Генри Лайон Олди.

Обитель героїв

(страница 4 из 42)

скачать книгу бесплатно

   Раптом Генрієтта Кукіль опинилася зовсім поруч. Барон відчув аромат її парфумів – слабкий, ледь помітний, із пряними тонами вербени. Широко розплющилися великі, небесно-блакитні очі. Ворухнулись тонко окреслені уста:
   – З вами, бароне. Тільки з вами. Сам на сам. Інші співробітники Приказу, повірте, будуть вам заздрити…
   Конрад не відсторонився.
   – Браво, пані. Добре працюєте. Майстерно. Чекатиму повідомлення. Знаєте, я чув, що люди вашого відомства завжди працюють по троє. Вас прислали одну з якихось особливих міркувань?
   – Ох, ваша світлосте! Це в арешт-командах ми працюємо трійцями. Або числом, кратним трьом, якщо арешт очікується складний. І повірте мені на слово – щойно йтиметься про затримання, я не залишуся на самоті…
   Коли вігіла, розсміявшись, пішла, барон із хвилину проводив її поглядом. Хитра бестія! Тільки зі смаком лихо: вербена їй зовсім не пасує. У певному віці варто переходити до елегантних тонів шавлії, клементину й лаванди, на тлі, скажімо, зеленого лимона.
   Під час наступної зустрічі треба буде порадити.
   Якщо, звісно, Генрієтта заслужить.

   Лікторам барон наказав надоумити затриманого крисюка з допомогою помірного рукоприкладства і гнати втришия. Не личить фон Шмуцам ловити всіляку шушваль!
   Нехай їх «топтуни» ловлять, якщо знадобиться.
   Або стряпчі.
   – Із завтрашнього дня! – кричав услід хазяїн, розхрабрившись. Привид збитків, бродячи готелем і навколо, позбавляв Трепчика-молодшого глузду й останніх крихт обережності. – Завтра ж почну пускати в готель пожильців! З подвійною оплатою! За можливість безкарно пожити на місці злочину!
   – Цілком вірно, добродію! – вторив йому нахабний стряпчий Терц, розмахуючи описом, як воїн мечем. – Привілеї Гільдії Готельєрів непорушні! Стаття «Про приватний заїзд», параграфи з п'ятого по тридцять шостий…
   – І оточення звольте зняти! До вечора! Я свої права знаю! Нема чого мені гостей лікторами відлякувати!
   – Щира правда, добродію! Ви свої права знаєте! А яких не знаєте, то я роз'ясню…
   – Квест закінчився! Квестори виїхали! Я вільний від зобов'язань перед Орденом!
   – На чотири наступні роки! Пане Трепчик, я особисто відпишу в орденську канцелярію…
   «Треба ж! – зачудувався Конрад, сідаючи в сідло. – У чорно-білих ідеалістів ще й канцелярія є… А казали: боротьба чистих начал, таємний фундамент цивілізації! Я ось завжди думав, що саме канцелярії і є таємний фундамент цивілізації…»
 //-- * * * --// 
   Чи можна сказати, що Конрад всіма фібрами душі ненавидів писати рапорти, звіти й іншу паперову чортівню? Ні, добродії мої, цього сказати ніяк не можна, не покрививши душею. Відомий акуратист і прихильник дисципліни, барон щиро любив непохитність світобудови та кругообіг документів, заведених у Всевидющому Приказі.
З віком починаєш цінувати традиції, у якій би формі вони не проявлялися. Однак зараз більшість явищ навколишнього світу викликали в обер-квізитора лише глухе роздратування. Зокрема, необхідність писати рапорт прокураторові Цимбалу. І добре б тільки рапорт! Статутом був передбачений додаток з детальним описом місця злочину, переліком доказів, долучених до справи, особистими міркуваннями стосовно заходів із розшуку та затримання винних.
   На жаль! На превеликий жаль…
   Скреготнувши зубами, свіжозаточеним пером і разсохлим кріслом (давно вже час вимагадати заміни!) барон взявся до роботи. Однак, попри очікування, процес писання вплинув на розум і нерви цілком добродійно. Хвала мудрим порядкам Приказу! Ставлячи останню крапку й розмірковуючи, що доречніші були б три крапки, жирні й задумливі, Конрад повернув розуму колишню ясність. Забагато для одного ранку: знайомство з екстравагантною вігілою, унікальним стряпчим і облудливим готельєром. А вже про долю племінника Германа навіть думати не хотілося…
   Краєм ока він зауважив якийсь рух у вікні, відчиненому навстіж через нечувану для цього сезону спеку. Наступної миті просто на стіл з легким шурхотом опустилося паперове «лелеченя», яких люблять робити діти, задумуючи бажання.
