Генри Лайон Олди.

Пасербки восьмої заповіді

(страница 2 из 17)

скачать книгу бесплатно

   Під’їжджаючи до Жаб’ячого Джерела, що здалеку кивало до них криничним журавлем, Марта навіть не почула, а, скоріше, відчула хрипке Джошеве гарчання. Не встигнувши нічого зміркувати, вона метнулася з воза на землю і мертвою хваткою вчепилася в густу собачу шерсть за мить до того, як одновухий ледь не рвонув уперед, до колодязя.
   – Що з тобою, Джоше?! – Марта розуміла: довго втримати їй пса не спромога, та й узагалі
   Джош-Мочун був не з тих, кого може пересилити жінка.
   За що свого часу й поплатився.
   Пес уперто тяг її до колодязя.
   Усе ще утримуючи однією рукою собаку, Марта дійшла до повороту й побачила Жаб’яче Джерело.
   Неподалік від дерев’яного зрубу, що обгороджував колодязь, до розкидистої яблуні притиснувся спиною молодий циган, скоріше циганча, виставивши перед собою кривий ніж.
   – Не підходь! – мов підстрелена рись, сичав хлопчисько й люто блимав очима, а його яскраво-червона сорочка полум’яніла на вітрі. – Присягаюся мамою, заріжу! Не підходь!..
   На товсту яблуневу гілку був міцно намотаний шкіряний повід гнідого красеня, засідланого на подив старим і поношеним дерев’яним сідлом, на яке не сяде жоден самоповажаний вершник, а тим більше натуральний циган.
   Кінь нервував, трусив головою і форкав.
   Ліниво, з неквапливим спокоєм людей, що вміють убивати, циганчука оточувало п’ятеро мужиків. Двоє тримали короткі, із товстим обухом сокири, більш зручні для роботи, ніж легкі вівчарські чупаги; третій діставав із піхов свій ніж, на відміну від циганського широкий та прямий, а четвертий ганчіркою нашвидку перев’язував п’ятому розсічену руку. Видно, циганча вже постаралося. З облич мужиків ясно було видно, що жити хлопчиськові зостається лічені хвилини. Просто нікому не хотілося лізти першим та даремно кривавитися.
   Джош гарчав, вищиряв страшну пащу й тяг Марту вперед.
   – Це циган, – заспокійливо кинула жінка псові. – Конокрад. Ти ж ніколи не зв’язувався з конокрадами, Мовчальнику! Та що ти, справді, адже посічуть сокирами – і його, і нас із тобою!
   Пес не чув.
   – Не візьму я їх, Джоше, – мало не плакала Марта, із останніх сил стримуючи пса. – Сам знаєш, надірвалася я з тобою, багато не зможу… і втомилася з дороги. З княжичем – то так собі, розвага була, як тобі в сільського дурня яблуко з воза взяти… та постривай же! Біс із тобою, Джоше…
   – На останніх словах Марта поквапно затулила рота, нашвидку озирнулася навсібіч і, відпустивши собаку, пішла до гурту й конокрада.
   Джош нечутно ступав слідом.
   – За що хлопця губите, добрі люди? – запитала Марта й підступила до пораненого.
   – Коня взяв, падлюка! – одказав владним голосом той, в якому відразу можна було впізнати сільського війта. – Я вже думав – усе, пропав жеребець, відведуть у Сілезію чи за Дунай і пиши пропало… А бач, не встигли відвести, плем’я єгипетське!
   – Не підходь! – безнадійно скрикнуло циганча. – Ай, не підходь, життя позбавлю!
   Марта простягнула руку й легко доторкнулася до передпліччя пораненого, трохи вище нашвидкуруч замотаного ганчіркою порізу.
Чоловік стрепенувся, хоча поріз був дріб’язковий, і навіть якби Марта зачепила його – болю особливого не завдала б, потім часто закліпав, немов йому в око потрапила смітинка, потрусив патлатою головою і здивовано вирячився на своїх супутників.
   – Агов, мужики! – гукнув він. – Стривайте! А за що ми цигана цього карати зібралися?!
   Найближчий власник сокири – кремезний похмурий бородань – повернувся й виразно постукав себе обухом по лобі. Правда, лоб у нього навіть на перший погляд був такий, що можна було стукнути й сильніше – якщо сокири не шкода.
