Генри Лайон Олди.

Шлях меча

(страница 9 из 43)

скачать книгу бесплатно

   Здоровою лівою рукою я спробував дотягнутися до засува, але Друдл підстрибнув, якось по-краб’ячому викидаючи ногу, і гострий біль простромив мій лікоть. Наосліп, навмання я відмахнувся правою – і залізна рукавиця, вибиваючи шматки тиньку, вдарила в стіну над Друдловою головою, що вчасно присів. Твердий і кощавий кулак блазня відчутно тикнувся мені під ребра, я позадкував, ніяково підвертаючи ногу, падаючи на підлогу…
   І побачив над собою холодний блиск маленького ятагана в руці блазня Друдла.
   Ах, дарма він оголив клинок, цей мудрий і проникливий блазень, цей розважливий боєць, який передбачив усе або майже все!.. дарма, дарма, бо тіло моє саме згадало колишні навички, бо воно нічого не забувало, моє слухняне тіло, і пальці лівої руки машинально зімкнулися в кільце, підносячи до губ невидиму чашу з гірким і хмільним вином Бесіди!
   …Підлога, тверда, мов утоптаний безліччю ніг турнірний майданчик, мій останній майданчик, і – блиск чужого клинка наді мною… Отже, я знову вартий удару меча?! Удару без полегкості й жалю?!
   Отже, у мене знову є ім’я?!
   За секунду Друдлів ятаган рубав усміхнене повітря, яке звалося Ченом Анкором.
   О, він був майстерний Бесідник, він був дуже майстерний Бесідник, мій злий геній, мій блазень Друдл, і ятаган його був оригінальний і дотепний, ставлячи несподівані питання й вимагаючи миттєвих відповідей – але все це не мало зараз жодного значення.
   Жоднісінького.
   – Чене! – почулося за вікном, або не за вікном, але сторонні звуки обтікали мене, не зачіпаючи суті, не відволікаючи, а я весь купався в бризках сталевого водоспаду… Хміль ударив мені в голову, спадкоємний хміль Анкорів Вейських, і спокійна впевненість заповнила мене до країв, як жива рука заповнює собою латну рукавицю, зігріваючи своїм теплом мертвий метал.
   І коли долоня моя нарешті намацала те, що було єдино необхідним для неї, я закричав страшно й радісно, і разом зі мною закричав Єдиноріг, утикаючись ув одвірок і намертво прибиваючи до нього восьмикутну блазневу тюбетейку.
   Незвичне й неприємне відчуття крадькома пробігло по задвірках моєї свідомості й прошмигнуло в шпарину між нещільно пригнаними дошками паркана, що відгороджує «Я» від «Не Я». Я лише встиг помітити якусь роздвоєність, мовби не сама лише моя воля вела руку у випаді; а мовби…
   А потім я побачив Друдлові очі.
   Сльози стояли в них, і там, за блискучою завісою, звірячий страх змішався з людською радістю.
   Зовсім поруч із блазневими очима моя рука стискала руків’я меча.
   Права рука.
   Залізна.
   Моя.
   – Вийшло, – одними губами видихнув блазень. – А я, дурень…
   І сповз на підлогу непритомний.





     …Меч булатний до бою кличе,
     Загартований в ратній січі —
     І в крові не втрачав він злості,
     Не тупився об білі кості,
     Він видовжуватись умів,
     Ледь зобачивши ворогів,
     І ніколи не торопів:
     Він хитріший від чаклуна,
     На ребрі його письмена,
     Він усе на шляху стина!..

 Гесер


   …Досі, коли я згадую про те, що сталося, мене охоплює страх.
   І все ж я згадую.
Я, Вищий Мейланя, прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг, не останній із Звитяжців Кабіра – згадую.
   Зараз я лежу на столі, й відблиски свічок грають на моєму поліруванні. А тоді – тоді я лежав на підлозі, скинутий Придатком Ченом, що ринувся до дверей. Уперше мій Придаток не послухався наказу…
   За вікном жалібно дзенькала Вовча Мітла й бряжчали невидимі Тьмяні – темний страх нічного Кабіра; у дверях визирав із-за пояса свого Придатка тупий блазень Дзютте, і безсила лють захлиснула мене од вістря до вершка руків’я, роблячи клинок теплим і чужим.
