Генри Лайон Олди.

Повстань, Лазарю!

(страница 1 из 2)

скачать книгу бесплатно

 -------
| bookZ.ru collection
|-------
|  Генри Лайон Олди
|
|  Повстань, Лазарю!
 -------

   «Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю, то я – мідь дзвінка або кімвал звучний. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що можу й гори переставляти, а не маю любові, то я ніщо. І якщо я роздам все майно моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, немає мені в тому ніякої користі.»
   Апостол Павло, Послання до Коринфян, гл. 13, 1-3.

   – А витріщатися на людей негарно!..
   – Хто сказав?
   – Мама!
   Кучерявий карапуз років шести замислився, запихнув палець у ніс і уточнив з гордістю природженого жаднюги:
   – Моя мама!
   – Ну якщо мама… тоді так, звичайно… Ти не в курсі: хто тут Жора М’ясник?
   – Дядько Жорік оно, на ящику!
   Чоловік поправив окуляри: дорогі, французькі, в золотій оправі від «Antoine Bourgeois». Противідблисковий пластик зловісно полискував зеленню, наче очі хижака.
   – Вони всі на ящиках…
   – Дядько Жорік з бухлом!
   – Вони всі з бухлом…
   Чотириокий мав рацію: троє вантажників проводили обідню перерву у дворі, біля чорного входу в «Гастроном», сиділи на сколочених з дощок ящиках і трепетно розливали другу пляшку портвейну «Таврійського» в пластикові кухлики. Кухлі були пивні, півлітрові, з жованими краями. Від вина посуд відсвічував густо-фіалковою пітьмою, нагадуючи гроно персидського бузку.
   – Дядько Жорік найголовніший!
   – Е-е… Це як?
   Карапуз аж підстрибнув від такої всесвітньої тупості співрозмовника:
   – На розливі сидить! Ну ви ващє…
   – Ага, я ващє…
   Погоджуючись, чотириокий явно мав на увазі щось своє, незрозуміле чужій людині. Так зізнаються на прийомі у венеролога в поганій хворобі, підхопленій у відрядженні.
   – На, тримай, розумнику… Привіт мамі!
   Він тицьнув карапузу пачку жувальної гумки. Хлопчисько зрадів, вкинув до рота жменю м’ятних подушечок і помчав грати в «банки». Ще за три метри від «стартової» межі він запустив біту – уламок держака від швабри – в політ, і та відважно знесла порожню бляшанку з-під ананасових скибочок. Дівчатка, що окупували неподалік роздовбану карусель, приснули геть, рятуючись від снаряда. Старенькі на лавці забурчали несхвально, згадуючи, як в мезозойську еру потерпали від таких самих хуліганів. Бутузові поплічники хором залементували: хто від заздрості, хто від захоплення, хто просто так, за компанію.
   А вантажників порожні банки цікавили мало.
Вантажники виголосили тост: «Ну!..», випили портвейн, віддали пляшки збиральнику склотари, діду в потертому камуфляжі, і почали діловито закушувати хлібом із шпротами.
   – Сірий, чекай тут, – сказав чотириокий шоферу, що висунувся з вікна чорного «Лексуса». Шофер кивнув. У нього було дурнувате і добродушне обличчя людини, що досягла межі особистих амбіцій.
   – Пройдисвіт! – чітко сказала одна зі стареньких, ткнувши спицею у бік машини. Напевно, мала на увазі ходові достоїнства джипа.
   Чотириокий перетнув двір і зупинився біля вантажників.
   – Добридень! – сказав він. – Жора… е-е… Георгій? Вибачте, по батькові не знаю…
   Мордатий паруб’яга підняв голову.
   – Ну, – сказав паруб’яга невідь до чого.
   Привітності в його голосі не відчувалося.
   – Ось гроші, – чотириокий дістав з гаманця крупну купюру і простягнув її іншому вантажнику, молодому хлопцеві з рябими щоками. – Збігайте в магазин, візьміть горілки. І закуски кращої. А ви, – це вже адресувалося третьому, – прогуляйтеся за компанію. Щоб правильно скупився. Добре?
   У голосі чотириокого відчувалася певна харизма.
   Звертатися до вантажників на «ви» не кожен уміє.
