Генри Лайон Олди.

Обитель героїв

(страница 7 из 42)

скачать книгу бесплатно

   Бойовий маг трону Просперо Кольраун, що ніжився в басейні з лікувальними грязями, – це він відгукнувся рухом брови на заклик «агов, хто там!» – ще раз ворухнув бровою. Мовляв, немає за що. Свої люди: я вам келих морсу, ви мені кого-небудь заарештуєте. Цей атлет, як і всі послідовники Нихонової школи, більшу частину життя проводив у байдикуванні, уникаючи зайвих рухів. Зате поодинокі спалахи його активності, як правило, супроводилися катаклізмами, стихійними лихами та скороченням чисельності населення.
   Присівши за столик і сьорбнувши морсу, барон подумав, що збори в термах нагадують йому інші збори в подібній обстановці. Пригадується, це спричинило знамениту дуель, куди масштабнішу, аніж дурний двобій з корнетиком. Сім років тому Конрад фон Шмуц і прокуратор Цимбал ніжилися в термах Кара-Калли, коли Просперо Кольраун посварився зі своїм другом, капітаном лейб-варти Рудольфом Штернбладом. Зараз капітан лежав на тапчані долілиць, віддавши кволе тіло на поталу масажистові, глухому як пень – щоб був байдужий до стогонів підопічного й не дослухався до бесід знатних осіб.
   Той, хто бачив Штернблада під Вернською цитаделлю, міг би підтвердити: капітан так самісінько блаженно охав біля Совиної брами, заколюючи шостого підряд трольха-воротаря.
   Антонін Тератолог, коронний друнґарій Департаменту Монаршої Безпеки – у народі, пошепки, «Дамба» – теж був присутній тоді в Кара-Каллі. Великий Сліпий, прозваний так за байдужість до будь-яких справ і занять, крім захисту царственно! особи від зазіхань зловмисників, – цієї миті Антонін байдуже стругав яблуко мініатюрним ножичком і складав скибочки на блюдце, впереміш із родзинками.
   Виходив гарний орнамент у стилі «делірій».
   Зате лейб-малефактора, старого Серафима Нексуса, не було в лазні під час подій семирічної давнини. Кавалер ордена «Шкідник Божою Милістю» з трояндами та бантами, Серафим дрімав у кріслі, сопучи і прицмокуючи. Напевне, ніч видалася бурхлива, і години без сну далися старому взнаки. Так би подумав кожен, хто не був на корткій нозі з паном лейб-малефактором, а хто був з ним на короткій нозі, той нічого не думав і давно кульгав.
   – Доброго здоров'я, бароне! – сидячи на бортику, помахав рукою голий товстун, наймиліший і найпривітніший волхв Месроп Серкіс, голова Тихого Трибуналу, у минулому – некромант, почесний доктор столовертіння.
   Лише однієї людини із присутніх барон не знав. Нічим зовні не примітного чоловіка, повністю загорнутого на східний манір у простирадло з червоною облямівкою. Впізнавати його без відповідного розпорядження було б поганим тоном.
   Нічим не примітний чоловік із розумінням посміхнувся.
   І ледь повернув голову до прокуратора.
   – Конні, дозволь відрекомендувати тобі декого з моїх гостей! Його величність, нині й навіки славний Едвард II інкогніто!
   Барон вирішив обмежитися вставанням і поклоном – церемонним, але не над міру.
Раз інкогніто, значить, інкогніто. Хто він такий, щоб суперечити бажанням короля?
   Знатність роду фон Шмуців, що боролися під стародавніми прапорами Гйорта Засновника, чин і ранг Конрада, а також близьке знайомство із прокуратором Цимбалом цілком виправдовували запрошення в таке високоповажне товариство. Навіть якщо взяти до уваги оманливу легковажність ситуації. Вчителі фехтування відзначають, що найважче битися без штанів, а голому – взагалі майже подвиг. Тут, у термах, всі були без штанів, голі та розслаблені, привітні та усміхнені. Але терпкий аромат бою витав у повітрі.
   Дивно, але трагедія в «Притулку героїв» викликала реакцію, порівнянну зі спробою державного перевороту.
   – Не будемо ходити манівцями, бароне! – король чудово зрозумів думки обер-квізитора і ще раз посміхнувся, підбадьорюючи нового гостя. – Ніч і без того стомила нас… Скажіть, у вас є версія зникнення квесторів?
