно не стане. Оскільки Віка саме пішла до монархістів по наплічник, це треба розуміти так, що вона перебирається на мій пансіон? Над Шипотом збираються присмерки, віє холодний вітер.

Беруся до вогню. Підкладаю трохи сухої трави і галузочок, роздмухую приск. Летять іскри – вітер у поміч. На гарячому попелі в лічені хвилини розгорається нова ватра.

Алік розпаковує рюкзак, дістає звідти легкі шльопанці на піногумі, мейд ін чайна, куплені в Хмельницьку на барахолці. Перевзувається, ставить паркі черевики подалі вивітрюватися. Скидає куртку грибника, знімає мокру тільняшку й переодягається в сухе – запрану футболку з ледь помітним словом СПОРТ.

– Я можу тобі чимось допомогти? – питається в мене.

– Зараз, розгориться вогонь, та й підемо по дрова.

Алік задоволено киває, впирає руки в боки (у нього круглий животик) і спостерігає за народом унизу. Там весела метушня – люди стягують дрова на середину поляни, де має горіти святкове багаття. Це традиція Шипота – щороку в ніч на Купала палити велику спільну ватру. Кожен, хто хоче посидіти поруч, вважає за честь притарабанити пару колод чимдовших. Молоді люди змагаються, хто приволоче масивнішу. Благо, повалених дерев у лісі від зими неміряно… Весь табір, незважаючи на хмари (а то й завдяки їм), жваво готується до вечора.

Вітер стихає. Коли раптово тихне вітер, це означає, що циклон опинився якраз над головою. Безвітряне коло в центрі вітряної лійки циклона називається «оком». Ми з Аліком йдемо вище в ліс за гілляками, і я подумки смакую ці словечка: «око циклона», х-хе!


Віка принесла води у пластикових пляшках. Пляшки перемазані болотом, з налиплими листочками бука. Вода холодна, поверхня пляшок вкривається росою. Роблю кілька ковтків із рипучої пляшки. Алік теж пробує тутешню воду і хвалить її солодкий присмак.

Віка в печалі – походи до тернопільчан завдають їй болісних уражень. Щось там вона не поділила з дівчатами – чи то хлопця, чи що інше… Вона сидить, упершись підборіддям у коліна, длубається патичком у вогні. Коли патичок загорається, Віка витягує його з жару і задмухує. Витягує – і задмухує.

Ламаю гілки на годящої довжини дровечка.

– Так те-е-емно, – ниє Віка, вкотре задмухуючи вогник на гілочці.

– Ну, пригощайтеся, – Алік розгортає пляцок і на колінах нарізає його на шматочки. – Трохи прим’явся, але нічого. Я його спеціально на сам верх клав.

Беремо по шматочку. У животі бурчить. Усе-таки щодо обіду Віка мала рацію. Коли це вона витягує банку розчинної кави «Галка» й насипає нам по купчастій ложці до горнят. Звідки це в неї такі запаси?..

– Каву де взяла?

– А… в тернопільських вкрала. У них там хавчика – завалитись… Так їм і треба, буржуям.

Віка заливає порошок окропом. У ньому плавають утоплі мушки, травинки, лусочки й таке інше. Віка намагається лити повільно, щоби це добро залишилося в казанку.

– А цукру ти не вкрала, бува?

– Цукор в іншій палатці.

Алік лізе до своєї торби й дістає звідти майонезний слоїчок з білими кристаликами (ні, не ЛСД, а рафінаду). Десь здалеку чути грім. Віка старається – сама кожному цукрує і сама розмішує. Хоче, щоби з нею говорили, гладили її, шанували і любили.

Пробую пляцок.

– Нічого такий, – кажу, жуючи.

Віка теж киває. Вона пхає у себе кусок усіма пальцями враз. Алік витягує з кишені рюкзака столові салфетки і кладе біля нас. Сам кладе собі пляцок на салфетку.

Знову грім, на цей раз ближче. Від пляцка залишаються самі крихти. Віка, переконавшись, що ніхто на них не претендує, витрушує дрібки з паперу до рота.


Потягую каву. Від постійного кавування в роті оскома. Для різноманітності можна піти в село купити молока. Тут воно дешеве й солодке.

Порив вітру. Шкіра вкривається сиротами. Циклон переміщується.

– Зимненько щось, – зауважує Алік, він накидає на плечі куртку й озирається. Буки вгинаються, шумлять білим листям. У прихистку лісу вітер не так відчутно, а над деревами, він, мабуть, скаженіє. Ми ж високо в горах. І звідки ця негода взялася так раптово?