   – Ну, – без великого схвалення, але й не заперечуючи, повторив мордоворот Жора. – Палич, сходи з Хлібчиком. Горілки не треба, вона вся палена. Бери кріплене. І сала угорського, з червоним перцем. І чорного хліба буханець. Здачу повернеш начальнику.
   Залишившись наодинці з чотириоким, він учепив шпротину за миршавий хвостик, заковтнув, не жуючи, і втретє повідомив:
   – Ну?
   – Мене звуть Лазар Петрович, – очкарик сів на вільний ящик, підсмикнув відпрасовані брюки. – Мені вас порадив Гліб Артюхов. Ваш клієнт. Ви пам’ятаєте Гліба?
   – Ну, – кивнув Жора, не вшанувавши гостя розмаїттям. – Які проблеми, Лазаре?
   – Я дружину не люблю.
   Напевно, будь-який співрозмовник мусив здивуватися такій відповіді. Будь-який, але не Жора М’ясник.
   – Я теж, – сказав він. – Хріна їх любити, дружин?
   – Ви не розумієте. Я її раніше любив. Дуже. Ми зі школи зустрічалися. У нас двоє дітей. Хлопчик і дівчинка. І життя цілком… пристойне. Я добре заробляю. І ось одного разу дивлюся: не люблю я її, і все.
   – Заведи бабу на стороні, – порадив Жора. – Або секретарку, з ногами.
   – Заводив.
   – З ногами?
   – З рогами. А сенс?
   – Ти до мене навіщо прийшов? – мордоворот гукнув діда в камуфляжі й відібрав подаровану пляшку. Виявивши на денці жалюгідні залишки портвейну, він допив прямо з горла і повернув пляшку засмученому діду. – У коханці звати?
   Чотириокий був незворушний, хоч відчувалося, що спокій дається йому насилу.
   – Гліб попереджав, що ви будете грубіянити. І сказав, щоб я не зважав. У вас, значить, стиль такий. Ні, Жора, як коханець ви мене цікавите мало. Ви мені любов до дружини поверніть, я розрахуюся й піду. Гліб сказав, ви можете.
   – Що я можу? – гмикнув Жора.
   – Відновити. Любов, дружбу, пошану. Якщо якесь почуття було й померло, ви умієте його воскресити.
   Мордатий паруб’яга розплився в щербатій усмішці.
   – І ти повірив? Чуєш, Лазаре, скажи чесно: повірив?!
   – Я повірив, – кивнув чотириокий Лазар.
   – Ну і правильно зробив. Віра, вона гори верне. Тільки навіщо вона тобі?
   – Віра?
   – Любов.
   – А це вже, вибачте, не ваша справа.
   – Ні, Лазаре. Це не я до тебе, це ти до мене дійшов. Сам прийшов, я тебе не кликав. Тепер у нас одна справа, загальна. Навіщо тобі дружину любити?
   – Тобто: навіщо?
   – Ось тобі й «тобто». Ну, розлюбив, буває. Сам говориш: двоє дітей у тебе, баба, секретарка, заробітки. Живи з дружиною, як усе. Без любові. Мабуть, якщо зі школи, набридла до біса?
   – Ні. Просто розлюбив. Була любов, та загула. Байдужість. Ви, напевно, не зрозумієте: це як рахунок у банку. Або будинок. Або звичні капці. Дивишся одного разу, а рахунок порожній, будинок хтось перекупив… капці зносилися. Я звик, Жора. Звик любити дружину. Я без цього ні в сих, ні в тих. Немов обікрали.
   – Капці, то так, – погодився Жора. – Капці я розумію.
   Він розстібнув сорочку, почухав волохаті груди і раптом запитав:
   – Гліб – твій друг?
   – Який Гліб? А-а… ну та, звичайно. Друг.
   – Близький?
   – Близький.
   – Найкращий? – наполягав Жора без видимого зв’язку з попередньою розмовою. Мабуть, М’яснику було дуже потрібно дізнатися, що Гліб Артюхов, який прислав до нього чотириокого Лазара з пропащою любов’ю, знаходиться з цим самим Лазарем у найтісніших дружніх стосунках.
   – Найкращий. Ми знайомі з дитинства. І працюємо разом: Гліб – мій комдир. Ну, комерційний директор. А що?
   – Нічого. Давай далі про капці.