   – Загибелі, ваша величносте, – делікатно, але твердо виправив Конрад. – Думаю, що голова Тихого…
   – Конні!
   У голосі прокуратора Цимбала кривея м'який докір. Мовляв, тон був запропонований і прийнятий. Міняти його тепер на казенний у самовільному порядку – зайве.
   – Даруйте, ваша величносте. Я мав на увазі, що шановний Месроп, скоріш за все, встиг повідомити вам про записи, виявлені в кулі-обсервері. І про зчитування залишкових еманацій аури, героїчно початому вігілою Кукіль у моїй присутності.
   Товстун Месроп кумедно підвів плечі.
   – О, бароне, ви просто ріжете мене без ножа… Зізнаюся, я не вивчив рапорту пані Кукіль належною мірою – мене відволікли інші справи. Генрієтта ризикнула без підготовки зчитувати еманації?!
   – Ризикнула.
   – Це заслуговує нагороди. І що?
   – У возах, що від'їхали від «Притулку героїв» після сутички, лежали мерці. Так сказала вігіла, а в мене немає підстав їй не довіряти.
   – Виходить, квестори загинули… – тихо, самими губами, шепнув бойовий маг Просперо. – Ми розглядали й цей варіант. Але, відверто кажучи, я сподівався…
   Король жестом перервав мага.
   – Версія, бароне! У вас вона є?
   – У мене вона була, ваша величносте. Відразу після перегляду даних обсервера в палатах Тихого Трибуналу.
   – Яка саме?
   Це було в характері Едварда II: брати бика за роги. Придворні лизоблюди за голову хапалися: як можна належною мірою улестити його величність, якщо невгамовна величність вимагає відразу перейти до справи? А справи, окрім вихвалянь, може, і немає зовсім…
   – Порушення орденського Заповіту й «Пакту про нейтралітет». Надмірна активність Чорного Аспіда. Вихід безглуздої гри для натхненної молоді за межі відведеної для ігор території.
   – Що я вам казав, добродії! – Едвард засяяв, хоч це погано поєднувалося зі звісткою про загибель шістьох людей. Такі зміни настрою також були властиві його величності: виграш партії
   в «декольте» міг відволікти владику від заколоту гарнізону в Андоррені. – Єдина версія, що претендує на правдоподібність! Дякую вам, бароне!
   – Немає за що, ваша величносте. Абсолютно нема за що.
   – Що ви маєте на увазі?
   – Конні сказав, – прокуратор Цимбал запалив сандалову паличку і з насолодою вдихнув ароматний дим, – що в нього була версія. Виходить, віднедавна з'явилася інша. Або виникли обставини, що не вписуються в першу версію. Я вірно тебе зрозумів, Конні?
   – Так.
   – Що за обставини?
   – Заселення в готель «обитель героїв» двох нових постояльців.
   – Перший – це ти, Конні, – з розумінням примружився Цимбал. – Дуже, дуже розумне рішення. І оригінальне. Нам і справді небажано закривати готель, привертаючи зайву увагу. А так наш співробітник у приватному порядку…
   – Ти помиляєшся, Віль. Я говорив не про себе.
   – Про кого ж?
   – У готель заселилися Ернест Рівердейл і Аглая Вертенна. Дід квестора Джеймса Рівердейла і бабуся квестора Лайзи Вертенни. У поєднанні з поселенням такого собі Конрада фон Шмуца, дядька квестора Германа…
   Ніхто не встиг помітити, як капітан Штернблад вивернувся з-під пальців масажиста і спершу сів, а потім устав і ступив до столика барона. Сам масажист секунду-другу розминав порожнечу, після чого очманіло витріщився на тапчан, де тепер ніхто не лежав.
   Крихітні, майже дитячі стопи капітана були в мильній піні, що нітрохи не заважало Штернбладу рухатися по слизьких кахлях підлоги.
   – Ти мене дивуєш, Занудо, – старий приятель по службі в полку кавалергардів, шибайголів і викрадачів дівочої честі, капітан міг дозволити собі такий зворот і поза прокураторськими термами. – Довідавшись про лихо, що спіткало молодь, старші родичі цілком природно поспішають до столиці…
   – Звичайно, Рудольфе. Просто дивно поспішають. Довідавшись про лихо, що спіткало онука, – до речі, скажи мені: яким чином довідавшись? – Ернест Рівердейл менше ніж за добу встигає дістатися до Реттії від кордону Бірнамського лісу. Ясна річ, дрібниця. Рукою подати. Тиждень скакати на змінних конях – а тут за вісімнадцять годин. Я вже не кажу про бабу, котра «цілком природно» ледве ходить…
   – Цікаво, – очиці Штернблада зблиснули. – Виходить, вони довідалися заздалегідь? їх хтось попередив?