   Птаха сварливо каркнула й розгорнулася в записку.

   «Його світлості Конрадові фон Шмуцу, особисто в руки.
   Високоповажний колего!
   Цим сповіщаю Вас, що розшифрування записів обсервера, знайденого на місці події, виявилась доволі успішним. Запрошую Вас у палати Тихого Трибуналу для спільного перегляду з третьої до четвертої години пополудні. Ця записка є офіційною перепусткою.
   Щиро Ваша, вігіла Генрієтта Кукіль, м. н. к.
   P. S. Я знаю, що Вам більше подобаються клементин і лаванда, але віддаю перевагу вербені. Готова посперечатися в приватній обстановці».

   І райдужна печатка зі знайомими перехрещеними «Т».
   Годинник на вежі Великого Консенсусу пробив тричі. До палат Тихого Трибуналу пішки – чверть години, і то якщо не надто поспішати. У результаті барон накидав ще дві депеші, й залишивши рапорт секретареві прокуратора, вручив їх кур'єрові. У першій він подавав запит до архівів Приказу на зниклих безвісти квесторів. Будь-яку інформацію, яку знайдуть. Конрад мало сподівався щось довідатися про повнолітню гуртівницю чи експерта із запорів, але родовитість віконта Треццо чи ліцензія вільної метальниці давали шанси. Зараз важлива будь-яка крихта знання. Другу ж депешу барон звелів віднести у свій будинок. У короткому посланні він доручав камердинерові Любеку зібрати середній похідний набір особистих речей пана й доставити в готель «обитель героїв».
   А якщо хазяїн готелю почне чіплятися з запитаннями – мовчати у відповідь і супитися.
 //-- * * * --// 
   – Гадаю, шановний Іпсиусе, у простоті старожитності є свої принади. Зокрема, ця загадка про істоту з різною кількістю ніг у різні періоди її існування… Погодьтеся, століття надають класиці особливого шарму!
   – Звісно, дорогий Оффіціуме! Але думка, як гарячий скакун, не повинна стояти на місці. Теорія загадок за останні два тисячоліття досягла значного поступу, і ми не вправі відмовлятися від передових знахідок…
   – Ви про другий принцип алегорій?
   – І про нього теж…
   – Даруйте, наймиліший Іпсиусе, але цей пан, здається, до мене.
   – Звісно, пречудовий Оффіціуме! Служба над усе! Сподіваюся, незабаром ми продовжимо нашу захоплюючу бесіду?
   – Безперечно, люб'язний Іпсиусе! Із превеликим задоволенням!
   Вдовольнившись відповіддю товариша, Іпсиус, лівий із двох мармурових сфінксів, що охороняли вхід до палат Тихого Трибуналу, з гідністю скам'янів і впав у сторожову сплячку. Оффіціум же, правий сфінкс, повернув голову до гостя.
   – Доброго здоров'я, пане обер-квізитор! Що вам завгодно?
   У Трибуналі баронові доводилося бувати неодноразово, тож балакучість статуй не справила на нього особливого враження. Як не здивували і сходи перед входом у будинок: вони впиралися в глуху стіну, складену із циклопічних, грубо обтесаних плит граніту.
   – Вігіла Кукіль запросила мене на ділову зустріч.
   – Будьте такі ласкаві, пред'явіть перепустку.
   Барон простяг «лелеченя» у розгорнутому вигляді.
   – Прошу вас. Другий поверх, праворуч, сьомий кабінет. При виході не забудьте, будь ласка, здати перепустку.
   Граніт здригнувся, у стіні з'явилися високі двері: стулки мореного дуба, яскраво начищені ручки із бронзи у вигляді саламандр, що стали дибки. Під рукою непроханого відвідувача – якби той примудрився прослизнути повз пильних сфінксів, що саме по собі чудо із чудес! – саламандри розпікалися до червоного, вторячи крикові постраждалого завиванням сирени. На щастя, перепустка діяла, і незабаром двері безшумно зачинилися за Конрадом.