   – Досить про капці. У мене любов померла, – чотириокий сказав це без щонайменшої патетики, нудно і буденно. Так обговорюють ділове питання з малознайомим бізнесовим партнером, якого добре відрекомендували варті довіри люди. – Гліб сказав, що ви можете підняти. Мертву любов – підняти. Беретеся чи ні? Якщо ні, я піду. Випивка і закуска за мій рахунок.
   – Твій рахунок… – буркнув Жора. – Любов, кажеш, підняти? Сама, кажеш, не стоїть?
   Він довго реготав. Потім узяв гілочку акації і написав на землі цифру.
   Довгу.
   – Ось твій рахунок. За підйом. Потягнеш?
   Очкарик з повагою подивився на цифру.
   – Але ж у вас і тарифи… Потягну. Легко. Тільки, Жора, ви запам’ятайте про всяк випадок: я – людина проста. У разі чого, я повернуся. І за кожну копійку спитаю.
   – А ти мене не лякай, – мордатий доїв останню шпротину й ліниво піднявся з ящика. – Я страх який полохливий. Почну тобі любов піднімати, а руки, розумієш, тремтять… Вона і не встане. Гаразд, пішли в підвал.
   – Навіщо в підвал? – не зрозумів чотириокий.
   – Піднімати. Я обожнюю, коли в підвалі, біля холодильника. Там м’ясо на льодовику зберігається, мені від м’яса сил прибуває.
   – Ага, – здогадався Лазар, – тому вас М’ясником і прозвали.
   – Ні фіга подібного. Прізвище у мене таке: М’ясник. Георгій М’ясник, за паспортом. Ходім, чого дарма базлати! Скоро Палич з Хлібчиком повернуться…
   Вже біля чорного входу, що веде до м’ясних підвалів «Гастронома», чотириокий знову подав голос.
   – А ви не боїтеся, Жоро, – запитав він, – що я вас обману? Ви мені любов піднімете… воскресите, а я вам грошей не дам? Піду, і все?
   Жора М’ясник кинув на клієнта веселий розбишакуватий погляд:
   – Не боюся, Лазаре. Ось цього не боюся ніскілечки. Даси ти мені грошей. Гліб твій дав, і ти даси. До останнього грошика. Я чесний, і зі мною по-чесному.
   – А що ви Глібу піднімали? – раптово запитав Лазар.
   – Не твоя справа, – мстиво відрізав Жора.
   – Підняли?
   – Підняв, – з дивною інтонацією відповів мордатий. – Ще й як підняв. Інакше чого б він тебе до мене направив? Ти не питай, ти йди й мовчи…
   Кучерявий карапуз запустив їм услід палицею, але промахнувся.
 //-- * * * --// 
   Святий час – серпень.
   Ще стоїть спека, чоловіки ходять в шортах і сандалях на босу ногу, дівчата красуються голими пупами, гроза збирається десь далеко, за новобудовами, за зеленими хмарами листя в сквері. Шелестять запорошені акації, але вечорами стає прохолодно, мерзлякуватий шепіт бродить у кронах тополь, обережно торкаючись їх жовтими пальцями. З відкритої кватирки пливе баритон напівзабутого вигнанця: «Ах, если бы только не август, не чертова эта пора!..», і підспівує йому з іншого вікна не менш забуте меццо-сопрано: «Скоро осень, за окнами август, от дождя потемнели кусты, и я знаю, что я тебе нравлюсь…» Два голоси зливаються за спиною у випадкового перехожого, – відійшовши на двадцять кроків, вже не зрозумієш, де чий, і лише розумієш, що літо у тебе було, воно ще тут, в руках, простягнутих за милостинею, але гарячий серпень стікає крізь пальці на сірий асфальт, літо було, літо є, це ненадовго, так ненадовго, що наче й немає його, літа, і не було ніколи, а шкода…
   Осені не чекаєш. Чекаєш хіба що Нового Року.
   Починається дощ.
 //-- * * * --// 
   – Вибачте… Не підкажете, де живе Степан Полікарпович?
   Сухенька старенька манірно стиснула губи. Коротко, неприязно оглянула чотириокого з голови до п’ят. Нічого не відповівши, вона лиш глибше заховала руки в антикварну муфту: колись норкову, а нині витерту до невпізнаваності.