   – Твоя правда. Граф ле Бреттен згадував про якийсь лист. Старий упевнений, що я одержав такий самий.
   – Ви не одержували листа, бароне? – втрутився голова Месроп.
   – Ні. Але припускаю, що таємничий відправник послав відповідне послання на адресу батька Германа, мого брата Хальдріґа.
   – І ми можемо незабаром чекати прибуття вашого брата до столиці?
   – Навряд чи. Скоріш за все, одержавши листа, в якому йшлося про Германа, мій брат спустив його в нужник. Даруйте мені вульгарність, панове. Стосунки батька з сином не завжди безхмарні.
   Відповідаючи, Конрад виразно уявив брата. Лаючись і проклинаючи геть усе, за хвилину до цього порізавшись при голінні мисливським ножем, Хальдріґ бгав у кулачищі роздрукований конверт. Нужник у картині не фігурував, але, поза сумнівами, перебував десь поблизу, жадаючи здобичі. Синові, про якого йшлося в посланні від невідомого доброзичливця, пропонувалося провалитися в пекло, і не змушувати шляхетного батька розбирати карлючки, від яких у справжнього дворянина голова йде обертом, а в руках з'являється непристойне тремтіння. Такі сини – ганьба батьків, вони можуть зв'язуватися з лихварями, з Орденом Зорі, з некромантами Чуриха, з Нижньою Мамою – родина й пальцем не поворухне…
   Барон був упевнений: якби він звернувся до Просперо Кольрауна чи до Месропа Серкіса з проханням показати цю сцену, як вона відбулася в реальності з допомогою магії, – картина не змінилася б ні на йоту.
   Ну чому лист не прийшов на адресу обер-квізитора?
   Чому доля така байдужа до Германа?!
   – Листа, листа… – король щільніше загорнувся в простирадло і з істинно монаршою величчю пройшовся від басейну до тапчана. – Ви, бароне, звичайно ж, не знаєте, хто відправник? Який зміст цих злощасних листів?
   – Ні, ваша величносте. Я не хотів зізнаватися, що не одержував листа. Це викликало б підозри. Крім того, я не виключаю прибуття й інших родичів.
   – Гувальде, скажіть… Листи – ваша робота?
   Стриманість і обережність, що прозвучали в голосі короля, здивували Конрада. А ще більше здивувала відповідь. Масажист, повернувшись до його величності, хитнув великою голеною головою. «Та він ніякий не глухий!» – здогадався барон.
   – Я не можу відповісти на ваше запитання, сір. Ні так, ні ні. Прошу витлумачити мою потайність правильно. І не наполягати на відповіді.
   Король вибухнув гучним реготом. Відсміявшись, Едвард обернувся до обер-квізитора:
   – Знайомтеся, бароне… Гувальд Мотлох, верховний архіваріус Дозору Сімох. Людина чесна, розумна, але абсолютно нестерпна.
   Масажист, а точніше, один з лідерів таємничого ордену-невидимки, що контролює зловживання магією, чемно вклонився Конрадові й жестом запросив на тапчан.
   Мовляв, спинку розім'яти не бажаєте?


   Їх дійсно було семеро.
   Із самого початку.
   Просто це почалося так давно, що почало забуватися.
   …Антек Ронцер, пасічник. Поруч із пасікою знаходився Шпільманів цвинтар, куди одного разу вночі заблукав некрот-імпровізатор з «підйомною» ліцензією. Правда, в ліцензії був відсутній дозвіл на незареєстровані в «Чорному Трилліумі» чари, які некротові страх як кортіло випробувати на практиці. Маг віртуозно розверзнув могилу, підняв навмання першого-ліпшого мерця, провів біографічне бліц-опитування, вимірявши ступінь відновлення пам'яті, дав ряд простих, але трудомістких завдань, фіксуючи реакцію на подразники й тілесну силу, після чого відновив статус-кво і пішов, радіючи. Всі показники були істотно вищими за стандартні. А через дві години небіжчик встав знову, тупий, цілеспрямований і бажаючий «розмножуватися» – побічна дія чарів, яку прогледіли під час лабораторних експериментів. І в будиночку Ронцерів, що трапився на його шляху, розігралася трагедія.