   – З глузду з’їхав, Саблику?! Він же коня в тебе взяв!
   – Невже?!
   – Ну так! Твого гнідого! Та ти що, осліп – он же твій жеребець стоїть!
   – Це не мій жеребець! – упевнено мовив поранений Саблик.
   – Не твій?
   – Не мій. У мене зроду гнідих не водилося.
   – Та ти ж сам кричав, коли ми до Джерела під’їхали: тримайте, браття, конокрада чортового, вражу силу! От я й примітив – начебто знайомий гнідий під циганом гарцює! Ще зрадів – бачу, спішився кучерявий, коня напуває, а то пішов би верхів’ям!..
   – Не мій кінь, – Саблик відвернувся й знову взявся перев’язувати постраждалу руку, спритно допомагаючи здоровій руці зубами. – Зроду не водилося в мене гнідих. Не люблю.
   – Тоді за що ми до цигана сікаємося?!
   – Не знаю. Може, він у твоє цебро плюнув.
   Бородань засунув сокиру за пояс і перевальцем підійшов до Саблика. Постояв, дивлячись на нього з явним бажанням дати тому у вухо, потім гучно висякався Сабликові під ноги й рушив до колодязя.
   Інші, знизуючи плечима, потягнулися за ним.
   Марта провела їх утомленим поглядом і повернулася до циганчати.
   – Не підходь, – циганчук підсунув їй до обличчя ніж, ледь не порізавши губу, і щільніше притиснувся спиною до яблуні. – Уб’ю!
   Марта не озвалася.
   – Не підходь! – ще раз зойкнув хлопчина, заплакав і сів на землю.
   Джош облизав циганчаті мокрі щоки та ліг поруч, покусуючи стебельця трави.
   – Тікав би ти звідси, – Марта витирала з лоба піт і зрозуміла, що злякалася, – шалено, смертельно злякалася, просто раніше не встигла це помітити, а коли помітила, то не пустила в серце.
   Якби Джош-навіженець кинувся на мужиків, ліг би під сокирами через дурість свою невгамовну…
   – Друц, – замурмотало циганча, втупившись у землю. – Мене звуть Друц!.. Я для тебе, пані, я за тебе… Наш табір у Сілезію три дні тому пішов, там ярмарок знатний, а я не встиг!.. Затримався тут… Хочеш, пані, вийми мою душу, топчи її, дави каблуками – дякуватиму тобі, у ніжки поклонюся! Хочеш?!
   Золота сережка в його лівому вусі гойдалася, граючи сонячними зайчиками.
   – Дурень ти, Друце-конокраде, – зморено відгукнулася Марта, здригнувшись при словах Друца про душу. – Стрибай-но ліпше в сідло та поганяй до своїх у Сілезію. Опам’ятаються мужики – ні я, ні Господь Бог тебе від їхніх сокир не врятує. Зрозумів? А гнідого твого Бовуром звати – затям, бо на інше ім’я він не відгукнеться. І не треба на мене видивлятися, роззявивши рота, я тобі не ікона Божої Матері… Ну, скачи!
   …Дідок-мірошник, що так і не випряг волів зі свого воза, стояв край дороги та спостерігав за всім зоддалік. Коли за циганом Друцем запуріло, як той помчав, прилипнувши до спини краденого жеребця, мірошник похитав головою і замислено відкопилив нижню губу.
   – А це часом не та жінка, про яку вчора вночі нам Півняче Перо казав? – запитав він у самого себе.
   І сам собі відповів:
   – Може, й та. Але ж поспішати все одно не треба…
   – Яка жінка? – поцікавився його могутній син, поглядаючи на припалого до цебра одновухого пса.
   – А та, що в чорта куплену душу з-під носа вкрала. Як циган коня з чужої стайні.
