Генри Лайон Олди.

Монстр

(страница 1 из 2)

скачать книгу бесплатно

 -------
| bookZ.ru collection
|-------
|  Генри Лайон Олди
|
|  Монстр
 -------

   …Ми сиділи за столом не більше двох годин, але в повітрі вже повисла сиза сигаретна хмара, газети були засипані риб’ячими кістками і лускою, а в каністрах залишалося не більше трьох літрів пива. Всі перебували у стадії легкого сп яніння, сипали пласкими жартами і старими анекдотами, слухаючи переважно самих себе. З пошарпаних колонок хрипів «ДДТ», на який, окрім мене, ніхто не звертав уваги. Нудьга. Пиво, риба, напівзнайома компанія і достобіса набридлі записи – одне й те саме. Треба було предків не слухати, йти на літературний… Ну, не поступив би відразу – так відслужив би і все одно… Предки тепер на два роки до Угорщини подалися, а я тут сиджу й дурію від нудьги…
   – Чуєш, Сірий, що це у тебе за пов’язка на руці? Металіст, чи що?.. Тоді чому заклепок немає?
   Якби я ще сам знав, що це за пов’язка! Ну, була там якась родинка, бо в шістнадцять років перед днем народження батько мені цю пов’язку на руку наклав, так я її більше і не знімав. Тато, до речі, теж таку носить. Говорить, спадкове, хвороба, на зразок саркоми. Не дай бог на цю родимку світло потрапить – все, кранти, померти можна. Правда, я про таку хворобу жодного разу не чув. Але експериментів поки не ставив – аж надто у батька очі тоді серйозні були. І сам пов’язку ніколи не знімає. Навіть коли купається. Або на медоглядах…
   – Серього, ти перебрав, чи що?
   – Ні, я в нормі.
   – Тоді давай, колися про пов’язку.
   – Та нічого особливого. Впав у дитинстві, руку до кістки об залізяку пропоров. Шрам там страшний. Краще і не дивитися.
   – Покажи.
   – Ти що, шрамів ніколи не бачив?
   – Та й правда, Стас, чого ти до людини причепився?..
   – А мені цікаво. Що ж це за шрам такий жахливий, що на нього і подивитися не можна?.. Під пиво.
   Чорти б забрали цього Стаса! Вічно, як нап’ється, так йому дурниці в голову лізуть.
   – Чуєш, Сірий, ти мене поважаєш?
   Нуось, почалося. Зараз битися полізе. Не хочу я з ним битися.
   – Поважаю.
   – Тоді покажи.
   – Слухай, Стасе, я тебе поважаю, але пов’язку знімати не буду.
   – Чому?
   – Ну, її поки розмотаєш… Та і тебе навиворіт виверне, якщо побачиш. Все пиво пропаде.
   – Не пропаде. Я ще стільки ж випити можу. Показуй.
   Тут мене узяла злість.
   – Добре. Показую… – і я показав Стасу фігу.
   – Ах ти козел! Це ти мені!..
   Стас поліз через стіл, перекидаючи кухлі з пивом, на підлогу посипалися залишки риби, задзвеніло розбите скло.
Скільки разів давав собі слово не пити з малознайомими людьми! Так цей бовдур Колька знову затягнув. Тепер у кутку мовчить, пиво цмулить…
   Стаса схопили ззаду за штані і стягнули назад на диван. Стас був весь у пиві, в риб’ячій лусці, червоний, як рак, і відчайдушно лаявся. Йому тицьнули в руки недоїдений хвіст – і Стас затихнув.
   – Спасибі, хлопці.
   – Нема за що. А шрам свій міг би й показати. Може, хоч Стаса знудило б…
   – Не знудило б, – знову подав голос, дарма що угамувався було, Стас. – Ну покажи, шкода, чи що?
   Він підвівся і пожбурив у мене хвостом.
   – Та й правда, – відгукнувся хтось з кутка, – чого ти ламаєшся…
   Зняти, чи що? На секунду. І відразу назад пов’яжу. Адже самому цікаво – вважай, дев’ять років не розмотував… Випите пиво підштовхувало до подвигів.
   – Гаразд, умовили. Тільки на хвилинку – покажу – і назад замотаю.
   – Про що мова!
   – Тільки шраму там немає ніякого. Набрехав я.
