banner banner banner
Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею
Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

скачать книгу бесплатно

Ваш вихiд, або Блазнiв ховають за огорожею
Генри Лайон Олди

Безодня Голодних очей #8

Генрi Лайон Олдi

Ваш вихiд, або Блазнiв ховають за огорожею

Глядач – це я.
Я сплю в обiймах залу.
Мiй сон жене
Те, як життя загиблому сказало:
"Пробач мене".

    Нiру Бобовай

Бери мое добро, i горе-злощастя на додачу…

    С. Маршак

1

Ненавиджу «приватний сектор». Нашу мiсцеву «одноповерхову Америку». Авжеж, недiльним днем, звичайно, чудово вибратися сюди з друзями: шашличок, «Ізабелла», «Берi шинель, пошлi домой». Розслаблено привалитися до стовбура староi грушi, вiдчуваючи спиною його тепло навiть крiзь сорочку…

Злитися з природою, без зайвоi фамiльярностi з ii боку.

Але вночi або пiзно увечерi, як зараз – красно дякую! Особливо коли ти не грушi пiд шашлик оббиваеш, а матюкаючись крiзь зуби i спотикаючись через два кроки на третiй шкандибаеш по тутешнiх канавах. І добре б п'яний! – тверезий я сьогоднi. Сотка «Борисфену», розпитого на швидку чарку в Будинку Офiцерiв, не рахуеться. По-перше, по стогону, який тут пiснею зветься, тiльки на танку линвою iздити. По-друге, лiхтарi вiдсутнi як класово чужий елемент, а винятки з правила розбитi пустунчиками-аборигенами. По-трете ж, оскiльки я нечастий гiсть на околицях, е чималий шанс блукати цiею самою Гиiвкою, як Мойсей пустелею, сорок рокiв, доки виберуся до землi обiтованоi. Вирiшив, називаеться, «дорогу зрiзати», дурень…

Неподалiк, здаеться, з боку «Червоного Жовтня», щось бабахае: раз, другий. Шпана петардами граеться. Або саморобними вибуховими пакетами. Якщо в наше освiчено-ринкове столiття комусь ще не лiньки набивати iх сумiшшю магнiевих ошуркiв i перманганату калiя, вiдомiшого в народi пiд назвою «марганцiвки». Ех, пам'ятаю, в золотi шкiльнi роки… Ч-чорт! Так i ноги переламати можна. А вони, рiднi, мене-вовка годують. Повернути назад? Переживе Наташчина бабуся без моеi двадцятки до недiлi, нiчого iй не зробиться! Вона всiх нас переживе, ця бабуленцiя. Так, Мальбрук повернувся з походу: здаеться, до метро звiдси праворуч.

На поворотi, на щастя, була визначна пам'ятка мiсцевоi архiтектури: кривий вiд гордощiв лiхтар iз лампою, вщент засидженою мухами. Чи хто вже там ii засиджував, цю лампу. От прямо пiд стовпом iз кущiв бузку на мене й випала людина.

– Д-до… поможи! «Швидку»… поранений я…

Пальцi, вкритi iржавою коростою крови, лещатами чiпляються за лацкани куртки. Трiщить тканина. Прямо перед очима – блиск металу. Наручники! Мабуть, злочинець, з-пiд конвою втiк… в'язниця ж поряд, на Полтавському!..

– Напали, гади… грошi! грошi забрали!.. Менти… або бандюги у формi… м-ментовськiй…

Лiве вухо у нього надiрване, стримить хрящем. Очi каламутнi, обличчя, як i руки, вщент залите кров'ю. У мертвотному свiтлi лiхтаря воно видаеться неживим, наче в мене вчепився небiжчик. Або клоун у гримi. Цирковий грим зблизька – сильне видовище. Не для слабкодухих.

– Врятуй, б-брате…

Вирватися й дати драла?

– Я… вибачите, я…

У цю мить сили залишають людину. Мабуть, всi пiшли на останнiй ривок. Хватка розтискаеться, я ледве встигаю пiдхопити пораненого пiд пахви. Важкий, зараза, дарма що зрiст, як у горобчика.

– Тримайся, мужик! Я зараз… зараз…

Мало не звалюючи його на землю, притуляю спиною до огорожi. Начебто сидить, не падае. І дихае… поки. Кленучи свою м'якотiлiсть, стукаю в найближчу хвiртку:

– Хазяi|хазяi|! Людинi погано! «Швидку» викличте! Ей, хазяi!..

