Генри Лайон Олди.

Обитель героїв

(страница 3 из 42)

скачать книгу бесплатно

   – Службовий артефакт. На щастя, його можна застосовувати не лише для рапід-конексусу.
   – А я, – не втримався барон, – придбав сьогодні дивовижний манікюрний набір.
   Вперше дама глянула на співрозмовника з щирим інтересом.
   – Він у вас із собою? Дозвольте, у свою чергу… Яка краса! Де ви його купили, якщо не секрет?
   – Ну які тепер між нами секрети? В «Іридхар Чиллал».
   – Але ж у них все таке дороге! – мимоволі вихопилося у вігіли.
   – Краса вимагає жертв! – в голосі барона проскочили нотки самовдоволення, і Конрад подумки вилаяв себе за нестриманість. – То що ви казали про Орден Зорі? Це має відношення до справи?
   – Найбезпосередніше.


   Хендрик Землич, пізніше відомий як Хендрик Високосний, сказав ще замолоду: «Веселка – всього лише кривий шлях від чорного до білого!» Заяву було піддано різкій критиці живописцями, філософами й віщунами погоди, але мова не про це.
   З хибного афоризму, в якому виразно звучав юнацький максималізм, помножений на фанатизм і самовідданість Хендрика, як дуб із дрібного жолудя, згодом виріс унікальний Орден Зорі.
   Ще за часів служби помічником університетського архіваріуса, розкопавши в анналах звід записів Еразма Чарівника, що дивом потрапив у вільний доступ – зокрема, «Давнє добре зло», «Пуп Землі, як він є», а також «Основи Універсуму» з купюрами цензорів, – наш герой зробив ряд висновків, що мали за наслідок речі дивовижні й непередбачені. Згідно з його майбутніми «Максимами», боротьба чистих, без домішок Добра і Зла, інакше кажучи, Світла й Темряви, у нашому матеріальному світі виведена за дужки й неможлива в принципі через недосконалість людської природи. Проте вона продовжує впливати на існування цивілізації. Рафіноване Добро й концентроване Зло легко виділити в кожній точці будь-якого окремо взятого конфлікту, якщо не вдаватися в загальну суть самого конфлікту й не персоніфікувати ці сили в конкретних особистостях – знову ж таки тому, що світ і люди втратили досконалість.
   Але досконалість, на щастя, не втратила світу і людей.
   «Кривими шляхами йдете ви до істини, – сказав аскет-маньєрист Деніел Олів'є, ознайомившись із „Максимами“. – Манівцями тягнетеся ви до неї. А я лежу під вишнею, обтяженою плодами, і кісточками плююся вам услід, коли ви проходите повз мене».
   Заява Олів'є породила силу тлумачень, але річ не в них.
   Як із подібними поглядами на життя та кепським характером, обтяженим хронічною меланхолією, Хендрику Земличу вдалося ввійти в довіру до Губерта Раптового, п'ятого герцога д'Естрем'єр, історія замовчує. Можливо, це пов'язано зі зрадою дружини Губерта й полюванням на відьом, що почалося після цього мезальянсу; можливо, приводом послужила трагічна загибель сокола Чаплеїда й оголошена жалоба за птахом.
Так чи інакше, в Естрем'єрі, на кордоні з Реттією, Малабрією та Південним Анхуесом, було виокремлено чималий шмат території, названий Чорно-Білим Майоратом, і передано у володіння заснованому буквально за кілька днів перед тим Ордену Зорі.
   Покровителем Ордену, спершу – земним, а через двадцять один рік – і небесним, став Губерт Раптовий.
   Першим великим магістром Ордену, двоєдиним втіленням Чорного Аспіда й Білого Голуба, став Хендрик Високосний.
   Догматом Ордену й керівництвом до дії стала боротьба двох начал у чистому вигляді.
   Зараз важко з'ясувати, як чиста боротьба начал відбувалася на початку існування Ордену – за крайньої нечисленності лицарства та двоєдиності великого магістра, що виключала саме поняття конфлікту. Літописець Фома Вебеллін стверджує, буцімто це і стало причиною роздвоєння особистості Хендрика, що спричинилося до фатального кроку з балкона. Історики університету в Браваллі спростовують версію Фоми. Так чи інакше, перші походи сторін навперейми, як у породіллі перші перейми, стали на відведених герцогом землях поживою для чуток. А незабаром приватна контора переписувачів у Гаальдріху опублікувала «Максими» та «Стислий Заповіт», вгамувавши вирування пристрастей.
