Генри Лайон Олди.

Пасербки восьмої заповіді

(страница 4 из 17)

скачать книгу бесплатно

   Дивно тільки, що лише один…
   Багато чого могло трапитися з цією дивною парою: хтось, дуже ймовірно, міг дізнатися, із ким зустрічається Марта, і колекція пліток віденського світу збагатилася б ще на один пікантний експонат; Джош міг пійматися на якійсь крадіжці й потрапити до в’язниці чи навіть на шибеницю; але доля майже рік придивлялася до закоханих, перш ніж посміхнутися та вдарити навідліг.
   Епідемія бубонної чуми, яка ледь не спустошила Італію та південні області Франції, Відень зачепила лише краєм чорного крила, що ярилася гноєм і страхом, – занедужало не більш двох сотень осіб, причому завдяки самовідданості сестер-черниць віденських шпиталів і вчасно вжитим заходам магістрату далі хвороба не пішла.
   Але однією з цих небагатьох була Марта.
   Два дні Джош, як божевільний, кружляв навколо шпиталю св. Магдалини – любов Лаури Айсендорф до своєї компаньйонки не сягала таких крайнощів, як догляд за смертельно й небезпечно хворою в баронському маєтку. Стражники-добровольці нікого не пропускали у ворота шпиталю, і тим більше нікого не випускали звідти (черниці й лікарі жили в бічних прибудівлях, давши обітницю не кидати шпиталю, поки в ньому можна врятувати бодай одну живу душу).
   Нарешті, надвечір другого дня, змучений лікар гукнув Мовчанові крізь ґрати вирок долі:
   надії ніякої, жити хворій зосталося дні зо три, від сили – чотири.
   Потім лікар упав і заснув тут-таки, біля огорожі, а Джозеф так і стояв серед вулиці, скам’янівши від горя, що впало на нього.
   Він не отямився навіть тоді, коли візник карети ледь не наїхав на нього й голосно вилаяв «проклятого п’яницю» на чім світ стоїть – Джош-Мовчун просто ступив крок убік і знову закляк.
   Так він стояв довго. Поодинокі перехожі, що з присмерком квапилися додому, мимоволі зиркали на цей живий пам’ятник скорботи та відчаю. Потім Джоша повів од шпиталю якийсь доброзичливий м’ясник – він усе пропонував Джозефові полегшити душу, аж поки зрозумів усю марність своїх спроб, відчепився від нього й подався пити пиво – коротше, Мовчун трохи отямився лише в знайомій винарні, де цілу вічність тому вони з Грижею побилися об дивний свій заклад, а потім довго обмивали «нічию».
   Джош підвів голову й огледівся: через кілька столиків від нього сидів… Грижа з двома приятелями та ще з якимось паном.
   На мить Джошеві здалося, ніби все це вже було, і він просто спить, або навпаки, щойно прокинувся, і Марта жива-здорова, і вони ще тільки мають зустрітися в опері, але цього разу все буде гаразд, і…
   І тут він насилу пригадав, що Арчибальд Шварц на прізвисько Грижа два тижні тому попався на черговому «ділі», забравшись у будинок дуже впливового чиновника, і цими днями його мали повісити на міській площі.
   У науку іншим.
   Але замість того, щоб гойдатися в добре намиленому зашморгу чи, принаймні, чекаючи цього самого зашморгу, гнити у в’язниці та залагоджувати свої складні відносини з Господом – замість цього Грижа чомусь сидів у винарні, пив вино й посміхався самими губами, а в темно-сірих очах Арчибальда Шварца на прізвисько Грижа… ні, не повинна читатися в очах людини, що раптом опинилася на волі, така смертельна туга й цілковита безнадія!
   Але чому?! Якщо Арчибальд якимось дивом вирвався з в’язниці чи був помилуваний, то він мав би радіти… Грижа радів.
У будь-якому разі, збоку все здавалося саме так. Винарня, приятелі, напої – що ще треба чоловікові, який уникнув катів? Але погляд… після почутого в шпиталі св. Магдалини Джош не міг помилитися! На душі в Арчибальда Шварца було так само тужно й мерзотно, як і в нього самого.
   Начебто цю саму душу роз’їдав ізсередини невидимий хробак.
   Джозеф велів служниці принести вина і підсів за столик до Грижі.
