Генри Лайон Олди.

Обитель героїв

(страница 2 из 42)

скачать книгу бесплатно

   Тим часом вони підійшли до входу в готель. Назустріч, нюхом учувши високе начальство, вилетів хазяїн «Притулку героїв»: вузькоплечий носатий коротун із куценькою борідкою, схожий на чорного вельштер'єра. Барон відчув розчарування: він потай очікував побачити блазня в чорно-білому трико. А побачив скандального бюргера, що зазнав непередбачених збитків, готового звинуватити власті у всіх смертних гріхах.
   За хазяїном тягся приватний стряпчий з пером і папером у руках.
   – Скандал! Неподобство! – хазяїн нервувався, бризкав слиною. Щоки його вкрилися червоними прожилками, кінчик носа також почервонів, видаючи згубну пристрасть до елю й бальзаму «Спотикач». – Пане офіцер, я чесний власник готелю! Я почесний член Гільдії Готельєрів! Це підступи заздрісників! Прагнуть спаплюжити! Відбити клієнтів! Розорити! Я вимагаю відшкодування зі скарбниці й частку від майна впійманих зловмисників…
   – Згідно з «Законом про права потерпілих», – сухо зауважив стряпчий, не припиняючи на ходу робити нотатки, – стаття шоста, параграф другий.
   І задумливо полоскотав вухо кінчиком пера.
   – Барон фон Шмуц, – відрекомендувався Конрад, роздратовано сіпнувши кутиком рота. Нервовий тик ставав у пригоді, коли було потрібно поставити зухвалого співрозмовника на місце. – Обер-квізитор першого рангу, кавалер медалі «За завзяття». З ким маю честь?
   На своє щастя, хазяїн мав зріст ще менший, ніж у барона, що певною мірою примиряло обер-квізитора з безглуздістю ситуації.
   – Е-е… Трепчик. Амадей Вольфганг Трепчик-молодший, до послуг вашої світлості.
   – Яких саме, пане Трепчик, заздрісників ви бажаєте обвинуватити? Імена, прізвища? Чини? Звання?
   Хазяїн прикусив язик. Навряд чи хтось із колег заздрив йому аж настільки, щоб, прагнучи скомпрометувати, міг організувати нічне побоїще з вивозом поранених і мертвих. Таємний голос підказував барону: тут справа не в простій бійці не зовсім тверезих гостей. Вищих офіцерів Всевидющого Приказу не зривають у вихідні судити та рядити побутові скандали. І слідчий загін у складі дюжини лікторів на всякі дрібниці не висилають.
   – Заспокойтеся, пане Трепчик. Запевняю вас, я зроблю все можливе, щоб ваша репутація не постраждала. А зараз дайте мені пройти і йдіть за мною.
   І знову, при слові «репутація», у пам'яті ворухнулося щось таке стосовно «Притулку героїв». Здається, готель популярний серед приїжджих. Навіть місцеві жителі наймають тут апартаменти на день-два – під час сімейних свят, золотих весіль чи сороковин за любим дядечком. Якесь повір'я, пов'язане з цим клятим чорно-білим розфарбуванням…
   Ні. Не пригадується.
   Барон розчаровано зітхнув і ввійшов у «обитель героїв».
 //-- * * * --// 
   Блазнівського стилю було дотримано й усередині готелю.
Єдиним винятком був крихітний хол, всуціль, включаючи підлогу та стелю, пофарбований у сірий, як пил, колір. Мабуть, для того, щоб справжній пил і павутиння не так впадали в око. У холі стояла одинока конторка, на якій лежала книга для запису постояльців.
   Конрад вирішив, що ознайомиться із книгою пізніше, і продовжив огляд.
   До лівого крила будинку вели акуратно прикриті аспідно-чорні двері. А от праві – судячи з перекрученої логіки тутешньої архітектури, білі – були відсутні зовсім. Одвірок порубали вщент, судячи з характеру ушкоджень, бойовими сокирами.
   Уламки лежали кроків за п'ять, у коридорі, безсоромно відкритому поглядові. Там же валявся масивний засув, вивернутий, що називається, «з м'ясом». Барон прикинув, з якою силою рвали нещасні двері, й насупився.
   – Ремонт давно робили? – запитав він, не встигши придушити в душі підступний порив жалю.
   – Цього літа! – схлипнув хазяїн.
