Генри Лайон Олди.

Де батько твій, Адаме?

(страница 2 из 7)

скачать книгу бесплатно

   І зараз Кирило почув тему! Гостру, сильну, потенційну сенсацію. Крах проекту телепатичного зв’язку від «Емпакома», виступ керівника дослідницького центру з публічним викриттям… Фарисей Савл, гонитель християн, на очах поважної публіки линяє у ворожий табір! Секс-бомбу з телика час гнати в шию: професор з доброї волі до них прийшов, тут лови момент, тисни по максимуму, а вона вимахує розмовою, наче сука – хвостом… Стаття статтею, але видно ж: у людини душа болить! Чому не допомогти чисто по-людськи?!
   – Вадиме, слухай… Він що, має рацію? Це справді небезпечно?!
   Ілонин кавалер здригнувся від несподіванки. Передача наближалася до фіналу, ведуча кліпала віями, загадково посміхаючись Казаряну, і Вадим нарешті відірвався від екрану.
   – Має. Я – його асистент. Надивився на цих добровольців… Камікадзе, блін. Очі горять, усмішка по вуха – аякже, телепатія! Думки, блін, читати! Я! Перший! Без мила!.. А тепер?
   – Що – тепер?
   – Все тепер. Очі гудзиками, з рота слина капає. Собачки Павлова. Бурмочуть щось собі, іноді – на трьох мовах відразу. Деякі, блін, взагалі під себе ходять. Інші тримаються, але в довбешці – повний бардак. Що таке множинна шизофренія, уявляєш?
   – У загальних рисах.
   – У загальних, блін… Розщеплення особистості на ряд псевдо-самостійних субосіб. На ряд, розумієш?! А тут не ряд! Тут шеренгами, повзводно! Бум в історії психіатрії, блін… Наші розумники намилилися швидко дисери клепати. Повне, чорт би його побрав, самозабезпечення! Самі шизофреників плодимо, самі вивчаємо. А людей більше немає, розумієш?! Не люди вони тепер. Коротше, Казарян (ми його «Горцем» назвали) поліз на амбразуру: один, блін, залишуся, а гадів придушу! Знаєш, що після цієї передачі почнеться?!
   Кирило відсьорбнув «Рислінгу».
   – Ні хріна не почнеться, Вадюша. Спустять на гальмах. Якщо в справі великі бабки…
   – От і я так думаю, – одразу скиснувши, протягнув Вадим. – Добровольці підписку давали, про можливі наслідки. При повному розумі і тверезій пам’яті… Значить, Вачагану Арсеновичу кранти! Та й мене, мабуть, випруть. Хрін з ним, з центром. Сам би все одно пішов! На цих Менгеле батрачити…
   – Хлопці, досить про роботу!
   Дивно було не те, що Ілона нарешті обурилася. Дивно, що вона не зробила цього набагато раніше.
   – Задовбали! Мішель, діставай гітару…
   Пізніше, коли Вадим вибрався на балкон покурити, Кирило, хоча й не курив, вийшов за компанію. Домовилися швидко. Познайомити з професором Казаряном? Чудово! «Горцю» зараз потрібен максимальний розголос. Звичайно ж, Вадим з радістю…
   Розходитися гості почали після півночі. Охрипнувши від пісень, добряче напідпитку. Про телепередачу ніхто не згадував. Навіть Кирило. Посуд вони з Вандою мити не стали, залишивши на завтра.
Встигнуть. Їм сьогодні не терпілося. Обом. Як уперше… «Або в останнє,» – промайнуло абсолютно невчасно. І зникло. Разом з рештою думок. Гучне биття двох сердець. У такт. В унісон. Солодкий – стогін? зітхання?
   Зірки заглядали в кватирку.

   Через два дні, беручи інтерв’ю у Казаряна, Кирило й помислити не міг, що незабаром з’ясується: професор помилився. Хочеться додати: «На щастя, помилився,» – але язик не повертається. «На жаль»? Теж, наче, не те…
   У телепатичного проекту «Емпакома» несподівано відкрилося «друге дихання».


