Любко Дереш.

Трохи пітьми

(страница 3 из 21)

скачать книгу бесплатно

– Позавчора. Прилізаю, дивлюся – а тут свої люди. Я з тернопільськими в Криму познайомилася. Я ж без палатки приїхала, бо й так знала, шо в когось впишуся.

Вписатися – означає втертися до когось під дах. Можна сказати, вступити у зносини з хазяями намету (колись – у благородному, а в наш час – у будь-якому сенсі).

– І вони тебе вписали?

– Та. Ми з ними на «Рейваху» класно відірвалися минулого літа. Я їх у печери водила. Я ж у Криму народилася, у мене бабка татарка.

– Он як. А шо, потім із батьками переїхала?

– Та, до Мукачева. – Віка задумується. – А у мене в Стрию пацан жив. Ну, і я до нього на квартиру вже вписалася.

– Шо, з дому втекла?

– Та чого втекла. Так, пішла собі. В мене старі крейзануті.

– Ясно. А нормальний хоч який був? Цей пацан?

– Жартуєш? Афіґєнний! Ми з ним стопом всюди їздили, у Болгарії навіть були… Але він був трохи з цими… зі странностями.

– Наприклад?

– Ну, раз взяв мене бинтами до батареї примотав, як мумію. Голу причому. І пішов з хати… На два дні. Прикидуєш?

Я пробую прикинути.

– І шо, ти розв’язалася?

– Не змогла. Він потім прийшов, напустив ванну води… правда, холодної… відмотав мене і прямо такою, як була, взяв у ванну поклав. Казав, як побачив мене, злякався, як би я часом не вмерла. Любить мене. Переживає.

– А нащо він так прив’язував?

– Ну, я ж кажу, зі странностями пацан. Потім, правда, признався, що ходив блядувати, але боявся, що я побачу. Нормально, та? – Віка затягується. – Ну, я йому, ясно, вибачила. Я ж тоже не святенька.

– А ше шось таке, оригінальне?

Віка знов задумується.

– А… Ну, ми, я казала тобі, ми з ним індастріалом захоплювались. Чув, може?

– Чув. Сам полюбляю.

– А ми вмирали за тою музикою. Нам один пацан із Бундеса таких касєт наприсилав! Ми там всі в Стрию в шоці ходили. Це така музика, я тобі не можу описати…

– Сильна?

– Пудово. Сильна! Мені башку так зривало, я такі істерики закатувала!.. Слухай, дядю… як взагалі тебе… я шось забула…

– Герман.

– Герман. – Віка пальцем зафіксувала це слово в повітрі. – Хоч, я тобі про цю тєму розкажу?

– Ну, давай. Вали.

– Але ти ж не повіриш.

– Та ти розказуй, не ламайся.

– Ну, тоді слухай. І не кажи, шо такого не буває.


Я відчуваю, як її голос, коли вслухатися в нього, прокладає шлях до її пам’яті. З голосу можна дізнатися що завгодно. Я дозволяю її голосу ввійти в мою голову, і так по ньому, мов по нитці, сам проникаю в пам’ять Віки. Я вже не дивуюся тому, що зі слів постають образи, бо знаю: так працює психічне телебачення.


– Коротше, ми з Вітасом були класними друзяками. Реально класними. Він мене всюди із собою брав. Розказував різні історії. Всяке мені показував, що я ніколи би не додумалася зробити… Ну, ладно, я ж казала, ми з ним і до бабки в Крим їздили, і в Кишиньові тусувалися, у Болгарію навіть заїхали раз були.

Та ми і в Стрию нормально гуляли. Правда, у Стрию Вітас мав багато дружків і поверх мене. Ну, і подружок мав. А я, крім нього, там нікого не мала. Поки я не знала його ше так близько, він ширявся дай Боже. А я прийшла і…


Як розповіла Віка, Вітас був трішки не в собі. Він відчував незрозумілу неприязнь до дрібних та немічних істот. Усіляко демонстрував це, часто саме за присутності Віки. Вона мусила асистувати Вітасу в тому, що він охрестив «природним потягом до пізнання». Домашні препарації, у деталі яких Віка вдаватися не бажала, мабуть, залишили в ній осад на все життя.

