Генри Лайон Олди.

Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

(страница 2 из 7)

скачать книгу бесплатно

   – Гадаю, ви маєте рацію. Хай залишається три постріли. Я, швидше за все, помилився.
   Качка киває. Ми чудово один одного зрозуміли. Читаю далі.
   Пару дрібних неточностей виправив. Біля кожної правки вивів на полях: «Виправленому вірити» – і підпис. Ще один підпис – в кінці, після «З моїх слів записано правильно».
   – Велике спасибі, Валерію Яковичу. Ви нам дуже допомогли. Ну, бувайте здорові. Якщо знадобиться, ми вас ще викличемо, але, думаю, потреби такої не виникне. До суду Скоморох, судячи з діагнозу, не доживе… Всього найкращого.

   Попри те, Матвій Андрійович подзвонив мені наступного тижня.


   Знайомий кабінет. Зате сам підполковник Качка, друг-товариш по чарці, сьогодні незнайомий. Немовби заново до мене придивляється. Сидить, цигарку в пальцях крутить. Але прикурювати не поспішає. Мовчить. Я теж мовчу. Врешті-решт, це він мене викликав. Йому і говорити першому.
   – Скажіть, громадянине… е-е-е… пане Смоляков. Чи були ви знайомі з громадянином Кожум'якою Миколою Ігоревичем?
   Щось ми сьогодні занадто офіційні. Інтригуєш, начальнику?
   Кривлюся.
   – Та начебто ні. Прізвище не пам'ятаю. Може, в обличчя…
   – Ось фотографія. Упізнаєте?
   Чоловік. Приблизно одного зі мною віку. Пласке, рябе обличчя, ніс картоплею, каштанове волосся недбало розчесане на косий проділ.
   – Ні, не знаю. Хоча… – ще раз вдивляюся у фотографію.
   – Спробуйте пригадати.
   Чесно намагаюся. У голові прокручується калейдоскоп облич. Приміряю їх, немов маски, до фотографії. Маски… грим… обличчя – клоунський типаж, кров на щоці, надірване вухо…
   – Скоморох?!
   – А хто ж, як не він. Так ви були знайомі?
   – Ні. Тоді, на Гиївці, побачив уперше.
   – З одного боку, у мене немає підстав вам не вірити, – голос Матвія Андрійовича звучить скрадливо. Не голос, а котяча лапа: оксамит приховує гострі пазурі. – Але з іншого боку: як ви у такому разі поясните, що покійний Кожум'яка Микола Ігоревич, він же Скоморох, згадує вас у своєму заповіті?
   Стеля валиться на голову.
   – …Мене?!
   Мабуть, все, що я думаю з цього приводу, написано аршинними буквами на моїй фізіономії. Тому підполковник питань більше не задає. Щоб порятувати мене від інфаркту. Вправно, немов картковий шулер, пускає по столу два аркуша ксерокопій.
   – Ознайомтеся.
   У моїх руках – копія завіреного нотаріусом заповіту Кожум'яки Миколи Ігоревича, що знаходився на момент підписання «при повному розумі і тверезій пам'яті». У останньому я, правду кажучи, сумнівався. Наступні рядки підтверджують сумніви:
   «Різьблений же виріб з кістки домашньої тварини, зроблений згідно китайської традиції „Куля-в-кулі“, заповідаю Смолякову Валерію Яковичу, що проживає за адресою…»
   Адреса правильна.
Моя адреса.
   – А ось і він… Різьблений виріб, – Матвій Андрійович витягує з ящика столу якусь дрібничку. – Візьміть, не бійтеся.
   Дійсно: «Куля-в-кулі». Найкрупніша, зовнішня – трохи більше кульки для пінг-понгу. Скільки ж їх тут, куль цих? Чотири? П'ять? Майстерне різьблення, фігурні отвори у формі листя, квітів, значків «Інь-Ян» і хитрих закарлюк. А всередині, в самій глибині, щось тьмяно мерехтить, переливається бузковим… бордовим?.. ні, все-таки бузковим світлом. Красива цяцька.