А може, у них телефону немае? Повинен бути. Хоча б мобiльник. Будинок багатий: двоповерховий, з балкончиком… Господарi вдома: он, вiкно блакитним свiтиться. «Поле чудес» дивляться. «Користуючись нагодою, хочу передати привiт сестрi Марусi з Пупирцiв, а також ii чоловiковi, почесному стрiлочнику Івану Кузьмiчу…»

– Агов, е хто-небудь?!

– Вася, жени ракло! П'янички, тварюки, життя вiд них немае…

На ганку спалахуе свiтло, на порозi з’являеться шафа з головою – мабуть, Вася. Класичний. У руцi – сучкувате знаряддя насильства.

– Чого кричиш? Вали звiдси, алкаш!

– Та не алкаш я! Лiкарiв треба… тут мужику погано…

Про те, що «мужик» поранений i в наручниках, розсудливо замовчую.

– Чуеш, Ірко? Викликати? – шафа розвертае фасад углиб будинку.

– А потiм штраф платити? Жени втришиi!

Амбал в дверях якось невизначено, по-бабськи, знизуе плечима. Свiтло на ганку гасне. Ось такi у нас люди. Добрi самаритяни. Ера милосердя во плотi.

Мене бере зло. Кидаюся до огорожi навпроти – i чую тупiт нiг.

– Не рухатися! Стрiлятиму! Руки на огорожу!

Заслiплений лiхтариками, краем ока встигаю помiтити трьох у формi.

Все. Приплив. Сушiть весла.

Серце вiдчайдушно тренькае, провалюючися кудись до шлунку. У животi – крижаний спазм, i дуже хочеться в сортир. Поволi, немов у страшному снi, кладу руки на огорожу.

– Ноги ширше! Так i стiй.

Так i стою. Якщо це бандити, iм зайвий свiдок – кiстка в горлi. А якщо i справдi мiлiцiя – на мене справу i «повiсять». Застали на мiсцi злочину, руки в кровi, коньяком пахне… М-мать! У мене ще i ножик на поясi! Швейцарський «Victorinox», подарунок любоi тещi… Маленький? – ну i що?! Людину при бажаннi олiвцем зарiзати можна.

– Не вiн це, Сеня!

– Точно… Б-блiн!

– Повернiться.

Повертаюся|обертаюся|. Всi дивляться на мене. Трое|три| ментiв, два лiхтарики i два стволи. Менти дивляться пильно, лiхтарi – яскраво, стволи – нервово. Нарештi стволи з лiхтарями неохоче опускаються.

– Старший лейтенант Стратичук, – козиряе безлiхтарний i беззбройний мент, звично розкриваючи посвiдчення у мене перед носом. Розгледiти нiчого не встигаю: «корочка» вiдразу повертаеться до нагрудноi кишенi. – Ви тут не бачили людину в наручниках? Можливо, поранену.

Брехати безглуздо: все одно вони його самi ось-ось помiтять. Та й не збираюся я брехати! Менти, схоже, справжнi, нiякi не бандити. Хоча… одне iншого не виключае.

– Оно, бiля огорожi, – показую рукою, щоб вже напевно.

Двое зриваються з мiсця. Миттю опиняються поруч iз пораненим.

– Вiн! Живий…

– Двi дiрки, Семен! Ну ти стрiлець! Ворошиловський!..

– «Швидку» треба… загинаеться, п-падла…

– Чорт, рацiя в машинi залишилася – чортихаеться старший лейтенант Стратичук. – Стiйте тут i не намагайтеся тiкати. Нам треба буде взяти у вас свiдчення.

Тон у старлея майже доброзичливий. Мiй живiт потихеньку вiдпускае. Натомiсть все тiло починае тiпатися дрiбним тремом. Намагаюся розслабитися, але починаю ганебно стукати зубами. Не вийде з мене Брюса Уiллiса. Нi хрiна з мене не вийде.

Тим часом старлей починае стукати в знайому хвiртку.

– Вася, знову ракли! Знову! – верещить з будинку стервозна Ірка. – Я заре мусарню викличу!

Мимохiдь спiвчуваю Васi. І довго, ретельно спiвчуваю собi. Гумор прорiзався… Шибеника.

– Мусарня вже тут! Лiкарiв викликай, громадянко! – гаркае старлей.

Із вiкна несподiвано гримить: «А зараз, користуючись нагодою, хочу передати привiт…» Напевно, Ірка з переляку дистанцiйку впустила. Кому хочуть передати привiт, залишаеться загадкою: телевiзор булькае i замовкае.

– Та викликали iх, лiкарiв ваших, – басом вiдгукуеться Шафа-Вася. – Ломився тут один козел…

Виходить, даремно я про нього погано подумав. Добро, воно завжди проявиться.