Вітас мріяв навчитися робити чучела. А що ніякого уявлення про основи цього ремесла він не мав, то мусив починати із малого. Горобчик там, жабеня. Ну і так далі, по висхідній. Деяких експонатів спершу треба було наздогнати – не кожен хотів стати Вітасовим чучелом.

На перший погляд Вітас нагадував молодого кримінального елемента. Стрижений під нульку, із лицем землянистого кольору та повним ротом пахучих погнилих зубів. Віка казала, що в нього зуби від браку кальцію хиталися. Коли Вітас тиснув на них зсередини язиком, вони вигиналися назовні, немов гребінець.

Колись Вітас нівроку ширявся, але Віка допомогла зав’язати. Шкода, однак важкі хмари «похмурого» так і не розвіялися над його головою. Складалося враження, коли Вітас заходить у кімнату, відразу слабне світло. Темна персона, нікуди дітися.[1]1
  V.: Цей Вітас мені трохи нагадує нашого Германа.
  ?.: Треба промацати зв’язок між ними. Мені здається, Вітас є віддзеркаленням Германа.
  V.: Або навпаки…


[Закрыть]
У компанії Вітас міг безкінечно довго й нудно присікуватися до людини, поки не діставав по морді. Ловлячи в долоню кров з рота, посміхався страшними зубами і обіцяв кривднику показати, де єті зимують. З такими смішками Вітас хапав Віку за руку й тягнув її кудись на кілька тижнів від світського життя подалі. Вітас був… надміру нав’язливим, чи як?


– Мого Вітаса ніхто, крім мене, не любив, – продовжує Віка, – бо він був реально напряжний. От дійсно, важкий характер у людини… А ше мій Вітас цікавився чарами. Читав собі книжки про чорну магію, називав себе сатаністом і влаштовував навіть якісь там меси. Поки ширявся, мав власну банду малолєток. Був для них верховним.

Але то були одні пацани, а Вітас хотів ще й дівчат. Тому з сексуальною магією він звернувся вже до мене. А малолєтки, між іншим, його уважали. Разом там котів на цвинтарі палили, гроби розкопували, ну таке. Не сатаністи, корочє, а просто живодьори. У них там все не по якихось правилах було, а так – по безпрєдєлу. Хочуть – целочку спіймають, ізнасилують. Хочуть – хлопчика спіймають, заставлять каку їсти. Ублюдки. Але Вітас пішов від тих малолєток, і от чого, слухай.

Раз нажерся циклодолу і пішов до своєї малишні на кладовище, де вони тусувалися. І шось він такого їм там почав говорити, шо та малишня просто збісилася. Взяли й так його побили, що ледь не угробили. Тільки листям сухим притрусили й залишили подихати. Півтори доби пролежав під дощем, у сирій могилі. Уявляєш? Усі нирки собі позастуджував.

З того часу Вітас зі своїми малолєтками більше не зустрічався. У них потім новий пахан з’явився, серед своїх обрали. Але буквально через тиждень, коли вони Вітаса віддубасили, їх всіх мєнти пов’язали. Половину в трудколонію у Прилуки забрали, а старших – серйозніше. По повній дали, за ізнасилування малолітньої.

А як Вітаса попиздили, так з того часу ми й подружилися. Це ж я його і виходила, і вигодувала, коротше, зробила з нього нормальну людину. До речі, Вітас казав, що то іменно він своїми чарами нагнав мєнтів на тих виродків. Але мені чомусь видається, він на них настукав по-простому, по-людськи. Я все хотіла ті книжки попалити, та він не дозволив. Казав, що тепер у вигнанні мусить пізнавати чорну науку. А я мала бути його слухняною рабинею.

А мені шо – я погодилась. Лиш би любив.


Окультними речами Вітас цікавився ще відколи підвисав на «чорному». Любив він це діло – повтикати, почесатися, Кроулі почитати на приколі… Добрий такий, тихий.

Один із друзяк-чорнушників, із тих, що мали родичів десь у Бундесі, підкинув йому пару касеток із записами ранніх Psychic TV.