   Зсередини стулки були прозоріші за скло. Крізь них чудово проглядалася вулиця.
   – А, може, загадочку? – запобігливо поцікавився сфінкс Іпсиус, спиною зачувши, що гість затримався в холі. – Ні? Ну, як хочете…
   На мить зупинившись біля дзеркала, барон оцінив свій зовнішній вигляд і, не знайшовши особливих вад, рушив на другий поверх.
   – Дзеркалу не вірте! – басом прокричав знадвору Оффіціум. – Улесливе брехло!
   Зіпсував настрій, скотина…
   На всьому шляху баронові не зустрілося жодної живої душі. Втім, і неживої – теж. На стінах через рівні проміжки горіли жовті безолійні лампади, схожі на очі пантер. Лампади часом мигали,і це дратувало.
   Ага, ось і кабінет номер сім.
   Конрад обсмикав камзол, перевірив, чи немає складок навколо талії, і делікатно постукав.
   – Заходьте! Я вас чекаю…
   Кабінет вігіли виявився трохи менший за обер-квізиторський. Обстановкою він швидше нагадував щось середнє між дамським будуаром та лабораторією волхва-дослідника, аніж апартаменти державного чиновника. Під стелею розкидані грайливі гротески – цей вид орнаментики вважався одним із найвишуканіших, але й із найнебезпечніших, здатних наслати марення. Різьблені панелі темного горіха; не відразу втямиш, що це дверцята численних шаф. На підвісних полицях ліворуч зберігалися манускрипти в палітурках із лілльської шкіри з огидними на вигляд скрепами; праворуч – склянки із зіллям та екстрактами. У деяких склянках щось виразно ворушилося. Один із двох масивних столів мав відносно звичний для ока вигляд. Стільницю окупували купа сувоїв, мармурове прес-пап'є, схоже на інструмент ката, і чорнильниця у вигляді роззлючено-го камелопарда.
   «Вмочати перо в рогату голову верблюда, мабуть, цікаво…» – оцінив Конрад смак пані Кукіль.
   Другий стіл займала чудова конструкція – ряд дзеркал, встановлених під несподіваними кутами одне до одного, пара свічок на павучих ніжках, оповитих тонесеньким срібним павутинням. У центрі композиції на триніжку спочивала куля-обсервер.
   Над нею ворожила хазяйка кабінету.
   – Сідайте, колего. Я вже закінчую. Стомилася, як геній на побігеньках. Кулька, на додачу до ушкоджень, виявилася закриптованою. Дещо, на жаль, втрачено, решту розшарпано, як мого начальника перед найвищою аудієнцією. Але сам факт знаходження обсервера при огляді місця – рідкісна удача. У моїй практиці був усього один випадок…
   Оскільки в практиці барона подібних знахідок не траплялося зовсім, він вважав за благо промовчати.
   – Усі-пусі, мій солоденький…
   Вігіла ніжно погладила обсервер долонею – і куля тьмяно спалахнула. Конрадові вчулося глузливе хихотіння. Обидві свічки відбігли вбік, дрібочучи ніжками, всередині срібного павутиння виник опалесцентний туман. Швидко відійшовши до другого крісла, Генрієтта зайняла місце поруч із обер-квізитором – немов у ложі опери перед початком «Психеї». Туман згустився вівсяним киселем, породжуючи пластівці-тіні. Простягнувши руку знайомим жестом хижачки, вігіла раптом передумала, розпрямила скрючені пальці й полоскотала повітря перед собою. Туман муркнув від щастя; картинка прояснилася. Правда, вона виявилася чорно-білою. Не такою, як офорти знаменитого графіка Олафа Дальтоніка, а інакшою: кольорове колись полотно поблякло з роками, і лише подекуди проступає натяк на давнє буяння барв.
   Барон подався вперед, відчуваючи, як його охоплює азарт.
   Знайома зала готелю. Білі крісла, столи, стіни, ліплення над каміном зливаються в суцільну круговерть снігу. Деталей не роздивитись. Зате на тлі зимового пейзажу чітко виділяються постаті людей. Ось вони, квестори, що пропали безвісти. Миловида, але над міру розв'язна дівка без найменшого сорому влаштувалася на колінах у кучерявого красеня; хлопець по-хазяйськи обійняв її за талію. Лицарі Ранкової Зорі, значить. Світочі Абсолютного Добра.