   І тут я збагнув!
   – Ви що тут, зовсім охрініли?! – здається, я з посвистом шепочу, але скло у вікнах відгукується слабким деренчанням. – Якого… біса?! Я питаю: якого біса ви сказали вашому маніяку, як мене звуть?! І адресу?! А якщо його приятелі тепер завітають?! У мене син-підліток! Дружина! А якщо…
   Не можу зупинитися. Кричу, сам себе лякаючи: «наїхати» на підполковника міліції у його власному кабінеті?! А Качка знітився, кліпає, безуспішно намагаючись вставити хоч слово:
   – Не давали ми йому вашої адреси!..
   – Це свавілля! Гірше! Це співучасть у злочині!
   – …не давали! Адже він і не питав! Ми взагалі нічого…
   – Звідки ж він тоді дізнався?!
   Кулька випадає з пальців. Котиться до слідчого.
   Гасне блиск в серцевині.
   Ніби фінальний прожектор наприкінці спектаклю.
   Я поступово вихолоджуюсь, і мені стає соромно за хлоп'ячий спалах. Але, як не дивно, Матвій Андрійович, схоже, зовсім не образився. Навпаки: розцвів, заусміхався.
   – Ось і ми думали: звідки? Може, знайомі ви були? Може, приховуєте? Тепер-бо ясно… Кулька ця, до речі, у Скомороха при собі була на момент арешту. А приятелів не бійтеся: немає у нього приятелів, один працював, гад. І претензій з боку родичів теж не бійтеся: заповіт законний, завірено нотаріусом. Він же вам не квартиру, як дружині, заповідав! Кулька – безглузда дрібничка, наші експерти дивилися. Буде вам на згадку. Зараз нотаріус уведе вас у право спадкоємства…
   Справді, тільки я почав вибачатися за нервовий зрив, як у кабінеті з’явився досить молодий іще чоловік у ореолі «північного сяйва»: блиск лисини, лаковані черевики, шпилька для краватки й окуляри у тонкій золотій оправі. Вивалив на стіл купу паперів, показав, де поставити підпис, здер дванадцять гривень п'ятдесят копійок мита (добре, що гроші при собі були!), потиснув мені руку і дематеріалізувався.
   Я очманіло дивився на спадок.
   – Що ж, вітаю, – встав з-за столу підполковник, показуючи, що аудієнція закінчена. – Більше у мене до вас питань немає.
   Йду вже, йду…
   Удома я продемонстрував кульку Наталі. Разом із копією заповіту. Вона одразу ж скрикнула «Ой, яка краса!», та потім оглянула кульку уважніше і дещо скептичніше. Вчиталася в текст заповіту. А коли я, знічено затинаючись, пояснив, хто є наш добродійник Скоморох-Кожум'яка – пролунав грім:
   – Лєрка, з глузду з'їхав? Якого дідька ти дав маніяку нашу адресу?!
   Я навіть не образився. Пригадав миролюбність підполковника.
   Проте виправдовуватися довелося аж півгодини.
   – Може, вона антикварна? Дорога? – поцікавилася врешті дружина, змінивши гнів на ласку.
   – Ага, аякже! Тоді б з мене не дванадцять п'ятдесят мита злупили!
   Аргумент видався Наталі досить переконливим, і вона втратила до кульки рештки зацікавлення. Денис, що саме повернувся зі школи, повертів іграшку в руках, скривився: «Фігня якась,» – і пішов у свою кімнату.
   На серванті кулька виглядала недоречно, тому я закинув її до найближчої вази.
   Хай лежить.