Вітас, так би мовити, приторчав. Так він уперше дізнався про дуже близьких йому людей – Ґєну К-Кашку, Нечепуру та Івана Баланса. Вітасові розповіли про їхні сексуальні практики. Зокрема, про те, що в пошуках натхнення троє лондонців проводять ритуал, під час якого вступають у зносини із тваринками. Записані звуки при цьому семплюються й безпосередньо використовуються під час запису альбому. Вітас впав у захоплення. Такий світогляд виявився близьким йому по духу, він же зараховував себе до людей, що глибинно співпереживають музику в стилі industrial.


– Ну от. І тоді нам його друган із Бундеса ще надіслав цілу коробку касет з різними індастріалами. Тут-то ми вже пішли в рознос. Вінт, кетамін, ну, трава… Я ше тако-сяко, а Вітасові башку знесло капітально. Він, знаєш, завжди мав схильність до всього хворобливого…

– Патологічного, – підкидаю.

– Во-во.


Ті, кого слухали Вітас і Віка, були справжніми звеличниками пітьми. Вона назвала мені їхні імена: Джон Беленс, Пітер Крістоферсон на прізвисько «Нечепура» і, ясний пень, містер Дженезис (Ґєник) Пі-Орридж. Я переклав собі цю гру слів як «пан Буття К-Кашка».

– Страшний чоловік.

– Не те слово. Я чула, він собі зробив пластичну операцію на статевий хуй і має там тепер жіночий орган.


Про щось подібне, очевидно, марив і Вітас. Він вишукував усілякі факти з біографій кумирів і силувався наслідувати їх у демонічності. Троє британців вивчали і шанували Алістера Кроулі – батяра й збиточника, педрилу й наркомана. Всі троє з дитинства мали дивний потяг до потойбічного й демонічного. Вітас розказував Віці, що містер Беленс із дитинства був наділений баченням світу потойбічного. І надивився стільки моторошного лайна, що ледь не загримів у Бедлам. Часто перед сном до нього приходили чорти і забирали на всю ніч у темні сфери, де показували всяку нечестиву срань. Як результат, з’явилися такі розчудові речі, як «Фетиш гівна», або «Хвала стічним водам», або «Анальні сходи».


– Натуральна клініка, – робить висновок Віка і додає: – Тепер ти розумієш, чому я казала, шо гінекологія – це фашизм. Знаєш, якби ти не був таким хворим, я би тобі цієї історії й не розказувала. Там далі таке буде, шо я й не знаю, чи ти повіриш. Але я тобі повірила, май на увазі.

– Повірю, – запевняю її. Господи, скажи чесно, чому мені так везе на всяких ублюдків? Причина в мені, я вгадав?

Себе Віка вважала світлою стороною Вітаса. Мало того, що допомогла підв’язати, так ще й витягла на поверхню його соціальну свідомість. Вона невимовно страждала від того, яким іноді Вітас бував жорстоким, але розуміла, що більше нікому не під силу спинити цей політ дельтапланериста над долиною смерті. Віка відчувала себе святою праведницею від усвідомлення своєї місії. І для неї не мали суттєвого значення ані Вітасові походеньки до якоїсь Марінки, ані його не зовсім вдалі жарти стосовно того, що якось він задушить її вночі подушкою і зґвалтує в жопу (що за чим, незрозуміло), ані п’яні спалахи агресії, коли Вітас гасив об неї недопалки.

(Коли Вітас попробував забичкувати цигарку їй під пахвою, Віка не стерпіла і втекла в Мукачеве, до батьків. Але вже наступного дня їй здалося, що вона надто круто з ним обійшлася. Сіла на електричку й поїхала назад. Вітас за такого коника дуже образився на неї, не розмовляв цілий день, поки Віка в сльозах, на колінах не вимолила в нього пробачення.)

Навіть коли Вітас прибинтував її до батареї під вікном, коли вона ледь не здуріла від сверблячки, Віка все вибачила йому. Адже він зізнався, що ходив до Марінки і боявся, що вона побачить його в її компанії. А раз боявся, значить, йому розходилося, що про нього думала Віка, так? Значить, вона йому небайдужа. Це втішало.

До того ж у Віки й самої траплялися романи на стороні, правда, не більше, ніж на вечір. Вітас, коли йому доповідали його кєнти про такі її походеньки, психував і дратувався, навіть плакав, що було справжнім жахіттям. Віка наче й відчувала, що має таке саме право на адюльтер, як і її бойфренд, але не могла чітко сформулювати думку. Вітас іноді, як їй невиразно здавалося, подавляв її.

