Генри Лайон Олди.

Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

(страница 1 из 7)

скачать книгу бесплатно

 -------
| bookZ.ru collection
|-------
|  Генри Лайон Олди
|
|  Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею
 -------


     Глядач – це я.
     Я сплю в обіймах залу.
     Мій сон жене
     Те, як життя загиблому сказало:
     "Пробач мене".

 Ніру Бобовай

   Бери моє добро, і горе-злощастя на додачу…
 С. Маршак


   Ненавиджу «приватний сектор». Нашу місцеву «одноповерхову Америку». Авжеж, недільним днем, звичайно, чудово вибратися сюди з друзями: шашличок, «Ізабелла», «Бєрі шинель, пошлі домой». Розслаблено привалитися до стовбура старої груші, відчуваючи спиною його тепло навіть крізь сорочку…
   Злитися з природою, без зайвої фамільярності з її боку.
   Але вночі або пізно увечері, як зараз – красно дякую! Особливо коли ти не груші під шашлик оббиваєш, а матюкаючись крізь зуби і спотикаючись через два кроки на третій шкандибаєш по тутешніх канавах. І добре б п'яний! – тверезий я сьогодні. Сотка «Борисфену», розпитого на швидку чарку в Будинку Офіцерів, не рахується. По-перше, по стогону, який тут піснею зветься, тільки на танку линвою їздити. По-друге, ліхтарі відсутні як класово чужий елемент, а винятки з правила розбиті пустунчиками-аборигенами. По-третє ж, оскільки я нечастий гість на околицях, є чималий шанс блукати цією самою Гиївкою, як Мойсей пустелею, сорок років, доки виберуся до землі обітованої. Вирішив, називається, «дорогу зрізати», дурень…
   Неподалік, здається, з боку «Червоного Жовтня», щось бабахає: раз, другий. Шпана петардами грається. Або саморобними вибуховими пакетами. Якщо в наше освічено-ринкове століття комусь ще не ліньки набивати їх сумішшю магнієвих ошурків і перманганату калія, відомішого в народі під назвою «марганцівки». Ех, пам'ятаю, в золоті шкільні роки… Ч-чорт! Так і ноги переламати можна. А вони, рідні, мене-вовка годують. Повернути назад? Переживе Наташчина бабуся без моєї двадцятки до неділі, нічого їй не зробиться! Вона всіх нас переживе, ця бабуленція. Так, Мальбрук повернувся з походу: здається, до метро звідси праворуч.
   На повороті, на щастя, була визначна пам'ятка місцевої архітектури: кривий від гордощів ліхтар із лампою, вщент засидженою мухами. Чи хто вже там її засиджував, цю лампу. От прямо під стовпом із кущів бузку на мене й випала людина.
   – Д-до… поможи! «Швидку»… поранений я…
   Пальці, вкриті іржавою коростою крови, лещатами чіпляються за лацкани куртки. Тріщить тканина. Прямо перед очима – блиск металу. Наручники! Мабуть, злочинець, з-під конвою втік… в'язниця ж поряд, на Полтавському!..
   – Напали, гади… гроші! гроші забрали!..
Менти… або бандюги у формі… м-ментовській…
   Ліве вухо у нього надірване, стримить хрящем. Очі каламутні, обличчя, як і руки, вщент залите кров'ю. У мертвотному світлі ліхтаря воно видається неживим, наче в мене вчепився небіжчик. Або клоун у гримі. Цирковий грим зблизька – сильне видовище. Не для слабкодухих.
   – Врятуй, б-брате…
   Вирватися й дати драла?
   – Я… вибачите, я…
   У цю мить сили залишають людину. Мабуть, всі пішли на останній ривок. Хватка розтискається, я ледве встигаю підхопити пораненого під пахви. Важкий, зараза, дарма що зріст, як у горобчика.
   – Тримайся, мужик! Я зараз… зараз…
   Мало не звалюючи його на землю, притуляю спиною до огорожі. Начебто сидить, не падає. І дихає… поки. Кленучи свою м'якотілість, стукаю в найближчу хвіртку:
   – Хазяї|хазяї|! Людині погано! «Швидку» викличте! Ей, хазяї!..