   – Мерзотники! – кинув я Дзютте й Дитячому Вчителеві. – Ганьба Звитяжців!..
   Вони не відповіли. Зате відповів їхній Придаток.
   Уперше я бачив Придатка, який майже вмів говорити мовою Звитяжців – мовою ударів і випадів, дрібних підготовчих рухів і відволікальних маневрів, мовою справжньої Бесіди. Якби Дзю чи бодай Дитячий Учитель були у цю мить оголені, я б зрозумів, я б не здивувався, бо й сам найчастіше відчував Придатка Чена своїм продовженням, частиною себе самого…
   Але тут було щось інше, невідоме, тут був Придаток, який уміє вести Бесіду без Звитяжця.
   На долю секунди я відволікся, забувшись від здивування – і ось уже Придаток Чен лежить на підлозі, скорчившись від болю, а Дитячий Учитель роду Абу-Салімів у лиховісному мовчанні вилітає із-за пояса свого дивного Придатка, описуючи коротку дугу, яка загрожує закінчитися біля горла Придатка Чена.
   Ні. Біля горла ця дуга не закінчилася б. Вона пройшла б далі.
   – Рубай! – істерично розреготався Дзютте Уламок. – Рубай, Наставнику!..
   Якби я в цю мить був у руці Придатка Чена!.. ой, якби я був там… і нехай усі блазні, всі Дитячі Вчителі Кабіра, всі Тьмяні Емірату спробували б зупинити скаженого Єдинорога!..
   – Руку! – не тямлячись, закричав я, забувши, хто із нас Звитяжець, а хто – Придаток. – Руку, Чене!
   І рука відгукнулася. Ні, я й далі валявся на підлозі, але на мить мені примарилося, що незвично холодні й тверді пальці стискають руків’я, що вони тягнуться до мене крізь простір, що нас розділяє, і я знову веду Придатка Чена в стрімкому танці Бесіди…
   А ще мені запраглося тепла. Тепла плоті Придатків, яка розступається під напором мого клинка.
   – Руку!..
   Я хотів цю руку, немов це справді була не частина Придатка, а відірвана частина мене самого; я хотів обіймів цих пальців, як не хотів ніколи нічого подібного; подумки я вже свистів у задушливому повітрі кімнати, плетучи павутину Бесіди навколо негідника, який казна-як став Дитячим Учителем…
   І Дитячий Учитель промахнувся. Раз за разом він пролітав мимо, наче в руці Придатка Чена і справді був я, Єдиноріг; і навколо мого усміхненого Придатка метався розлютований маленький ятаган, смугуючи порожнечу, доки я не дотягнувся до жаданої руки, або ж рука дотяглася до мене, або ж ми обоє… – і холодні пальці вміло й дбайливо зімкнулися на руків’ї.
   Це був найкращий випад у моєму житті. Найкращий ще й тому, що я, Мейланьський Єдиноріг, закричавши від захвату, в останню мить устиг отямитися. Так, я скеровував руку, але й рука скеровувала мене, і дивом я встиг викрутитися, минаючи випнуте око чужого Придатка й утикаючись у щільну тканину тюбетейки, а потім – у дерево одвірка.
   Так, це був найкращий випад у моєму житті. Я не вчинив непоправне. Але клянуся розпеченим горном-утробою Нюринґи, я був занадто близький до цього…
   – Заради клинків Муніру! – десь далеко внизу прошелестів голос, який міг бути голосом тільки Дзютте Уламка. – Наставнику, ми зробили це!.. ти чуєш, Наставнику, ми…
   А потім їхній Придаток упав, придавивши собою обох Звитяжців.
   …Двері відчинилися. Падаючи, Придаток Дзютте й Дитячого Вчителя зачепив внутрішній засув, скидаючи його з гаків, і поштовх розчинив двері навстіж. Я побачив тих, хто юрбився в коридорі, і зрозумів усе, коротким рухом вивільняючись із дерев’яної лиштви.
   Зрозумів.
   Усе.