– Це я козел, – служивi дивляться на мене, як на психа. – Я ломився. Цей… утiкач… Вiн iз кущiв на мене вивалився. Весь у кровi. «Допоможiть» – стогне. Я й почав стукати…

Старлей кивае iз задоволенням:

– Добре. Ви все правильно зробили.

З-за повороту долинае шум машин. Провулок осявае нервове мерехтiння блималок, i до нас пiдкочуються одразу два «бобики». Один антикварний, з верхом iз брезенту. Із другого, новiшого, вибираеться огрядний дядько в цивiльному. Старлей Стратичук квапиться назустрiч, пiдкидаючи руку до пом'ятого околиша кашкета.

– Узяли, товариш пiдполковник! Узяли! Тут свiдок е, вiн «Швидку» викликав…

– Ясно.

Погляд у пiдполковника генеральський. Наскрiзь. У поглядi – табори без права на листування. Рокiв сто, не менше.

– Поiдете з нами, громадянине. Хворостов, перевiрте факт виклику. Хай пiдтвердять.

А у мене в головi, долетiвши з неабияким запiзненням, б'еться одне-едине слово: «Свiдок! Свiдок!» Ф-фух, гора з плечей… Напевно, з боку я виглядаю повним iдiотом: стою, не знаючи, куди подiти закривавленi руки, безглуздо посмiхаюся всiм одразу й водночас – нiкому. Самому собi.

Ляскають дверцята, стае галасно. Старлей нарештi розслабляеться, дiстае пачку цигарок. Пiдходжу.

– перепрошую, у вас цигарку можна?

– Треба, – посмiхаеться мент, простягаючи менi пачку «LM», i вiдразу стае дуже милим хлопцем. Схоже, сьогоднi вночi вiн нап'еться до повноi чарiвностi.– Палiть.

Взагалi-то я курю рiдко i тому цигарок зазвичай не ношу, але зараз органiзм владно вимагае заспокiйливоi дози нiкотину. Коли прикурюю вiд дешевоi «одноразки» старлея, руки у мене вже майже не тремтять. Затягуюся – так, щоб легенi й мiзки продерло наскрiзь. З провулка пiдтягуються ще двое. Обидва в цивiльному одязi. За ними плентаеться розфарбована дiвчина, тягнучи по землi драний жакет. Дiвчинi холодно. При свiтлi лiхтаря видно: на вилицi в неi набухае неабиякий синець. Губи танцюють, дiвчина щось плутано говорить, косметика «попливла», i вона розмазуе ii по обличчю.

Машинально прислухаюся.

– …зовсiм псих! Зовсiм! Ненормальний. З нiг збив – i в яр… А ви де були? Де ви були, дебiли?! Вiн же мене… Вiн мене ледве не вбив! Нiж до горла: читай, кричить, вiршi!

– Якi вiршi?

Це пiдполковник.

– Не знаю! – дiвчина на межi iстерики. – Ну, вiршi! Як там… зараз… «Ви страшнi, коли поводите очима… чому, я не знаю… я почуваю…»

– «…Ви – страшнi, коли отак поводите очима… Чого менi так страшно – я не знаю; таж я нiчим не винна перед вами – i все ж я почуваю, що боюсь!»

Чесне слово, саме вирвалося.

Дiвчина замовкае, жалюгiдно плямкаючи губами. Пiдполковник стрiмко обертаеться до мене:

– Що ви сказали?

– Це Шекспiр. «Отелло». Дiалог Дездемони й Отелло, дiя п'ята, сцена друга, – лепечу я.

– Звiдки ви це знаете? – пiдполковницька брова повзе вгору. По схилу Фудзi, до самих висот.

– Як – звiдки? Із п'еси. Я Шекспiра читав… у театрi бачив…

Таке враження, нiби я виправдовуюся.

– Ясно.

По обличчю пiдполковника видно, що нiчого йому не ясно, крiм того, що я – чоловiк пiдозрiлий. Язик мiй – ворог мiй! Мовчав би нишком… На щастя, з’являеться «Швидка». Пораненого в наручниках вантажать на ношi. Коли двое санiтарiв проносять його повз мене, вiн раптом пiдводиться й чiтко, дикторським голосом вимовляе: «Ваш вихiд». Пiсля чого знову падае на ношi.

– Що вiн сказав?

– «Ваш вихiд».

Нiсенiтниця. Маячня. Марить, напевно.

– Ви знайомi?

– Нi. Вперше його бачу.

Пiдполковник вагомо покашлюе. Ловить за плече лiкаря, який проходить повз нього:

– Куди повезете?

– У невiдкладну допомогу, куди ж iще?