   – А біс тебе розбере, коли ти брешеш! Показуй.
   Я насилу розстібнув застібку (неіржавіюча сталь, називається!), що вже грунтовно таки приіржавіла, і став акуратно розмотувати чорну шкіряну стрічку. Треба буде і справді заклепок на неї насадити. Хай думають, що металіст – приставати не будуть.
   Шкіра під пов’язкою була неприродно біла, в червоних прожилках, і зовсім без волосся. Ну, однак, тато й намотав! Перестрахувальник. Ото смішно буде, якщо там взагалі нічого немає. Гаразд, подивимося…
   – Що це у тебе, Сірий? Татуювання? – всі з цікавістю підсунулися до моєї руки. І справді, що це? На місці родинки – два кола перетинаються, діаметром з двокопійкову монету, перекреслені навхрест. Звідки…
   І тут руку мені немов обпекло вогнем. Кола спалахнули гарячим червоним світлом, як спіраль електроплитки. Нестерпний жар швидко розійшовся усім тілом. Перед очима попливло, у вухах наростав дзвін, все навкруги стрімко провалювалося в розплавлену хистку порожнечу… «Ну ось, попереджали ж!..» – встиг подумати я, спробував було віддати наказ неіснуючим рукам закрити прокляту родинку – і це останнє зусилля остаточно викинуло мене з реальності…
   Мислю – отже, існую. Не мислю? Отже, не існую…
 //-- * * * --// 
   …Тиша. Ні, не зовсім тиша. Годинник цокає. За вікном, на віддалі, прогуркотів трамвай. Стоп. За яким вікном?
   Лежу на чомусь твердому, напевно, на підлозі. Дуже не хочеться розплющувати очі. Дивно, чому так тихо?
   Крізь вії я бачу білу стелю з тонкими вибагливими тріщинами, горить люстра з одним плафоном… Та ж кімната. І нічого не болить, навіть голова. Може, мені все сп’яну привиділося? Так начебто нема з чого, подумаєш, якихось три літри «Колоса»…
   Підтягую ногу, спираючись руками об підлогу, при цьому влізаю в щось липке – а, це Стас кухоль з пивом розбив, на скло б не напоротися! – і поволі встаю, піднімаючи опухлі повіки. Й одразу хапаюся рукою за стінку, щоб не впасти знову.
   Біля дивана, оббивка якого була пошматована на клапті, лежав скривавлений Стас, неприродно вивернувши голову. Живіт його був розпоротий, частина нутрощів вивалилася на паркет. Праву руку було відірвано по лікоть, з культяпки ще сочилася кров, змішуючись з пивом з розчавленої восьмилітрової каністри. Ось у що я вліз…
   З-під уламків столу стирчали ноги в кросівках. Самі ноги, без тулуба. До правого «Адідаса» прилип риб’ячий плавник.
   Коли я виблював усе, що було в мене в шлунку, я насилу розігнувся й побрів у передпокій, до телефону. Телефон, на щастя, зацілів. Я переступив через когось з величезною рваною раною на спині й узяв слухавку. І лише тут звернув увагу, що пов’язка як і раніше акуратно закриває передпліччя лівої руки. Може, я її насправді не знімав?..
 //-- * * * --// 
   Молоденькому сержанту відразу стало погано, і немолодий лікар із «швидкої допомоги», що приїхала з ними, хвилин сім приводив його до тями. Доки вони там возилися, кремезний капітан із серйозним обличчям відвів мене убік і почав ставити питання. Я чесно вдовольнив його цікавість, змовчавши, щоправда, про випадок з пов’язкою – не вистачало ще, щоб цим зацікавилася міліція. Уважно вислухавши мене, капітан разом з сержантом, що прочумався, відбув оглядати місце події. Блідий сержант припустив можливість п’яної бійки, спіткнувся об розірваного Стаса і решту часу похмуро мовчав.
   Мені підсунули протокол, підписку про невиїзд, я підписав, не вчитуючись, і поплентався додому.
   У голові цвяхом засіла ідіотська фраза з протоколу. «У квартирі мали місце п’ять трупів у стані розчленування». П’ять трупів. У стані.
   Так нас же було семеро! Це я точно пам’ятаю! Стаса я впізнав одразу, потім Дуремара з Сашкою, Зеленого… І чиїсь ноги. Коля був у турецькому светрі, зеленуватому такому, зі смужками, варенки на ньому кооперативні, туфлі, саламандрівські, здається… А ноги ж були в кросівках! Отже, це Славко. А Микола, виходить, зник… Куди?