   Там була Вовча Мітла, жива й неушкоджена, там був есток Заррахід і шпичастий Ґердан – господар кузні, і хвилястий Малий Крис-підмайстер зі зміїною головою на руків’ї; там були гігант-еспадон Ґвеніль і Махайра Паллантид – словом, усі комедіанти, які грали за вікном веселу виставу, фарс про нещасну розгалужену піку й жахливих Тьмяних, фарс для одного-єдиного глядача, для дурня Дан Ґ’єна, який відмовився змінити зіпсованого Придатка й повірив у неможливе…
   Вони встигли. Встигли вчасно зачинити двері, одразу після того, як величезний Ґвенілів Придаток потужним ривком висмикнув із кімнати непритомного Придатка Дзютте й Дитячого Вчителя, разом із обома Звитяжцями – і знову брязнув засув, цього разу зовнішній.
   О, вони встигли – певно, Небесні Молоти ще не відбили їм усього, цим хитромудрим Звитяжцям і їхнім Придаткам – але я встиг відчути їхній жах, коли Мейланьський Єдиноріг, Придаток Чен Анкор і його рука…
   Коли ми рушили на них.
   І моє вістря вперлося в замкнені двері, а двері в цьому домі були зроблені на совість.
   Лише тоді до мене дійшло, що Придаток Чен тримає мене в правій руці.
   І коли я здригнувся від запізнілого розуміння, сталеві пальці почали повільно розгинатися один за одним, знову стаючи тим, чим і були.
   Мертвим металом. Латною рукавицею.


   Ось так воно й було.
   …Зараз я витягнувся на всю довжину на матовій поверхні столу, Придаток Чен сидить поруч, опустивши на груди обважнілу голову, а сталева рука його лежить всією своєю вагою на моєму руків’ї.
   Просто лежить.
   І ніч за вікном поступово йде в небуття, туди, куди рано чи пізно йдуть усі наші дні й ночі.
   Про що цієї ночі думав я?
   Спершу… о, спершу думки мої спалахували й розліталися довкруж, як іскри від клинка, що народжується під молотом! Я вже думав про те, що зроблю із друзями, які обдурили мене, і зрадником дворецьким; я уявляв собі Вовчу Мітлу, яка благає про прощення; у моїх гарячкових видіннях чомусь поставав палаючий Кабір, і гнідий жеребець ніс мене повз руїни… а руку в латній рукавичці проймав слабкий трепет, коли щось тепле, із солодким запахом, стікало по моєму клинку…
   Оце відчуття й повернуло мені ясність думок. Бо ніколи кров Придатків не струменіла по Єдинорогу.
   Ніколи.
   Не міг я цього пам’ятати.
   Зате пам’ятала сталева рукавичка, яка торкалася мене. Ні, у ній не було життя, і коли металеві пальці все ж змогли стиснути моє руків’я, це не можна було назвати самостійним життям. Я навіть не знав, чи можу змусити ці пальці повторити те, що сталося зовсім недавно.
   Це було не життя.
   Це була пам’ять.
   Пам’ять латної рукавички про тепло й міць руки, яка колись заповнювала її; пам’ять про шорстке обтягання руків’я того Звитяжця, чиє тіло немов виростало з лускатого кулака; пам’ять…
   Просто я дуже хотів, щоб це сталося. А вона – вона згадала, як це траплялося раніше. І коли я потягнувся до неї крізь час і відстань – моє життя на мить уросло в її пам’ять, оживляючи неживе.
   Диво, якого я чекав і яке звалилося на мене раптово, наче літня гроза – зараз я вже не знав, чи хочу я його, цього дива, і якщо ні, то чи зумію відмовитися.
   Бо я пам’ятав лють, яка спалахнула в мені; лють і спрагу, темну теплу спрагу, і жах Звитяжців потойбіч порога.
   Бо я краєм душі доторкнувся чужої пам’яті, пам’яті нової руки Придатка Чена; пам’ять старої латної рукавиці, частини того одіяння, яке колись називалося збруєю…
   Бо я зрозумів – як це траплялося раніше.
   Забути? Відмовитися від підступного подарунка долі?..
   А як же небо над турнірним полем? Небо, яке падає на мене, і півмісяць Но-дачі в ньому?!
   А Тьмяні? Тьмяні – і вбиті Звитяжці, й Шешез Абу-Салім, який чекає, і розпачливий Пояс Пустелі, Маскін Сьомий з Харзи?..