   – Ну й даремно…
   Намагаючись не наступати на понівечені картини, що пообпадали зі стін, немов листя з дерев, барон пройшов углиб крила. Підбор так і старався наступити як не на тріснуту раму, то на розірване полотно. Обличчя численних учасників баталій, зображених на полотнах, з осудом дивилися на обер-квізитора знизу вгору.
   «За що?» – мовчазно запитували герої.
   Сліпучо-білий коридор виводив до сходів, застелених ворсистим килимом, схожим на засніжену дорогу. Сходи вели нагору – до гостьових покоїв, – і вниз, до харчевні, розміщеної, якщо вірити плачу хазяїна, на цокольному поверсі. Закінчувався коридор ще одним розшматованим прорізом.
   – Що там?
   – Камінна зала, ваша світлосте…
   Всередині зали панував повний розгром. Як не дивно, це остаточно заспокоїло обер-квізитора і якоюсь мірою примирило з навколишньою дійсністю. По-перше, картина місця події виявилася типовою. Подібне Конрад бачив десятки, якщо не сотні разів. По-друге, розгром припускав наявність слідів і речових доказів, що, безсумнівно, полегшувало слідство й пошук винуватців. А по-третє, з першого погляду на розбиті в друзки крісла, кульгавий столик, до половини забитий у пащу каміна, обідрану оббивку дивана, перекинуті шандали й арбалетні болти, що стирчали зі стін, барон відчув напад зловтіхи. Бо не повинен задрипаний готель на околиці виблискувати чистотою, як військовий госпіталь імені королеви Якобіни у дні візиту найяснішої покровительки! Не повинен, і квит.
   А так – зовсім інша річ.
   Повна відповідність канону «після бійки».
   Барон знаком звелів хазяїнові залишатися в коридорі. Бувалий у бувальцях стряпчий спробував вдати, ніби розпорядження його не стосується, але обер-квізитор миттю припинив самоуправство.
   – На ваш вік, голубе, збитків вистачить. Стачило б чорнила… Будьте такі ласкаві, не плутайтеся під ногами.
   Гидливим щиглем збивши з плеча випадкову порошинку, Конрад хруснув тонкими пальцями й увійшов до зали. Так, бійка тут була не на жарт. Невідомі лиходії брали гостей у кліщі, атакуючи через вікно та з боку центрального входу. Цікаво, а чорний хід тут теж чорно-білий? Барон підняв з підлоги уламок скла, оплавлений і потемнілий. Сліди сажі на стінах, барельєф каміна в кіптяві… Від займистих стріл або «чуського вогню» наслідки були б інші. Якби почалася реальна пожежа, від готелю до ранку залишились би димуючі руїни. Виходить, застосовувалась бойова магія, що збільшує провину.
   Відомство Тихого Трибуналу.
   Але, з іншого боку – стріли, сокири…
   І наказ Вільгельма Цимбала: не поспішати з доповіддю в Трибунал.
   Намагаючись відігнати погане передчуття, Конрад затримався біля дивом уцілілого дзеркала, поправив перуку, що з'їхала набік, і продовжив огляд. Біля дивана він був змушений присісти навпочіпки. На розчавленій свічці, що прилипла до дошки паркету, чітко відпечатався рубчастий слід. Перша зачіпка? Пройшовши до вікна, барон гукнув ліктора, наказавши прихопити полотняні торбинки для речових доказів.
   У коридорі підкреслено голосно перешіптувалися хазяїн зі стряпчим:
   – …подати найретельніший опис…
   – Цілковито з вами згодний, люб'язний пане Терц! Я виставлю їм такий рахунок…
   – Але опис треба скласти негайно! По гарячих слідах!
   – От і скажіть про це панові обер-квізитору. Скажіть! Ви – особа офіційна і маєте повне право… Бити офіційних осіб по обличчю не дозволено нікому…
   – Посторонися!
   У двері протиснувся прибитий каштаном служака, несучи в руках цілу купу мішків різного розміру. За бажання можна запакувати півготелю як речові докази. Барон поморщився: запопадливість повинна мати межі. Інакше вона наближається до глупоти і стає приводом для глузувань. А він терпіти не міг, коли сторонні брали на кпини співробітників Всевидющого Приказу.
   У спецарсеналі Конрадові якось пригрозили, що перестануть видавати «секундантів» для дуелей.