   А може, у них телефону немає? Повинен бути. Хоча б мобільник. Будинок багатий: двоповерховий, з балкончиком… Господарі вдома: он, вікно блакитним світиться. «Поле чудес» дивляться. «Користуючись нагодою, хочу передати привіт сестрі Марусі з Пупирців, а також її чоловікові, почесному стрілочнику Івану Кузьмічу…»
   – Агов, є хто-небудь?!
   – Вася, жени ракло! П'янички, тварюки, життя від них немає…
   На ґанку спалахує світло, на порозі з’являється шафа з головою – мабуть, Вася. Класичний. У руці – сучкувате знаряддя насильства.
   – Чого кричиш? Вали звідси, алкаш!
   – Та не алкаш я! Лікарів треба… тут мужику погано…
   Про те, що «мужик» поранений і в наручниках, розсудливо замовчую.
   – Чуєш, Ірко? Викликати? – шафа розвертає фасад углиб будинку.
   – А потім штраф платити? Жени втришиї!
   Амбал в дверях якось невизначено, по-бабськи, знизує плечима. Світло на ґанку гасне. Ось такі у нас люди. Добрі самаритяни. Ера милосердя во плоті.
   Мене бере зло. Кидаюся до огорожі навпроти – і чую тупіт ніг.
   – Не рухатися! Стрілятиму! Руки на огорожу!
   Засліплений ліхтариками, краєм ока встигаю помітити трьох у формі.
   Все. Приплив. Сушіть весла.
   Серце відчайдушно тренькає, провалюючися кудись до шлунку. У животі – крижаний спазм, і дуже хочеться в сортир. Поволі, немов у страшному сні, кладу руки на огорожу.
   – Ноги ширше! Так і стій.
   Так і стою. Якщо це бандити, їм зайвий свідок – кістка в горлі. А якщо і справді міліція – на мене справу і «повісять». Застали на місці злочину, руки в крові, коньяком пахне… М-мать! У мене ще і ножик на поясі! Швейцарський «Victorinox», подарунок любої тещі… Маленький? – ну і що?! Людину при бажанні олівцем зарізати можна.
   – Не він це, Сєня!
   – Точно… Б-блін!
   – Поверніться.
   Повертаюся|обертаюся|. Всі дивляться на мене. Троє|три| ментів, два ліхтарики і два стволи. Менти дивляться пильно, ліхтарі – яскраво, стволи – нервово. Нарешті стволи з ліхтарями неохоче опускаються.
   – Старший лейтенант Стратичук, – козиряє безліхтарний і беззбройний мент, звично розкриваючи посвідчення у мене перед носом. Розгледіти нічого не встигаю: «корочка» відразу повертається до нагрудної кишені. – Ви тут не бачили людину в наручниках? Можливо, поранену.
   Брехати безглуздо: все одно вони його самі ось-ось помітять. Та й не збираюся я брехати! Менти, схоже, справжні, ніякі не бандити. Хоча… одне іншого не виключає.
   – Оно, біля огорожі, – показую рукою, щоб вже напевно.
   Двоє зриваються з місця. Миттю опиняються поруч із пораненим.
   – Він! Живий…
   – Дві дірки, Семен! Ну ти стрілець! Ворошиловський!..
   – «Швидку» треба… загинається, п-падла…
   – Чорт, рація в машині залишилася – чортихається старший лейтенант Стратичук. – Стійте тут і не намагайтеся тікати. Нам треба буде взяти у вас свідчення.
   Тон у старлея майже доброзичливий. Мій живіт потихеньку відпускає. Натомість все тіло починає тіпатися дрібним тремом. Намагаюся розслабитися, але починаю ганебно стукати зубами. Не вийде з мене Брюса Уїлліса. Ні хріна з мене не вийде.
   Тим часом старлей починає стукати в знайому хвіртку.
   – Вася, знову ракли! Знову! – верещить з будинку стервозна Ірка. – Я заре мусарню викличу!
   Мимохідь співчуваю Васі. І довго, ретельно співчуваю собі. Гумор прорізався… Шибеника.
   – Мусарня вже тут! Лікарів викликай, громадянко! – гаркає старлей.
   Із вікна несподівано гримить: «А зараз, користуючись нагодою, хочу передати привіт…» Напевно, Ірка з переляку дистанційку впустила. Кому хочуть передати привіт, залишається загадкою: телевізор булькає і замовкає.
   – Та викликали їх, лікарів ваших, – басом відгукується Шафа-Вася. – Ломився тут один козел…
   Виходить, даремно я про нього погано подумав. Добро, воно завжди проявиться.