– Ну і, коротше, так ми з ним жили. Вітас деколи ходив на роботу, він підробляв нічним продавцем у кіоску.[2]2
  V.: Герман теж, по-моєму, підробляв нічним продавцем у кіоску?
  ?.: Це збіг. Що б він міг значити? Дзеркалиться все…


[Закрыть]
Але щось у його голові пішло не в ту сторону.

– Шо саме?

– Я не знаю. Це взагалі стрьомна історія, якщо чесно. Мені шось перехотілося розказувати її.

– Та вже давай, раз почала.

Віка тяжко зітхає.

– Ладно. Приходжу я раз до нього на квартиру, дивлюся, а двері не закриті. Входжу на кухню, а на кухні Вітас сидить, котика до грудей притискає. Котик виривається, нявчить, а Вітас його своїми клешнями тільки сильніше до себе прижимає. Я вже йому стільки раз казала: щоб я більше не бачила, як ти тварин мучиш. Бо ж цей псих знаєш шо робив? Він котів розрізав, псів розрізав. Казав, шо вивчає їх. Ага, я знаю, шо він там вивчає. У нього хуй без того не вставав. Ну, це після «чорного» таке, просто зрозумій його. Так-от – я йому категорично заборонила тварин мучити. І трупи тварин до хати приносити заборонила. Він із трупів окремі частини використовував. А я вже тих чучел мала по горло. Знайде на дорозі курку збиту – підбере. Знайде ворону дохлу – теж підбере. Всьо додому тащив. А потім з них різні ужаси ліпив. Він же не прості чучела складав. Які він страшидла вмів робити, ти би зацінив! Прикинь – череп собачий, з пащі крила воронячі вилазять, а в очницях риб’ячі голови стирчать. Ну, там копита козлячі – це його улюблена тема була. Він же все одно сатаністом себе щитав. І це все добро в нього дома могло місяцями валятися. У хаті штин стоїть такий, шо можна матку виригати. Заходиш у ванну, хочеш хоч руки помити – а там шкура якась двохмісячної давності в розсолі кваситься. Ну, я коли до нього переїхала, то він це діло закинув, всі трупи повикидав, тільки чучела свої чортячі оставив. Ну, для приколу. То я вже змирилася…

– Так шо там з котиком?

– А. Ну, котик виривається. Я заходжу на кухню, кажу: «Ану не муч тварину!» Він злякався, і кішка втекла через двері. А котяра така зарепана, шо страшно торкнутися. Вся в парші якійсь, лущиться, блохаста – фу! Я до Вітаса: «Ти шо, блядь, зовсім голови на плечах не маєш? Соображаєш, шо робиш?» А він тільки стоїть і либиться. І тут я дивлюся – а в нього всі груди в крові. Мені аж ноги стерпли, як я то побачила. Коротше, він собі всю грудь порізав, аж до живота… А від котика ше кров розмазалася, шерсть поналипала. Мене там чуть не стошнило. «Ти! – кричу йому. – Ти шо робиш, демоне?» А він стоїть, усміхається. Ну, і розказав, урешті, шо він собі задумав. Сказав, готується стати першим космонавтом.

– Ким-ким?!

– Першим космонавтом, так і сказав. За декілька днів ті його рани, шо він до них кота притискав, загноїлися і почали сочитися. Він це все діло акуратненько бритвочкою зішкріб – і на блюдечко. І всі виділення, разом із кров’ю, із кіркою засохлою схавав. Ну, ти представляєш, яка людина хвора?

– А нашо він це робив?

– Він хотів навчити свій організм харчуватися самим собою. Мріяв виростити на собі колонію лишаю, виділення яких можна було б хавати. Вітас більше не хотів робити чучела. Він захотів стати першим космонавтом на самопідтримці. Якого не треба було б забезпечувати хавкою. Типу, шо майбутні космонавти всі такими і будуть – з лишаями на тілі, які вони пожиратимуть. Я, коли це почула, поняла, шо треба зматуватися. Ясно: в пацана запобіжники перегоріли. А тут він заявляє, шо в космос хоче летіти не сам, а зі своєю бойовою подругою. Яка теж, між іншим, повинна бути самодостатньою. Коротше, хотів і мені на животі рани зробити. Щоб не голодувала на орбіті.