   …кумедно.
   Таємниця за сімома печатками: чому я вирішив вести записи від третьої особи? Гра розуму? Або страх виявитися голим «Я» перед натовпом? Хоча про натовп думалося лише потай… Але хотілося. Ах, як хотілося: ви бачите! це він! автор, той самий… Знав би, у що виллється, – зовсім не починав би. Зате тепер мені подаровано можливість закінчити. Сірники і маленьке багаттячко. Що горить, принце?
   Слова, слова, слова.
   Уявляю обличчя співробітників клятого «Емпакома», коли вони зрозуміли, що доля, повернувшись до них дупою, раптом нахилилася, задерла поділ і сказала: «Гаразд, хлопці! Хрін з вами. Користуйтеся…» Вже пізніше набігла купа мала академіків – пояснили, підтвердили, зробили розумний вигляд. А спочатку хрещений батько ментал-комунікації почувався, м’яко кажучи, поганенько. Примусити прогрес стрибнути вище голови – і побачити, що твій винахід здатний лише плодити психів. Швейцарець Бауер, голова проекту, запив. Подекуди почалися мітинги протесту: мляві, більше для реклами мітингерів, ніж від реального обурення. За півроку про невдачу взагалі забули. Преса перекинулася на придушення бунту в Катманду, телебачення смакувало бурхливі розлучення зірок. І раптом, як грім серед ясного неба: еврика!
   Спершу не повірили.
   Але коли тверезий, як скельце, Бауер у присутності свого заклятого друга Казаряна явив «місту і світу» колишніх шизофреніків, нібито потерпілих від експериментів… Журналісти стали полювати на кожного з відставників-реципієнтів, як зголоднілий кроманьйонець – на жирного мамонта. Або за ким він там полював, той кроманьйонець, коли жерти хотів. Виявилось, у довбешці в братів-сапієнсів є така маленька штучка… Честь відкриття «штучки» належала бунтівному професору Казаряну. З ревного співробітника «Емпакома» ставши лютим захисником пригноблюваних реципієнтів, «Горець» всі сили кинув на те, щоб зганьбити колишніх побратимів, і на пошук методів лікування потерпілих. А сили у Вачагана Арсеновича виявились неабиякі; знайшовся й глузд зрозуміти врешті-решт, що з боротьбою час зав’язувати. Спостереження й реабілітаційні процедури засвідчили: вихід поруч. Головне – не заважати. Так, справді: мозок не здатний впоратися з прийомом чужої інформації, обтяженої образним і емоційним фоном. Напочатку не здатний. Як дитина надірветься, підіймаючи мамцю – але дитя росте, бігає підтюпцем, «качає залізо», і незабаром вже тягає батька по квартирі за милі віники! І псевдо-шизофренія, розшарування особи – захисна реакція. Тимчасова броня, що дає мозку можливість налаштуватися, включити програми, які дрімали в ньому до винаходу ментальних коммунікаторів, швидко охрещених «ментиками». Пройшовши стадію «розшарування», відставні реципієнти навчилися виділяти групу вузькоспеціалізованих субосіб, кожна з яких без шкідливих наслідків контачила з донором-передавачем. З десятком донорів. Із сотнею. І говорили, що межі цьому немає. До речі, за першим, абсолютно рефлекторним бажанням «господаря» субособи, ім’я яким – легіон, миттєво інтегрувались у спільну, базову.
   Мозок звикав, стаючи схожим на руки піаніста.
   Час адаптації – півроку. Не годиться. Внесли корективи в технічні установки «ментика». Час адаптації скоротився до двох місяців. Підключили психологів, кинули всі сили на розробку програм, що дозволяють прискорити запуск «рефлексу Казаряна». Прискорили – місяць. Якийсь далай-лама запропонував медитативний тренінг «Древо Бодхи», заявивши, що готовий сприяти приходу на світ нових архатів. В «Емпакомі», перейменованому в «Ментат Інтернешнл», до далай-лами поставились з розумінням. Дослідили, перевірили, додали. Древо Бодхи пустило коріння. Зазеленіло. Розквітло.
   Час адаптації – близько тижня. Кажуть, є шанс скоротити ще трохи.
   Ось він, другий зошит. Я повернувся до записів через шість років після інтерв’ю з Казаряном. Повернувся іншою людиною: пам’ятаю, на відміну від діяльного молодика, тоді мене захоплювала, хай їй грець, психологічність тексту. На шкоду сюжету й решті інтриг. Мої матеріали стали надмірно довгими – редактори сварилися, скорочуючи. Мабуть, тут я зібрався реалізувати «нові віяння» без чужого олівця.
   Коли я гортаю сторінки, зсередини випадає недогризок аркуша для принтера. Кружляє метеликом-капустянкою, падає на підлогу. Піднімаю, вчитуюся у знеособлений машинний шрифт:

     На дворі – лютий, мать твою.
     Зима гризе весняну зав’язь.
     Вчорашній вовк,
     Сьогодні – заєць,
     Спочити ладен вже в раю.

   Дуже доречно. Звідки узявся лютий, якщо надворі стояло літо?
   Хоч убий, не пам’ятаю – хто такий Індж, чию фразу я поставив епіграфом.


   Коли пращури тікали з раю, Адам, певно, сказав Єві:
   «Люба, нам випало жити в перехідний період!»
 Уїльям Індж

   Зубна паста закінчилася вельми невчасно.
   Вичавивши з тюбика «Blend-a-med» жалюгідні залишки, Кирило завзято орудував щіткою. Давалася взнаки напруга, яка не випускала зі своїх лап з минулого четверга. Ясна на місці тих двох зубів, що випали, трохи кровила. Треба сходити до стоматолога. Треба. Але пізніше. Він лукавив, знаючи: це «пізніше» тягтиметься до останнього. Завжди боявся болю, вторгнення в святиню тіла. Не по-чоловічому? Справжній мачо запросто відгризне собі кісточку, лише б не здатися боягузом? А ми і з кісточкою… Так, тепер поголитися. Хочеш бути красенем? – запросто.
   Мачо – вони до того ж голяться рідко. Із щетиною ходять.
   Голуби-сизарі.
   Сьогодні Ванда повернеться з тест-центру. Після розлуки – додому. Після величезної, жахливої, неймовірної розлуки в цілу вічність: п’ять днів. Коли сам виїздиш у тижневе відрядження, збираючи матеріал або бажаючи увірвати ексклюзив-інтерв’ю, не відчуваєш нічого особливого. Знаєш, що дружина удома, що вона чекає… Є велика різниця: коли чекають тебе, і коли чекаєш ти. Дуже велика. Покидаючи дім, ти рухаєшся, купуєш квитки, їси зварені круто яйця, посипаючи їх сіллю, говориш з попутниками про дурниці, губиш узяті в дорогу пантофлі, зустрічаєшся з людьми, повертаєшся, нарешті. Потік життя не уривається, створюючи ілюзію незмінності. Зате відсутність улюбленої людини, хай коротка… Чекаєш, чекаєш, чекаєш, утопаючи в бездіяльності – що б ти не робив при цьому, бездіяльність невідворотна, як похмілля після тижневого запою! – у повній упевненості, що повернеться хтось інший, підмінок, воскова лялька з очима-гудзиками, і ніяким справам, ніякій горілці не вибити цього дивного й страшного відчуття. Ймовірно, якщо вірити розповідям приятелів, слід було влаштувати загул. Свято самотнього чоловіка. Навести баб, учинити дим коромислом і зараз спішно виносити на смітник порожні пляшки і пом’яті ліфчики, поцятковані зрадницькими відбитками пальців. Матюкаючись, спізнюючись у тест-центр і з жахом уявляючи майбутній скандал.
   Кирило посміхнувся.
   Страшне видовище: усмішка тоне в піні для гоління.
   Скучив. І трохи страшно: побачити Ванду з «ментиком». Розумом усвідомлюєш, що все просто, буденно, що це схоже на дружину за кермом автомобіля – диво техніки, приємний подарунок прогресу. Чужих людей бачив добіса. Відразу й не зрозумієш: окуляри, слуховий апарат, обруч у волоссі, крупні, яскраві кліпси – або?.. Іноді під капелюхом ховають. Кожен розташовує «ментик» там, де йому подобається. Ніяких чіпів, електродів, імплантованих в скроню – лише б впритул до голови. Але це чужі, сторонні люди… чужі голови. Чому ми, ще більше ніж вторгнення в тіло, боїмося вторгнення в мозок?! У душу?! Хоча душа тут ні до чого. І «ми» ні до чого. Боязке «ми» – це мукання тринадцятивідсоткового загону сейфів і людей похилого віку, що бурчать з приводу будь-яких нововведень. Загін не помітить втрати бійця…
   Бризки одеколону (Ванда в березні подарувала…) обпалили щоки. Годі думати про дурниці.
   Час одягатися.