   – Це я козел, – служиві дивляться на мене, як на психа. – Я ломився. Цей… утікач… Він із кущів на мене вивалився. Весь у крові. «Допоможіть» – стогне. Я й почав стукати…
   Старлей киває із задоволенням:
   – Добре. Ви все правильно зробили.
   З-за повороту долинає шум машин. Провулок осяває нервове мерехтіння блималок, і до нас підкочуються одразу два «бобики». Один антикварний, з верхом із брезенту. Із другого, новішого, вибирається огрядний дядько в цивільному. Старлей Стратичук квапиться назустріч, підкидаючи руку до пом'ятого околиша кашкета.
   – Узяли, товариш підполковник! Узяли! Тут свідок є, він «Швидку» викликав…
   – Ясно.
   Погляд у підполковника генеральський. Наскрізь. У погляді – табори без права на листування. Років сто, не менше.
   – Поїдете з нами, громадянине. Хворостов, перевірте факт виклику. Хай підтвердять.
   А у мене в голові, долетівши з неабияким запізненням, б'ється одне-єдине слово: «Свідок! Свідок!» Ф-фух, гора з плечей… Напевно, з боку я виглядаю повним ідіотом: стою, не знаючи, куди подіти закривавлені руки, безглуздо посміхаюся всім одразу й водночас – нікому. Самому собі.
   Ляскають дверцята, стає галасно. Старлей нарешті розслабляється, дістає пачку цигарок. Підходжу.
   – перепрошую, у вас цигарку можна?
   – Треба, – посміхається мент, простягаючи мені пачку «LM», і відразу стає дуже милим хлопцем. Схоже, сьогодні вночі він нап'ється до повної чарівності.– Паліть.
   Взагалі-то я курю рідко і тому цигарок зазвичай не ношу, але зараз організм владно вимагає заспокійливої дози нікотину. Коли прикурюю від дешевої «одноразки» старлея, руки у мене вже майже не тремтять. Затягуюся – так, щоб легені й мізки продерло наскрізь. З провулка підтягуються ще двоє. Обидва в цивільному одязі. За ними плентається розфарбована дівчина, тягнучи по землі драний жакет. Дівчині холодно. При світлі ліхтаря видно: на вилиці в неї набухає неабиякий синець. Губи танцюють, дівчина щось плутано говорить, косметика «попливла», і вона розмазує її по обличчю.
   Машинально прислухаюся.
   – …зовсім псих! Зовсім! Ненормальний. З ніг збив – і в яр… А ви де були? Де ви були, дебіли?! Він же мене… Він мене ледве не вбив! Ніж до горла: читай, кричить, вірші!
   – Які вірші?
   Це підполковник.
   – Не знаю! – дівчина на межі істерики. – Ну, вірші! Як там… зараз… «Ви страшні, коли поводите очима… чому, я не знаю… я почуваю…»
   – «…Ви – страшні, коли отак поводите очима… Чого мені так страшно – я не знаю; таж я нічим не винна перед вами – і все ж я почуваю, що боюсь!»
   Чесне слово, саме вирвалося.
   Дівчина замовкає, жалюгідно плямкаючи губами. Підполковник стрімко обертається до мене:
   – Що ви сказали?
   – Це Шекспір. «Отелло». Діалог Дездемони й Отелло, дія п'ята, сцена друга, – лепечу я.
   – Звідки ви це знаєте? – підполковницька брова повзе вгору. По схилу Фудзі, до самих висот.
   – Як – звідки? Із п'єси. Я Шекспіра читав… у театрі бачив…
   Таке враження, ніби я виправдовуюся.
   – Ясно.
   По обличчю підполковника видно, що нічого йому не ясно, крім того, що я – чоловік підозрілий. Язик мій – ворог мій! Мовчав би нишком… На щастя, з’являється «Швидка». Пораненого в наручниках вантажать на ноші. Коли двоє санітарів проносять його повз мене, він раптом підводиться й чітко, дикторським голосом вимовляє: «Ваш вихід». Після чого знову падає на ноші.
   – Що він сказав?
   – «Ваш вихід».
   Нісенітниця. Маячня. Марить, напевно.
   – Ви знайомі?
   – Ні. Вперше його бачу.
   Підполковник вагомо покашлює. Ловить за плече лікаря, який проходить повз нього:
   – Куди повезете?
   – У невідкладну допомогу, куди ж іще?
   – Стратичук, візьми кого-небудь. Супроводжуватимеш. Потім подзвоните у відділення, доповісте. А ви, – це мені, – поїдете з нами.