   «Найчастіше перемагає той, кого не сприймали всерйоз», – писав тим часом мудрець-стовпник Хірам Роверґлас, автор маловідомого трактату «Критика Максим або Верцадло зловорожості». Але думку Хірама, загублену в купі пліток, не сприйняли, отже, мудрець переміг.
   Отож, лицарі Ордену, набрані виключно з добровольців, людей молодих і піднесених духом, ділилися на два табори: Зорі Вечірньої, провісниці ночі, й Зорі Ранкової, глашатая дня. Відповідно, в Майораті було зведено два профільні храми, Голубиний і Аспідний, і одну-єдину Цитадель, що переходить із рук у руки разом з ленним правом на Майорат. Тимчасові хазяї Цитаделі бралися облаштовувати фортецю, перекроювати зовнішній вигляд території та перевиховувати населення, що також формувалося на ідейно-добровільній основі – в дусі чистоти переможного начала.
   Начало ж переможене на чотири роки покидало зі стогонами і плачем землі Ордену, аби готувати за його межами наступний квест – іншими словами «запит» – і сподіватися на переосмислення сутності Майорату.
   Метою високосного конфлікту між квесторами, до якої б сторони вони не належали, і тимчасовим правителями із Цитаделі, був Пуп Землі, – артефакт, заволодіння яким вирішувало результат боротьби. Походження згаданого Пупа оповите завісою таємничості. Дехто вважає його дешевою підробкою, фальшивою забавкою, позбавленою навіть крихти мани, – інші ж приписують створення артефакту Вічному Мандрівцеві, Нижній Мамі, Еразму Чарівникові у розквіті сил та іншим видатним особистостям, ведучи нескінченні суперечки про справжнє авторство.
   Бажаючих відсилаємо до оракулярного довідника «Омфалос для початківців».
   Герцогство Естрем'єр у особі свого ексцентричного володаря перше підписало «Пакт про нейтралітет», відмовившись на віки вічні від вторгнень на землі Ордену та втручання у внутрішню політику. Війну чистого Добра із чистим Злом – суто у відведених для цього межах силами добровольців – було проголошено запорукою метафізичної непохитності решти цивілізації. Також герцогство перше запровадило податок на утримання Чорно-Білого Майорату, пізніше названий «мздою на рівновагу», ощаслививши ним свій народ. Народ скрипнув і заплатив. За шість років ініціативу Естрем'єра підтримав монарх Південного Анхуесу, привселюдно заявивши на Соборі Рівних, що в «Максимах» великого магістра знайшов спокій і просвітлення. Ще через два роки приєдналася Малабрія. Реттія трималася довше за всіх, багато в чому завдяки тодішньому королю Седрику Упертюхові, який чхав на цивілізацію та високі ідеали, але щойно Седрика змінив на троні Штефан Веселун, «Пакт про нейтралітет» поповнився ще одним учасником.
   А реттійці одержали зайвий податок.
   Щиро кажучи, якби не цей податок, піддані держав-сусідів невдовзі остаточно забули б про існування Ордену, боротьбу начал, основи цивілізації та інші високі матерії. Мода швидкоплинна: ще за життя Хендрика Високосного приплив добровольців скоротився до жалюгідного струмочка. Жителі земель, що межують із Чорно-Білим Майоратом, налагодили успішну торгівлю із сусідами – дивними, несьогосвітніми, але цілком безпечними для оточення. На час квестів торгівля припинялася, аби поновитися після перемоги котрогось із начал. Постачальникам продовольства, будматеріалів і предметів побуту було байдужісінько, хто залишиться в Майораті на найближчі чотири роки.
   Якби перемогла Зоря Ранкова, для збільшення баришів довелося б голосно захоплюватися та прославляти. Якби Зоря Вечірня – запорукою успішної купівлі-продажу стали б жах з відразою, висловлені при кожній слушній нагоді.
   Іноді торгівці спеціально наймали бродячих акторів: за частку в прибутках.