   – Там Денис з ящика епістолу витяг, – Наташка вказала пальцем на телевізор, на якому білів довгий конверт. – Поминальну. Тобі, біженцю ти наш! Цікавляться, коли врешті добіжиш!..
   Це був звичний для нашої сім'ї жарт.
   Десять років тому, коли мама з дідом зібралися чкурнути в Штати, я примудрився отримати статус біженця. За компанію. Настав час великих змін: рок-н-рол і Союз були вже мертві, хоча прикидались живчиками, а ми – ще ні, і нам залишалося тільки тупо дивитися на ряди банок з хріном у «Гастрономах». Телевізор заливався, як цвинтарний соловей; гроші мутували в шпалери для сортирів. Мама силоміць витягнула нас із Наталією і шестирічним Дениском до Москви, у посольство США, ми простирчали там у натовпі півдня на спеці, не маючи змоги вийти хоч на хвилину. Анкети, бланки, довідки… Найчіткіше закарбувалася в пам’яті грудаста баба-зоотехниця Аріна Тихонівна Шапіро. Вона народилася у селі Великі Варнаки, на собі мала поцяцьковану квіточками шаль і ситцевий сарафан із рюшами, та активно страждала від погромів. Будь-хто охочий міг отримати про її пригноблення детальний звіт. Попри те, жертву насильства слухали неохоче, співчувати й зовсім не бажали, а потай навіть заздрили її непохитному здоров'ю: примара медогляду жахала багатьох. Вже не знаю, чому. Дениско просився у туалет, хотів їсти; пізніше, коли ми вже покинули гостинну будівлю, він зупинився біля смітника у дворі й сумно сказав: «Кашею пахне!..» Коли переді мною нарешті постав похмурий Відповідальний Співробітник Служби Імміграції й Натуралізації, осатанілий від багатогодинної співбесіди з від’їжджантами, я поспівчував йому і собі. Вголос. Це був перший випадок, коли моя балакучість виявилась доречною. «Ви збираєтеся їхати?» – з цікавістю запитав Відповідальний Співробітник, який раптом став схожим на людину. Ні, чесно відповів я. І виправився: думаю, що ні. Хіба якщо танки на вулицях… «Вас гнобили?» – у Відповідального Співробітника пробився легкий, майже невловний акцент. Або просто натяк. Ні, чесно відповів я. І не дуже ревно виправився: ну, не особливо…
   «А навіщо ви тоді подали документи?!» – Відповідальний Співробітник схилився до мене, щоб уважно роздивитися моє обличчя. Ніби дивовижну рибу в акваріумі. Не знаю, чесно відповів я. Мама дуже просила, а дід старенький, його засмучувати не можна. Ось і подав.
   Адже все одно не приймете.
   Зовні, вислухавши нашу бесіду, вся черга дружно поставила мені діагноз: дегенерат. І дарма. Я здобув жаданий ними статус, «відповідно до розд. 207 (с) Закону США про Імміграцію і Національність (INA), з урахуванням поправок…», а більшість із цих досвідчених, битих, заздалегідь готових на будь-які підступи прохачів залишилася ні з чим. Відтоді й до цього дня (слава заокеанської бюрократії!) я отримую регулярні нагадування: «Якщо ви в такий-то термін… будете позбавлені… ваші дані…»
   «Поминальні епістоли», сміється Наташка.
   Я дегенерат. Я викидаю епістоли у смітник.
   Біжи, Лоло, біжи…
   Абсолютно не уявляю, що робитиму за океаном. Жити на допомогу? Кому я там здався із моєю професією, точніше, з повною її відсутністю?! Іноді, матюкаючи життя за марноту марнот, направду розумію: інакше я вже просто не зможу існувати. Вода для щипавки, бруд для черв'яка – ось що таке для мене щоденна метушня, гризня, безглузда самодіяльність і посиденьки з такими ж бідахами, як я сам. Відніми – здохну.
   Думаю, патріотизмом тут пахне менш за все.
   Егоїзмом пахне.
   – Денис знову прогуляв школу, – сказала Наташка. Я спиною відчував її погляд: напружений, очікувальний. – Мені дзвонила завуч.
   Намагаючись відмовчатися, ховаю конверт у бюро. Вдаю, ніби порпаюсь у паперах. Як на те, під руку не трапляється нічого путнього, окрім старезного вірша, написаного до народження сина. «Тілі-бом, тілі-бом, йде пологовий обертом…» Папір потерся на згинах, чорнило вицвіло.
   Давно минулі дні…
   – Ти абсолютно не займаєшся дитиною. Вчора від нього пахло пивом.
   Вечірній моціон. Наталі треба скинути напругу дня. Насправді Дениско не такий вже й поганий. Вчиться нормально. Ходить на карате: я поряд з ним – немічна нікчема. Леонід Петрович, Денисів тренер, дуже добре про нього відгукується. Отже, пивом? У його роки я пив за гаражами нудотно-солодку настоянку «Полуничка», закушуючи скибочкою «Докторської». А одного разу, підгулявши в компанії друзів-телепнів, став розкидати по двору порожні пляшки – цілковито впевнений, що за ніч вони ляжуть у борозну, зійдуть і заколосяться.
   Мені теж завуч додому дзвонила.
   – Йому через рік вступати! А він сам не знає, чого хоче!
   – Я теж не знав…
   Оце дарма. З дружиною, що захотіла виговоритись, треба мовчати. Як партизан. Як Аладдін у казці. «І зустріне тебе в підземеллі жінка, лицем подібна до матері твоєї, кличучи „Сину! Сину мій!“ – але стережися, бо, вимовивши хоч слово, пропадеш і навіки залишишся там…»
   Тепер це надовго. Коли прийде Дениско, йому вже нічого не залишиться. Крім курки із захололими макаронами. Решту отримаю я.
   – Воно і видно! Подивися на себе! Ти хочеш сину такої ж долі?
   Наташка розчервонілася, очі горять праведним гнівом. Ми дуже любимо один одного. Це правда. Ми обидва дуже любимо Дениска. Це теж правда.
   Ми – всі троє – дуже часто чіпляємося гострими кутами. Від любові.
   І це куди беззаперечніша правда, ніж дві попередні.
   Сідаю на диван. Я знаю, що відбуватиметься у найближчі двадцять хвилин. Архітектоніка п'єси, зіграної вже тисячу разів. Експозиція і зав’язка благополучно відбулися. Тепер – розвиток дії, кульмінація і розв'язка. Постановочний план затверджений худрадою нині, і повсякчас, і на віки віків, амінь. Головне – вчасно подавати репліки, терпляче чекаючи завіси. Не пускаючи драму досередини. Формально будучи учасником, залишатися глядачем.
   Китайська забавка «Куля-в-кулі». Куля в кульці, і в кульці, і ще в кулі…
   Спадок.
   Наташка заводиться відразу:
   – З тобою коли-небудь можна поговорити серйозно?!