   Прийшовши додому, я відразу схопив телефонну трубку.
   – Алло, Коля, це ти?
   – Я.
   – Це Сергій.
   – Ну?
   Тащо він, справді, ваньку валяє!..
   – Ти знаєш, що на хаті відбулося?!
   – А що?
   Ти тільки тримайся за що-небудь… Всю компанію на шматки порвали.
   Мають місце п’ять трупів у стані розчленування. Міліція приїхала, «швидка»…
   – Не вигадуй.
   – Та не брешу я! І тверезий. Ти ж куди зник?
   – «Швидку» тобі викликати побіг. Аж ти як руку розмотав, так посинів відразу і впав, незрозуміло, чому. А тут телефон на блокіраторі. Ну, я й побіг з автомата дзвонити. Додзвонився, повертаюся – а там менти біля під’їзду, лікарі метушаться… Ну, думаю, це ти Стаса порізав. Або він тебе. І пішов. Від гріха подалі. А що там хоч трапилося?
   – Та не знаю я! Прокинувся – а вони… вже… Слухай, ти б в міліцію сходив, а?
   – А що я? Я ще менше за тебе знаю… І потім, у мене аспірантура – сам розумієш. Навіщо мені це треба?
   – Гаразд, я про тебе говорити не стану.
   – І не говори. Бувай.
   І він повісив трубку.
 //-- * * * --// 
   Тиждень минув, як в тумані. Я розраховував калькуляції, бігав з паперами, складав і коректував кошториси, а перед очима у мене весь час стояла залита пивом і кров’ю кімната – і знівечені тіла на підлозі. Вночі ці трупи оживали і звали мене за собою. Я кричав, і обурені сусіди починали стукати в стінку. Ще один виклик в міліцію, для уточнення свідчень, нічого не змінив.
   Повернувшись додому, я кидався на диван, включав відео і застигав, втупившись в екран. Але там знову стріляли, різали, лилася кров – і я вимикав апаратуру. Після того, що було насправді, я не міг дивитися бойовиків.
   А у суботу подзвонив старий знайомий Володя і запросив до нього на дачу, на день народження. Відмовитися було незручно, тим паче, він збирався заїхати за мною на машині. Компанія там, звичайно, ще та – одні фарцівники та брокери, що, в принципі, одне і те ж, – але сидіти одному вдома мені вже було несила. Вибравши касету з купи остогидлих мені жахів, я вкинув її в сумку. На подарунок.
 //-- * * * --// 
   Як тільки приїхали, Володя запихнув касету до своєї відухи. На екран цілим кагалом полізли вампіри, вовкулаки та інша нечисть.
   – Спасибі, Серього, – Володя, не відриваючись від екрану, простягнув мені руку. – Я за цим фільмом вже третій місяць ганяюся.
   – Та прошу. Ти надзвонюй частіше, може, ще що з’явиться…
   – Обов’язково, – відірвати його від екрану було вже неможливо, і я вийшов до сусідньої кімнати.
   – О, Сірий, привіт! – до мене з усіх боків потяглися руки. Я пройшов через стрій і в нагороду отримав келих шампанського.
   – За іменинника!..– шампанське було чудовим. Я закусив шоколадною цукеркою з коробки і взявся за холодні закуски.
   – А де наш іменинник?
   – Я йому нову касету подарував – так він її тут же дивитися всівся.
   – Гаразд, як собі хоче… А ми поки за нього ще вип’ємо.
   Випили ще шампанського. Потім хтось збігав і дістав з холодильника горілку. Випили. Повторили. І включили музику. «Совдеп» тут був не в моді, і з новеньких колонок фірми «Перлос» застукав нудотно пульсуючий ритм «диско».
   Хтось танцював, хтось продовжував пити. Напиватися я не збирався, тому пробрався до дверей і приєднався до тих, хто танцювали.
   За дверима двоє з’ясовували свої темні справи.
   – Я ж сказав, що беру, – я упізнав голос Колі. Ну звичайно, без нього жоден день народження не обходиться…
   – Чхати, що ти сказав. Доки ти там телився, їх вже забрали.