   У дворі бігав ердельтер’єр Маргінал, для друзів Марчик або Маря. Кошлата цеглина морди випромінювала бурхливе задоволення від вигулу. Часом пес падав на спину, катаючись по траві, і треба було бути стовідсотковим песимістом, щоб не позаздрити «брату меншому». Кирило порадів теплій днині за компанію з Марчиком, раптом усвідомивши, що незважаючи на бурчання синоптиків, погода геть розбестила народ. Тепла, рясно сніжна зима. М’яке літо. Навіть звичні зливи в травні й на початку червня… Ванда називала їх «шампанським». Легкі, прозорі, іскристі. Піна на калюжах, і майже відразу: умите дощем сонце. У небесній канцелярії в людства вочевидь з’явився таємний протекціоніст.
   – Маря, Маря… Ей, сардель-тер’єр! Ти це кинь! Лапами брудними…
   Хазяїн пса, Семен Григорович, лежав під зношеним «фордом», часом брязкаючи інструментом. Іноді здавалося: на відміну від непосиди-Марчика, без чухання залізного пуза «форд» з місця не рушить.
   – Здрастуйте! Як життя?
   – …Вирує! – глибокою луною спливло з-під днища. – Кирилище, ти?
   – Ага!
   – За Вандеїчкою? – сусід дуже смачно іменував дружину Кирила, викликаючи цілий ланцюг асоціацій, від Вандеї до різдвяної індички. – Почекай п’ять хвилин, я тебе підвезу. Бач, «форд» це… фордибачить.
   – Спасибі, Семен Григорович! Я краще на таксі.
   Кирило чудово знав: «п’ять хвилин» для сусіда – поняття відносне. Схопивши за карк розімлілого ерделя, він дивився, як Семен Григорович мало-помалу являє себе світові. Спершу ноги в стареньких джинсах, слідом – широкий пояс із заклепками, над яким нависав великий живіт любителя пива. Розстібнута до пупа сорочка-ковбойка, ланцюг з хрестом… Часу лишалося мало, але раптом дуже захотілося побачити сусіда повністю. Людину з «ментиком». Хай дешевим, внутрішньоміського радіусу дії. Якщо працюєш «дядечком на побігеньках», зводячи гору з горою і маючи навар від пасьянсу випадкових знайомств, який збирається з копіткою ретельністю, без «ментика» не проживеш. Іноді Кирило і сам користувався зв’язками Семена Григоровича: наприклад, в мерії.
   – Сигареткою пригостиш? Панською?
   – Ось… – палити Кирило почав минулого року. Без видимих причин.
   Ердель чхнув, утікши від курців подалі. Почав ганяти голубів: жирних, ледачих.
   – Ти, Кириллище, не бійся, – оманливо тупуватий на вигляд, сусід з першого погляду помітив «мандраж» співрозмовника. Цим і брав: матрац-вайло, з таким хочеш-не хочеш, а розслабишся. – Звикнеш. Моя теж спочатку сіпалася. Ночами пирхала: зніми та зніми, а то не дам! А я їй: Маруся, ша! Це типу мобільника, тільки краще. Угамувалася…
   – Я не боюся. Так… дивно просто.
   Губи Семена Григоровича ворухнулися невлад. Склалися в беззвучні слова. Сигарета рушила в куточок рота, де й завмерла. Лицеві м’язи «програли» десяток різних гримас: ескізно, малопомітно, як досвідчений музикант пробігає пальцями по клавішах, переходячи від однієї мелодії до іншої. Вікно, звідки, швидко міняючись, виглянули мешканці. Зловивши погляд Кирила, сусід торкнувся пальцем окулярів, дужки яких були удвічі товщі за звичайні. Голосно розсміявся:
   – Що? Засік?! Розслабся, ще у дружиноньки надивишся… Це спочатку буває. Починаєш машинально говорити. Лікарі попереджали: спонтанний ефект вербалізації і це… Мікс-міміка, ось!
   Складний термін сусід вимовив без затримки, явно пишаючись ерудицією.
   – Поки звикнеш. Я собі нову модель узяв, на виплат. Радіус: аж до Югославії! Або за Урал бере, якщо на схід.
   Кирило не зрозумів, чому на схід бере далі, ніж на захід. А питати посоромився.
   – Навіщо вам такий радіус?
   – Треба. Скоро, кажуть, всі моделі будуть взагалі… Безрозмірні. Через супутник, чи що?.. А у твоєї який «ментик»?
   – Не знаю. Напевно, безрозмірний. Їй видавництво оплачує. Їм з авторських прав постійний контакт із закордоном потрібен. Франція, Німеччина… Штати…
   – А-а… Хто б мені сплатив? Знайдеш – дзвони.
   – Мені час бігти, Семен Григорович.
   – Ну, бувай! Вандеїчці привіт…
   Вже зібравшись іти, Кирило не стримався:
   – Семен Григорович, ви… А як воно? Ну, діє?
   Працюючи над статтями, він сто разів чув думки фахівців. Читав брошури. Але зараз до зарізу захотілося почути це від знайомої, звичної людини. Не наукову нісенітницю, а «на пальцях», для своїх.
   – Ех, Кирилище… – в очах Семена Григоровича промайнуло щире співчуття до сейфа. – Як би тобі пояснити? Знаєш, як на піаніно грають? Лівою рукою от так, а правої по-іншому? Вроздріб, значить. А ногою ще і по педалі тупають. І губами ворушать. І носом шмигають, якщо нежить. Коротше, п’ять справ відразу. Із «ментиком» так само, тільки для мізків. Розумовий восьминіг виходить. Усвідомив?
   – Виділення субосіб?
   – Ну, це для лікарів. Суб, шмуб!.. Я тобі по-нашенськи. Інакше, вибачай, не умію. Тут головне інше: брехати не виходить. Брехня, вона кисла. Відразу оскома. Для справ – краще не придумати. Хоча, знаєш, не завжди…
   – Кисла?
   – Ну, така… Наче яблучко. Зелена антонівка. Пробував?
   Кирило кивнув, вдав, що зрозумів. Отже, брехня кисла. А правда солодка. Зелена антонівка і варення з малини. А еротичні фантазії пахнуть пармськими фіалками і сяють перламутром. Важко, майже неможливо уявити собі весь ланцюжок образів, передаваних «ментиками». Інформація, зрощена з відчуттями. Текст, невіддільний від почуттів. Слово «кипарис» як абстрактне поняття «хвойне дерево», слово з семи букв, трьох голосних і чотирьох приголосних, укупі з йодистим ароматом моря, вогнем заходу, криками чайок над водою…
   П’ять справ одночасно. Сто справ. Тисяча. Тільки для мізків.
   Час їхати за Вандою.
   – Я тобі ось що скажу, Кирилище, – кинув в спину сусід, перш ніж знов сховатися під днищем машини. – Дурять нашого брата. Я чув, «ментики» – вони… Коротше, від самого початку безрозмірні були. Їх з глушаками в продаж пустили, тимчасово. Щоб капусти більше зрубати. Ох, дурять…
   Ердель Маргінал провів Кирила до рогу і помчав назад: жирувати на травичці.