   Ідеалісти.
   Ханжею барон не був, але дозвілля адептів Світла уявляв собі дещо інакше.
   Картину заступила долоня велетня, плавним рухом омила кулю. Зображення майнуло, викривилося, затанцювавши пам'ятну «Сарабанду». Обер-квізитор і без пояснень здогадався: хтось, скоріш за все, Кристофер Форзац, змінив режим роботи кулі. Постаті забігали, як ошпарені. Промчав з кутка в куток племінник Герман; підхопився і знову впав у крісло квестор, що сидів до кулі спиною; у далекому кутку нервово розминала зап'ястки молода жінка зі строгим, ба навіть суворим обличчям; промайнув край хламиди… Племінник барона опинився посеред зали. Здається, він щось виговорював безсоромниці (повнолітня гуртівниця?), але слів чути не було.
   – Я залучу читців по губах, – тихо зауважила вігіла. – Шкода, час квапить…
   Немов у відповідь, туман здригнувся й поквапився вибухнути.
   Крім гуркоту, Конрадові вдалося розчути віддалений зойк і дзенькіт розбитого скла. Від сліпучого спалаху барон замружився. Коли зір повернувся, очі почали немилосердно сльозитися. Ритм зміни картин став рваним, мозаїчним. «Сарабанда» перетворилася на божевільний танець менад. Зеленаві краплі полум'я відділилися від рук чоловіка в хламиді, віялом розлетівшись у пітьмі за вікном. Мить – і чарівник лантухом осів на підлогу. У дверях зали рубався один із квесторів, примудрившись затримати на порозі цілу зграю нападників. Два клинки, довгий і короткий, сікли невтомно.
   Змазаною плямою майнула тінь: вовк? собака? – збила іншу тінь, що ввірвалась у вікно. Обидві котяться по підлозі. Спалахи, морок, відблиски. Рознесене в друзки крісло. Крупно: перекинутий шандал. Арбалетний болт глибоко врізався в стіну. Безвільна рука на білому килимі; лише рука – незрозуміло, відрубана, чи тіло просто не потрапило в «зіницю» обсервера. На порозі впав лицар-захисник; топчучи його, неясні постаті вдираються до зали. Облич не розібрати. Обер-квізитор мимоволі зітхнув від розчарування. Метушня в кутку. Це жінка зі строгим обличчям. Мабуть, Лайза Вертенна, вільна метальниця з ліцензією. її руки з нелюдською швидкістю снують вперед-назад: два човники в новомодному ткацькому верстаті. Щось летить, влучає, схиблює… Збоку від Лайзи опиняється незграбний силует.
   Короткий змах.
   Немов підкоряючись наказові, жінка падає на коліна.
   Полум'я вихоплює з темряви обличчя. Це Герман. Люті зблиски сталі. Двоє виконують танок смерті, стрімко наближаючись до кулі-обсервера; їхні тіла застилають весь огляд. Миготіння тіней. Покривало, зіткане з імли, падає, тече по поверхні кулі, заступає картину.
   Кінець.
   Ні! Баронові здалося, що він сам відчув удар. Всередині сріблястого павутиння жалібно застогнали. Завихрила чорно-біла круговерть. Напевне, куля випала за вікно – або її викинули, прагнучи розбити. Якщо викинули, то зробив це не чужий маг. Маг прихопив би корисну й небезпечну річ із собою.
   Нарешті круговерть зупиняється.
   Темні патьоки (кров? кров Германа?!) залили мало не всю кулю. Лише праворуч угорі залишився фрагмент зображення. Колесо воза. Купка людей швидко вантажить тіла…
   Убиті? Поранені? Полонені?!
   Поруч болісно охнула Генрієтта Кукіль. Конрад обернувся до вігіли й першої миті розгубився, що траплялося з ним нечасто. Обличчя Генрієтти – воскове, з блакитними струмочками вен на скронях – застигло посмертною маскою. Очі закотилися, руки безвільно впали на підлокіття крісла.
   – Вам зле?! Пані! Агов, хто-небудь, швидше…
   – Не треба…
   Жінка глибоко зітхнула, приходячи до тями. Вії затріпотіли, погляд став осмисленим.