   – Слухай, Влад, кінчай! Я через тебе на двадцять кусків влетів.
   Обидва були добряче напідпитку й ледве не кричали.
   – А що мені твої двадцять кусків?! Сам винен.
   – Гаразд, Влад, віддай їх мені за сорок – і розійдемося.
   – Ага, розкотив губу… Я їх вже за шістдесят здав.
   – Ну, Владя, ти про це ще пошкодуєш. Сам собі винен…
   – Та пішов ти!.. Не з полохливих.
   – Тим гірше для тебе.
   Двері відчинилися, і Коля із силою захряснув її за собою. Він кинув швидкий погляд у мій бік, поспіхом відвів очі, вилаявся, пробираючись між гуртами, і вийшов у протилежні двері.
   Ну ось, знову щось не поділили.
   За хвилину в кімнаті з’явився Влад і проштовхався до мене.
   – Слухай, Серього, справа є. Пішли, повітрям подихаємо.
   Ну звичайно, знову проситиме що-небудь дістати. Для Влада будь-яке збіговисько – зайвий привід провернути чергову справу.
   Ми вийшли на галявинку перед дачею. Сонце ще не зайшло за горизонт і величезним диском висіло над оповитими серпанком горами, грало відблисками на вимитих вікнах, черепичному даху, гілках старих кленів. За невеликим пагорбом починався ліс, що темнів похмурими проваллями тіней. Влад дістав пачку «Мальборо», пригостив мене. Закурили.
   – Пішли, пройдемося.
   По стежці ми піднялися на горб, перевалили через нього й підійшли до лісу.
   – Слухай, Серього, ти відеокасети дістати можеш?
   – Чисті або із записами?
   – Із записами. Чисті я й сам дістати можу.
   – Тоді з якими записами?
   – Порнуха.
   – Ти знаєш, Владя, я цим не захоплююся. Фантастику там, бойовики, жахи різні – це будь ласка. А порнухи у мене немає.
   – Ну, може, у когось з друзів є?
   – Почекай, треба подумати.
   Миповолі попрямували назад до дачі.
   – Ти знаєш, є один… Тобі як треба – записати або купити?
   – Можна записати, можна – купити. Можна помінятися – як він схоче.
   – Добре, я з ним поговорю. Та ти його і сам знаєш! Никаноров, Федько…
   – Звичайно, знаю!
   – У тебе його телефон є?
   – Ні.
   – А ручка і папір?
   – Є.
   – Тоді записуй.
   Я продиктував Владу номер телефону, і ми рушили назад. Сигарета догоріла, і я щиглем відправив «бичок» вперед, стежачи за траєкторією вогника. У тому місці, де впав недопалок, на землі було щось намальовано. Я підійшов і поглянув на малюнок. Це були два кола, перекреслені навхрест!
   Мене обдало жаром. Довкола все хитко потекло перед очима, різко застукало серце… Знову! Але ж пов’язка на місці. Як же так?!.
   Немов здалеку, до мене долинув голос Влада:
   – Серього, що з тобою? Перебрав, га?
 //-- * * * --// 
   Ворог. Переді мною ворог. Його треба убити. Ні, не ворог. Їжа. Її треба з’їсти. Відмінна їжа, слабка й смачна. Їжу треба їсти ще живою, коли азарт перемоги продовжує паморочити голову і виривається з горла низьким ревом. Ворог теж може бути їжею, але ворог уміє робити боляче. А ця їжа зовсім не вміє, вона тільки сіпається і видає дивні клекітливі звуки. Звуки жертви. Смачні звуки…
 //-- * * * --// 
   Я отямився. Земля була забризкана кров’ю, яка ще пашіла, а біля моїх ніг на стежині лежало те, що залишилося від Влада. Воно закривало проклятий знак. Я опустився на землю, звів голову до стемнілого неба і дико завив… Тепер я знав правду.
 //-- * * * --// 
   …Серйозний капітан довго і пильно дивився на мене. Якби в моїй кишені знайшовся хоча б складаний ніж – він негайно виписав би ордер на арешт. Але він був реаліст, цей немолодий капітан, і його реалізм не міг пред’явити мені жодних доказів. Так, гуляли. Так, повернувся на дачу. Так, нічого не бачив. Прибіг на крик. Підпишіть протокол.