   І всюди, від Реттії та Малабрії до далекого, майже казкового Ла-Лангу та крижаного острова Круспен, дві зорі мирно уживались одна з одною, змінюючи день ніччю, а ніч – днем. Всюди, окрім земель, спеціально відведених для їхньої війни, торжества або поразки. Втім, і тут світло й темрява змінювалися за споконвічним сценарієм, байдуже спостерігаючи за двобоєм ідеалів унизу.
   Хоча мрія про вічний день або вічну ніч – вічних бодай на території Майорату впродовж проміжних чотирьох років! – не полишала лицарів-добровольців.


   Пудрениця вігіли виявилася вищою за всілякі похвали. Приступаючи до огляду кімнат зниклих – не хотілося думати, що загиблих – квесторів, барон трохи заздрив можливостям Тихого Трибуналу. У нього самого, аби зібрати таку безліч відомостей про Орден, пішов б щонайменше день роботи. Цілий день чхати від пилюки скрипторіїв Приказу, сваритися з архівними щурами, щоб підняли свої худі зади та зболили попорпатися на стелажах! Вічний Мандрівець, а життя ж таке швидкоплинне! Треба подати рапорт про необхідність впровадження досягнень…
   Він відволікся на хвилинку, аби викликати двох лікторів і відправити з дорученнями. Першого – до «топтунів», другого – до «стояків»: так квізитори не без презирства називали дві гілки столичної варти – патрульної та брамної. Нехай з'ясують, чи не було помічено на вулицях і на виїздах з міста підозрілих возів. Конрад розумів, що спізнився – за ніч із легковажної Реттії можна вивезти всіх небіжчиків оптом і в роздріб! – але порядок є порядок.
   Внизу Генрієтта ходила по камінній залі, вимірюючи рівень, спектр та інші параметри викиду мани. Через це «Притулком героїв» гуляли протяги й у ніс шибало грозою.
   – Ваша світлосте! Якщо які цінності, то ви зверху лишіть! Щоб відразу видно…
   – Майно гостей, що остаточно не розрахувалися з хазяїном, частково належить власникові готелю… Кодекс Спорів, розділ «Про несплату», стаття третя-прим…
   – Добродію Трепчик! Заберіть свого стряпчого, поки я не викинув його у вікно!
   – Замах на адвоката, нотаріуса та стряпчого при виконанні…
   – Другий поверх, ваша світлосте… невисоко там…
   – Ану геть звідси! Обидва!
   Огляд барон почав з кімнати племінника. Вивчаючи одяг у громіздкому комоді, перебираючи особисті речі, нашвидку гортаючи забуті на ліжку «Стратагеми», «Щось із нічого» і «Рецепт випадкової перемоги», він ніяк не міг зосередитися на слідстві. Записаний у «Книзі родів» як прямий фон Шмуц із префіксом «високоповажний» і титулом «Ваша світлість», Конрад не був особливо близький з молодим родичем, який значився по лінії Шмуц-Міелів з нижчим префіксом «шляхетний». Та й бачилися вони всього раз чи два на рік у родовому замку – на сімейних торжествах, яких баронові через відданість обов'язкові не вдавалося уникнути… Ані, ще в Літтерні, на водах, де юний стратег-студіозус застосовував знання на практиці, морочачи голови дюжині палких молодиць! Незважаючи на витівки, властиві юності, незважаючи на випадковість їхніх зустрічей, юнак викликав у суворого обер-квізитора незрозумілу симпатію, даруючи у відповідь щиру прихильність до блискучого столичного дядечка.
   Це, мабуть, тому що Хальдріг Розбійник, батечко Германа і молодший брат Конрада, викликав у обох однакові почуття. Іноді барон жалкував, що замолоду, переїхавши до столиці, за згодою батька підписав відмову від земельних претензій на користь Хальдріга. І часто сперечався зі своїм духівником, який стверджував, що братовбивство – тяжкий гріх.
   Поза сумнівами, батьківський норов і штовхнув юнака на слизьку стежку лицаря Зорі. Якщо ти рано втратив матір, тиху й залякану жінку, якщо тобі все життя дорікають за легкодухість, а поруч бешкетує кошлатий і бородатий варвар, єдиний сенс життя якого – розпуста, ненажерливість, пияцтво та розбій на дорогах, на превелику радість сусідів, таких самих любителів пробивання чиїхось голів!.. Хіть-не-хіть сам загрузнеш у смердючому болоті провінції, або цілковито переймешся випадковою ідеєю, благородною і нісенітною. Якби не втручання обер-квізитора, який приїхав у Шмуц, аби побути біля батькової домовини – цей скорботний обов'язок братик Хальдріг перетворював на муку! – молодий Герман нізащо не отримав би дозволу виїхати в Бравалль.