   Де розташовано відділення, я так і не зрозумів. «Бобік» довго петляв, підстрибуючи на вибоїнах, промені фар діловито обмацували огорожі, цегляні стіни будинків – і раптом ми зупинилися. Табличку біля входу я теж прочитати не встиг. Якесь відділення. А яке? Здається, в районі Південного вокзалу.
   Брати у мене свідчення узявся особисто підполковник. Зробив велику ласку, нарешті назвався:
   – Качка Матвій Андрійович. Старший слідчий із особливо важливих справ, підполковник МВС.
   – Смоляков Валерій Якович. Культпрацівник широкого профілю.
   – Широкого? Це як?
   – Масовик-заводій. Трохи режисер, почасти сценарист, де-не-де гример, місцями артист, трошки…
   Я прикусив язик. Коли мене «несе», важливо вчасно зупинитися. Про «трохи піротехніка» слідчому знати не обов'язково. Щоб уникнути зайвих питань.
   – І швець, і жнець… – Матвій Андрійович випромінює здоровий скепсис. – Працюєте де?
   – Переважно за разовими контрактами. Клуби, БК, масові заходи. День Міста, Проводи Зими, КВК…
   – Ясно. Значить, так і запишемо: «Постійного місця роботи не має».
   Формулювання мені не сподобалося.
   – Документи з собою?
   – Ні. Тільки візитівки. Ось…
   Підполковник бере візитку за краєчок, наче не бажаючи залишати відбитків. Підносить до світла настільної лампи під напівкруглим сталевим ковпаком. У фільмах такі лампи зазвичай направляють в обличчя допитуваному. Добре, що я свідок. У мене від яскравого світла очі болять несамовито. Професійне захворювання. П'ять хвилин під лампою, і я зізнаюся у змові з Шекспіром.
   – Вдома зараз є хто-небудь?
   – Є. Мають бути. Дружина, син…
   – Подзвоніть додому. Хай дружина приїде, привезе ваші документи.
   Телефон у них старий, чорний. Метал диска відполірований до блиску; слухавка тріснула, і її перев'язали синьою ізоляційною стрічкою. Гуде, як Ієрихонська труба. У цей антикваріат хочеться кричати до хрипоти: «Панно! Панно! Дайте Смольний!»
   – Алло, Наташа? Це я… Що? З міліції дзвоню, з відділення… Ну чому відразу п'яний?! Нічого не трапилося. Свідок я. Свідок! Паспорт мій привези – їм для протоколу треба… Потім розповім. Так, все гаразд. Живий, здоровий, тверезий, нічого не накоїв… Одну хвилину! Матвій Андрійович, яке це відділення? Номер і адресу скажіть, вона зараз приїде.
   Коли кладу трубку на важіль, ловлю на собі співчутливий погляд підполковника.
   – Продовжимо, Валерію Яковичу. Гадаю, до приїзду вашої дружини встигнемо закінчити. Отже, розкажіть, як ви опинилися на місці події?
   – З Будинку Офіцерів повертався. Ювілейний концерт допомагав готувати. Засидівся потім з директором…
   – А як опинилися в районі Нижньої Гиївки? Вам що, по дорозі?
   – Там у дружини бабуся живе. Грошей їй хотів занести. А тут цей тип… з кущів…
   – Ось тепер давайте докладніше.
   І я дав докладніше.
   Вже наприкінці розповіді (Матвій Андрійович час від часу робив позначки на аркуші паперу) мене перервав вимогливий зумер телефону. Підполковник зняв трубку, щось буркнув і потім довго слухав, а я знічев'я став оглядати кабінет. Грубо білена стеля, стіни фарбовані емалевою «зеленкою». Під стелею – тьмяна лампочка без абажура, щільно вкрита багаторічними нашаруваннями пилу. Пара стільців із жорсткими спинками. У кутку – облізлий сейф; із замка, недвозначно засвідчуючи втрату кимось пильності, стирчить ключ. Завіска на вікні запнута недбало, без щонайменшого бажання приховати грубу прозу грат.
   З особливою гостротою відчулося: часу немає. Зараз зайде Берія або Залізний Фелікс. Або Малюта Скуратов.