   – О, Джоше! – щиро зрадів Грижа, і на мить його очі стали колишніми, але тільки на одну мить, не більше. – Добре, що ти з’явився!
   – Вітаю, Арчі, – вичавив і себе криву посмішку Джозеф. – Як тобі вдалося уникнути шибениці? Втік, чи що?
   – Майже, – Грижа відразу пригас і мовби змалів у зрості. – Ось, пан Джон Трейтор [6 - Трейтор (англ.) – зрадник.] допоміг…
   І Шварц кивнув назад, на високого сухорлявого пана з чорною сивуватою еспаньйолкою, косо приліпленою на чималому підборідді. Незнайомець у багатому темно-зеленому камзолі й такому ж зеленому, з півнячим пером, береті, хвацько насунутому на ліву брову, найбільше скидався на іспанця, хоча прізвище та ім’я в нього були швидше англійськими – у цій винарні панові Трейтору аж ніяк не місце.
   При згадці свого імені рятівник Арчибальда Грижі підвівся й злегка вклонився. Джош відповів йому тим самим. Тоді пан Трейтор підхопився і, розшаркавшись, підмів півнячим пером свого берета сумнівно чисту підлогу винарні. Відкіля б не взявся цей дивний пан, який у вільний час рятує злодіїв од шибениці, – він був сама поштивість.
   – Годі вам люб’язність показувати, хлопці, – буркнув один із друзяк Грижі, жилавий здоровань зі шрамом на пожмаканому обличчі. Імені здорованя ніхто не знав, а йому подобалось, коли його називали просто й невигадливо: Скриня. – Не сьогодні, то завтра, а зашморгу не минути!
   Чим-чим, а тактовністю Скриня ніколи не відзначався.
   – Та годі тобі, Скрине, – махнув на нього рукою Джош. – Цікаво все-таки, як це панові Трейтору вдається витягати людей із в’язниці? Він часом не чаклун?
   Грижа мимоволі здригнувся, розхлюпав вино собі на коліна, а Джон Трейтор ледь помітно скривився.
   – У пана Трейтора гарні зв’язки, – плутано пояснив Арчибальд, бгаючи у своїй ведмежій лапі окраєць житнього хліба і засипаючи підлогу навколо себе крихтами м’якушки. – Крім того, значна сума грошей, що їх довелося віддати…
   Джош глянув у вічі Шварцу й зрозумів, що той бреше. Бреше нерозумно й невміло. Грижа поспіхом одвів погляд і замовк посеред фрази.
   – А що ти, Джоше, часом невеселий? – запитався він, прагнучи хоч якось виплутатися з цієї ніяковості та перевести мову на інше. – Справи не йдуть, чи жінки не кохають?
   – Марта помирає, – це вихлюпнулося несамохіть, як кров із рани. – Вмирає. Лікар сказав – не більше трьох днів залишилося…
   Над столом зависла похмура мовчанка, навіть Скриня затулив рота й опустив очі додолу – плутаний шепіт Мовчуна почули, здається, усі:
   – Я б за неї… душу віддав… Я б…
   Джош зронив голову на руки і, наче здалеку, почув здавлений голос Арчибальда Шварца, якого тепер віденські злодії називатимуть Вішальником цілих півтора року, до дня його раптової смерті від апоплексичного удару:
   – Ти, хлопче, думай, що кажеш! Душу, її… її, теє-то як його…
   Грижа явно хотів сказати щось ще, але затнувся, закашлявся й замовк.
   Джош ледве пам’ятав, що було далі. Він довго пив, але не п’янів, ледь не побився зі Скринею, та їх вчасно розтягли, потім Мовчун став відповідати на запитання горілчаних друзів по-підгальськи, дивуючись, чому вони його не розуміють; а попри все він ловив на собі пильний доскіпливий погляд Джона Трейтора. Нарешті приятелі Грижі кудись поділися, слідом за ними хитлявою ходою пішов із винарні й сам Грижа, а вони з Трейтором залишилися за столом удвох.
   Схожий на іспанця чоловік з дивним англійським прізвищем відсунув кухля з вином, і Джозеф, передчуваючи щось смертельно важливе, зробив так само.
   Тверезість ударила зненацька й підступно, неначе ніж у спину.
   – Отже, ви казали, що не пошкодували б своєї душі в обмін на життя Марти Івонич? – з ледь помітною усмішкою промовив пан Трейтор і смикнув себе за жмутик волосся на підборідді.