   Вдома я втомлено опустився в протерте крісло й відкинувся на спинку. Генетичний атавізм. Мутація. Прокляття роду. Батько знав, але не сказав мені. І правильно – я б все одно не повірив… Отже, я – чудовисько. Виродок. Монстр.
   …Але удруге знак було накреслено прямо на землі. Хтось розраховував, що я побачу малюнок – і правильно розраховував… Хтось знає мою таємницю. І Влада… Влада хотіли прибрати. Моїми руками. Власне, лапами мого монстра. І прибрали. І я знаю, хто ця людина.
   Тоді він сказав, що побіг викликати «швидку». Але ж я не непритомнів і не валявся на підлозі! Навіщо потрібна була «швидка»?! Коля стояв збоку, зі спини, і через плече дивився на знак. Він бачив знак! І бачив моє перетворення. Але ж монстр не міг його бачити! Тому що Микола стояв позаду. І встиг утекти. Щоб потім скористатися своїм знанням. Цілковито впевнений, що я нічого не пригадаю. Я сам підтвердив це своїм дзвінком.
   Він – вбивця. І може знову і знову змушувати мене вбивати. Що ж вдіяти? Прибрати його? Зустріти в безлюдному місці й розмотати пов’язку?.. Ні! На мені й без того забагато крові. Єдиний вихід – поїхати. Поїхати з міста, туди, де мене ніхто не знає. І цю пов’язку більше ніколи не розмотаю. Вирішено… Але залишилося останнє випробування.
   Я запнув фіранки, про всяк випадок виніс апаратуру і предмети, які легко б’ються, до сусідньої кімнати, замкнув двері. Потім став навпроти дзеркала, поклав на тумбочку аркуш паперу і вивів два пересічні кола, жирно перекреслив їх навхрест…
   …Ворог! Хитрий ворог, добре сховався. Не бачу. Де?! Лють клекотала, підкочувалася до горла, заливала очі. Де ворог? Убити! Знайти й убити. Відразу. Убити…
   Ні, це не я. Це він. А ну ж… Боже праведний! Зображення було трохи розмитим, та все ж достатньо виразним. Із дзеркала на мене дивився ящір. Пласка фізіономія посміхається, очиці втоплено під низьким лобом, рожева паща з вузьким довгим язичком виблискує білосніжними іклами. Тіло, закуте в зеленаву луску з металевим полиском, підтримуване трикутником могутніх лап і м’ясистого хвоста. Передні лапи покірливо складені на грудях і видаються кволими порівняно з могутнім постаментом – але їх силу і міцність кривих кігтів я вже знаю. Тільки зріст начебто мій. Ходяча смерть. Викопний убивця…
   …Прокинувся я на підлозі. Не дивлячись, зім’яв аркуша і підніс до нього сірник. Прощавай, монстре…
   Наступного дня я подав заяву про звільнення.
 //-- * * * --// 
   Звільнити мене обіцяли через два місяці, а поки все залишалося по-старому. Я ходив на роботу, займався докучливими розрахунками, а вдома валився на диван і брав книгу. Або включав відео. Комедії дивився.
   На вулицях мені всюди увижався проклятий знак. Я прагнув повертатися додому різними маршрутами, кружляв містом, входячи до під’їзду, на мить заплющував очі…
   Але нічого не відбувалося, і поступово я став заспокоюватися. Навряд чи за ці два місяці Микола знову спробує втнути таке. А потім… Потім я виїду.
 //-- * * * --// 
   Того вечора після роботи я забрів до рок-клубу. Тут, як завжди, панувала вільна психоделічна атмосфера. Хтось мучив гітару, видобуваючи з неї найнеймовірніші звуки; у кутку бринькав розбитий рояль, на кришці якого художник, не звертаючи уваги на виконавця, малював афішу до фестивалю року, що мав відбутися; за стіною скреготали й горлали якісь металісти, і скрізь бродили довговолосі особи в потертих джинсах і з сигаретами в зубах. Це були музиканти, їхні друзі й знайомі, друзі знайомих і знайомі друзів.