   Мірошник ще раз похитав головою, усміхнувся тихою нехитрою посмішкою і повторив:
   – Але ж поспішати все одно не треба…


   Стіни тинецького монастиря, складені з ретельно підігнаних одна до одної брил тесаного каменю, вирасли перед Мартою і Джошем як з-під землі. Щойно тільки ще був ліс, стежина кривуляла між замисленими в’язами й древніми дубами, що не дозволяли бачити нічого далі найближчих стовбурів – і раптом ліс якось відразу скінчився, немов обрізаний велетенським ножем, а над головами вже нависали стрімкі монастирські стіни, що більше скидалися на фортечні. Тинецький монастир у смутні часи й справді частенько служив фортецею, причому стіни, на які зараз із щирим благоговінням дивилися Марта і Джош, жодного разу не були подолані ворогом. Чи то Господь оберігав святих батьків і мирян, які ховалися за ними, чи то закутаний у камінь оплот віри просто виявився не до снаги нападникам. Утім, одне одному не перешкода, і навіть навпаки…
   Зблизька, коли подорожани опинилися перед масивними, окутими залізом ворітьми монастиря, відчуття величезної маси суворого каменю, що давить на плечі, тільки підсилилося. І, намагаючись розвіяти це гнітюче, підсилене тишею, що панувала навколо, враження, Марта рішуче й голосно тричі вдарила у ворота причепленим знадвору чавунним кільцем.
   Якийсь час нічого не відбувалося. Потім по той бік воріт почулися неспішні кроки. Вони наближалися, і ось у лівій стулці з рипінням відчинилося невелике віконечко. За мить у ньому з’явилася гостроноса фізіономія ченця-воротаря, що свердлив Марту підозрілим поглядом.
   – Хто така? – непривітно запитав чернець. – По що прийшла?
   – Марта Івонич я, сестра ігумена вашого, – скромно опустила очі Марта. – Радитися прийшла до святого батька, брата мого в миру.
   – Сестра? – у рипучому голосі ченця чулася підозра, ладна перейти у впевненість. – Щось не пригадаю я, щоб в абата Яна сестри водилися!
   – А ти його самого запитай, отче, – лагідно всміхнулася Марта, провела долонею по гладенькому дереву воріт і ніби випадково зачепила при цьому довгий чернечий ніс, що стирчав з віконця.
   Воротар відсахнувся, хотів був вилаятися, але раптом закляк на місці, немов прагнув щось пригадати. Так і не згадавши, приречено махнув рукою і почав витягати з петель важкий засув.
   – Заходь, сестро, – винувато пробурмотав він і впустив Марту, слідом за якою шмигнув одновухий пес. – Для тих, хто просить у нас ради й розради, двері наші завжди відкриті. Зараз піду, доповім вітцеві-ігумену…


   Мирян, котрі приходили до нього, ігумен Тинецького монастиря ксьондз Ян Івонич волів приймати не в сповідальні й не в абатських покоях, а у вузькій келії, де, крім твердої лежанки, грубої дерев’яної лави та низького столу з нефарбованих дубових дощок, нічого не було.
   За винятком розп’яття на стіні, певна річ.
   Тут отець Ян молився на самоті, тут-таки вислуховував сповіді родовитих шляхтичів і шляхтянок, що претендують на особливу увагу абата, відпускав гріхи, давав поради, після яких багато хто йшов з полегшенням на серці, а дехто невдовзі навіть приймав постриг. Знали б ці люди, ЩО насправді відбувалося в ту невловиму мить, коли тягар гріхів спадав з їхньої душі, або коли важливе рішення, яке ще хвилину тому збурювало безліч сумнівів, раптом виявлялося простим і єдино можливим! Але люди йшли з монастиря, абат залишався, і все велося своїм штибом.
   Вітця Яна багато хто вважав святим. І хоча прижиттєва канонізація йому не загрожувала – навіть святого Станіслава Костку було прилучено до лику лише після того, як оддав Богові душу – тинецькі отці-бенедиктинці та священнослужителі сусідніх монастирів були твердо впевнені, що єпископський сан таки не мине ксьондза Івонича, причому найближчим часом.
   І тільки сам отець Ян, Яносик Івонич, старший із прийомних дітей Самуїла-баци, знав щиру ціну своєї святості.
   Лагідний абат був злодієм.