   …Вона бігла темними заплутаними коридорами, де з горбистої стелі скрапував слиз, на стінах збиралися величезні колонії світляної гусені, а позаду тупотіли та важко сапали Стражі; Марта мчала з останніх сил і несла з собою щось… вона й сама не знала що саме, але кинути вкрадене не можна було, ніяк не можна, та й Стражі все одно не дали б їй спокою.
   Марта відчувала, що вже давно заблукала в цьому нескінченному внутрішньому лабіринті, що Стражі женуть її до Чорного Ходу, до того пульсуючого виру, що роз’їдає жертву, – це про нього їй не раз розповідав вечорами батько Самуїл. Незважаючи на жах і липучий розпач, що паралізували волю, вона змусила себе зупинитися і зустріти Стражів віч-на-віч. Це нічого не давало, крім можливості гідно померти, але Стражі чомусь і досі не показувалися, а потім за поворотом коридора почувся якийсь шум і хрипке гарчання. Воно змінилося затихаючим хиренно-злісним виттям. Марта кинулася туди і, завернувши за ріг, побачила Джоша, її Джоша, спокійного зосередженого Мовчуна, він витирав об холошу довгий закривавлений ніж.
   Поряд тіпалися в агонії три безформні Стражі й пронизували Марту сповненими ненависті згасаючими поглядами.
   Марта мимоволі скрикнула, Джош звів на неї очі й сумно посміхнувся.
   – Ну що ти, маленька, заспокойся… Усе гаразд. Ходімо.
   Він обняв її за плечі рукою, вимазаною густою коричневою кров’ю, і вони рушили до виходу. По дорозі Марта все намагалася згадати, що ж тут не так, і коли попереду кволо блимнуло рожево-блакитне світло, вона врешті згадала: адже це Лабіринт Душі, чужої душі, куди вона невідомо як потрапила – отже, Джоша попросту не може тут бути, а вже тим більше він не повинен знати дорогу назовні!..
   – Так, не може, – Джош повернувся до неї, немов прочитав її думки. – Не може й не повинен. Але я тут. Тому що без мене ти б загинула. Ось я й прийшов.
   Він знову сумно посміхнувся, і тільки тепер Марта помітила, що на шиї в Джоша – мотузяна петля, ні, не мотузяна, а скручена з його пояса, а обличчя Мовчунове неживе, застигле, чимось схоже на обличчя убитих Стражів, і лише в запалих очах, як у вирі Чорного Ходу, куди Марта так і не добігла, б’ється жива невигойна туга. Марті захотілося кричати від цієї туги, що затопила її, – але тут щось сліпуче вибухнуло перед нею, Джош зник, і все зникло…
   Марта скрикнула, розплющуючи очі, – й одразу ж замружила їх через яскраве світло, що ринуло під повіки.
   – Слава Богу! – наче крізь вату почула вона голос доглядальниці. – Нарешті ви отямилися! Чудо, справжнісіньке чудо…
 //-- * * * --// 
   Видужувала Марта довго, але й баронеса (з’ясувавши, що її компаньйонка зовсім не заразна, практична Лаура негайно наказала перевезти Марту назад у маєток), і слуги все одно дивувалися: з усіх хворих вижила одна Марта.
   «Боже провидіння! – перешіптувалися слуги, які любили Марту. – Господь її не покинув!»
   «Відьма! – остаточно впевнилася баронеса. – Сам диявол їй допомагає!» Утім, свої міркування Лаура Айсендорф нікому звіряти не збиралася. Відьма була потрібна їй самій для відомих справ. На час хвороби Марти Лаура не те щоб зовсім припинила плекати нові паростки й без того гіллястих чоловікових рогів, просто стала обережнішою, зате тепер, коли компаньйонка знову поруч, вона своє надолужить!
   Із Джошем Марта побачилася лише через три місяці, коли вперше після хвороби вибралася в місто. Тоді їм пощастило перемовитися лише декількома словами – Марта була не сама, – але через тиждень Марта зненацька постала на порозі скромного Джозефового житла.
   З’ясувалося, що їй запропоновано постільний режим, а валятися в постелі самій Марті смертельно набридло, тому…
   Словом, не тільки баронеса надолужувала згаяне.