   – Може, ви?
   Капосна старушенція скосила око на товсту подругу – цить, мовляв, дурепо! – і демонстративно відвернулася. Весь вид її ясно свідчив, що вона мовчатиме, як підпільник на допиті. Не виключено, що й мовчала свого часу. У гестапо.
   – А я знаю, я знаю!
   – Що ти знаєш?
   – Де Пан Карпич живе! Лихвар!
   Знайомий карапуз. «Вождь червоношкірих», зимовий варіант. Шапка-«півник» відважно збита набакир, куртка розхристана, на лівому черевику розв’язався шнурок. У правій руці затиснута міцно зліплена сніжка.
   – Ну, і де?
   – У крайньому під’їзді.
   – У правому чи в лівому?
   Хлопчисько задумався. Мабуть, з визначенням «правого» і «лівого» у нього виникли проблеми. Тому, не мудруючи, він просто вказав рукою:
   – Оно в тому. Третій поверх, тридцять перша квартира. Код на дверях…
   Обидві старенькі пронизали карапуза пекучими поглядами. Але той, ігноруючи натяки, не забарився вибовкати страшну військову таємницю:
   – …двадцять один!
   – Спасибі, Штірліце, – усмішка вийшла тоскною. Навіть сонце в пластику дорогих окулярів зблиснуло на мить і згасло. – Ти хоч знаєш, хто такий лихвар?
   – Так Пан Карпич і є – лихвар! Бо лихий такий.
   Шоколадний батончик «Lion» потішив хлопчиська не менше, ніж минулого разу – жувальна гумка. Юний інформатор з гигиканням помчав до приятелів, що зводили посеред двору монументального сніговика. Замість класичної морквини носом сніговику слугував іржавий водопровідний кран з маховиком-вентилем; очі – катафоти від велосипеда. Капелюх – кришка від маслофільтра – завершувала футуристичний дизайн. На бігу хлопчисько з силою запустив у голема сніжкою, попавши прямо в око. Уцілілий катафот криваво блиснув, немов у замороженого Термінатора.
   – Ей! А ще Пан Карпич всяку фігню бере! – вундеркінд виявив несподівану ерудицію. – Під відсотки! У вас фігня є?
   Двір перетинали добряче вичовгані ковзанки. У чисто вимитих вікнах красувалися наряджені ялинки. Легкий морозець покусував ніс і щоки. Пахло святом: Новим Роком, подарунками, хлопавками, шампанським і неодмінним салатом «олів’є». Хотілося приєднається до хлопчисьок: веселитися і дуріти. Але чотириокий Лазар йшов уперед, і плечі його хилилися, немов довгополе пальто було виготовлене із дубових дощок.
   Код виявився правильним. Замок брязнув затвором автомата, пропускаючи в затхле нутро під’їзду. У ніс вдарив сморід котячої сечі і застарілого тютюнового перегару. Лазар квапливо попрямував сходами. На третьому поверсі він зупинився перед дверима з бронзовою табличкою «31» і, зібравшись з духом, рішуче натиснув на кнопку дзвінка.
   Довший час нічого не відбувалося. Потім у вічку зблиснуло світло, і одразу ж знову потемніло. Чотириокий відчував, що за ним спостерігають, і стояв спокійно.
   – Вам кого?
   – Я до Степана Полікарповича.
   – Прізвище! Прізвище як?!
   – Моє?
   – Ні, Степана Полікарповича!
   Було неясно: знущається господар, чи говорить серйозно.
   – Моє прізвище Остимський. Лазар Петрович Остимській. Але це вам, швидше за все, ні про що не скаже. А прізвище Степана Полікарповича – Ватрушев.
   – Звідки? Звідки знаєте?!
   – Мені порадив до вас звернутися мій друг. Артюхов, Гліб Артюхов.
   – По батькові?
   – Чиє? Гліба?
   – Ага! – тріумфально завили з квартири. – Не пам’ятаєте! І брешете ви все: хто та як…
   – Тьху ти, з голови вилетіло! Ми з Глібом друзі з дитинства, по батькові рідко… О, пригадав! Ігорович.
   У квартирі довго сопіли, булькали, потім заклацали замки.
   Замків було багато. Не менше п’яти.