   Безліч гріховних думок і прагнень, сумнівів і страхів, вивіданих у сповідальників та мирян, які прийшли за порадою, діймали його. Люди виходили від нього проясненими та очищеними, вони почували в собі Благодать Божу – люди називали вітця Яна, святим – а він залишався сам на сам з їхньою гординею, хтивістю та зажерливістю, дедалі частіше не витримував, зривався і довго потім замолював власні – а по суті чужі – гріхи… Коли молодий Яносик ставав послушником, а потім приймав постриг і давав обітницю, він навіть уявити не міг, із чим йому доведеться зіштовхнутися в стінах монастиря, цієї обителі віри та благочестя! Та коли б він справді був святим – ніколи б не досягти Яну Івоничу не тільки єпископського сану, а й посади настоятеля, яку він зараз обіймав. Святе місце дарма не пустує, охочих на нього досить. І плетуться в стінах монастирів інтриги не з гірш ніж у королівських палацах та князівських замках; рідко, дуже рідко пускають у хід святі батьки отруту чи клинок, зате наклепи й наговори отруйніші бувають за трунок та гостріші за крицевого ножа. Будь ти хоч тричі милостивим безсрібником – єпископом до самої смерті не станеш, бо знайдуться лакузи хитріші та спритніші за тебе!
   Усе це ксьондз Ян збагнув швидко. А збагнувши – узявся за діло. Самуїл-баца міг пишатися старшим сином: не раз котрийсь із отців-бенедиктинців раптом забував, про що саме хотів доповісти тодішньому абату чи прилюдно затинався посеред молитви, забувши слова, які впродовж років безперешкодно злітали з язика; а то й сам старий ігумен починав ні з того ні з сього прихилятися до молодого ченця, якого ще недавно вважав юним вискочнем, який зазіхав на його місце (і цілком правильно вважав!)…
   День за днем, рік за роком викрадені задля благої мети чорні думи, корисливі помисли, заздрість, марнославство, доноси й інтриги слизькою цвіллю осідали в душі брата (пізніше – вітця) Яна, і час від часу Івонич починав задихатися, тонути в цьому бруді, не відрізняючи природженого від краденого. Тоді він на кілька тижнів зникав із монастиря – нібито у справах святої католицької церкви – потай міняв своє вбрання на мирське й пускався берега, з головою поринаючи в безодню пияцтва, обжерливості, гульби й продажної любові, даючи вихід чужим пристрастям та бажанням, що нагромадилися в ньому.
   Це траплялося нечасто – лише тоді, коли його душа переповнювалася тією гидотою, що її отець Ян вибирав із чужих. Для блага інших – і заради власного зиску. Усіляко бувало, і досі мучився сорокалітній абат Ян, що його вважають святим, досі діймало страшне питання: благо діє він чи зло? Чи бажане Богові те, що він робить, чи вже чекає на нього в пеклі Сатана, у зловтішному передчутті потираючи руки?..
   Відповіді ігумен усе ще не знайшов.


   Марта присіла на край вузького чернечого ложа й мовчки спостерігала, як отець Ян повагом умощується на лаві навпроти неї. Строге й бліде абатове обличчя з високим чолом та густо посивілими скронями справді скидалося на лик святого, і Марта подумала, що Яносикові дуже пасував би світний німб навколо голови. На абатові була біла довгопола ряса з пелериною, яку носили всі бенедиктинці, але навіть не знаючи, хто він, Марта ніколи б не сплутала Яна з рядовим ченцем із ордена св. Бенедикта чи якогось іншого.
   – Ну, здрастуй, сестро, – стиха мовив абат і подивився їй просто у вічі.
   – Здрастуй… святий отче, – ледь посміхнулася Марта.
   Посмішка вийшла сумна, мало чи не вимучена.
   – Давно ми не бачилися з тобою, Марто. І тому я не вірю, що ти випадково з’явилася тут. Розповідай.
   – Не знаю навіть, із чого почати, Яне…
   – З початку, Марто, з початку. Чула, мабуть, що на початку було Слово?
   – З початку? Я порушила одну з наших Заповідей, Яносику.
   – Яку ж? – тонкі абатові брови ледь помітно піднялися, але на обличчі при цьому не здригнувся жоден м’яз.
   – Я перетнула дорогу Великого Здрайці.
   Цього разу Ян не зміг приховати свого хвилювання.
   – Ти ризикнула помірятися силою з Нечистим?!
   – Так.
   – І… що ж?
   – Я украла в нього душу. Душу, яку він купив; душу, що належала йому за Правом. Відтоді він шукає мене. Мене – і того, у кому тепер живе належна йому душу.
   Після цих Мартиних слів у келії запала тривала дзвінка тиша – лише коли знадвору долинули приглушені удари дзвону, отець Ян отямився і тильним боком долоні витер зіпрілого лоба.