   …Ще при першій після хвороби зустрічі Марту насторожила дивна Джошева поведінка – веселий кишеньковий злодій за минулі місяці немов постарішав на добрий десяток років. Тож збираючись іти, вона довго вдивлялася в його сонне обличчя. Відчувши на собі її погляд, Мовчун відкрив очі, сумно посміхнувся…
   Уже в маєтку Марта згадала: саме такі Джошеві очі бачила вона в чумному кошмарі, коли він виводив її з лабіринту чиєїсь душі.
   Душі з убитими Стражами; душі, у якій Джош не міг бути.
 //-- * * * --// 
   Минув майже рік. Життя ввійшло у своє річище, стало таким, як колись, але поступово Марта чимраз більше переконувалася, що з Джозефом діється щось недобре. Запитати прямо вона не наважувалася, а по-злодійському лізти в душу до коханої людини вона заборонила собі давно. Джош був болісно ніжний з нею, він угадував першу-ліпшу її примху, тож Марті часом здавалося, що Мовчун живе так, немов кожна його мить – остання, немов завтра його чекає ешафот, похмурий кат і прядив’яна мотузка, а отже, вже не буде блакитного неба та довірливих лебедів у ставку, не буде грайливих поглядів удень і палкої пристрасті вночі, не буде її, Марти, і самого Джоша незабаром не стане…
   Нарешті Марта не витримала.
   Мовчун довго не відповідав, немов заповзявся підтвердити слушність свого прізвиська чи просто не знав, що відповісти на запитання: «Що з тобою, Джоше?»
   – Я влип у кепську історію, Марто. І дуже сподіваюся викрутитись. Через тиждень усе вирішиться. Якщо я стану колишнім – розповім тобі все. А якщо ні… Я дам тобі лист, але пообіцяй, що прочитаєш його не раніше, ніж через вісім днів після того, як я не прийду на призначену зустріч, або спалиш наступного четверга, якщо я скажу тобі, що все гаразд. Обіцяєш?
   – Обіцяю… Але, Джоше, може, я чимось допоможу? Пам’ятаєш, адже я тобі допомогла тоді…
   – Ні, Марто. Злодій повинен уміти самотужки відповідати за свої вчинки. А втім, до чого тут злодійство…
   Минув тиждень тяжкого чекання. Обоє намагалися забути про лячну розмову, безоглядно віддавалися одне одному, але десь на споді душі кожен відчував, як над ними купчаться хмари, готові от-от пролитися… Чим? Добре, якщо просто зливою!
   Перед обумовленим четвергом Марта геть змучилася, чекаючи розв’язки. Вона тільки те й робила, що позирала на лист на столику, але розпечатати його так і не зважилася.
   Джош примчав додому за півгодини до умовленого часу, Марта з невимовним полегшенням побачила сяючого Мовчуна, фрукти, дві пляшки вигроненого бургундського…
   – Ну? – викрикнула вона прямо з порога.
   – Минулося! Я живий і здоровий, ти – теж. То давай відзначимо це! – посміхнувся Джош-Мовчун задоволено.
   – Тоді розповідай!
   – А, потім! – відмахнувся Джош. – Давай не псувати вечір!
   І вони не стали псувати цей вечір, потім не стали псувати наступний і ще один… Лист так і залишився на столику нерозкритий і неспалений, через день-другий Марта запхала його в скриньку і, проходячи мимо, байдуже сковзала по ній поглядом.
   А через тиждень Джош не прийшов на ранкове побачення. Надвечір Марта, яка вже не знаходила собі місця, одержала записку, надіслану з хлопчиськом-посланцем.
   «Прощавай, Марто. Я думав, що мені пощастило обдурити ЙОГО, але я помилився. Щоночі мені сниться, як ти помираєш від чуми. Я більше не можу бачити тебе вранці живою, знаючи, що вночі спостерігатиму знову до найдрібніших подробиць твою смерть. Я плутаю сон з дійсністю і незабаром збожеволію. Борги треба сплачувати. Ми більше не побачимося. Якщо ти не спалила листа, прочитай його – і все зрозумієш. Якщо ж спалила… утім, пусте. Я люблю… Я любив тебе, Марто!
   Прощавай.
   Твій Джош».