   – Дякую за турботу, бароне. Кликати нікого не треба. Мені вже краще. Просто не розрахувала сил.
   Конрад кинув оком у бік конструкції на столі. Туманна сфера зникла, обсервер згас, а свічки тремтіли від страху на краєчку стільниці.
   Тоненько дзенькали склянки на полицях.
   – Вам дійсно краще? Може, покликати лікаря або когось із ваших колег?
   – Не турбуйтеся. Я ризикнула зчитати залишкові еманації аури. Обсервер частково вплітає їх у структуру зображення.
   – І що ви з'ясували?
   – Там були мертві. На возі. Тільки мертві. Самі мерці… – голос вігіли здригнувся. – Зловмисники вантажили трупи.
   – Помилка виключена?
   – Виключена.
 //-- * * * --// 
   – Я відіслав лікторів для опитування варти на всіх виїздах з Реттії. Ми напевне спізнилися, але хтось міг помітити підозрілі вози…
   – Я почала аналіз слідової мани по векторах убування. Сподіваюся скласти «Розу кроків»…
   – У мене є слід.
   – На чому?
   – На розчавленій свічці.
   – Не годиться. Його не можна висушити в печі – віск розплавиться.
   – Серед нападників був маг. Принаймні один. Думаю, він залишався поза готелем…
   – Є шанс встановити його особу по чаровому відбитку мана-фактури. Звернуся у Великий Гаруспіціум – у мене там друзі серед віщунів…
   – Вимагатиму сищиків із собаками… Якщо в місті є хоча б один песиголовець – залучу до розшуку…
   – Песиголовці ніколи не йдуть на співробітництво в таких справах.
   – У мене свої методи. Підуть, як миленькі. Бігцем побіжать.
   – Підключу експерта з некроеманацій. Після вбивства вони тримаються до двох діб, час ще є…
   – Повторно огляну місце події, речі квесторів…
   – Ви не можете тримати оточення навколо готелю більше доби. І закрити «обитель героїв» теж не в змозі – хазяїн здійме ґвалт, дійде до суду… Гільдія Готельєрів доволі впливова.
   – Дарма. Я знайду спосіб.
   Слова наждаком дерли горло. Втрата племінника з припущення перетворилася на реальну подію. Рідко бачилися, часто – яка різниця? Неодружений, бездітний, Конрад давно махнув рукою на сімейний затишок, тому в Германові бачив наступного барона фон Шмуца і радів цьому, наче залишав титул власному синові.
   Носом землю ритиму. До нижніх ярусів пекла.
   Знайду.
   Навіть якщо відсторонять від справи, як близького родича – знайду…
   – У вас є версія, бароне?
   – Є. Хто зараз сидить у Чорно-Білому Майораті?
   – Судячи з того, що квестори служили Зорі Ранковій… Чорний Аспід там сидить. І чекає початку.
   – Аспід, значить? Ви впевнені, що він просто сидить і чекає?
   – Порушення орденського Заповіту й «Пакту про нейтралітет»? Вперше за весь час?
   – Все колись трапляється вперше. Припустимо, цей Аспід енергійніший за своїх попередників. Припустимо, у нього особливі погляди на війну чистих начал. І ще припустимо, що він дуже зацікавлений у загибелі квесторів.
   – Ваша правда. Мотив існує. Хоча… Лорд Майорату, тимчасовий, дочасний, повинен передбачати, що підозра впаде насамперед на нього.
   – Впевнений, квесторів прибрали чужими руками, найнятими через підставних осіб.
   – Треба шукати виконавців.
   – І брати живими!
   – Не обов'язково. Мертві значно балакучіші. І не втікають.
 //-- * * * --// 
   Конрад любив дивитися з вікна карети на краєвиди – чи то була сільська буколіка, чи криві вулички містечок, чи площі столиць. Себе він зазвичай переконував, що в такий спосіб тренує спостережливість. Насправді ж його просто радувало споглядання картин, що пропливали повз нього. Однак зараз шторки на вікнах карети були запнуті наглухо: барон прагнув усамітнення.
   Всі можливі запити й розпорядження зроблено.
   Короткий період бурхливої діяльності змінився тимчасовим занепадом сил.