   – Але це неможливо! Те, що ти розповідаєш, – це навіть не єресь! Це нісенітниця! Цього не може бути згідно з догматами церкви; цього не може бути з позицій здорового глузду; якщо в тебе негаразди з церквою і здоровим глуздом – цього не може бути, бо так учив нас наш названий батько Самуїл! У тебе попросту забракло б сили винести назовні цілу душу – коли припустити, що взагалі можна украсти загиблу душу в диявола!..
   – Цього не може бути. Але це було. Мені справді забракло сили, брате мій Яне, і я серйозно надірвалася під час крадіжки. Зараз я не спроможна викрасти нічого більшого, ніж дрібницю, що лежить на самісінькій поверхні, але тоді… тоді в мене іншого виходу не було, – просто відповіла Марта.
   – І ти хочеш, щоб я допоміг тобі? Допоміг проти Великого Здрайці?
   – Коли я заблукала в Кривому лісі, саме ти, Яносику, знайшов мене й привів додому. Коли ти бився із шафлярськими хлопчиськами, я прикладала до твоїх саден подорожник. Тепер ти абат, багато хто вважає тебе святим, хоч це, напевно, й не так. І ти – наш. До кого мені було ще йти? Батько старий… Якщо ти мені не допоможеш, то більше ніхто не допоможе.
   – Але я не знаю, чим тобі допомогти! Хіба що запропонувати виїхати в Рим чи постригтися в черниці… разом з тим, хто носить украдену тобою душу. Марто, я зроблю все, що зможу, – хоча й сумніваюся, що хтось із людей здатен допомогти тобі, навіть Його Святість. Але для початку я мушу хоча б довідатися, ЯК це відбулося!
   – Гаразд, отче Яне. Я все тобі розповім. Ти слухав сотні сповідей – вислухай же й цю.



   Баронеса Лаура Айсендорф, дружина Вільгельма фон Айсендорфа, шалено подобалася чоловікам. Цього заперечити не міг ніхто, і сама баронеса чудово це знала; до того ж Лаура була недурна – рідкісне поєднання! – і вертіла чоловіком, як хотіла, на словах в усьому погоджуючись із суворим бароном. Але людей, як правило, охоплюють бажання, котрі лише розростаються в міру їхнього задоволення, і в першу чергу це стосується вродливих жінок. Лаура Айсендорф була натурою винятково палкою та велелюбною, жарких почуттів її з лишком вистачало, крім чоловіка, ще на двох-трьох гідних кавалерів, яких баронеса частенько міняла. Що, природно, не могло сховатися від охочого до пліток віденського вищого світу. Втім, розповідати про пригоди гулящої Лаури її законному чоловіку побоювалися, знаючи запальний характер барона та його репутацію заповзятого дуелянта. Отож, якийсь час по весіллі барон щасливо не відав «примх» своєї дружини, а баронеса, повіривши у власну безкарність, остаточно втратила чуття міри й пустилася берега, нерідко усамітнюючись із новим обранцем у затишній кімнаті на балу або під час прийому.
   Довго так тривати не могло із цілком зрозумілих причин, і під час одного прийому у Хофбурзі все відкрилося. Барон не тямив себе, пізно похопилася баронеса, нажаханий майбутнім, у передчутті дуелі невдачливий коханець і гості які смакували грандіозний скандал… Але на людях фон Айсендорф, останній нащадок шляхетного роду, знайшов у собі сили стриматися, – вирішив удома дати волю праведному гніву. Вони з баронесою вже рушили до виходу, коли якась дівиця, що випадково опинилася на прийомі – судячи з одягу й манер, дочка провінційного не надто заможного дворянина, – шепнула на вухо баронесі: «Не хвилюйтеся, ваша милосте, ваш чоловік уже все забув. Але надалі благаю – будьте обережніші…» Лаура помітила, що дівиця, мов ненароком, доторкнулася до руки Вільгельма – і барон раптом затнувся у дверях, здивовано подивився на дружину, оглянувся на зал поза ними; потім, схоже, хотів був повернутися, але передумав – і подружжя Айсендорфів поїхало у своїй кареті.
   На великий подив і радість баронеси, вдома чоловік був з нею ласкавий і нічого не пам’ятав про те, що трапилося на прийомі. Слова дівиці цілком підтвердилися.