   – Університет? – запитав, а скоріше, ригнув Хальдріг, якого мучило похмілля. – У нашому роду досить і одного розумника!
   Хоча навіть одного забагато, як на мене… Агов, Конні, давай-но розважимося на кийках?
   Конрад спершу відмовився, а потім раптом передумав. Брати розважилися на кийках, і обер-квізитор не залишав цього заняття доти, поки Хальдриг не підписав письмового дозволу на від'їзд сина. Втім, довелося попрацювати ще й позаурочно, зате Германові було виділено стипендію з доходів баронства.
   Струсивши спогади, обер-квізитор кинув «Стратагеми» назад на ліжко, опечатав кімнату племінника й рушив далі. Симпатія до Германа дивовижним чином поширилася й на інших квесторів. Мабуть, у всіх були непорозуміння з батьками, а можливо, і з однолітками, якщо дітей занесло до лав горезвісного Ордену. Уявити благополучну людину, що ризикує життям у пошуках Пупа Землі, тим самим підтримуючи існування цивілізації, байдужої до рятівника, Конрад не міг.
   Напевне, саме тому він любив слухати балади заїжджих трубадурів.
   Компенсував брак фантазії.
   – Ваша світлосте, а вам не потрібен вправний стряпчий? Майнові спори, позови за наклепи? Заповіт? Відновлення доброго імені?
   – Добродію Терц, ідіть геть…
   За годину барон опустився в крісло біля вікна кімнати Джеймса Рівердейла і задумався. Складати опис речей не було сенсу. Камзоли, панчохи, куртки, чоботи й капелюхи чоловіків. Сукні, туфельки, капелюшки, накидки і, даруйте, нічні сорочки жінок. У дам був і чоловічий одяг, для зручності подорожей. Пояси, гребені, фляги. Клунки, заплічні мішки, шкіряні кошелі. Словом, дурнички. У Рівердейла знайшовся палаш доброї криці в дерев'яних піхвах, метальний кинджал із клеймом «вовка» і дага під ліву руку. У Санчеса Панчохи, експерта із запірних пристроїв, – три набори відмичок і монета, гостро заточена по ребру. У Лайзи Вертенни – короткий лук із двома змінними тятивами й сагайдак зі стрілами, з особливим, невідомим баронові способом оперення. В Агнешки Малої – два флакони зілля. Судячи з перламутрового відливу, сумнозвісна «неродуха», котру запитують в аптекаря пошепки, з соромливим поглядом.
   У кімнаті Кристофера Форзаца не знайшлося практично нічого.
   Маги не люблять залишати майно, просякнуте маною власника, без догляду.
   Жодної зачіпки, – стверджувала логіка. Тут щось не так, втручалося чуття. Речі можуть розповісти про власника дуже багато. Але бувають речі німі, речі з вирваним язиком, і вони здатні напліткувати уважному слухачеві набагато більше, ніж найпромовистіший доказ. Треба повернутися сюди пізніше й довше посидіти наодинці з речами квесторів. Помовчати разом з ними. Почекати, поки тиша оформиться в підказку.
   А Трепчика-молодшого гнати від цих кімнат стусанами. Нехай хоч усі стряпчі світу почнуть в один голос скандувати статті «Кодексу про несплату». Якщо хазяїн поцупить із майна гостей бодай флакон повнолітньої гуртівниці для коханої куховарки Анички, – слово честі, Гільдія Готельєрів втратить свого почесного члена…
   – Кидай! Кидай, дурило!
   – Йолоп!
   – Сам йолоп!
   Крики з боку Четвертого тупика, куди виходило вікно, відволікли барона. Роздратований, він підхопився, до половини висунувся назовні, аби відвести душу прокльонами. І застиг соляним стовпом, вражений видовищем.

   Унизу зграя крисюків із міських нетрів грала в м'яча чиєюсь відрубаною головою.
 //-- * * * --// 
   Стрибати з другого поверху барон передумав. Незважаючи на пам'ятні завіряння Трепчика-молодшого, мовляв, тут невисоко. Це стряпчих викидати невисоко, а обер-квізиторам скакати не з руки. Точніше не з ноги.