   Вижив тільки Антек, колишній батько колишнього сімейства.
   …Овадія Клін, негоціант. Портовий волхв-темпестор у Нижній Тартинці вирішив вислужитися перед властями, що влаштували День Міста з безкоштовним частуванням народу. Оригінальне заклинання погоди, змайстроване на швидку руку, спрацювало чудово. Багато в чому завдяки локальному «обручу» для елементалей повітря, вплавленому в мана-фактуру пасових вібрацій. Заради кар'єри волхв ризикнув порушити заборону поєднань такого роду напередодні місяця вповні. Городяни раділи сонечку, безхмарному небу та дармовій випивці. А менш ніж за сто миль від порту бушував шторм, страшний, дикий, знавіснілий, що не може розірвати заклятий «обруч»! Корабель Овадії з вантажем тканин та оливкової олії затонув, незважаючи на майстерність капітана. Дружина й дочка негоціанта, на жаль, перебували на борту: рейс передбачався легкий і безпечний. Довідавшись про трагедію, волхв намагався звалити лихо на відоме прислів'я: «Жінка на судні – на біду!» А тут одразу дві жінки…
   Овадія врятувався дивом, тримаючись за відірвані двері каюти; пізніше його підібрав військовий фрегат. У суді негоціант мовчав і не наполягав на страті темпестора. Багато хто думав, що з горя він онімів і збожеволів; багато хто так думав і помилився.
   …Доротея Ренфрю, арфістка Гардельского камерного оркестру. Меценат і покровитель оркестрантів, маркіз Теодор Ля Гарде, за місяць до музичного турніру, призначеного герцогом Карлом Вюрлінберзьким, таємно звернувся до скандально відомого меломага Гелліка Кантилена. Шляхом розробленого поспіхом резонанс-замовляння, що діє без участі й відома об'єкта впливу (заборонено «Угодою про добру волю»), меломаг Геллік підсилив ряд професійних якостей музикантів. Після турніру лише арфістка Доротея, яка через хворобу пропустила концерт, зберегла глузд; інших її колег спіткала скорботна доля завсідників місцевого бедламу. Це був перший випадок «гардельскої глухоти» – божевілля, спричиненого резонанс-замовлянням у поєднанні з хвилюванням, яке відчуває об'єкт під час публічного конкурсу.
   Згодом пані Ренфрю вийшла заміж і народила трьох дітей, двох хлопчиків і одну дівчинку. Але до арфи не підходила ніколи.
   …Гувальд Мотлох, жебрак. Старшина Цеху Мендикусів, виборний цехмейстер від Жовтого Шонтвальда, відомий «розсудник» спірних питань у середовищі волоцюг і жебраків. Шонтвальдська група калік, у складі якої перебував і Мотлох, перебралася на літо в Ґрюнне. Ґрюннський барон, людина неймовірно жадібна, саме замовив найнятому алхімікові виробництво… Ні, не золота із ртуті. Для цього барон був надто розумний. Без дружини ти в провінції ніхто, і звати тебе ніяк, хоч три герби почепи на стінах. Дружину треба годувати, а харч коштує грошей. Виходить, якщо розробити метод перетворення глини, стружок і землі на хліб, м'ясо та вино, можна неабияк заощадити. Алхімік клявся, що знає рецепт. Перші продукти, отримані в результаті квапливих метаморфоз, випробували на завжди голодних жебраках.
   Старшина Гувальд у ті дні постував, тому й вижив.
   Скарги на кривдників він не подавав.
   …Балтазар Монтего, солдат. Хорунжий Драгачівської роти кірасирів, після Тршичської баталії – осавул лави, ескадрону вільнонайманої кавалерії. Ветеран партизанської війни в Загреблі, тричі поранений, кавалер «Вічного Мандрівця» зі стрічкою. Під Сліпою Бялицею ескадрон Монтего було піддано килимовій одержимості, всупереч угоді воюючих сторін про обмеження бранної магії масового ураження. Демонічно регочучи, вершники перебили один одного. Балтазара врятувало поранення: з госпіталю його виписали через тиждень після загибелі ескадрону, і під Бялицю він спізнився.