   А моя, моя власна пам’ять про те, що трапилося?
   Ні. Я не в змозі відмовитися від цієї руки. Я не буду від неї відмовлятися.
   …Обережно, ледь чутно я потягнувся до сталевої руки-рукавиці – і крізь неї далі, крізь сонні шари її пам’яті, обминаючи їх, не тривожачи чуйний спокій, немов я підкликав Придатка, ще не знаючи, навіщо, ще роздумуючи, сумніваючись…
   І незабаром відчув, як щось тягнеться мені назустріч.
   Що це? Хто це?
   «Хто ти?» – тихо запитав я, зупиняючись.
   «Хто ти?» – луною почулося відтіля.
   «Я – Вищий Мейланя…»
   «Я – Вищий Мейланя…»
   Тиша.
   І – стрімким обопільним випадом:
   – Я – прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг! А ти – ти мій…
   – Я – Чен Анкор Вейський! А ти – ти мій…
   Я так і не зміг сказати: «Ти – мій Придаток!»
   А він? Що не зміг сказати він?!
   Ти – мій… Я – його?!.
   …Латна рукавиця, у якій спить пам’ять про забутий час, хиткий міст між двома світами, що поєднує їх в одне ціле… і здригнулися неживі пальці, а кольчужні кільця немов уросли в тіло, коли ми ввійшли один ув одного: Звитяжець і його Придаток, Людина і його Меч; увійшли, але не так, як клинок входить у тіло, а так, як увійшли ми, стаючи злитим, єдиним… яким, напевно, і були, не розуміючи цього…
   Ні, ми не нишпорили в спогадах один одного, як злодій у чужих скринях (цей образ був незрозумілий мені, але Чен чітко уявив його, і…), і знання наші не злилися в один нерозривний моноліт, як зварюються смуги різного металу в майбутній клинок (не-Звитяжцеві важко було повною мірою відчути це, але…); просто…
   Просто я не можу передати це словами.
   І обоє ми завмерли, коли із чорних глибин пам’яті латної рукавички пролунали два глухі, ледь чутні голоси, які ведуть розмову без початку й кінця…
   – Ось людина стоїть на роздоріжжі між життям і смертю. Як їй поводитись?
   – Не будь дволиким, нехай меч сам стоїть спокійно під небом!..
   …Сам, – подумав я.
   …Сам, – подумав Чен.
   …Сам, – подумали ми.
   Сам під небом.
   І я зрозумів, що більше ніколи не назву Чена Придатком.


   Уранці двері в кімнату виявилася незамкнені.
   Чен сходив умитися, тоді одягнув мене в піхви, і ми пішли в кузню.
   А в кузні було напрочуд тихо й прохолодно. Мовчали міхи, не палав горн, і в кутку спиною до нас сидів Придаток-підмайстер, перебираючи зародки майбутніх Звитяжців. Із-за його шкіряного фартуха визирав Малий хвилястий крис, який уважно стежив за роботою свого Придатка.
   Двічі Придаток мало не пропустив зародки з недостатньою кількістю шарів металу, і двічі Малий крис внутрішнім поштовхом зупиняв Придатка, змушуючи ще раз оглянути сумнівний зародок, не даючи з’явитися на світ щербатому Звитяжцеві.
   Я мовчки спостерігав за роботою доти, доки Малий крис не помітив мене.
   Він здригнувся – так, на його місці я теж би здригнувся після всього, що було, – і отямився лише після доволі-таки нечемної паузи.
   – Вітаю тебе, Вищий Дан Ґ’єне! – квапливо вимовив крис, і Придаток його жваво підвівся на ноги. – Вітаю і…
   – І поговоримо, – закінчив я з легкою іронією. – Ні, не вестимемо Бесіду, а просто поговоримо. Тебе як звуть?
   – Семар, – квапливо відповів він, доки Чен вішав мене на спеціальний гак у збройовому кутку, і мені довелося двічі кивнути Семарові, вказавши на гак поруч, перш ніж він мене зрозумів.
   Зрозумів і завис біля мене, зачепившись кільцем у зубах змії з його руків’я.