   Ми й сходами – вихором.
   Куди вони подінуться, крисята з тупика…
   Коли біжиш, мчиш, стрибаєш через сходинку, збиваючи з ніг хазяїна, що саме ловить ґав, і не витрачаючи дорогоцінні
   секунди на вибачення – як не дивно, встигаєш подумати багато про що. Наприклад, про тупики. Про паскудників-крисюків, які, цілком можливо, кудись подінуться, так подінуться, що з собаками не знайти, – адже якось вони потрапили в триклятий тупик, оминувши оточення! Ці шибеники з околиць усі входи-виходи… через паркан, у таємний лаз, підземним ходом… Тому, напевне, й не гукнув лікторам з вікна: сюди, мовляв! тримай! Хапай! Крикнеш згарячу, а крисята врозсип, із чужою головою під пахвою… Моторошне видовище, навіть для бувалої людини. Чорт, обличчя не розібрати: волосся злиплося, суцільна кірка бурої крові. Спритні пальці хапають «м'яча» без найменшого трепету, з реготом перекидаючи дружкові… Чому ліктори проґавили?! Чому не знайшли тупика під час огляду?! Самим голови повідриваю, роззявиськам!.. І грати примушу, на платню…
   Відлетіла латунна спиця, якою кріпився на сходах білий килим.
   Відлетіла друга.
   У голові гупає «Сарабанда» Баруха Доуленда. Ранній варіант, заборонений у Південному Анхуесі за «вульгарність та презирство і зневагу до належної скромності» – під тамбурин, кастаньєти, з хвацькими вигуками танцюристів…
   Хруснув під каблуком уламок картинної рами.
   Злякано вереснули двері готелю, мало не злетіли з завісів.
   За ріг, швидше за ріг…
   У цьому забігу Тихий Трибунал виграв у Всевидющого Приказу. Нехтуючи пристойністю, вігіла Генрієтта – мабуть, і в неї серце танцювало знайому, заборонену ханжами «Сарабанду»! – вискочила за речовим доказом просто з вікна камінної зали. Лише зметнулися хмарою нижні спідниці та майнули, відкрившись випадковому погляду, точені щиколотки. Ну звісно, бельетаж, тут і схочеш, а ніг не поламаєш… Що, пане обер-квізитор, соромно, соромно…
   Обом має бути соромно.
   Бо перший біля крисюків опинився нудний стряпчий Терц.
   – Псування чужого майна, взятого без дозволу!.. Стаття «Про самоуправство», параграф…
   – Та пішов ти, штурпак…
   – Ой! Дядьку, ой! Ну ой же, кому кричу…
   – Братва! Шустримо! Сморчки на хвості!
   Зупинившись і відновлюючи подих, Конрад із задоволенням милувався, як стряпчий спритно тримає за вухо здоровенного крисюка, ватажка зграї. І виговорює за погані манери, через слово поминаючи кодекси, статті та параграфи. Крисюк погоджувався й волав. Такі діточки вдень у м'яча підібраною головою грають, а вночі з кистеньком виходять підпомогти родині на мілині безгрошів'я. Вухо – не та частина тіла, за яку їх можна тримати безкарно. Ти його за вухо, а він зігнеться в три погибелі й тобі самому певний артефакт відгризе.
   Чи стряпчим вони не відгризають?
   Чи стряпчі за вуха вправніше скубуть?!
   Четвертий тупик, як і передбачалося, виявився тупиком тільки за назвою. Зграя недолітків пирснула врізнобіч і розчинилася швидше за ложку меду в окропі. Допомогти дружкові, що трафив у лабети правосуддя, ніхто й не подумав: взаємовиручка тут була не в пошані. Якщо сморчки на хвості, значить, носи в дірки, хвости в щілини…
   – Дядьку, ну пусти… відірвеш же, клешнястий…
   Стряпчий закінчив виховну бесіду, здав лікторам зажуреного крисюка – той схлипував і світив розпухлим вухом, – а по тому обернувся до барона з вігілою.
   – Сподіваюся, ваша світлосте, ви дозволите мені додати це до опису?
   Стало добре видно: голова – ніяка не голова. Куля, вкрита суцільною брудно-бурою коростою, лише здалеку схожою на запечену кров. А волосся – трава з узбіччя, що поналипало поверх кірки. Різьбяр прикрасив кулю складним різьбленням: у заглибини набилася земля, де-не-де застрягли дрібні прутики.