   Їдальня в квартирі Смолякових.
   На задньому плані велике, чотирьохстулкове вікно. Дві стулки посередині відкриті. За ними, на заднику, зображено пейзаж, який видно тільки з третього поверху: гілки квітучої акації і частина вулиці, напівприхована листям. Видно пластикову вивіску «Друге життя: дешевий одяг з Європи».
   Валерій сидить в лівому кутку сцени, на дивані. Звідкись, імовірно, з чужої машини, долинає «Ай-яй-яй, убілі нєгра, убілі…»

   Наталя (нервово крокує просценіумом, між столом і сервантом). Якщо ти приносиш гроші в дім…
   Валерій. Наташ, не треба.
   Наталя…це не означає, що все інше тебе не стосується! Хлопець скоро дружину в дім приведе! На кшталт цієї Насті! Або знайде іншу шльондру!
   Валерій (потягнувшись, машинально бере столовий ніж. Починає крутити в руках). Чому обов'язково шльондру? І потім: рано йому ще. Хороший хлопець, даремно ти… Ну, трохи бовдур. А хто в його віці вже визначився з професією?

   Зовні, в невидимій машині, збільшують гучність. Мабуть, власник марудиться з ремонтом. Настирливе «Ай-яй-яй, убілі нєгра, сукі, замочілі…» лізе у вуха, змушуючи людей, що сваряться, говорити ще голосніше, перекрикуючи музику.
   Горішнє світло стає тьмяним, ніби в люстрі згасли дві лампочки з п'яти.
   Постаті більше схожі на тіні.

   Наталя. Я! Я визначилася! Я завжди знала, що хочу на філфак!
   Валерій (заводячись). А сенс? Ну, закінчила. Ну, сидиш редактором за гріш. Велика перемога!
   Наталя. Я пишу! Я творчий працівник!
   Валерій. Оттакої! Пише вона… Ах, Наталочко, ось нариси Остапа Ібрагімовича «Як я кинув пити і став депутатом!» Зробіть з них пристойний мемуарчик до восьмого січня! Творчий працівник!
   Наталя (різко зупиняючись). Яка ж ти все-таки сволота! Ні, яка ж…

   Світла майже немає.
   Блищить ніж, крутячись у пальцях Валерія.
   Дуже голосно: «Ай-яй-яй, убілі нєгра…»