   Таксі підкотило відразу, ледве потенційний клієнт встиг стати на узбіччі й підняти руку. Відкрилися дверцята:
   – Далеко?
   – На Отакара Яроша. Біля готелю «Мир».
   – До тест-центру, шефе? Тоді червінець.
   – Сам ти шеф. Сім, і ані на копійку більше.
   – На восьми зійдемося? – таксист був молодий, веселий. Бувають такі зухи: кепка з хвацьким напуском, лоб схований під козирком. Одні очі блищать зайчиками. І руки на бублику: всуціль у синяві наколок. – Мені аліменти платити, рубля не вистачає!
   – Поїхали…
   – Дверима сильніше грюкни, гаразд?
   Шини зашаруділи по асфальту. Обігнавши нудну «Мазду», таксі набрало швидкість.
   – Замовляти їдеш, шеф? Або так, придивитися?
   – Придивитися, – розмовляти не хотілося. – Я сейф, мені тільки дивитися залишилося.
   – А-а… – таксист раптом став збіса схожий на Семена Григоровича. – Ясно. Ну і правильно. Хріна там, в цих залізках. Я, коли женихався, «патник» здуру начепив. Чую серцем: кльова у мене дівка! Завжди радісна, задоволена, душа співає… І у мене у відповідь: солов’єм. Потім, після штампу, з’ясував: стерва вона. Радісна. Дусту в чай підсипле, і по життю щаслива. Почуття, м-мати їху|…
   – Розійшлися?
   – Ну! Говорю ж: аліменти… Хлопець росте. Хороший хлопець, ласкавий. У мене. А «ментик» я собі не візьму, ні! Довбешка не кавун, чого її на скибочки, їху м-матір…
   Кирило раптом образився. За Ванду.
   – Ніхто вашу довбешку різати не збирається. Телепатичний зв’язок – гігантський прорив у історії Людства! Виділення субосіб з вузькою спеціалізацією, їх розшарування й інтеграція за першим же бажанням…
   Таксист збив кепку на потилицю.
   – Тиграція-хренація! А довбешку все одно не дам… І потім, шефе: ти чого розоряєшся? Якщо не брешеш, що сейф. Платять тобі за рекламу, чи що? М-мати їху, куди преш! Не сіпайся, шефе, це я не тобі…
   Замовкнувши, Кирило став дивитися у вікно. Вони вже виїхали на проспект, і тепер уздовж дороги тягнулися вітрини, вивіски, рекламні щити. На тролейбусних зупинках юрмилися люди, біля входу в метро торгували арахісом, батареями і журналами. Таксист, мабуть, образившись, теж не намагався продовжити бесіду. Включив радіо, знайшов хрипкий «блатняк» і почав насолоджуватися. Кирило раптом подумав, що цей таксист, швидше за все, ще до Нового року обзаведеться «ментиком». В кредит. Або у друзів позичить. Тому і свариться, сам себе накручує: щоб страх подолати. Цей страх, властивий багатьом, долається швидко. Тільки у людей похилого віку, що заскніли в ненависті до змін, він домінує. Ось і таксист: заховає «ментик» під кепкою, крутитиме бублик, одночасно роблячи десять справ. Одна субособа обговорить з шофернею вчорашній матч «Торпедо – Металіст», інша домовиться з приятелями, хто прихопить пиво для недільної рибалки, третя підчепить замовлення у диспетчера – безпосередньо, без радіомаячка, що вічно ламається…
   – Приїхали, шефе.
   Розплачуючись, Кирило потай здивувався, бо таксист не став канючити «додаєчки за швидкість». Натомість кепка довірливо подалася до клієнта:
   – Чуйш, шефе… А правда, що всі вірмешки – сейфи?
   – Дурниці. Хто вам таке сказав?
   – А ти наш, місцевий?
   – Наш. А що, на вірменина схожий?
   – Ні-і… Вони носаті. І з вусами. Вітьок, козел, в гаражі брехав! Ось я й…
   Не договоривши, таксист закрив дверцята і став розвертатися.