   В очах у Марти на мить потемніло, їй здалося, що серце зараз не витримає – зупиниться. Потім вона кинулася до скриньки, де зберігався лист, тремтячими пальцями розірвала дебелий вощений папір…
   …Півняче Перо дав Джозефові рівно рік. Після чого Мовчун мав повіситися опівночі в занедбаній хижі на виїзді з міста, неподалік від окраїни Гюртеля.
   Слуги ледве встигли відкрити ворота, коли Марта на гарячково засідланому жеребцеві, не розбираючи дороги, промчала розкішним баронським парком, топчучи італійські троянди та голландські тюльпани; копита жеребця підривали м’яку чорну землю, розкидали навсібіч пухкі грудки, безжалісно ранили доглянуті клумби й квітники – і тільки вітер здивовано присвиснув услід вершниці, яка зникла за поворотом.
   – Божевільна! – з прикрістю й захопленням пробубонів садівник Альберт і, зітхаючи, пішов виправляти завдані Мартою збитки.


   «Надто пізно!» – немов похоронний подзвін пролунав у Марти в голові гул дзвіниці з церкви Санкт-Марія-Ам-Гештаде. Він сповіщав про північ. Буквально впавши зі спини храпливого коня, жінка кинулася через луку до ледь помітної в темряві чорної плями – до хижі. Неслухняні після шаленої гонитви ноги підгиналися, заплутувалися в густій траві. Марта двічі падала, зачепившись за вузлуваті корені, що казна-звідки й узялися на лузі – а у свідомості, дедалі наростаючи, усе ще відлунював рокітливий дзвін, і
   вторило йому з темної хижі безнадійне собаче виття, відлякуючи довколишніх жалких упирів – чи, може, то Марті тільки здалося?..
   Вискнули й розчинилися замшілі двері, зависли на одній іржавій петлі, свічка, що горіла в кутку хижі, жбурнула жінці в обличчя рвані відблиски – і Марта побачила: важка колода відкотилася вбік, а вив тут пес на кличку Одновухий, не дуже давно підібраний Джошем у їхньому улюбленому парку біля ставка з лебедями… А над невтішним собакою погойдувалося на туго натягнутому поясному ремені тіло людини.
   Джозеф.
   Вона спізнилася.
   Пес почав стрибати навколо Марти з німим благанням в очах – і божевільна, не людська, скоріше, звірина надія кинула Марту вперед. Нечуваним ривком вона підтягла колоду, вилізла на неї, висмикнула з потайних піхов у рукаві Джоша його вузький ніж і одним рухом – лезо був гострим, як бритва, – перерізала ремінь.
   Мовчун, як той лантух, упав на долівку, і Марта, утративши рівновагу, впала зверху.
   Пропущений через пряжку кінець ременя защипнуло мідним язичком, петля ніяк не хотіла розпускатися, руки Марти тремтіли, Одновухий нестямно вилизував рідне посиніле обличчя з білими плямами очей – чумний кошмар обступив Марту зусібіч і задоволено щирив божевільну пащу.
   Цілковита безвихідь.
   Найсправжнісінька.
   Марті хотілося завити, як щойно вив пес, а якщо не стане сил навіть на виття – повіситися тут-таки, на тім же ремені…
   Але замість цього, ще сама не розуміючи, що робить, вона відштовхнула пса, взяла в долоні холодіюче обличчя веселого кишенькового злодія, який загинув через неї, і прикипіла поглядом до мертвих очей.
   Наступної миті свіча, жалібно блимнувши, узялася кіптявою, пес нажахано заскиглив, а з темряви, що скулилася в закутку, почувся глузливий голос:
   – Ти спізнилася, жінко. Він виконав домовленість. Тепер його душа – моя. Іди й повертайся завтра, якщо хочеш поховати тіло. Утім, я можу запропонувати тобі доволі вигідну угоду…
   Марта Івонич, прийомна дочка Самуїла-турка із Шафляр, знала, хто говорить зараз із нею. Зовсім поруч, невидимий у могильному мороці хижі, стояв Великий Здрайця – лише зблиснуло рудим полиском півняче перо на береті та ковзнули лепітки по сріблу пряжки.
   О, цей міг пообіцяти багато чого! Може, навіть відпустити Джошеву душу в обмін…
   «Ніколи не ставайте на шляху у Великого Здрайця, – казав Самуїл-баца. – І ніколи не йміть йому віри. Ніколи!»