   Коли Наташка нарешті вщула, я усвідомив, що кручу в пальцях ніж. Столовий. З поплавленою пластмасовою ручкою. Зовсім непогано кручу. Як на свою криворукість, звісно. Лезо підморгнуло сонячним (точніше, електролампочним) зайчиком, нагадавши давній епізод, коли в ТЮГу ставили Едліса, «Спрагу над струмком». Про Франсуа Війона. Я тоді шабашив на півставки: фонограму на замовлення монтував, а потім сидів на музиці. Це зараз компакт-диск ткнув, і гуляй собі, а тоді стрічку «Свема» ножичками, та ракорди кольорові вклей, та стеж, щоб старенький «Юпітер» не зажував у найвідповідальнішу…
   Прем'єра. Нудьгую в будці за пультом. Сцена – як на долоні, зал теж. Б'ю байдики: всього й роботи, що знімай з паузи, міняй гучність, мікшуй і знову вчасно на паузу став. Головне – не промахнутися. Мені їхній головний так і сказав перед початком: «Промахнешся – уб'ю.» І про надзадачу нести почав. А я його на хрін послав. Уб'є він мене, Немирович драний, якщо я їхню бодягу напам'ять знаю! Плюс партитурка поруч, з ключовими репліками. Загалом, голий робот. І треба ж: у зубах давно нав’язло, на генералках вовком від нудьги вив – а захопився, як мала в першому ліжку.
   Одна з найбільш вдалих сцен. Коли Франсуа у виконанні істерика Артема Тарасюка дістав усіх, і банда зібралася його різати. Рудобородий статист першим вихоплює ніж. Красиво – чорний плащ крилом злітає вгору, і з цього крила (руки не видно!) прямо у промені прожектора зблискує лезо. Рудобородий поволі йде на Артемка, крутить в пальцях ніж – на вигляд, страшний тесак, а може, і не тільки на вигляд, я їхнього режисера знаю, він же фанат, він пропустить… Тарасюк задкує до рампи. Зараз ватажок банди повинен схопити заздалегідь поставлену біля задника бочку і з ревом жбурнути її в братву. Тільки ватажок чомусь запізнюється. Артемка біля самої рампи, далі відступати нікуди. Ще крок, жест, мить – і ніж рудобородого увійде йому в груди. Ну ж!.. Суміш жаху і захоплення. Злітає похмуре крещендо «Чакони» Ганса Найзідлера, з «підписаною» ззаду грозою – рука машинально виводить гучність на максимум. Я там, в залі, зі всіма, я дивлюся, як вперше, я чекаю катарсису…
   Краєм ока помічаю: почервонівши від натуги, ватажок на ар'єрсцені неймовірним зусиллям зриває над головою бочку. Юрко Литвин, колишній морський піхотинець, схожий зараз на Верещагіна з «Білого сонця пустелі». Ваше благародіє, гаспажа Удача… Навіщо пуп рвати, вона ж порожня?! Ревіння ватажка заглушає музику до бісової мами, лютні не чутно, «Чакона» здохла, сама гроза огризається хрипким громом. «Кореші», включно із рудобородим, розбігаються, як таргани від пантофлі. Перед рампою з гуркотом розлітається на тріски бочка, з неї – бісова сила піску… частина висипається в залу, на ноги першому ряду…
   Овації. Зал аплодує. Я – теж, навіть не помітивши, коли встиг зняти звук і натиснути «паузу». Здорово! Але не полишає дивне відчуття, отруюючи катарсис. Так, театр. Так, п'єса. І, проте, важко позбутися думки: якби рудобородий все-таки зарізав Тарасюка – катарсис був би повним! А він міг, я нутром чую – міг би… Що за нісенітниці в голову лізуть?!
   Після прем'єри з'ясувалося: вранці надміру завзятий пожежник насипав в бочку-реквізит купу свого протипожежного піску! Юрко Литвин, хапаючись то за спину, то за живіт, і лаючись, як цілий взвод морської піхоти, збирався натовкти пожежнику пику, але старанного не знайшов.
   А відчуття неповноцінності катарсису я запам'ятав, напевно, на все життя.
   – …поклади ножик, – спокійно сказала Наташка. – Поріжешся.
   Слухаю, мем.
   І цей проклятий сусід з його машиною, змінив нарешті хвилю. Настройки радіо з півхвилини бурчали, обнюхуючи шкалу, поки з моря звуків не виплив Михайло Щербаков:

     – …Неужто разговоры тебя, брат, не пресытили,
     Когда весь мир вокруг – актеры, а мы с тобой – простые зрители,
     И кто-то там другой, над сценою, давно пропел мои слова дрожащие
     О том, как я люблю тебя, бесценная, люблю тебя, дражайшая…