– А ти?

– А я не погодилася. Сказала, хай шукає собі нову подругу. І пішла. Але ж я така, ти знаєш… Де би я людину хвору кинула? То й вернулася. За два тижні…


А Вітас стрімко рухався до своєї мети. Крім власних струпів, він практично нічого не їв. Живіт перетворився на суцільну гнійну рану, і Вітас методично відкраював на шкірі щораз нові й нові наділи для гнійних культур. Від нього відгонило гнилизною. Здавалося, Вітас зовсім не розумів, що він робить, однак робив усе методично, послідовно і, головне, дуже цілеспрямовано. Щоб зняти напруження перед польотом, Вітас на всю гучність слухав Throbbing Gristle.


– Я прийшла до нього раз усього на пару хвилин, тільки подивитися, як він там живе, – Віка сковтнула слину і замовкла.

– Але він заманив тебе в пастку. Захлопнув двері…

– Замовчи. Не кажи нічого.

Я промовчав. Я просто вже побачив усе, що відбулося, в самій Віці. Я би ніколи не повірив, що таке насправді буває в житті. Апофеоз нещасливої любові. Є люди, які тільки саморуйнації і прагнуть. Потім це називають нещасливою любов’ю. Я теж такий, хулі тут додаси.

– Після того хотіла скочити з дев’ятого поверху. Ти собі не уявляєш, як таке можна пережити. Тиждень прив’язана до батареї. Із лишаєм на животі. Знаєш, чого я така худа? Бо я пообіцяла собі не їсти свій гній. Тиждень я не їла нічого… а потім не витримала.

Віка починає плакати.

Мене верне від її історії, і я радий, що не почув усього, що мав шанс почути. Чесно зізнаюся, не сподівався, що доведеться стикнутися з чимось подібним. Особливо тепер. Тому я обіймаю Віку, а Віка обіймає мене і якийсь час не плаче, але дрібно-дрібно труситься.

Коли я розмикаю обійми, від багаття залишається тільки червоне, мерехке око приску. Довкола нас густа темінь. Уже замовкли внизу крики та брязкання гітар. Але горять вогні, і деякі пізні птахи сидять нерухомо, задивляючись на полум’я, курять цигарки і зрідка перекидуються простими словами. Темрява між ватрами заповнена ацтецьким співом цикад.

Я чую фінальну і, як на мене, куди більш моторошну частину історії. Віка, перебуваючи в трансі, сіла на потяг «Мукачеве – Львів». У туалеті останнього вагона перерізала собі вени уламком бритвочки. Але її врятували. Хтось увійшов у туалет і побачив, наробив галасу, і Віку на наступній станції передали «швидкій».

Все. З мене досить.


– Я лягаю спати, – каже Віка.

Мовчу. Вона встає, потягується і зникає кудись у темряву. Очі всмоктують картину тліючих вуглин. Очі – два пустих нулі.

Віка повертається зі спальником на плечах. Під рукою – згорнутий каримат.

– Я з тобою буду спати, як ти на це дивишся?

– Збентежено, – бовкнув я. – Але нічого, ночуй.

Дівчина витирає рукою ноги від налиплого сіна і лізе в намет. Вповзає там у глиб мішка. Чутно, як вмощується.

За якийсь час я роблю так само. Думав, відчуватиму якийсь конфуз, чуже дихання, незнайоме тіло, не ті запахи. Але нічого – всередині все спокійно й лагідно. Віка пахне тільки димом. Як і я. Намацую в рупцаку светра: треба спати у светрі, інакше прохолонуть груди. Мене м’яко всотує сон. Не слід зволікати, поскоріше треба піддатися цьому владному повелителю.

Угніжджуюся на своїй половині (зліва) і солодко зітхаю. Чую, Віка повертається і кладе руку мені на тім’я. Її рука гладить лисину, раз по щетині, раз проти.

– Хочеш, я тобі добре зроблю?

– Наприклад, як?

– Ну… ротом.

– Нє. Вибач, я не витерплю цього. Моя сніжинка не простить мені.