   – Підійдіть сюди. Вздовж стіни, акуратно! Нічого не торкайтеся, крім того, на що я вам вкажу. Запакуйте ось це… і ось це… і ще…
   – Ваша світлосте! Я зобов'язаний включити ці предмети в опис! Щоб учинити позов відповідно до параграфа…
   Чесно кажучи, стряпчий набрид гірше за муху в Спасівку. Кому він збирається вчиняти позов? Невідомим зловмисникам? Гільдії Готельєрів?! Але з позиції закону він правий, і нічого страшного не станеться, якщо пан… як його? Терц? – внесе в опис речові докази, що вилучаються. Отже, що ми долучаємо до справи? Розчавлену свічку, оплавлену скалку скла та срібний ґудзик. Останній, судячи з чеканки, належить комусь зі зниклих безвісти гостей, а ніяк не хазяїнові готелю.
   – Прошу дуже.
   – Красно дякую за сприяння, пане обер-квізиторе.
   Ґудзик стряпчого засмутив. Він з явним небажанням визнав, що до опису зіпсованого майна його включити ніяк не вийде. Хіба що до опису зіпсованого чужого майна. А це придасться лише при оформленні спадку родичами зниклих пожильців.
   – Тіпун вам на язик! – не стримався Конрад.
   Той не відповів. Схоже, крючкові обіцяно частку від суми позову.
   Завершивши первинний огляд і вказавши лікторові, що з доказів варто забрати, барон рушив до виходу з зали.
   – Хвала Вічному Мандрівцеві! Ви закінчили! Пане Терц, приступайте. Я вже послав по столяра, і щойно ви впораєтеся…
   – Не поспішайте, голубчику. Якщо стряпчого я ще ладен терпіти тут – звісно, у присутності лікторів – то зі столяром вам доведеться зачекати.
   – Чому, ваша світлосте? Як же так?! Адже ви закінчили?
   – Ні, – сухо кинув Конрад і вийшов з камінної зали в хол, супроводжуваний по п'ятах збудженим хазяїном.
   Дорогою він думав, що зовнішня комісія лікторату повинна відбирати в слуги закону не дубуватих гевалів, що спритно вправляються з табельними сокирами, а суддівських крючків, як оцей настирливий стряпчий, чи докучливих Трепчиків-молодших. Ну, хоча б третину особового складу. Ці землю носом ритимуть, а жодного загубленого ґудзичка, жодного недогарка не пропустять. Із природної в'їдливості, котра, якщо вдуматися, вже сама по собі неабиякий талант. А пообіцяй їм премію…
   – Ваша світлосте!
   – У мене є запитання особисто до вас, пане Трепчик. Попрошу відповідати коротко й чесно. Це у ваших же інтересах. Я доступно висловився?
   – Куди вже доступніше, ваша світлосте…
   – Чудово. Отже, чи відомо вам, що саме відбулося вночі в готелі?
   – Так! Тобто, ні…
   – Будьте такі ласкаві, висловлюйтеся ясніше, пане! Так, чи ні?
   Барон насупився, дивлячись Трепчикові-молодшому в перенісся: ніби цвях забивав. Під його поглядом хазяїн скулився, зробився схожий на побитого собаку та мокру курку одночасно, якщо в природі можливий такий монстр.
   – Я… я чув. Але не бачив.
   – Що саме ви чули? В який час?
   – Близько півночі. Я в готелі ночував. У вільній кімнаті.
   – Ви спали? Вас щось розбудило?
   Трепчик зам'явся, тупцюючи на місці.
   – Я… не спав, ваша світлосте.
   – Чому? – фон Шмуц картинно підвів брову. Зазвичай це вбивало свідків наповал.
   – Я… я був не сам.
   – І, природно, не з дружиною.
   – Ваша світлосте! Благаю! Віолета мене вб'є! Ви її не знаєте!
   Здається, готельєр полюбляє скакати в гречку. Він хотів упасти баронові в ноги, але побоявся. І правильно. Фон Шмуц подібних витівок не схвалював. І був безперечно радий, що не знайомий з ревнивою Віолетою Трепчик.
   – А це залежить від вас, друже мій. Від вашої відвертості й бажання допомогти дізнанню. Отже, що за особу ви ощасливили своєю прихильністю?
   – Куховарку, ваша світлосте.
   – її я допитаю пізніше.
   – Насмілюся зауважити, ваша світлосте: Аничка… куховарка тобто – вона німа. її допитати важкувато буде.
   – Зате ви говіркий за двох. Розповідайте, що чули.