   Не щодня втрачаєш рідну людину; є від чого прийти в душевний роздрай. Залишившись наодинці з невеселими реаліями, Конрад ковзав думкою по замкнутому колу: немов грішник по ярусах володінь Нижньої Мами. У загальній картині злочину ввижалися неузгодженості та «білі плями». От уже точно, що «білі» … Майне така капость на краєчку поля зору, а придивишся – і немає нічого. Природно, подібні каверзи настрою не поліпшували.
   – Приїхали, добродію!
   Як і розпорядився клієнт, агітатор зупинив карету на перехресті, за два квартали до провулка Усікновіння Глави. Далі обер-квізитор збирався пройти пішки. За право зватися «агітатором» (старореттійською – «візник шляхетних») будь-який візник нижчого рангу без вагань пожертвував би особистою бляхою, бородою та честю дружини. Однак до Гільдії Агітаторів приймали виключно каретних кучерів, та й то з розбором. Коштували послуги агітатора втроє-вчетверо відносно інших. Зручність карети, м'яка їзда, заборона бравування та гарантія своєчасного прибуття саме туди, куди ти збирався прибути, на думку барона, цілковито окуповували витрати.
   – Дякую, голубчику…
   Кинувши агітаторові срібний бінар і не чекаючи на здачу, фон Шмуц рушив у бік готелю. У голові нарешті проясніло, і туди, як у басейн з різних труб ллється вода, безперешкодно вливалися й виливалися нескаламучені особистими оцінками враження дня. Залишалося чекати, поки басейн наповниться.
   Це також була складова частина методу, що зазвичай давав пречудові результати. Втім, траплялися й прикрі невдачі.
   – Добрий вечір, ваша світлосте! Ви, либонь, знову в готель? Сонце ось-ось сяде, а ви все на службі?
   Барон спіткнувся на рівному місці й мало не вилаявся, хоч і не любив брутальної лайки. Де він узявся на його голову, цей стряпчий?! Руки свербіли прогнати настирливого крючкотвора втришия. На жаль, анінайменшого приводу для рукоприкладства не траплялося. Привіталася людина, поцікавилася справами – не штурханами ж його за це, справді?
   – Добрий вечір, добродію. Ви надзвичайно проникливий. Я на службі цілодобово. І йду саме в «обитель героїв».
   – Як я вас розумію! Ні хвилини спокою, ані жодної хвилиночки. Ось, звольте подивитися: вчинив позов до Ордену Зорі за всією формою, – стряпчий продемонстрував товстий шкіряний планшет для паперів. – Не муха начхала: позовну заяву у двох сувоях, рекомендований лист із оголошенням претензій, виплата королівського мита, додаток з описом, завірений у нотаріаті, копію – в Гільдію Готельєрів… Знову ж, збереження майна зниклих безвісти, запити, протоколи…
   Дивна річ: барон перейнявся співчуттям до старанного пана Терца.
   – Добряче ми з вами попрацювали, ваша світлосте, добряче…
   – А скажіть, пане Терц… Ви не в курсі: кухня в «Притулку героїв» стерпна?
   – Сам досі не харчувався, але відгуки чув винятково похвальні. Винятково! Тамтешня куховарка свою справу знає.
   «Яку саме?» – хотів глумливо поцікавитися Конрад, але вчасно стримався. Все-таки обіцяв Трепчикові не розголошувати. Слово честі слід тримати, навіть якщо дав його простолюдові.
   – До речі, про куховарок! – іти мовчки стряпчий був нездатний категорично. – Довелось мені недавно реєструвати одну скаргу. До нашої з вами справи та скарга стосунку не має…
   Барон і тут стримався, дивуючись власній поблажливості.
   – …але попутно з'ясувалося: молочницю Ганну-Батісту Колодзябчик чоловік регулярно лупцює. Заподіює, значить, тяжкі тілесні, здебільшого – чобітьми в живіт. Бідна жінка… Але я, властиво, не про це. Він її б'є – а вона йому дітей родить! Він б'є – а вона родить! Дюжину нащадків нелюдові народила, і всі – здоровісінькі. І сама молочниця рум'яна та пишна напрочуд. Незважаючи на – і навіть всупереч. А чому так, знаєте?
   Барон відчув, що недавній кошмар повертається.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Поделиться ссылкой на выделенное