Любко Дереш.

Трохи пітьми

(страница 4 из 21)

скачать книгу бесплатно


Сонце вже піднялося, але гора заступає його. Верхівки крон із густо-зелених змінюються на золото.

Докладаю ще пару гілляк на вогонь. Треба б заварити чаю. Дим тягнеться просто угору.

Намети всі сплять. Далеко знизу чути дзеленькання й голос, мене облягають ілюзії: раз видається, наче звуки далеко внизу, а раз – наче прямо під вухом.

Хвилин за двадцять із долини з’являються вівці та чабан. За чабаном біжить дрібний песик, безпородний, але із зухвало закрученим хвостом.

Поки нема спеки, вирішую полізти на гору. Взуваюся й вирушаю у східному напрямку – догори, по схилу хребта.


Коли повертаюся, сонце вже припікає. Місце, де я поставив намет, тінисте ввечері, що не дуже добре, але просто на сонці із самого ранку, що теж, певна річ, не завжди комфортно. Вже від світанку в наметі просто неможливо: повітря всередині жахливо прогрівається, душно і масний піт липне до тіла.

Здалеку бачу Віку. Вона сидить біля вогню з коматозним виразом на обличчі. Підходжу ближче.

Віка помічає мене.

– Приві-і-і-іт, – тягне вона. – А я щойно вста-а-ала.

Я радий за неї. Добре, що ми вчора не трахалися. Прокинувся – а ніхто нікому нічого не винен. Легко як!

Віка вже поставила казанок із водою на вогонь. Вода парує, скоро поп’ємо чогось тепленького. Знову роззуваюся – так приємно босяка. На Шипоті це тенденційно – ходити босим. Битого скла немає, гадюки не показуються. Час від часу шипотські босяки навіть організовують акцію масового обосячення. За день до того вони ходять від стійбища до стійбища і на повному серйозі повідомляють про те, що завтра відбудеться спалення взуття. Всі сміються, відгукуються жартами, а на другий день не можуть знайти своїх залишених без нагляду шкарбанів. Бо босяки влаштували наліт, згребли все взуття в купу і спалили на великому багатті.


Мені мої шкари, та й решта речей, можуть ще пригодитися, тому я не забуваю пильнувати, чи не залишив часом щось життєво необхідне отак без ока. Хоча всього не встережеш. Може, цього року будуть палити намети? Акція «Сон просто неба».

– Ти злишся на мене? – питає Віка.

– З чого б це?

– Мовчиш, не говориш нічого.

– Е-е-е-е там, – махаю рукою. – Не звертай уваги. Зранку я небалакучий.

І посміхаюся так страшно, що Віка від щастя кидається мені на шию.

– Но-но! Небалакучий, але дратівливий, – кажу, відпихаючи її. – На тебе не злюся, але якщо будеш дражнитися, можу цапнути за ногу. Одного вже покусав, потім ходив, плакав, як маленький.

Віка відсовується на метр, витягує з нагрудної кишені сорочки цигарку і припалює від вуглини.

Пішла ненав’язлива розмова. Мабуть, Віка теж відчула, що ніхто нікому нічого не винен. Вона знову приготувала нам по каві. Властиво, з розчинної кави виходить хіба кавовий напій, але претензії на природі – це пусте.

– Маєш цукор? – питає Віка.

Ні, не маю ні цукру, ні цукатів, ані кренделиків до чаю.

Віка задумується.

– Треба зараз піти до тернопільських.

У тих там всякого добра навалом. Заодно й поснідаємо. Там у них гітарка є, пограємо. Ти вмієш на гітарі грати?

– Ні, а ти?

– Трохи вмію. – Віка вдає, наче б’є по струнах і реве: – «З-закуріла дєвачка-а-а! І зас-снула п’яная-а-а-а!»

– Круто, – гмикаю я. – Заграєш її мені повністю, добре?

Допивши каву, відчуваю, як у горлі, мов гіркий лотос, розпускається кавовий присмак. Віка стискає зубами цигарку і захоплено вдає, буцім грає на гітарі. Волосся скаче по її вовчому обличчю. З жахом усвідомлюю, що біля мене справді сидить вовк у людській подобі, а в його лапах блищить на сонці стара гітара. Ой.

– Слухай, – витягую себе назовні, і знову бачу Віку. – А це ж сьогодні відкриття? Так?