   Нарешті двері прочинилися. Трохи, але цілком достатньо, щоб зрозуміти: розсохле дерево, фарбоване вкритим пухирцями суриком, – чиста бутафорія. Тут у разі чого плечем не проб’єш. Над сталевим ланцюжком із сутінку проступило гостроносе личко. Чіпкі очиці обнишпорили сходовий майданчик.
   – Чого стоїте? Заходьте швидше! – металевою змією зашелестів, опадаючи, ланцюжок.
   – Знаєте, скільки всяких пройдисвітів довкруги вештає? А потім цінні речі пропадають, гортензії сохнуть… На якій щоці у Гліба Ігоревича родимка?
   – Немає у Гліба ніякої родимки. Тобто, на щоці. На шиї є, біля кадика.
   – Чудово, чудово! Від душі радий знайомству.
   Вузька долоня лихваря виявилася підозріло твердою.
   – Прошу в кімнату. Чаю? Кави? Коньяку?
   – Кави. У мене принцип: вести ділові переговори на тверезу голову. Ось пізніше, коли ми домовимося…
   – Якщо домовимося, Лазаре Петровичу. А принцип ваш мудрий, схвалюю…
   Квартира Ватрушева нагадувала лабіринт. Неможливо було визначити, скільки тут кімнат і коридорів. Весь простір займали шафи, шафки, шифоньєри, полиці й полички, комоди й етажерки. Під стелею тягнулися запорошені антресолі. «Всякої фігні», послуговуючись визначенням карапуза, було тут вдосталь. Старі велосипеди, настільні лампи, набори гайкових ключів, штабелі грамофонних платівок, друкарський різак, порцелянові статуетки, телефонні апарати в чорних ебонітових корпусах, друкарські машинки, радіоли, гуслі з порваними струнами, портсигари з вензелями, бронзові канделябри для роялів, великий годинник з гирями й маятником…
   І скрізь, на полицях, шафах і підвіконнях – горщики з квітами, кактусами та іншими фікусами. Можливо, рідкісними й екзотичними: чотириокий не тямився на ботаніці. У повітрі, слугуючи втіхою після міазмів під’їзду, стояв аромат тропіків.
   – Обережно, не зачепіть агаву! Влаштовуйтеся, ось крісло.
   Посеред насилу відвойованого у речей п’ятачка розмістився цілком сучасний м’який куточок: канапка, журнальний столик і два крісла, оббиті картатою тканиною. Точнісінько такого забарвлення, як халат на Степані Полікарповичі.
   – Я пішов за кавою…
   Спалахнула паніка. Зараз господар згине у нетрях неосяжної квартири і більше не повернеться. Ніколи. А гість проведе решту життя, шукаючи вихід і ридаючи від безвиході. Мана налетіла і відкотилася. Чотириокий зняв пальто, пошукав, куди б його прилаштувати – і на власний подив виявив вішалку, прибиту до дверцят шафи.
   – Вішайтеся, вішайтеся, воно вільне…
   Зварити каву за цей час було неможливо. Але лихвар вже дріботів до столика, несучи піднос з повним кавником, цукорницею і чашками. Над ним розтікся божественний аромат Мокко, імбиру, кардамону, чорного перцю…
   «Треба б попросити рецепт,» – зазначив Лазар.
   – Ну, до справи. З чим завітали до старого?
   – З пропозицією. Гліб сказав, що ви даєте позики під заставу… скажімо так, якоїсь нематеріальної суті.
   – Залиште ваші евфемізми. Не бійтеся, я не матиму вас за божевільного.
   – Добре. Я б хотів залишити в заставу одне почуття.
   – Яке саме?
   – Любов.
   – До жінки? До батьківщини? До смачної і здорової їжі?
   – До дружини.
   – Що ж, це цікаво. Рідкісний товар. Але, дозвольте поцікавитися: навіщо вам мої гроші? Ви – людина забезпечена. Якщо вам потрібен кредит, зверніться в банк. Або в ломбард.
   – Як ви слушно помітили, я людина забезпечена. Але зараз відчуваю фінансові труднощі. Тимчасові, зрозуміло. Гроші є, але їх вкладено у справу. Мої партнери по бізнесу проти того, щоб я закладав основні фонди. А без їхньої письмової згоди… Коротше, я дійшов до вас.