   Вірити не можна. І перетинати йому шляху теж не можна, тим більше, що це все одно даремно; але Марта вже затялася: зі звичною відстороненістю потяглася вперед, до мерця, якого вона могла уявити тільки живим; не простягнувши невидимої руки, як звичайно, всією своєю істотою вона кинулася назовні – і невидимі ворота з брязкотом розчинилися перед жінкою.
   Цього разу за ворітьми не було підвалів, скарбниць і лабіринту. Не було й Стражів, убитих самим Джошем ще тоді, в її маренні, в ту мить, коли Мовчун підписав кров’ю диявольський договір, чим зняв охорону власної душі, – о, тепер вона розуміла це! – навколо простяглася схожа на віспяне обличчя рівнина, вона ледь помітно мерехтіла в яскравому місячному світлі, у сивій просторіні бродили примарні тіні, а прямо перед ворітьми лежала оголена людина.
   Джош-Мовчун, шалапутний злодій, який обікрав самого себе.
   Одним рухом Марта стала поруч і спробувала підвести лежачого. Джозеф слабко поворухнувся, пробурмотав щось невиразне й знову обм’як. Він був важкий, невимовно важкий, але Марті якимось дивом пощастило взяти неживе тіло на руки; в очах потемніло – чи, може, навколо справді запанувала ніч?! – і Марта незграбно ступнула до відчинених воріт. Джошеві ноги волочилися по землі; кров безугаву стугоніла в скронях, але жінка закусила губу й зробила ще один крок.
   І тоді пролунав голос.
   Той самий.
   Тільки в ньому вже не було глузування – лише подив та якась зачаєна непевність.
   – Він мій, жінко! Що ти робиш?! Хто ти? Постривай! Давай поговоримо! Я хочу знати, як ти можеш…
   Крок.
   – Стій!
   Ще один.
   – Хто ти?!
   Ніколи… ніколи не ставайте на шляху у Великого Здрайці!..
   Прости, батьку Самуїле!
   Прости…
   Он вони, ворота.
   Он… вони.
   І тут Марта відчула, як зовсім поруч з її плечем у Джошеве горло вп’ялися чиїсь міцні пальці. Тіло на руках жінки здригнулося й захрипіло, приростаючи до неї, як нерозривно зв’язана з матір’ю дитина до пологів; Марта похитнулася, але втрималася на ногах, навіть не встигла злякатися. Джоша повільно, але невблаганно відривали від неї, відривали разом зі шкірою – з їхньою спільною шкірою! – і Марта закричала від болю та відчаю, зубами вчепилася в чужі пітні пальці на душі її коханого… вона рвонулася, гарчала й трусила головою, як дикий звір, – і в цю мить вони з Джошем просто-таки випали за ворота.
   Оглушливе ревіння потрясло Всесвіт – немов кричало саме пекло, яке вивертали навиворіт. Нелюдський зойк нелюдського болю навалювався з усіх боків, давив, туманив свідомість, застеляв очі кривавою завісою. Марта, оглухла та осліпла від цього крику та від своєї дивовижної ноші, уже не мала сил підвестися, тож вона поповзла, як повзе кішка з перебитим хребтом, чіпляючись за пожухлу траву, – туди, куди вів її інстинкт, виплеканий строгим батьком Самуїлом, додому, до себе, бо Джош був усе-таки з нею, вона не віддала його Великому Здрайці зі скрадливим голосом та жадібними пальцями, не віддала, а отже, тепер усе буде…
   Ні.
   Не буде.
   Тягар чужої душі все-таки був їй не до снаги. Марта вже майже добралася до власного тіла, наполовину втягшися в нього, як черепаха в панцир, несподівано відчула зовсім поруч щось живе, тепле, воно скиглило, прагло їй допомогти – але невидима пуповина між нею та Мовчуном обірвалася; непритомніючи, Марта з останніх сил потяглася до щирого живого тепла й відчула, як Мовчунова душа розриває її та йде геть, падає в цей теплий колодязь, що гостинно промениться лагідним добрим світлом…
   Вона ніколи не народжувала.
   Тому не знала, на що це схоже.
 //-- * * * --// 
   Здається, вона отямилася майже відразу. Тіло боліло, наче Марта справді тягла на собі Джоша, у роті відчувався солонуватий присмак крові з прокушеної губи. У кутку хтось хрипко стогнав, видно, теж приходив до тями.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Поделиться ссылкой на выделенное