– Та! Сьогодні Івана Купала. Буде великий вогонь, усі будуть на гітарах грати, співати будуть!.. Ми минулого року з Вітасом на відкриття не попали, нас в електричці мєнти хапанули.

– А це чого?

– Та… Вітас кумарився, приставав до пасажирів. Але ми потім доїхали сюда на попутках. Розказують, дуже весело було, якісь придурки навіть кетамін привезли.

– Он як… Ну, гаразд. Ідемо до тернопільських.

Я ховаю черевики до намету (мало що), й удвох набосяка збігаємо вниз.


Скоро переходимо на крок. Віка чогось корчить міни, зітхає. Мовби під імпульсом (а насправді після чималих вагань), вона озивається:

– От ми йдемо зараз до тернопільських, та?

– Ну, напевне…

– То ти знаєш, ти так дуже близько до мене не сідай… Ну, і роби вигляд, ніби ми не дуже знайомі.

Роблю натомість вигляд радше здивований.

– Ну, розумієш, там є один хлопчик, Роберто. Ну, ти його зразу впізнаєш. Він такий русявий, загорілий. З волоссям довгим, от десь по цих, – Віка проводить долонею по середині плеча. – На ельфа похожий. І він мені зразу чогось сподобався дуже. Ну і ми з ним трохи там говорили, про любов там, про всяке. А як він тебе побачить, злякається і не буде на мене навіть дивитися. Буде думати, шо я з тобою чортзна-шо витворяла.

– А те, шо ти в моєму наметі спала, це тебе не компрометує?

– Не сильно, – каже Віка невпевнено. – Головне, ти не дуже… м-м-м-м… не дуже на мене дивися. Ніби ти тут ні при чому.

– Добре. Буду тихо, як суслик.

– Але ти не ображаєшся?

– Боже упаси.


Тернопільські тільки починають чухатися.

Заглядаю до крайнього намету. Там, по-турецьки склавши ноги, сидить Мукта. Тулуб оголений, крізь діри в джинсах стирчать його волохаті коліна. Поруч лежить наге тіло молодої панни, ледь прикрите матер’яним спальником. У наметі пахне жіночим: гострим і лоскотним. Мукта осоловілим поглядом дивиться мені кудись на підборіддя. Рот у нього трохи роззявлений, окуляри накребень.

– Ге-ге-е-е, – впізнає. – Так це, блядь, лорд Кобель прийшов!

– Гер Пудель, – виправляю його з почуттям власної гідності. – Або граф Кобель. Як спалося?

– Ніхуя не пам’ятаю. Пам’ятаю лиш, прийшов Омар… Каже: «Мудак, блядь. Водяру п’єш?» А я йому: «Пішов нахуй, блядь. Хіпаблуд ванючій». А потім кажу: «Ладно. Давай, – кажу, – давай сюда свою водяру. Давай вип’ємо. По чуть-чуть»… І піздєц. Канєц фільма.

Мукта вирячив очі й ляскає в долоні мені перед лицем, при цьому видає губами короткий непристойний звук. У натурі, кінець плівки.

– Органічно, – зауважую. – Маєте щось пожерти?

Мукта переводить погляд на голе жіноче тіло в анабіозі.

– Нато, мудак їсти хоче. Треба нагодувати.

Тіло не відзивається.

– Спить, сука. – І раптом, склавши руки рупором, кричить чомусь у небо: – ВАЛЬКО! ШО В НАС Є ЖЕРТИ НА СНІДАНОК?

Тиша.

– ВАЛЬКО!

Із сусіднього намету чути сонний голос:

– Заткни пельку. Піди й візьми собі сам.

– ВАЛЬКО!

– Заткни рило, скільки можна кричати?

– ХТО ТУТ, БЛЯДЬ, ХАЗЯЇН? Уй-й-й!

Мукта згинається навпіл, руками тримається за живіт, з його губ мимоволі, власне, й виходить звук «Уй-й-й…». Це тіло голої панни тицьнуло кулаком йому прямо під дих, навіть не підводячи голови.

– Шо за людина, – бурмоче тіло, не розплющуючи очей. – Від самого ранку крики, матюки. Поки в кишку не даси, не заспокоїться.

Мукта рачки вилазить з намету і розважливо каже:

– Каратістка, блядь. Третій дан.

Розпрямлює спину. Дружньо плеще мене по плечі.