   – На любов, звичайно, попит є, тим більше до дружини… Почуття дефіцитне. Проте мої можливості обмежені. Боюся, запропонована сума вас не влаштує.
   – Скільки?
   – Ви збираєтеся з часом викупити заставу?
   – Так.
   – І вас не цікавлять терміни? Відсотки?
   – Звичайно, цікавлять. Але в першу чергу мене цікавить сума!
   – Поспіх не йде на користь, Лазаре Петровичу. Скажімо, п’ять тисяч.
   – Євро?
   – Так.
   – Мені потрібно більше. Дайте п’ятнадцять.
   – Ні. Забагато для мене. І дуже мало для серйозної інвестиції. У мене складається враження, що ви просто хочете позбутися свого почуття. А гроші вас не хвилюють. І, одержавши їх, ви сюди більше не повернетеся. Втім, це не моя справа. Сім тисяч. Це остання ціна.
   – Згоден.
   – Півроку під п’ятнадцять відсотків за весь термін.
   – Тридцять річних? Та це ж… Згоден!
   – Спочатку мені треба пересвідчитися у якості товару. Якщо застава не підійде, я негайно поверну її вам.
   – Добре.
   – Сидіть де сиділи. Не вставайте. Не робіть різких рухів. Думати можна про що завгодно. Хоч про мене, у найбрутальніших виразах. Я входжу.
   Лихвар акуратно поставив чашку з недопитою кавою на журнальний столик. Відкинувся на спинку крісла. Зімкнув зморшкуваті, черепашачі повіки. На обличчі його проступив вираз доброзичливої зосередженості – як у людини, зайнятої копіткою, відповідальною, але при цьому улюбленою справою.
   «Садівник за роботою,» – спало на думку.
   Лазар перевів погляд на картину на комоді за спиною лихваря. Сучасна, проте в манері пейзажистів позаминулого століття. Масло, полотно. Стилізація вдала, навіть тріщинки-кракелюри є. Занедбаний парк, на передньому плані – клумба з жоржинами, далі – піна жасмину, чагарники шипшини, вузлуваті стовбури в’язів, під якими все тоне в сутінку. На клумбі лежить густа тінь: від людини, якої на картині немає.
   Його відволік хрипкий стогін. Лихвар, неприродно закинувши голову, судомно намагався вдихнути. Обличчя старого пішло плямами, очі закотилися, бліді пальці намертво вчепилися в поручні крісла.
   – Вам погано?! Води? «Швидку»?! Де у вас телефон?
   Про мобільник, який лежав у кишені піджака, чотириокий забув.
   – На кухні… коньяк… Мені допомогх-х-х-ха…
   Лазар кинувся в той бік, куди раніше ходив господар. Зачепив стелаж: посипалися картонні коробки, рулони шпалер, жерстяні баночки з діафільмами. Усупереч сподіванням, кухня знайшлася швидко. Контраст з рештою квартири виявився разючим: стерильна білизна, блиск металу, стрункі лави тарілок в сушці, акуратні піраміди каструль, машина для миття посуду… Коньяк знайшовся відразу, в першій же відкритій шафці. «Remi Martin XO», щойно відкрита пляшка. Поряд стояли пузаті келихи.
   Чотириокий не пам’ятав такого поспіху за останні кілька років.
   Лихвар був живий: важко дихав, масуючи скроні. Лазар щедро хлюпнув коньяку в келих, підніс до губ хазяїна. Раптово Степан Полікарпович перехопив його руку і узяв келих сам. Перехилив. Засіпався кадик. По підборіддю потекла масна цівка. Лазар машинально налив і собі. Випив залпом, як горілку.
   – Під монастир мене підвести надумав?! – голос лихваря нагадував кашель туберкульозника. – Чому не сказав, що ходив до М’ясника?! Налий ще.
   Перечити Лазар не посмів.
   – Хіба це має…
   – Смерті моєї хочеш? Любов, значить? До дружини, значить?!
   – Любов…
   – Спершу заморив, потім М’ясника вмовив підняти – і до мене в заставу?! Ні вже… сам розбирайся… Ти! Ти спеціально! – лихвар раптом зірвався на виск. – Убити мене хотів?! Хто тебе підіслав?!


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2

Поделиться ссылкой на выделенное