   – …чудово! Що лікарі кажуть? Дні три? У свідомості? Добре. Буде йому завтра нотаріус, так і скажи. Залишайтеся чергувати в палаті. Обоє. Можете спати по черзі. Щоб живий був! У разі чого, всю лікарню на вуха став. Вранці вас змінять. Все.
   Підполковник бухнув трубку на важіль. На його повному, круглощокому обличчі сяяла усмішка ситого кота. Несподівано Матвій Андрійович підморгнув мені:
   – А чи не прийняти нам із вами, Валерію Яковичу, по п'ятдесят крапель? Ніч у обох важка видалася, а головне – є за що. Ви, мабуть, добра душа, і поняття зеленого не маєте, кого рятували?
   – Не маю, – мені вдалося хитнути головою відразу ствердно і заперечувально. – Злочинець?
   – Х-ха! – Матвій Андрійович уже чаклував над сейфом. На превеликий подив, дверцята відчинилися без щонайменшого скрипу. – Злочинець! Ми цього… цього фрукта четвертий рік ловимо!.. Як у кіно, зар-разу… Серійний маніяк-убивця на прізвисько Скоморох – чистий Голлівуд!
   Із цими словами підполковник урочисто поставив на стіл пляшку дорогої «Каховки». Знову пірнув до сейфу. Унаслідок чого на столі з’явилися дві чисті чарки, лимон і поламана часточками (коли й устиг?!) плитка шоколаду «Цирк». Мій ножик став у нагоді.
   – За ним не менше десятка трупів – продовжував розповідати Матвій Андрійович, вправно відкоркувавши пляшку. – Але ж що головне: почерк різний! Ну, давайте, – коньяк забулькав до чарок, я потягнув носом: аромат виявився вельми непоганим. – За успiх нашої безнадiйноi справи! Ох, попив він моєї крівці…
   Почаркувавшись, випили.
   – …почерк, кажу, плаває. Студента-заочника ножем штрикнув, касирку з «Познані» душив. Когось топив, потім – тупі важкі предмети… Як ви: працівник широкого профілю. – Порівняння підполковника викликає у мене легкий острах, але я вирішую, що краще змовчати. – Аж поки додумалися другорядні деталі зіставити! Виявилось, є-таки почерк. Тільки неявний. Потім кілька свідків знайшлися. Ось тоді ми його Скоморохом охрестили. Він з жертвами чорт-зна-що розігрував. Футболісти з ДЮСШ буквально повз них крос бігли, в Лісопарку увечері – посміялися і далі рвонули. Вирішили: актори п'яні дуріють. Ще по одній? Свято у нас сьогодні. Не щодня серію береш. Ну що, рідне місто може спати спокійно?!
   Дзінь.
   – Вам, між іншим, ще пощастило, що він у наручниках був і поранений. Коли його, гада, в'язали – він всю бригаду розкидав. Мало не пішов. З двома вогнестрільними в корпус. Ну, є Бог на небі, є! – узяли Скомороха. Речдоки зібрані, свідки є… Мені зараз Стратичук по телефону доповів: готовий чистосердечне підписати. Натомість, сучий син, нотаріуса вимагає. Заповіт скласти вирішив. Ну нічого, дні три, лікарі сказали, протягне – буде йому нотаріус. І можна справу закривати. До речі, нагадаєте ще раз, звідки ті вірші були?
   – Які? А-а… Шекспір, «Отелло».
   – Це де негр бабу свою душить?
   – Так.
   – А ну ж бо, ану!
   – «…Ви – страшні, коли отак поводите очима… Чого мені так страшно – я не знаю; таж я нічим не винна перед вами – і все ж я почуваю, що боюсь!» Матвію Андрійовичу, він її після цього не відразу душить! Там у них діалог. Потім Отелло душить Дездемону, і, не додушивши, двічі ударяє кинджалом.
   – Точно! Ніж у нього відібрали. Значить, збирався спершу душити, а потім ножем… Ясно. Шкода, Валерію Яковичу, що ми з вами раніше не познайомилися! Залучили б як експерта!
   Ми обидва сміємося цьому несмішному жарту, підполковник наливає знову: «За все, що добре закінчується!» – і якраз коли ми чаркуємося, лунає стукіт в двері.
   На порозі у супроводі чергового з’являється моя Наталя.