– А так, просто – не хочеш? – дальше гладить вона, все делікатніше, самими лиш пазурками.

– Як «просто»?

– Як собачки.

– У собачки хуй не встане. Спи давай.

– Добраніч, – рука забирається.

– На добраніч.

– Вибач.

– За шо?

– Та нє. Нічого. Я така дура! Добраніч.

– Не кажи так. На добраніч.


?.: Вона себе вичерпала, ця дівчина. Теж наркоманка. Колишня або періодична. Теж з опіатами пов’язано. Їй здається, що вже нічого не зміниш, і вона хоче погубити себе, щоби не розуміти, що сталося. Вже було в житті у якийсь момент ніби нормально все, якийсь порядок проглядався. А потім – вона сама не зрозуміла, як це сталося, – все понеслося. Вона не може вибачити собі цього. Просто якась її глибинна частинка не може повірити, що все зайшло так далеко. Що була ця бридка історія. Віка зразу зреагувала на Германа. Дає зрозуміти, що вона хоче його. А він, Герман, ще й садист у душі. Тому не хоче її трахати… зі зла.

V.: Що вона означає для тебе?

?.: Вона якась така мимольотна…

V.: А взагалі, вона потрібна тут?

?.: Ні. (пауза) Віко, бай-бай. Ти зникаєш із цієї гри (кидає камінь Віки геть, але камінь відлітає зовсім недалеко).

V.: Схоже, у каменя свої плани щодо цього персонажа.


(пауза)


?.: Ранок. Розплющую очі. Поруч сопе Віка. Обличчям до стінки. Повіки маю набряклі, як після плачу. Це від диму. Вибираюся зі спальника, розстібаю клапан намету й лізу в колючий ранок. Очі сльозяться, ніс закладений. Зранку моя носоглотка, подразнена ввечері димом, – завжди так поводиться. Віка щось промукала і перевернулася на інший бік. Закриваю клапан, щоб її не турбувати.

Світає. Дивлюся вдалечінь, із висоти пагорба на долину. Але бачу тільки імлу. Сіро. Ранкові сутінки. Гори сплять, дерева у дрімоті – спокійні й всуціль у собі. Зате галасують птахи. Прислухаюся до їх щебету, і мій слух магічно розлітається: я чую все в радіусі багатьох кілометрів. На світанку ліси – велетенські павільйони пташиного співу. Цвірінчать горобці. Пощикує чикалка. Торохтить дятел. Каркає ворона. У ранковий час птахи дуже активні. Ще раз вони оживуть так само вже у надвечір’ї – перед сутінками.

Від спання в синтетичному мішку я спітнілий і липкий. Ранковий бриз влітає під гольф і створює оману, буцім надворі зимно. Це облуда, якщо її негайно не розвіяти, можна цілий день кутатись у светр і навіть не запідозрити, що температура повітря в тіні плюс двадцять п’ять.

Я повільно скидаю з себе светр, повстяну сорочку, але відчуваю, що мені муляють шлейки комбінезона, хоча не пригадую, щоби лягав спати в комбінезоні. На пару секунд мене охоплює клаустрофобія, коли я пробую зняти ще один светр через голову, голова вже пролазить крізь горловину, але панічно застрягають руки, і я одна за одною скидаю з себе купу шмат, одна за одною, одна за одною, поки врешті вольовим зусиллям не припиняю цього… і, мов уві сні, бачу себе вже роздягнутим догола. Точніше, до поясу. Я роззираюся, шукаючи, куди поділися мої лахи. Яскраве вранішнє світло здається надто густим.

Скидаю вогкі шкарпетки і походжаю по мокрій траві. Поки роса приводить мене до тями, намацую м’яту пачку папірос й на автоматі закурюю. Мимоволі пригадується, ніби щойно я пережив доволі сильний стан дискомфорту, навіть паніку, але думки якісь настільки незвичні, що я просто дозволяю увазі прослизати між речами, як прирученій змії.

Небо у сріблястій імлі – виглядає на погоду.

Сідаю біля вчорашнього багаття. Попіл ще випромінює тепло. Кладу пару сухих і не надто тонких патиків.


За якийсь час дрова починають диміти.



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Поделиться ссылкой на выделенное