   – Семар, – ще раз назвався крис. – Малий крис Семар із Малих кузні глави роду Довгих палиць Ґердана на прізвисько Шпичастий Мовчун, і ще…
   – Шпичастий Мовчун, кажеш, – ліниво протягнув я. – Що ж…
   – Так, Вищий Дан Ґ’єне, воістину так, – дзвякнув Семар. – А я…
   – А ти – Хвилястий Базіка, – перебив його я. – Бач, розспівався, як в Абу-Салімів на прийомі… Ти в кузні хто? Ти – господар… або майже господар. А я – гість. Ото й поводься, як личить господареві в присутності гостя. Нехай хоч і тричі Вищого.
   – А мені ваш випад страшенно подобається, – невлад брякнув крис Семар. – Косий. У кидку, аж від землі. Я на три турніри поспіль із кузні відпрошувався. Ґердан бурчав, але нічого, відпускав… Дуже випад у вас чудовий. А востаннє я й розгледіти майже не встиг. Завадили…
   – Хто? – поцікавився я.
   – Та Вищий Ґвеніль і завадив, – щиросердо пояснив Семар. – Дворучний, із Лоулезьких еспадонів, ви ж його знаєте!.. Придаток його двері перед вами зачинив, коли ви саме на другий випад ішли… у нас. Я тоді в коридорі був…
   Он воно що! Це, виходить, учора він мій випад не до кінця бачив – коли я тюбетейку до косяка прибивав… Ні. Не бачив він нічого. Двері вже після тюбетейки зовні відчинили… Не пощастило тобі, невдатливий Малий крисе Семаре!.. Якщо, звісно, в щілину не підглядав.
   Чи пощастило?
   – Я ще Вищому Ґвенілю потім кажу, – продовжував між тим Семар, – що треба було б йому Придатка свого притримати, зовсім трішечки, і побачили б ми випад Єдинорога у всій красі! А Ґвеніль глянув на мене, помовчав і старий виливок у кутку навіщось навпіл розрубав. Я півночі думав, що ж він цим сказати хотів… Лише до ранку додумався.
   – І що?
   – А те, що дотепер страшно, – тихо відповів Малий крис Семар.
   Із гуркотом розчинилися двері підсобного приміщення, і звідти вийшов Придаток-Повитуха в шкіряному фартуху зі знаком Небесного Молота на кишені. На його плечі лежав Шпичастий Мовчун – важка булава-ґердан. Глава роду Довгих палиць. Роду тих Звитяжців, які здавна стежать за ковалями; тих, хто однаково що молот.
   Його потовщення, усі в шпичках, скидалися на скуйовджену голову Повитухи – і тому здавалося, що хтось із них двоголовий. А тулуб або ратище – залежно від точки споглядання – зайве.
   Ага, мало не забув… Тих Придатків, які стояли біля ковадла, де народжувалися Звитяжці – але не всіх, а лише тих, чий фартух прикрашав Небесний Молот – рідко називали Придатками, а частіше Повитухами.
   …Чен різко підвівся, покинувши розгубленого Придатка-підмайстра, і підійшов до мене. Потім він підняв праву руку, негнучкі сталеві пальці торкнулися мене – і знову ми стали цілим, але тепер це відбулося простіше й легше.
   Мабуть, крис Семар вирішив, що я збожеволів. Мабуть, його Придаток вирішив, що Чен Анкор збожеволів.
   Просто я довідався, як звуть Ґерданового Придатка; просто Чен довідався, як ми звемо Тих, хто стоїть біля ковадла… Просто ми обидва розреготалися, забувши про пристойності. Надто вже смішно вийшло: Повитуха Коблан Залізнолапий.
   Шпичастий Мовчун підійшов, і Повитуха Коблан опустив його на підлогу неподалік від мене. Я глянув на господарів кузні й… промовчав.
   – Вітаю тебе, Вищий Дан Ґ’єне, – гулко бухнув об підлогу важкий Ґердан.
   – Вітаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – глухо буркнув у бороду коваль Коблан.
   А ми з Ченом усе ще немов трималися за руки, латна рукавиця зв’язувала нас невидимими, але міцним путами – і тому кожен із нас вів одночасно дві розмови, чув два голоси… жив за двох… І кожен розумів: дві розмови – насправді одна, два голоси – майже один, Ґердан Шпичастий Мовчун і Коблан Залізнолапий – о палахкотлива Нюринґа, наскільки ми виявилися схожі один на одного, усі без винятку!..