   – А чи не забагато вас, добродію Терц? Куди не поткнуся…
   – Ви постійно ставите мені перепони, ваша світлосте! А в королівстві кояться жахливі речі! Якщо не вжити заходів, негайно та безбоязно…
   – Звольте без натяків!
   – Та які тут натяки!
   Стряпчий нахилився вперед, напружився, як перед стрибком. Конрад наче вперше побачив його обличчя: запалі щоки, сітка зморшок у кутиках очей, горбатий ніс із тремтячими крилами.
   – Навкруги злодії та шахраї, злодії та шахраї! Мабуть, ви в курсі, ваша світлосте, як крадієві Міхалю Ловчику в Бадандені руку привселюдно рубали? Честь по честі, із зачитуванням списку провин, на ешафоті! Відрубали, смолоскипом припекли й погнали втришия… А рука, значить, візьми й вирости заново, за тиждень. А все чому?
   Барон не знайшов що відповісти.
   Нісенітниця якась… абсурд…
   – А все тому, що в крадія Міхаля тінь особлива була! – стряпчий тріумфально тицьнув пальцем у небо, спритно перехопивши кулю під пахву. – Із чотирма руками. Про запас, розумієте? А до такої тіні й ім'я особливе додається. Чи ж це на добро? Ні, не на добро, запевняю вас! У народі перешіптуються, а в народі даремно перешіптуватися не будуть!..
   – Ви з глузду з'їхали, добродію?
   – Анітрохи, ваша світлосте. Просто коли власті мовчать, народові тільки й залишається, що голосно шептатися… Гляди, почують, кому треба!
   – Навіть якщо так, до чого тут Всевидющий Приказ? Це компетенція Тихого Трибуналу! – барон із жахом відчув, як його затягає у сварливу воронку скандалу, безглуздого й гидкого. – Руки, тіні, імена…
   Отут і втрутився Тихий Трибунал.
   – Добродії мої, звольте припинити! Обидва!
   Вігіла різко простягла руку вперед, страшнувато скорчивши пальці. Рука зробилася навдивовижу схожа на лапу неяситі-брадачихи: так крилатий хижак пікирує на мишу, що загаялася. І поганий манікюр не завадив: глянеш і здригнешся – ба, які пазурі… Але ще більше вразила куля, затремтівши у відповідь. Знахідка затрусилася, застрибала в долонях стряпчого, наче спіймана жаба. Терц, який продемонстрував неабияку спритність у затриманні крисюка, на баронів подив, не зумів утримати шалену кулю.
   – Овал Н-не… бес!
   Тоненько вереснувши, стряпчий відпустив «це» на волю.
   Огидна «голова» спурхнула в повітря, струсила на ловця частину бруду й полетіла до Генрієтти.
   – Поза сумнівом, обсервер, – визначила вігіла, розглядаючи здобич. – Персональний, обмеженої дії, із самонаведенням на ману власника. Ми називаємо їх «манками». Наявний ряд сильних ушкоджень. Думаю, йому в цьому рейвасі дісталося не тільки від тих… бадьорих отроків. І сталлю приклалися, й підборами, і залишковими бранними еманаціями… Ставлю ловчу видру проти білана капустяного, це куля Кристофера Форзаца.
   Барон парі не підтримав. Генрієтта знала свою справу. Такі кулі на дорозі не валяються, а серед квесторів, якщо вірити готельним записам, був лише один маг – згаданий Кристофер.
   – Якщо наша кулька виявиться із вживленою «самопискою»… – цокнувши язиком, дама розсміялася у безпідставній надії, цій згубі сищиків, і сховала кулю в сумочку, з якою, схоже, не розлучалася навіть у купальні. – Ваша світлосте, скажіть чесно: ви везунчик?
   На погляд Конрада, у сумочку не помістилися б і наливне яблучко з мальованим блюдечком. Настав час подавати рапорт про впровадження! І вігілу поставити на місце теж давно пора.
   – Ні. Я не везунчик. І хотів би, щоб ви офіційно пообіцяли, що при одержанні додаткових відомостей, пов'язаних зі знахідкою, поділитеся ними зі співробітниками Всевидющого Приказу.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Поделиться ссылкой на выделенное