   Подавши клопотання про відставку, Балтазар Монтего виїхав на батьківщину.
   Бялицький маг-психот, що наслав одержимість, відбувся п'ятирічним ув'язненням у «Чарівності», в'язниці для чарівників. На суді він заявив, що, давши присягу деспотові Бялиці, був зобов'язаний виконувати накази без вагань, за законами воєнного часу. Навіть якщо накази порушували угоди держав і особливу клятву Аз-Зілайля, яку дають усі маги при реєстрації Колегіумом Волхвування. Деспот загинув при штурмі, а тому не міг дати свідчення: піднімати осіб королівської крові суворо заборонялося. Шкода, шкода… Інакше загиблий міг би повідати правду про амбіції психота, що бажав випробувати в бою ряд відкриттів, і давно підкорив собі зруйновану волю деспота.
   Втім, це вже не мало значення.
   …Анна-Марія Ялиця, вишивальниця. Бажаючи довідатися про справжні наміри нареченого, вона прийшла на прийом до авгура-віщуна. Авгур був молодий, дурний і над міру допитливий. Його цікавило, що буде, якщо, окреслюючи поле спостереження, провести жезлом лінії не з півночі на південь і зі сходу на захід, а навпаки. І чому наставник побив його до непритомності, коли він якось спробував поставити такий експеримент.
   Сказано – зроблено. Авгур задовольнив цікавість, лінії доль змістилися, наречений вишивальниці вмер від сінної гарячки; Анна-Марія прожила все життя старою дівою. Авгурові заборонили приватну практику ауспіцій, але суворіше карати не стали. Зрештою, людина так щиро каялася…
   …Ейрік Кетіль, маркграф Полінський. Приймаючи в гостях відомого лозоходця Раймонда Видока й помітивши, що гість випив зайвого, маркграф відмовився від пропозиції лозоходця знайти воду просто зараз, на замковому подвір'ї чи навіть у трапезній. Упертий і запальний, Раймонд втратив тяму й «відкрив жили» без належних приготувань. Замок затопило, Ейрік урятувався дивом, але синам і дружині маркграфа пощастило менше.
   Раймонд-лозоходець втопився по пиятиці.
   Доля розпорядилася так, що ці семеро одного разу зустрілися. Сім осіб, які постраждали від незаконних чарів. Сім звичайних людей, що не мають відношення до Високої Науки, накладання заклять чи волхвування.
   І народився Дозор Сімох.
   Приватний орден-невидимка, що контролює зловживання магією.
   Верховний архіваріус Гувальд Мотлох по крихтах збирав відомості, сидячи в архівах, куди стікалися дані, немов павук у центрі павутиння. Скарбник Овадія Клін відав доходами й витратами Дозору, примудряючись із нічого створити щось, якого з головою вистачало на дещо. Великий магістр ордену Ейрік Кетіль брав на себе тягар відповідальності за прийняте рішення, коли сімом не вистачало єдності. Генерал Балтазар Монтего вів незримий бій армію профосів, унікальних магів-блокаторів, яких без причини згадувати не варто. Доротея Ренфрю й Анна-Марія Ялиця, високі матері-хранительки, рятували потерпілих, знаходячи в милосерді розраду й черпаючи сили. Лорд-волонтер Антек Ронцер відав пошуком і вербуванням нових членів ордену.
   Капітул Дозору.
   Сім станів, сім доріг, сім барв веселки.
   Дворяни, ремісники, торговці, селяни, армія, жебраки, богема.
   Спершу це було смішно. Дуже смішно. Приблизно так само, як монстр на ім'я «Конституційна Монархія», що оселився в Лох-Ненсисі Озерному через бунт ткачів проти короля Якобса Задумливого. Обмеження абсолютної влади? – тридцять три рази «гіп-гіп-ха-ха!» Але ж у цьому випадку йшлося не про владу і її межі. Мова йшла про Високу Науку, що пронизала повсякденне життя вздовж і впоперек, як золоті нитки пронизують парчу. Авжеж, трапляються прикрі відхилення від загальноприйнятих правил, за всім не встежиш, людина недосконала, будь то волхв, маг, кобник чи ворожбит. Але для контролю, стримування і впливу існують вчені ради Універмагів, Колегіум Волхвування, капітули лож і гільдій, що об'єднують чарівників і регламентуюють їхні дії; клятва Аз-Зілайля, даючи яку, найзапекліший некрот клянеться Овалом Небес неухильно дотримуватися «вибору двох зол» і так далі…
   Є Тихий Трибунал, нарешті!