   Тому, коли на черговому балу Лаура побачила смагляве обличчя, що промайнуло серед гостей, вона згадала його у зв’язку з пам’ятним випадком і відразу попрямувала до рятівниці. До кінця балу Лаура просто закохалася в Марту, і та наступного ж дня переїхала в маєток Айсендорфів й одразу ж зробилася товаришкою та довіреною подругою баронеси. Перші сумніви щодо походження Марти, яка назвалася молодшою дочкою зубожілого силезького шляхтича, якось самі собою вивітрилися, так само, як і здивування з приводу того, чому це дівчина з гарної родини подорожує сама, без супроводу; барон, котрий намагався щось заперечити дружині, невдовзі махнув рукою на її чергову примху – і молода Марта ґрунтовно оселилася в маєтку Айсендорфів.
   Треба сказати, що баронеса, при всій своїй прихильності до нової компаньйонки, трохи побоювалася Марти, хоча не зізнавалася в цьому навіть сама собі. Недаремно ж розлючений Вільгельм фон Айсендорф, довідавшись про новий роман своєї дружини, у присутності Марти вмить ставав лагідним як ягня, геть забуваючи як про свою недавню лють, так і про її причину, поспішаючи вибачитися перед баронесою за те, що зірвався так безглуздо – зопалу й казна-чого!
   «Відьма!» – думала часом Лаура про свою товаришку, і гнів, що пломенів у Марти в очах, коли вона утихомирювала барона, тільки переконував баронесу в цій думці.
   Але баронеса була жінкою рішучою й не надто набожною, тож відьма, яка вірно служить їй, Лаурі, та справно відводить від неї гнів чоловіка, баронесу цілковито влаштовувала.
   Отож Марта частенько одержувала в подарунок нові сукні, а іноді й перлове намисто, користувалася повною волею й не занадто обтяжувала себе якимись обов’язками, просто супроводжувала подружжя Айсендорфів на бали й звані вечори. Швидко призвичаївшись до вищого віденського світу, легко переймаючи або крадучи аристократичні манери, вона без особливих утруднень навчилася носити будь-яке вбрання з гідністю королеви, вести світські бесіди та бути в курсі всіх пліток (ну, саме це для підгальської злодійки було нйпростіше!). Про таке життя прийомна дочка Самуїла-баци із Шафляр могла тільки мріяти. І Марта з головою поринула у вишуканий вир балів, карнавалів, манірних виїздів і таємних пристрастей, що кипіли за фасадом зовнішньої респектабельності та благопристойності.
   Усвідомлюючи скромні достоїнства своєї зовнішності, які тьмяніли поряд зі сліпучою баронесою Айсендорф, Марта була здивована, коли й коло неї почали упадати молодики, серед них і один віконт. Вигідно вискочити заміж було дуже принадно, але Марта з цим не квапилася, та й молодих людей цікавило поки що аж ніяк не весілля. Прихильно приймаючи залицяння й коштовні знаки уваги, Марта завбачливо тримала своїх кавалерів на відстані, періодично витягаючи з голів надто завзятих заздалегідь заготовлену фразу чи згадку про вчорашню розмову – і залицяльники бентежилися, червоніли й на якийсь час давали Марті спокій.
   Оженити на собі одного з цих пихатих жевжиків Марта могла дуже легко, але те, як жила баронеса Айсендорф, її аж ніяк не надихало, та й ніхто із залицяльників не подобався Марті настільки, аби зважитися пов’язати з ним своє подальше життя.
   Як часто буває, все вирішив випадок; і випадок цей звався Джозефом Воложем.


   Джозеф Волож був кишеньковим злодієм. Спритним, щасливим, веселим – але кишеньковим злодієм. Із тих, кому тісно у власній шкірі, хто мимохідь украде важкий гаманець, набитий золотом, не забувши замість нього підсунути роззяві-власнику такий же важкий камінь, загорнутий у хустку, що його здивований та обурений потерпілий знайде, тільки-но прийшовши додому; із тих, хто половину добутого легковажно роздасть злиденним пиякам, на решту щедро почастує своїх приятелів, а до ранку знову залишиться ні з чим і, весело насвистуючи, вирушить на промисел.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Поделиться ссылкой на выделенное