   – Ох, чув! Упаси Вічний Мандрівцю таке двічі почути! Спершу репетувати почали. Репетують і репетують, а слів не розібрати. Потім грім ударив, із чистого неба. Ударив, значить, упав і давай качатися у нас під вікнами! Тріск, гуркіт, скло, чую, б'ється – а воно, знаєте, яке дороге?! Скляр Дорфман три шкури дере, гадюка, я вже з ним і торгуюся, і по матінці…
   – Скляра облишмо. Що ще чули?
   – Залізо дзенькало. Лайка, лемент, і вив хтось. Моторошно, немов на небіжчика… І ще вони сміялися.
   – Хто – вони?
   – Не знаю, ваша світлосте. Грім, тріск, лайка, а вони сміються. Аж мороз поза шкірою… А потім замовкли. Не до сміху стало, либонь.
   – Що ви робили в цей час?
   – Вам би все насміхатися, ваша світлосте! Що ж тут зробиш, коли таке страхіття?! Замкнулися ми з Аничкою на засув і від страху тремтіли! Вона хоч німа, а все чує…
   – Добре. Далі що було?
   – Далі? Все. Тобто, нічого. Стихло далі. Ще начебто віз від готелю від'їхав. Може, й не один. Я до ранку почекав, а як розвиднілося, вибрався подивитись. Нижня Мамо! Погром і чисто жах! Та ви самі бачили, ваша світлосте. Ну, я відразу хлопця у Всевидющий Приказ відправив: доповісти про подію. Стряпчого викликав: збитки описувати. Лихо моє та біда, значить…
   Барон зміряв Трепчика поглядом і вирішив від уточнюючих запитань утриматися.
   – Як мені повідомили, зникло шість ваших пожильців. Це вірно?
   – Чиста правда, ваша світлосте. Усі, хто був, і пропали.
   – У якому розумінні – всі?
   – Ну, всі, хто в готелі жив. До одного.
   Конрад подумав, що в «Притулку героїв» вільно розмістилося б півроти драгунів. За бажання разом з кіньми. Однак від зайвих запитань і цього разу відмовився. Зрештою, яке йому діло, процвітає Амадей Вольфганг Трепчик, чи навпаки, близький до розорення? Знадобиться – з'ясуємо.
   – Постояльці записані в книгу?
   – Ясна річ, ваша світлосте! У нас із реєстрацією повний ажур. Прошу вас… тут картинки, якщо ваша ласка, валяються… благаю не топтати, картинки грошей коштують…
   Дивитися книгу записів, пухку й набиту даними, як горище – старим мотлохом, барон почав з першої сторінки. Його скрупульозність, не сказати б в'дливість, багатьох дратувала, часом призводячи до нових дуелей. Можливо, саме тому Конрад досі був неодружений. Одним з небагатьох мудреців, кого радували згадані якості обер-квізитора – ретельність і незалежність – був прокуратор Цимбал. Але вголос прокуратор нічого не казав: вважав, що озвучена похвала співробітникам Приказу шкодить.
   А ліктори й квізитори у свою чергу знали: мовчить, отже, задоволений.
   Судячи із записів у книзі, «обитель героїв» справді користувався широкою популярністю. Барон зажадав дані за минулий рік, потім за позаминулий, довів хазяїна до серцевого нападу. Ось вона, ще одна загадка. Рік за роком гостьові покої повні-повнісінькі, блудлива куховарка Аничка, мабуть, трудиться зі світанку до заходу, а потім – із заходу до світанку, пожильці роєм рояться, отримуючи збочене задоволення від тутешнього декору, а тижня півтора тому, з початку листвянчика-місяця – як відрізало.
   Нещасних шестеро, і нікого більше!
   Можна процитувати пана Трепчика: «Погром і чисто жах!»
   Залишалося пояснювати «мертвий сезон» або наявністю якогось забобону, або кричущою скандальністю шістьох гостей, жити поруч з якими не захотів ніхто. А може, вони з недоброї вдачі пересварились на ніч у камінній залі та й перебили одне одного? А трупи вивіз сам хазяїн, ховаючи кінці в воду заради репутації готелю…
   Інших версій на думку не спадало.