   Благовіщенський собор – розумію.
   Благовіщенський базар – не розумію. Ніколи не зрозумію. Тензки, ясна річ. І схожі: яскраві, наляписті. Наш собор, кажуть, на поганому місці збудовано. То з нього хрести валяться, то блискавка по куполу торохне. Ось і базар: штовханина, гамір, і ніяких тобі благих звісток, окрім нав’язлого в зубах: «Підходь-налітай!» Не люблю я їх.
   Від поживи для духу до їдла для черева – п'ять хвилин навпростець.
   – Скільки коштує кінза?
   – Сорок копійок пучок.
   – Давай. І петрушки…
   Якби не пральний порошок, в житті б сюди не пішов. Хіба мало тихих базарів? – Сумський, наприклад. І до дому ближче. І пиво там у кнайпі холодне. Темне «Монастирське» навпіл зі світлим в один келих. Вобла… Немов відгомін захопленого мату: «У!.. бла!..» І кишеню увесь час притримувати не треба. Зате тут порошок дешевший, м-мати його… Ще на старті сімейного буття підписав для дружини жартівливу грамоту. Зобов'язуюся, мовляв, те та се, міняти шкарпетки, крутити м'ясорубку, походи на базар – раз на тиждень. Наслідок наявності грубої фізичної сили і відсутності тачки. Оно на що жарт обернувся…
   – В-ва, дарагой, який гранат! Ц-ц-ц! Щастя, не гранат!
   – А поступитися?
   – Слюшай, мущин, куди поступитися?! Навіщо поступитися! Вах! Образити хочеш?!
   Ага, образиш його, вахаббіта. Гаразд, беру два добрячих щастя. Один лопнув, в тріщину криваво-соковитий м'якуш пре. Проштовхуюсь повз розсипи зелені, повз штабелі яєць. Повз жовтих курей, що безсоромно розсунули жирні стегна. Стегенця, тобто. Фламандський натюрморт пензля Ламме Гудзака. Ні, братики-сестрички, мені до виходу. Рюкзак на ходу зав'язав, застебнув, за спину кинув. Ненавиджу тяжкеважке в руках носити. А на спині – люба річріч.
   В'ючна я тварина.
   – К-куди преш?!
   Куди треба, туди і пру. Ну, зачепили тебе пряжкою. Ну, змовч: буває, мовляв.
   Ні, розпатякався.
   Яблука-груші на прилавках раптом здалися восковими. З ум'ятинами від пальців неуважного бутафора. Петрушка з кропом – дрантя на дроті. Абхаз у кепці – погано загримований статист. Галас – фонограма, вся у склейках. У косих променях прожекторів танцює пил. Зворотній бік вистави. Показаний глядачеві, він зруйнує магію.
   – …дець! Оселедець! Малосолоний…
   Іду за порошком. Найбільшу пачку візьму. Щоб надовго вистачило.
   Коли, ощасливлений важким мішком «Бінго-Автомат», вибирався на міст – вороняча лапка вчепилася у рукав. Над головою вітер дер кігтями вивіску «Торгiвельний майданчик». Рюкзак уперто сповзав на дупу: треба зняти, лямки підтягти. Додому хочу. Бурсацьким узвозом, в метро. Додому. А тут – лапка.
   – Поворожити, абрикосовий? Всю правду скажу, на минуле, на майбутнє, на любов, на успіх…
   Ось це «абрикосовий» мене доконало.
   Молода циганка труснула квітчастим поліном, яке спало у неї на руках. Поліно заходилося було зі сну пронизливим криком – і замовкло. Зацмокало, засопіло… Не захотіло допомагати мамі крутити товстого фраєра. Чи у циганів не фраєр? Шкода, запитати немає в кого: я з історії трудових ромале тільки «Повернення Будулая» вивчив. З молдаванином Міхаєм Волонтіром у головній позитивній ролі.
   – Ай, абрикосовий, Катя все знає, все ска…
   Уперше побачив, як циганки бліднуть. Щоки попелом засипало. Лоб – у синяву. Під лівим оком жилка ударила пульсом. Ледве дитину в річку не жбурнула. І бочком, бочком від мене.
   Дивний кураж запалив серце. Ніби недопалок – мішковину декорацій.
   – Стій! Стій, кажу! Ворожити будемо!
   Рукав її блузи виявився тонким, але міцним.
   – Пусти! Пусти, абрикосовий!
   – Ах, абрикосовий? Всі, значить, яхонтові, всі діамантові, а я абрикосовий?! Ворожи, Катя! На!
   Вільною рукою рвонув з кишені червонця. Останнього. Мало не розсипав дріб’язок.
   – Пусти!
   – Ворожи! Кому сказав!
   Тут стара Ізергіль підскочила. Спідниці – веселкою, у кінських, вивернутих, зубах темна паличка «More». Добре живуть, кучеряві…
   – Джя! Джя! – це вона до молодої. Біжи, мовляв.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Поделиться ссылкой на выделенное