– Не сци, Пуделю. Поки я з тобою, вона тебе і пальчиком не троне. О! А он і мадам Ку-ку. – Мукта тицяє на Віку. Та сидить біля іншого намету й шепочеться з якимось хлопчаком років 17-ти. – Шо, твоя тьолка?

– Ні. А чого «мадам Ку-ку»?

– У неї в голові зозулька живе. Все ніби добре-добре, а раз на годину мусить прокукати. Вкидуєшся?

Мукта знаходить сигарети і відразу ж закурює.

– Будемо, блядь, чоловічий сніданок готувати. Дайане, ти ше спиш?

З третього в ряді намету вигулькує розпатлана дівоча голова.

– Ану цить. Не буди мені короля. Бо буде ще більше шуму, ніж від тебе.

Мукта пахкає димом. Рот його перекошує либа.

– Король дрихне, бляді дрихнуть, а я тут маю, як васал, вкалувати? Я КОГО, МАТЬ ВАШУ, ЗАПИТУЮ? Я? ТУТ МАЮ ВКАЛУВАТИ?

З третього намету чується той самий голос.

– Ну ти, Мукто, догрався. Король уже прокинувся. Зараз він тобі дасть.

– Но-но, шо я, короля не знаю?

Із намету вилазить зовсім голий молодий чоловік з прикметно довгим і тонким пенісом. На дрібному, тибетської засмаги личку елегантна щетина. Темно-русе волосся заплетене в тонку косицю.

– Доброго ранку, – тихим голосом вітається молодик і дає мені руку. Я не знаю, тиснути її чи поцілувати. – Ми є Король Галичини Дайан Перший і Прецінь Останній.

– Гер Хельґ фон Пудель. Герман, – тисну його долоню.

– Пудель, – мовить король. – Дуже мило. А звідки ви будете?

– З Жовкви, – не кліпнувши, збрехав я.

– О, Жовква – це наші землі. Там живе один наш лицар, брат Василь. Він зараз у Крехівському монастирі. Ви не знайомі, бува?

– Такий із борідкою?

– Саме він.

Король посміхається, підносить долоні до міжбрів’я і промовляє:

– Ом-м-м.

Мукта порається біля вогню. Упівголоса він клене світ, газети й сірники, називаючи їх при цьому такими, що пережили протиприродний статевий акт.

Супутниця короля, що непомітно вилізла з намету, накидає монархові на плечі банний халат зі смугастим узором.

– Вдягнися, – каже вона. – Стоїш, як мудак, яйцями світиш.

– Маєте запалити? – з незмінно просвітленим виразом запитує король.

– Не пали натще, тобі не можна. Після їжі покуриш.

Я вирішую, що це королева. Жінка міцна, вольова. По всьому видно – права рука Його Величності.

Коли королева відвертається, король нахиляється до Мукти, і випростовується вже з цигаркою в зубах. Король не розмінюється на дрібні дискусії, він стоїть у своєму узбецькому халаті, виставивши праву ногу поперед себе, й потягує папіроску. Струшує попіл у маленьку срібну попільничку, яку тримає у лівій руці. Король дивиться на північ.

Королева повертається з намету вже вдягнута у свої шати – джинси, футболку, шльопки на босу ногу. Вона висмикує із зубів Його Величності папіросу і кидає її в багаття. Король незворушний, він тримається вищою мірою достойно. Смиренно киває головою.

– Ом-м-м…

– Іди мийся.

Король неспішно зникає. Я спостерігаю за цією сценою, сидячи біля вогню. Мукта поруч, скалить зуби і почісує волохаті груди. Спітнів, бідака – діло вже йде до полудня. Я теж укриваюся потом. Щось не бачу Віки.

З четвертого намету (всього наметів п’ять, вони розташовані літерою Г) вилазить іще пара: юнак, схожий на тюленя в матросці, та моя знайома К.

– Добрий ранок, – вітаються вони.

Я оцінюю, як пара глядиться в тандемі.

Вельми злагоджено. Навіть чимось схожі. Кажуть, це свідчення близькості душ. Усі тернопільці такі заморені, що спадає на думку, ніби вони пов’язані між собою виснажливими оргіями.

Молоді люди беруть туалетні причандали і йдуть до води.