   Імена, що значилися в книзі останніми, також нічого не говорили баронові. Агнешка Мала, уродженка Глухої Пущі, гуртівниця, повнолітня… Лайза Вертенна, вільна метальниця, ліцензія найму дійсна до… Джеймс Рівердейл, віконт де Треццо… Кристофер Форзац, маг… Санчес Панчоха, експерт із запірних пристроїв… Герман фон Шмуц, з Міельських Шмуців…
   Овал Небес!
   Барон заново перечитав останній запис. Збіг? Випадковість?! Крива усмішка спотворила рот Конрада, і нервовий тик цього разу був ні до чого. У збіги й випадковості обер-квізитор першого рангу вірив ще менше, ніж у забобони.
   Зниклий безвісти пожилець «Притулку героїв» Герман фон Шмуц, доводився баронові рідним племінником.
 //-- * * * --// 
   Дехто з товаришів по службі чи, скажімо, з каторжан Тінжерських каменоломень, серед яких зустрічалися колишні клієнти барона, міг би підтвердити: Конрад Зануда вміє тримати удари долі. Тільки дуже уважний спостерігач помітить, як твердіють на мить риси обличчя, як здуваються, щоб відразу опасти, жовна на вилицях; і складка між бровами, дуже каверзна, якщо ви дбаєте про відсутність зморшок, наливається кров'ю, стаючи схожою на каліграфічно виписану літеру «швах».
   На щастя, уважних спостерігачів, так само як товаришів по службі й каторжан, поруч не виявилося. А за мить обличчя фон Шмуца набуло звичайного, замкнено-буркотливого виразу. Він відклав список і задумався, втратив на якийсь час будь-який інтерес до навколишнього.
   Судячи з усього, в момент нападу чудова шістка перебувала в Білій залі. Звідти гості зникли – живі або мертві. Якщо відкинути версію «внутрішньої» бійки, виникає інший варіант: у пожильців була якась спільна справа, котра, м'яко кажучи, виявилася не до смаку таємничим лиходіям. Але уявити собі справу, здатну об'єднати настільки різношерсту компанію? І логіка, і уява відмовляли категоричніше, ніж цнотлива панна – підступному спокусникові. Ну, скажіть, що спільного між повнолітньою гуртівницею, віконтом де Треццо, експертом із запорів і племінником обер-квізитора, дипломованим стратегом-універсалом?!
   – Усі вони – лицарі Ордену Зорі, пане барон. Квестори цього сезону.
   Барон обернувся так рвучко, що повітря довкола нього, здавалося, закрутилось маленьким смерчем.
   – Хто пропустив?!
   Запитуючи, Конрад демонстративно дивився повз струнку пані середнього віку, яка проникла в готель вочевидь недозволеним, не сказати б злочинним шляхом. Мало того, що якийсь тюхтій з лікторів проґавив гостю; мало того, що ця особа дозволяє собі переривати чужі міркування, то вона ще й вища за барона на цілі півголови! Незважаючи на підбори й гордовиту поставу фон Шмуца! Правда, замшеві черевички незнайомки також мали досить солідний підбор, а капелюшок – тулію у формі башточки, але хіба в цьому справа? Хтось зараз поплатиться за неуважність! І обер-квізитор знає, хто саме: он треться у дверях, бельбас, пітніє від страху.
   – Прошу вас, не гнівайтеся. У лікторів не було вибору.
   – Он як, пані? Не було вибору?!
   Лютий погляд пропав даремно: дама посміхалася без виклику, але з гідністю.
   – Звісно, ваша світлосте. Дозвольте відрекомендуватися: Генрієтта Кукіль, м. н. к., вігіла Тихого Трибуналу.
   Вона зняла нитяну рукавичку, простягла баронові витончену ручку. З доволі посереднім, зауважимо, манікюром. І лак з дешевих. Цілувати нахабі руку, тим більше недоглянуту, барон не збирався, а обмінюватися з дамою, нехай навіть магічкою найвищої кваліфікації, рукостисканням – поганий тон. На жаль, для процедури верифікації повноважень не існує ні чоловіків, ні жінок.
   – Конрад фон Шмуц. Всевидющий Приказ, обер-квізитор першого рангу.
   Долоня у вігіли виявилася твердою – і при цьому теплою, майже гарячою. Мана через край хлище? Барон знав, що зараз має відчути Генрієтта у якості гарантії дійсності чину та рангу співрозмовника. Легкий, схожий на укус кропиви, опік пучка різок і потрійний укол вкладеної в них сокирки. Квізиторські стигмати – не найприємніша у світі вірча грамота, зате підробка виключена. Стигмат співробітникам вищих рангів наколювався під наглядом одного з трьох знаменитих «колачів», королівських кобників-графологів: Героніма Баска, Жан-Поля Індички та Петруччіо Брігелло, авторів спільного шрифтового триптиха «Корабель худих у гавані Арнольфані».