   Поки ми їхали додому – за шалені гроші, опівнічним таксі – Наталя спершу ображалася: я, мовляв, рознервувалася, а він із ментами коньяк глушить! Потім раптом замовкла, притислася до мене, і так ми сиділи, обнявшись, до самого будинку. Мир. Все обійшлося, все добре. Все вона чудово розуміє. І я її розумію: перехвилювалася за коханого чоловіка.
   Денис вже спав, а ось ми довго не могли заснути. Лежали в ліжку, я Наташці переповідав свої пригоди, барвисто, в особах, розпліскуючи залишки переляку, переплавляючи їх на сміх, на дріб'язкову клоунаду, а далі якось раптом…
   Ні, не заснули.
   Навпаки.
   Розбудив мене телефонний дзвінок. О пів на десяту. Дзвонив круглощокий підполковник Качка. Просив зайти, звірити і підписати свідчення. Але вже не в привокзальне відділення, а на Совнаркомівську, в «Сірий Будинок». На аудієнцію до слідчого я вирушив пішки – на щастя, від вулиці Фрунзе до Совнаркомовської рукою подати. Символічно, однак: Фрунзе начебто і сам був наркомом, якщо я не помиляюся.
   А у нас зараз наркомами наркоманів звуть.
   Чергового на вході про мій візит попередили заздалегідь. Мигцем поглянув у журнал, у пред'явлений паспорт і відразу ж видав пропуск, суворо попередивши: «Не забудьте здати на виході!» Спробуй-но тут забути, аякже! Це в Австралії один мій приятель примудрився заначити разовий пропуск у тамтешнє Міністерство Оборони – просто так, як сувенір на згадку! Вартовому на виході сказав, що пропуск загубив, і поки бідолаха-абориген, жертва цивілізації, міркував, що робити – спокійнісінько собі пішов. А нам Австралія не указ! Загубиш пропуск – мабуть, взагалі звідси не випустять. Поневірятимешся зі стогоном поверхами, як безпритульна примара комунізму, і гримітимеш ланцюгів до кінця своїх днів…
   – Пробачте, де тут 36-а кімната?
   – П'яті двері по коридору.
   Оце вже було по-дорослому! Справжні апартаменти старсліда з особливо важливих. Певно, у відділенні йому тимчасову «хижку» виділили, яка вже знайшлася. Величезний стіл: літера «Т» червоного дерева. На стінах – панелі «під дуб» (або насправді дубові?!), книжкові полиці, тяжкі портьєри на вікнах. Розкішне письмове приладдя (чорнена бронза…), два телефони «під старовину». Новенький комп'ютер виглядав у цьому оточенні підозрілим іноземцем.
   – Здрастуйте, Валерію Яковичу. Сідайте.
   Крісла оббиті скрипучою шкірою. Сядеш – потонеш.
   – Ось, ознайомтеся, – беру пачку листків, роздрукованих на «лазерці». Навздогін вручається зелений маркер. – У разі розбіжностей – правте.
   Оперативно працюють! І коли встигли?
   Читаю. Фрази сухі, казенні, не мої – але по суті, нібито, все вірно. Хороша пам'ять у підполковника Качки! Стоп. А це що?
   – Вибачте, Матвію Андрійовичу… Тут написано: «Почувши підряд три постріли»…
   – Щось не так?
   – Ну, спочатку я взагалі не зрозумів, що це постріли. Думав, хлопчаки з петардами. І, крім того, пострілів були два.
   – Ви упевнені? Не помиляєтеся?
   – Ну… – я завагався, спробував пригадати. – Начебто, два. Але ручатися не стану.
   – Я розумію вас, Валерій Якович. Йшли, думали про своє, під ноги дивилися, щоб не впасти… А пострілів насправді були три. Один попереджувальний, в повітря, і два в нього.
   Качка дивиться на мене. Ласкаво, по-батьківськи. Він дивиться – а мені вже, загалом, все ясно. Звичайно, пострілів були два. Обидва – у злочинця. А підполковнику треба, щоб три. Щоб перший – попереджувальний. Ясна річ, начальство у будь-якому разі закриє очі – небезпечний маніяк, не якийсь там задрипаний кишеньковий злодій. Чому б не піти назустріч хорошій людині?


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Поделиться ссылкой на выделенное