Ніяк не можу зрозуміти, куди заникалася моя Віка. Найімовірніше, сидить у п’ятому наметі. Звідти справді доноситься якесь жужукання і вовтузіння.

Тільки-но я подумав про це, як останній намет розстібується і з нього вилазить Віка. Підозрюю, що вона спробувала витерти сльози ще в наметі (і їй це вдалося), але, поки вилазила, набігли свіжі. Пробую спіймати її погляд, та вона демонстративно відвертається і йде вгору, до нашого постою. Видно, як рукою вона витирає лице.

Мукта теж вловив ситуацію. Він дивиться на мене.

– Ку-ку! Ку-ку! В Пєтропавловскє-на-Камчаткє – полночь. – Мукта хитає головою.

З намету висовується голова ще якоїсь дівчини і злякано дивиться Віці у спину. Та не озирається. Дівчина з п’ятого намету знову зникає всередині. Чути, як вона каже до когось: «Усе вже, пішла собі».

– Ох, дівки, дівки… – зітхає Мукта, не знати про що думаючи, почісуючи волохате пузо. – Будемо їсти гречку з кількою в томаті. У нас, Гєро, тої кільки – нємєряно. На, відкривай ти, бо я вже заїбався консерви зубами розгризати.

Він кидає мені спершу бляшанку, а потім ножа – досить необдумано з його боку, ледве відскочив. Відкриваю банку й вивалюю її вміст у казанок із паруючою кашею.

Мукта кладе мені в миску добрячу порцію гречки. Так само щиро навалює й собі. Чоловічий сніданок. Накриває казанок покришкою і знімає з вогню.

Я методично нагортаю кашу в пельку. Відчуваю, як за кожною ложкою стаю добрішим, лагіднішим, розм’якшуюся. Повертається галасливою юрмою решта тернопільських.


Пригріває сонце.

Не зронивши зайвого слова, сиджу біля вогню, якраз так, що дим віє просто на мене. З очей біжать сльози. Мешканці п’ятого намету все ще всередині. Решта вже поїли і тепер розляглися мальовничою трупою довкола багаття – хто посьорбує чай із цукром, хто гризе пісочне печиво. З того, як невимушено тут курять цигарку за цигаркою, роблю висновок, що в людей неміряно не тільки цукру й печива, але й інших споживацьких достатків. Легкий флер розпусти, що панує у стійбищі, викликає в мені відчуття, ніби я попав на бенкетування контрабандистів.

Гітарист стиха бренькає, настроює струни. Спека, місце тернопільських якраз на пригріві. Починає жарити у спину. Добре було б скупатися. Шкода, не маю панами – тім’ячко прикрив би.

На небі з’являється тонка паволока хмар. Синоптики такі називають cirrostratus – пір’ясто-шаруватими. Ще можна додати «фракталіс» – подерті. Вишукую поглядом атмосферний фронт. Судячи зі співрозміщення хмар, він за хребтом, далеко на заході. Я недавно статтю читав про погоду, вона в мені просто перевернула все.

Ген за Мукачевим ллють проливні дощі. Десь холодні низхідні потоки крають теплі коржі висхідних із долини повітряних мас. Десь завихрюється циклон. А тут, над головою – страто-циррус фракталіс, і тихий вітерець, і спека.

Цвіркуни.

Король Дайан сидить, склавши ноги по-турецьки, а руки долонями догори – у «келих дев’яти коштовностей». Він ледь посміхається і дивиться просто на мене. Я бачу довкола нього химерний бурштиновий серпанок. Серпанок розсипається на дивну райдугу – ближче до тіла червоний контур, потім виразно жовтий, ще далі після жовтого яскраво-зелений і темно-синій кольори, обрамлює цю дивовижу ясно-фіолетовий, майже круглий абрис. Дайан посміхається кожною зі своїх оболонок.

Поволі кольорова з’ява тане у фоні.

Відчуваю, треба щось запитати.

– А от ви м’ясо їсте?

Дайан, не перестаючи посміхатися, відповідає:

– Ні. Дайанізм не примушує мене їсти м’ясо. А ви?

– Теж ні. Тільки деколи, коли вже нікуди тікати.

Король розуміюче киває.

– Авжеж, авжеж… Н?куди тікати. Гм… Гарне гасло для нашого королівства.

– О, – дивуюся. – То у вас є королівство?