   Ага, спрацювало. Поморщилася.
   У відповідь на лівій щоці вігіли проступило невидиме досі клеймо: по-особливому перехрещені дві стилізовані літери «Т». Знак Тихого Трибуналу. Вважалося, що поєднання двох «Т» утворить спрямоване вгору вістря меча, і під ним – хрест. Символ караючої зброї та перехрестя людських доль. Барон, на жаль, нічого подібного в емблемі не вбачав, як не намагався (а намагався неодноразово). Хрест, на його погляд, виходив убогий; на перехрестя доль не тягнув. Та й верхній кутик з вістрям меча не асоціювався. Максимум – двосхилий дах будиночка, як його малюють діти.
   Що вони про себе думають, ці віги? Невсипущі? Напустили туману, висмоктали з пальця безліч прихованих значень у простих двох літерах – а насправді… Спати більше треба! Якщо вірити медикусам, для здорового глузду дуже корисно.
   – Радий знайомству, колего.
   Короткий офіційний уклін: строго за Статутом, ні на волосинку нижче.
   – Навзаєм, колего.
   Сухий укорочений реверанс: точна копія поклону в дамському варіанті.
   «І все-таки, чому лікторам звеліли не повідомляти про подію в Трибунал? Хотіли виграти час? З якою метою?!»
   – Ви затрималися, колего. Дозвольте запитати: чому? Слід холоне, самі розумієте…
   – Поділяю вашу стурбованість, колего. Але сезонні збурення в Найвищих Емпіреях завадили волхвам-локаторам відразу зафіксувати критичний викид мани. Поки картина прояснилася, поки локалізували місце…
   Барон вдоволено кивнув:
   – Отже, викид мани все-таки був. Та ще й критичний. Я так і думав.
   – Можу вас запевнити: був. Рівень я зараз уточнюю. У кожному разі, це означає, що справа має бути у провадженні Тихого Трибуналу як злочин із застосуванням магії, що збільшує провину. Чи не проведете ви мене безпосередньо на місце події, колего? Після чого…
   – Із задоволенням, колего. Щоб ви могли переконатися: крім викиду мани, тут розігралася ціла баталія із застосуванням стрілецької та холодної зброї. Я, до речі, припускаю, що магію застосували не зловмисники, а потерпілі, в рамках самооборони. Що знімає питання про «обставини, які збільшують провину». І виходить, справа належить до компетенції Всевидющого Приказу, який я маю честь представляти.
   Якби Конрад не був абсолютно впевнений, що дуель призначено на вечір, він міг би подумати, що двобій уже почався. Зазвичай маги Тихого Трибуналу – тихі, сірі хлопи, слова кліщами не витягнеш. А тут просто світська левиця! Ні, нам левиці ні до чого, у нас дізнання, а не полювання…
   – Ваша версія, колего, доволі цікава, – вігіла іронічно примружилася, поправляючи попелястий локон, що вибився з-під капелюшка. – Шкода лише…
   Заливчаста трель співочого дрозда завадила їй закінчити фразу.
   – Перепрошую, мене викликають.
   Генрієтта Кукіль витягла із сумочки витончену пудреницю, прикрашену емаллю, різьбленням і насічками. У покришку пудрениці зсередини було вбудоване люстерко, куди вігіла й спрямувала погляд. Барон тактовно відійшов, скоса спостерігаючи за «колегою». Якусь хвилину Генрієтта мовчки слухала те, що було чутно їй одній, потім беззвучно заворушила губами. Пудра відразу легким струмком здійнялася в повітря, вигинаючись змією. Вігіла цокнула язиком, немов дівчисько, і пудра вляглася на місце.
   Тихо клацнула покришка.
   – Здається, наші відомства знайшли спільну мову, – Генрієтта обернулася до барона. – Нам з вами пропонується вести цю справу разом. Можете перевірити: прокуратор Цимбал видав письмове розпорядження.
   – Ніколи не сумнівався в мудрості начальства. Дозвольте глянути на вашу пудреницю? Дякую… О, старовинна робота! Чудова річ! Де такі роблять?


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Поделиться ссылкой на выделенное