   А тут якісь випадкові скривджені люди.
   Багато хто сміявся навіть тоді, коли грошове забезпечення діяльності Дозору Сімох зрівнялося зі скарбницею багатого королівства. Народові – який із задоволенням точить зуб на Високу Науку без особливих причин, про всяк випадок! – приємно знати, що десь у тумані є вільні стрільці, готові заступитися. Не питаючи дозволу в монарха чи глави магічної ложі. Швидше, ніж ледащо-закон, а буває, що й усупереч йому. Є хтось, здатний винести вирок і виконати його без зайвих зволікань.
   Хтось свій.
   Наш.
   Захисник.
   Сім станів жертвували на Дозор Сімох. Сніги танули, утворюючи струмки, струмки зливалися в річку, річка живила море. Браку коштів орден не відчував. А відстежити таємну діяльність звичайних людей, не пов'язаних з Високою Наукою, шляхом відстеження сплесків мани чи зчитування мана-фактури – цього їхні супротивники-чарівники не могли.
   Тому й прозвали орден невидимкою.
   Незабаром ідею підтримали особи королівської крові. Негласно, нишком, про всяк випадок. Тим більше, що державній владі орден не загрожував. Швидше навпаки. Минули роки, і орден – так само негласно – підтримали глави чарівницьких синклітів. Ложа Бранних магів, капітул Колегіуму Волхвування і ректор Реттійського Універмагу – серед перших. Розумні та обережні, ці чарівники розуміли небезпеку зловживання Високою Наукою, що прагне позбутися нудних законів, правил та обмежень. Вони не заперечували, якщо над буйними головами зависне невидимий меч.
   Нехай.
   У разі потреби вони готові були надати Сімом будь-які консультації.
   Тихий Трибунал займався вже скоєними злочинами, і то лише за наявності незаперечних доказів, а тут з'являлася чудова можливість запобігати. Мета виправдовувала засоби. Висока Наука – надто жвава конячка, щоб керувати нею за допомогою однієї вузди. Шпори також не завадять. Гострі зубчасті шпори з коліщатками.
   Життя тривало.
   Понад триста років Дозором керували ті самі імена. Склад капітулу змінювався, вмирали старі, народжувалася молода зміна. Але завжди, кого б не обрали в члени капітулу, це була звичайна, далека від магії людина. І завжди обраний відмовлявся від власного імені, беручи ім'я попередника.
   Ейрік Кетіль, Овадія Клін, Балтазар Монтего, Гувальд Мотлох, Доротея Ренфрю, Анна-Марія Ялиця та Антек Ронцер.
   Семеро.
   Навіки.
   Втім, Дозор Сімох ніколи не перетворився б на впливову силу, якби не профоси ордену – чарівники, що свідомо віддали себе справі служіння. Маги, що постраждали від безумств власних колег. Ревнителі законів, що потерпіли від порушників.
   Вовкодави Дозору.
   Блокатори.
   Вони перебродили, як виноградний сік у кадовбі.
   Вино вже ніколи не стане виноградом. Не дозріватиме на лозі, не радітиме сонцю та гарній погоді. Не шепотітиметься з листям і вітром.
   Але вино може вдарити в голову.



   Заданий тон дозволяв як прийняти, так і чемно відхилити безмовне запрошення. Конрад вагався лише мить. Він чудово розумів, що сьогоднішній Гувальд Мотлох – не той жебрак-упертюх, що заснував Дозор. Ім'я колишнє, а людина – інша. Цей цілком міг вправляти суглоби й розминати м'язи клієнтам салону «Умілі руки», перш ніж нещастя або випадок штовхнули його в обійми ордену-невидимки. І потім, коли ще член капітулу Дозору Сімох запропонує зробити масаж обер-квізитору Всевидющого Приказу в присутності царственно! особи?!
   Треба скористатися нагодою.
   – Дякую. Ви дуже люб'язні.
   Барон улігся на тапчан долілиць – як до нього капітан Штернблад – і постарався розслабитися. Але незабаром продовжив розмову, бо король очікувально мовчав.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Поделиться ссылкой на выделенное