– О, так. Теократична монархія. Панівна релігія – дайанізм. Скоро ми проголосимо нашу монархію урочисто відкритою. Це станеться двадцять восьмого серпня в Тернополі. Між іншим, приєднатися не волієте?

– На правах кого?

– На правах васала, звісно. Хто перший приєднався, отримав аванс у вигляді титулу й наділу. Шкода, ви не перший.

– То є вже й інші?

– Натурально. Круглий стіл і дванадцять лицарів. Ось один із них, – Дайан десницею показує на Мукту.

– А що роблять лицарі?

– О, лицарі управляють підвасальними їм панянками. От як, наприклад, учора. Учора у нас був типовий вечір стосунків «сеньйор-васал». Приходьте й ви до нас увечері. У нас дуже весело.

Король мрійливо дивиться на небо.

– Шкода, Віки не було. Вона таке любить, – Дайан ледь киває головою, при цьому заплющуючи очі. – Хороша дівчина. Вона, мабуть, вас учора висвячувала? Цікаво, як: усно чи заднім числом?

– Ні, ні, що ви. Боже упаси! Ом ґате ґате параґате, – похапцем хрещуся я.

– Парасамґате. Абсолютно погоджуюсь. Теж цього не люблю. Даруйте, вилетіло, звідки ви…

– Із Жовкви.

– Жовква. Наші землі, – муркоче Дайан. – Ми вас завоюємо.

– Не треба. Ми самі здамося.

– Ні, дозвольте все-таки вас підкорити. От ви, такий проникливий, такий серйозний молодий чоловік. Організуйте проти нас у Жовкві спротив. І нам приємно, і вам воздасться. А коли ми звільнимо жовківчан від спротиву, я представлю вас до ордена. Це дуже почесно.

– А як щодо офіціозу?

– У нас – на висоті.

– А у Жовкві?

– Ми діємо тихо. Без помпи. Скромність – окраса монарха. У нього і так незаперечні достоїнства.

– Бом шанкар?

– Но пасаран, – і складеними, як до молитви, долонями, король торкається чола. – А от і Віка. Віко, заждіть. Віко, ви вже не гніваєтеся на мене? Прошу, сядьте біля моїх лотосних ступнів.

– Пішов нахуй, чурка довбаний.

– Ом-м-м…

– Хуй стовбом! – огризається Віка. – Уявляєш? Цей гандон хотів мене на ланцюг посадити!

– Ну, це ж усе були жарти, Віко. Чого б це, цікаво, я вас прив’язував тут?

– Тобі тільки поводок у руки дай. – Віка знову повертається до мене. – Прикинь, доїбався до мого нашийника, каже: «Давай, ти моїм чихуахуа будеш».

Дайан блаженнійше всміхається і киває головою.

– Давайте покуримо джа, – пропонує монарх. – Віко, ви покурите з нами джа?

– Я йду купатися. Йдеш? – це стосується мене.

Саме час до води. Я дякую монархістам за сніданок і пришвидшую ходу, аби здогнати Віку.


Водоспад недалечко, в урвищі, засипаному ясно-жовтим листям, заваленому камінням та стовбурами дерев. Шум водоспаду долинає аж нагору. (На Шипоті скрізь стоїть легкий шерхіт річок.)

Віка збігає до обриву, навіть не дивиться під ноги. А даремно – якраз тут можна ступити на бите скло.

Річка біжить порогами мальовничого урвища. Ми злізаємо крутим схилом до водоспаду. Добрі люди колись висікли тут сходинки. Подумки дякую благодійникам – без їхньої завбачливості спускатися було б набагато важче.

Я зупиняюся на масивному кам’яному виступі, що нависає акурат понад водоспадом. Далі, метрів за сім піді мною, милуються стихією руссіше турістен у яскравих лахах. У Карпатах цього року наплив гостей зі Сходу.

Опасисті цьоці в рейтузах несміливо прилаштовуються на мокрих, оброслих мохом, брилах і завмирають перед об’єктивом у вигадливих позах, акробатичних рівно настільки, скільки дозволяє почуття рівноваги й самозбереження. Урвище дихає холодом. Шумить, аж закладає вуха, водоспад. На тлі прогрітого повітря шкірою чуєш льодяні токи від каменюк і води.

Тітки з дітьми. Дітиська бігають довкола мамів і передають одне одному ляпаса-«лову». Шум води глушить всі звуки.