   Потрібну мені групу «ЗЕК» – «Земля: Екологія Космосу» я знайшов досить швидко. Репетиція була в самому розпалі: ударник лупцював свої барабани, не забуваючи прикладатися до пляшки пива й періодично ударяючи нею по басу-тому; гітарист, звиваючись між колонками, видавав трелі-плачі, від яких хотілося вити на місяць, що і робив вокаліст, використовуючи замість місяця прожектор; клавішник із затиснутою в зубах «Примою» балансував між Іоганном Себастьяном і Одесою-мамою; і лише рудий басист, що стомлено сидів на кривому триногому табуреті, меланхолійно й методично грав свою партію. Коротше, повна психоделіка. Це й був їхній стиль. А більше половини текстів для них писав я.
   Хлопці дограли пісню, і я підійшов вітатися.
   – Серьога, як тобі?
   – Нормально, темп тільки треба посунути. Пісня, звичайно, сумна|сумовита|, але зла. А у вас вона незла, але сумна.
   – Точно. Що я тобі говорив, Вадюха?! Говорив – темп посунути треба, а ти – «психоделіка, психоделіка»!..
   Хлопці знов узялися за інструменти. Я став давати поради, і коли ми перестали посилати один одного і почали прощатися було вже пів на одинадцяту.
   Перехожих на вулиці майже не було, ліхтарі горіли лиш де-не-де, і це, як не дивно, заспокоювало – чорта з два в такій темряві побачиш знак, навіть якщо Колька і намалював його де-небудь. Я звернув у прохідний двір з ідіотським віршем про сміттєвий кіоск і єхидною припискою «А. С. Пушкін» – і попереду пролунав крик. Кричала жінка, і кричала так, що я відразу зрозумів – це серйозно. І побіг на крик.
   У кутку двору двоє хлопців притиснули до стінки якусь дівчину, а третій, сівши навпочіпки, намагався стягнути з неї спідницю. Ще один стояв осторонь і палив. Дівчина пручалася, і це дуже заважало хлопцям в здійсненні їх задумів. Нарешті той, що палив, зробив крок вперед і ударив її з розмаху кулаком по голові. Дівчина обм’якла і повисла на руках чоловіків, що її тримали.
   Наступної миті я був уже поряд і, налетівши на того, що присів, збив його з ніг. Ми покотилися по землі. Злість моя, на жаль, не відповідала можливостям – і за секунду я ударився потилицею об ріг цегляної огорожі. Підвівся й сів. На більше сил вже не було. Все. Загинув поет, невільник честі…
   – Щас, хлопчики… Салат робити будемо, – перед очима зблиснуло довге тьмяне лезо.
   – Я б цих металлюг живцем закопував… Гади патлаті… Браслетик ось тільки знімемо, браслетик бабки коштує… Чорт, застібка іржава зовсім…
   …Салат, кажеш? Ну, монстр, давай!..
 //-- * * * --// 
   …Їжа. Багато. Добре. Одна їжа думає, що вона – ворог, і махає блискучим коротким кігтем. Кіготь свистить у повітрі, ковзаючи по лусці, і разом з лапою відлітає убік. Тікає! Їжа тікає!.. Не можна. Тіло м’яке, без лусок. Хороше тіло. Їжа. Хороша їжа. Задоволення…
   Ворог! Ворог ударив в спину! Де?! Геть… У ворога йде дим з рота, і з руки. Теж. Ворог далеко, ворог поспішає до виходу з печери, ворог ховає в шкуру кіготь, що літає… Добре поспішає, поволі. Хороший ворог. Тепер зовсім хороший. Їжа…
 //-- * * * --// 
   З півхвилини я лежав нерухомо на асфальті посеред двору, потилиця гула, я притиснув її і величезний синець на спині до холодної поверхні. Вставати не хотілося. Я бачив все, що відбувалося – я бачив, чи монстр? – Напевно, все-таки я – ящір жер… А я на межі непритомності, істерики, самогубства тримав прокляту рептилію, не даючи розслабитися, насититися, обернутися назад… і помітити дівчину, що без свідомості лежала біля стіни. Що це означало, мені було добре відомо. Їжа. Коротко і містко. І страшно. Страшно, коли пазуряста вузька лапа мигтить в повітрі, розпанахуючи людину від пряжки поясу до ключиці; страшно, коли могутній хвіст збиває жертву, вищирена паща нависає над нею, і затверділий раптом язик протикає живіт і пробує нутрощі; страшно, коли куля рикошетом вищить по лусці, і той, хто стріляв, чує ревіння мого ящера – останнє, що він чує…


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2

Поделиться ссылкой на выделенное