   Ванда чекала в скверику біля тест-центру. Мало не впустивши куплений на розі букет троянд – улюблених Вандиних гладіолусів, як на те, не знайшлося – Кирило спершу злякався, що запізнився. І лише потім, побачивши сяюче обличчя дружини, зрозумів: вона навмисне. Вийшла заздалегідь, сіла на лавку, бажаючи зустріти чоловіка не в казенному фойє, а зовні, під старою липою. Прискоривши крок, він оминув пам’ятник похмурому діячеві мистецтв і підійшов, майже підбіг до дружини.
   – Ну як ти? Як здоров’я?
   Вже видихнувши питання, здивувався власній дурості: при чому тут здоров’я? Тест-центр – не лікарня. Тутешні процедури швидше схожі на медитації або прийоми у психоаналітика. З єдиною метою: виробити у клієнта навички поводження з «ментиком». У газетах писали: найближчим часом, завдяки новим методикам, такі навички формуватимуться амбулаторно – один, максимум, два дні.
   – Кирюша… я дуже скучила…
   Букет все-таки впав на землю. Пенсіонер навпроти, виблискуючи іконостасом орденів, несхвально спостерігав, як обнімається парочка. У його часи… Мабуть, ще й не розписані, молокососи. Втім, навіть якби «молокососи» пред’явили свідоцтво про шлюб, це не похитнуло б певності охоронця моральності. Сім’я – справа серйозна. Гріх на людях лизатися. Думають, якщо в мізках репродуктори, так тепер і все дозволено?
   Ні, милі!
   – Вандо…
   Потім вони довго збирали троянди, що розсипалися – Ванда терпіти не могла обгортки з фольги, і Кирило про це знав. Сміялися. Жартували. Говорили про дурниці. Поволі, обнявшись, ішли до стоянки таксі, потім до стоянки автобуса, потім – по проспекту, вирішивши дійти додому пішки. З’їли по морозиву у відкритому кафе. Все було чудово. Краще не буває. Кирило старанно вдавав, що не помічає обруча в коротко стриженому волоссі дружини. Виходило добре. Набагато важче було не помічати періодичної гри лицьових м’язів і ворушіння губ. «Це швидко мине, Кирюша! – Ванда знічено посміхнулася. – Консультант завіряв: протягом місяця…»
   Кирило знітився, махнув рукою: нісенітниця, мовляв!
   І подумав: здається, вони соромляться своїх «ментиків». Трохи, зовсім небагато. Можливо, тільки спочатку. Можливо, назавжди. Але ніяковість ця дивна по природі своїй. Так короткозорий підліток соромиться окулярів. Кульгавий хлопчисько – милиць. Якщо врахувати, що завдання «ментика» – зовсім не компенсувати фізичний недолік, а навпаки… Дивно. Соромитися хорошої машини? дорогої квартири? персня з діамантом?! Чи все-таки окуляри з милицями? – просто вони ще не знають, але здогадуються, потайки відчувають…
   Дідько забирай, треба бути сейфом, щоб морочити собі голову такими безглуздими думками!
   – Слухай, а давай підемо в кіно?


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Поделиться ссылкой на выделенное