– Ей, не завтикуй! – кричить знизу Віка. Зір прорізується болючою контрастністю: я бачу білу шкіру у проділі її смоляного каре. Віка заходить у воду по кісточки, але тут же з перекошеним лицем вибігає й починає стрибати.

– Ну й холодна! Спробуй!

Я приєднуюся до неї й пробую рукою. Дійсно – холодна, як ну! Купаються у водоспаді, як правило, над кручею, у «джакузі», за пару метрів від місця, де вода шугає з висоти. Через потік поклали стовбур дерева. За нього тримаються, щоби не знесла течія. Купаються на Шипоті наголяса.

Я скидаю штани і майтки. Складаю їх по-армійськи на камені – під ногами тепле, чорне болото впереміш із листям. Дивлюся на Віку. А та дивиться на мене. Мені соромно за свої наколки. Зараз мені здається, ніби то мене накололи на них, так закріпивши на моєму тілі все, що я тепер хотів би відпустити.

– Я чогось думала, він у тебе інший, – нарешті знаходиться Віка і стягує через голову майку. Нічого нового. У неї під майкою, маю на увазі.


Ступаючи по камінню, заходжу у воду – холодно, аж вивертає кістки. Віка не заходить, вона забігає, і шубовсть – з головою занурюється в найглибшому місці. Тут же зринає і з криком вилітає на берег. Я набираю повітря. І теж – з головою!

– А-а-а! Мама! – тіло скручується у вузол, і я каракатицею, у судомах ся викидаю на сушу. Льодяні пазурі розламують мої м’язи на довгі скалки, потім вколюють їх одна в одну і розжовують крижаними беззубими писками. Моє тіло, як заведене, само скаче на місці, а руки накручують кола. Віка пригинається, щоб не потрапити під удар, і задля безпеки відходить на метр убік. Рушником вона енергійно розтирає собі груди й спину. Худий таз, натягнутий гусячою шкіркою, стирчить кістками – два зведені револьвери. Шорсткий бурий квачик між ногами.

У тому, як її волосся облямовує обличчя, ввижається щось вовче, знову ці глюки. Вона стежить за моїми очима й виразом губ. Їй цікаво, куди я дивлюся. Ну от, перехоплює погляд і починає витирати собі між ногами, не відриваючи від мене очиськ. Від їх блиску в мене сіпаються яйця. Вікині фіолетові від холоду губи дрібно дрижать. Ще секунда – і мені захочеться їх поцілувати, притиснутися животом до її живота. Гаряча кров прибуває в печеристі тіла, і я в негайному порядку ще раз забігаю у воду.


К-к-к-к-к.

Один звук про холодну воду – К-к-к-к.


І ще пару:

– А-а-а! Оо-о-оо! – мене знову пережовують беззубі духи водоспаду, я вискакую на берег. Віка послужливо простягає вже мокрого рушника, я хапаю його, одночасно пробую розтиратися, брикатися ногами і робити рухавку руками. Нарешті напливає хвиля соковитого тепла, всередині робиться аж гаряче. Переводжу подих і підскакую з болю – Віка вліпила мені смачного ляпаса по дупі.

– Ку-у-ур-р-рва! – видавлюю крізь дрож. Вмастила, аж у носі закрутило.

Ще й хихоче. Кидаюся за нею, вона пробує дертися вгору, але марно – ляпас правосуддя таки впечатується в її сідницю. З виском Віка хапається за зад.

Ми ганяємося, боляче ляскаємо одне одного долонями по сраці, спині, плечах, наші тіла пашіють від червоних відбитків, аж раптом Віка хапає мене за прутень, стиснувши його міцно в руці. Я вклякаю, у живіт проскакує тінь млосного передчуття.

Не відпускаючи здобичі, Віка тулиться так близько, що її грудки торкаються холодними пипками моєї шкіри. Мене пробиває мороз. Її губи ворушаться:

– Ну шо, будеш кусатися?

Я хочу відсторонити її від себе, але роблю це так невдало, що Віка, намагаючись утриматися за мій пиндюр, рвучко падає задом на землю. Від різкого болю я скрикую: «Сука!» – і чую у відповідь: «Хуй!» Віка боляче вдарилася об камінь. Вона розтискає долоню. Дивиться на мене, а потім на долоню.

Дякувати Богу, її долоня порожня.



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Поделиться ссылкой на выделенное