– А що це там, внизу, таке буде? – питає Алік.

– Ватра, – каже Віка. – Купальський вогонь. Щороку розводять велику ватру. Біля неї всі збираються, сміються, пісні співають. Ми підемо, правда? – Віка дивиться благальними очима.

– Само собою, – відповідаю їй. – Але тоді треба принести трохи дрівець.

Алік зауважує:

– Ніч на Купала – це дуже цікаво. Це, друзі, містична пора. Духи виходять з лісів. Ви це знаєте? А вогонь на Купала очищає всіх.

Віка пожвавлюється й лізе в кишеню по куриво. Цигарки в неї тепер теж інші, модніші. Мабуть, із резерву монархії.

– А ще на Купала люди збирають трави, – твердить Алік зі знанням справи. – Ці трави діють зовсім по-особливому. Оберігають проти нечистої сили, відганяють усе погане, ось.

Над головою блискавка, тріснуло прямо за спиною. Я аж підскакую. Оглядаюся. Древко мого саморобного прапора зламано, знамено на землі. Переможно наступивши на штандарт, стоїть низькоросла розпатлана дівчина зі страшними болотяними очима.

– Ш-шо, бляді?! Думали, ми вас не знайдемо?

Аж тут б’є грім.

Вилазять іще двоє з наплічниками – хлопець і бліда дівиця, схожа на бродячий труп.


Між собою вони не знайомі, здибались у Воловці. Шукали, чим добратися на Шипіт, навіть думали брати таксі на трьох. У хлопця, я так зрозумів, до фіга бабла. Але водій розпоясався – заломив ціну п’ятдесят гривень. У розсилці координаторів значилося, що о 12 дня від продуктового магазину, що за базаром, на Подобовець їде автобус «Воловець – Міжгір’я». Автобус коштує усього дві гривні.



З їхніх слів випливає, що допіру в автобусі вони перебороли цнотливість і навзаєм перезнайомились. Хлопець представився Мар’яном, але порадив називати себе Йостеком. Він високий, вугластий блондин. Волосся стягнуте у хвіст, тільки прищаве бліде чоло прикриває хвилястими локонами. У блідо-блакитних джинсах – надто нових та чистих, як на подорож у гори. Зеленоока дияволиця, темно-руда і довгокоса (привабливість на межі фолу) назвалася Лорною – «так її звуть усі друзі». Такій хіба в порно зніматися. Блядське обличчя.

Ну а на третє – тоненька кучерява скромниця з лякливими очима. Цю звати Жанна. Он як цікаво: Лорна, Жанна і Мар’ян.

«Йостек», – виправляю себе.

Народ тулиться ближче до вогню (довкола щось геть темно), Лорна навпочіпки. Мар’ян сидить на своєму наплічнику, курить сигарети суперлайт, пачка в нагрудній кишені. Ця Жанна така слабенька й дірява, що, здається, колишеться в такт хвилям геомагнітних полів. Стоїть, склавши руки на грудях, стиснувши щільно ноги. Може, їй пісяти хочеться? Стирчить над вогнем і не наважується сісти поруч. На заклики присісти вимучує посмішку: «Я й так постою». Складається враження, начеб її безперервно нудить.


Тільки-но з’явилися прибульці, Алік знову почав усіх обіймати. Особливо пручалася ота розпатлана, Лорна, чи як її. Глянула на старого з таким презирством, що той аж вибачився за нескромність. Йостек натомість радо йшов назустріч. Міцно обіймався зі мною, з Вікою, плескав кожного по спині.

Лорна дивилася на це зеленим оком, тільки сказала Віці: «Дай цигарку». У наказовому тоні. Віка розгубилась і дала. Лорна присіла біля вогню, припалила і задиміла. Вона маленька, низенька, але дуже енергійна. І дратівлива.

Жанна обіймалася обережно, стараючись не торкнутися мене грудьми. Ніяковіючи від Аліка, обійняла і його. Ще більше сконфузилась від того, що треба обіймати Віку. Мабуть, Віка вразила її своїм нашийником. Але за допомогою всіляких награно-веселих «О-о-ох!» та «А-а-ах!» таки подолала цей етап.


Алік:

– Як ви добиралися? Важко було йти на гору?

– Думала, здохну, блядь, – бурчить Лорна. – Якась бабка ще нас із дороги збила.

– О, а це чого?

Йостек посміхається.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.

Купить и скачать книгу в rtf, mobi, fb2, epub, txt (всего 14 форматов)



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Поделиться ссылкой на выделенное