   Чен опустив руку й пішов із Повитухою Кобланом до горна. А ми з Ґерданом залишилися. Ми – та ще злякано притихлий Малий крис Семар.
   – Ти маєш право гніватися, Єдинороже, – Ґердан говорив повільно, слова заледве давалися, і від того самоприниження Шпичастого Мовчуна, та ще й у присутності Малого криса, ще недавно я отримав би величезне задоволення. А зараз…
   – Ти маєш право гніватися, Єдинороже. І я знаю, що ти зараз скажеш мені…
   – Ні, – перервав я його, – не знаєш. Я скажу тобі, главо роду Довгих палиць, який зачинив у домі своєму Вищого Дан Ґ’єна з Мейланя і не злякався гніву розлютованого Єдинорога…
   Шпичастий Мовчун напружився, чекаючи.
   – Я скажу тобі – спасибі, – закінчив я. – І ще от що… Можна, я поки що поживу в тебе? Недовго, день-два?
   Біля горна здивовано зойкнув Повитуха Коблан.
   Майже одночасно з Ґерданом.


   А до полудня приїхав мій чудовий дворецький, мій вузький і відданий есток Заррахід.
   Я зустрів його на вулиці – не на тій глухій вуличці, куди виходили вікна моєї темниці, а біля парадного, так би мовити, входу в Ґерданів дім.
   – Радий бачити вас бадьорим і сяючим, Вищий Дан Ґ’єне, – мов нічого не сталося, відрапортував Заррахід і привітно хитнув крученою ґардою. – Насмілюся запитати, у яких піхвах ви воліли б відправитися на сьогоднішню аудієнцію до Шешеза Абу-Саліма фарр-ла-Кабіра? Я привіз вам ті, що із вправленими топазами; тоді з білою смугою круж набалдашника… тоді ті, які вам надіслали на замовлення з Дурбана, і ще ті, що з мідними подвійними кільцями, а також…
   На якусь мить я онімів. А безсовісний Заррахід за цю мить встиг холоднокровно згадати прикмети зо двох десятків піхов – я й не припускав, що маю такий поважний гардероб!
   І те, що я збирався висловити Заррахіду, непомітно відійшло на другий план. А тоді й узагалі випарувалося.
   – Хіба ти все це… сюди привіз? – нарешті отямився я.
   Питання виявилося зайвим. Звичайно, привіз! Тим паче, що з-за повороту вже виїжджала крита гарба, запряжена двома туськими ваговозами.
   – Там піхви? – хрипло брязнув я, дивлячись на змоклих коней.
   – І піхви теж, – радісно підтвердив есток. – А також усе необхідне для вечірнього свята в Ґердана, на яке ви воліли запросити Вищого Ґвеніля з Лоулезьких еспадонів, Вовчу Мітлу з Вищих Хакаса, Махайру Паллантида, Дзютте Уламка, а також Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів. Накажете розпорядитися?
   – Я? Волів запросити?!
   – А хіба ви хотіли б бачити сьогодні ввечері інших Звитяжців Кабіра? Кого саме?
   – Та ні… якщо вже бачити – саме цих.
   – Усе гаразд, – легко погодився есток Заррахід.
   «…Чудові в мене друзі, – думав я, доки ми із Заррахідом їхали на присланих верхових конях у заміський дім Абу-Салімів, де мені було призначено аудієнцію. – І друзі чудові, і дворецький чудовий, і життя – щасливе… і піхви на будь-який смак. Це просто я сам, певно, чогось не розумію, все смикаюся, лютую, а довколишні тільки те й роблять, що безпутного Дан Ґ’єна на шлях істинний наставляють. Та ось невдача – не бачу я шляху істинного, а бачу безліч різних шляхів, істини ж у них порівну… Де він, де єдиний шлях Дан Ґ’єна, шлях Єдинорога – ні, просто Шлях Меча?! Де він?!.»
   Із такими цікавими думками я й не завважив, як опинився в тій же залі, у якій не так давно відбувалася церемонія Посвяти, а клятий турнір був іще попереду, і все було гарно… Усе було гарно. Було.
   Колиска новонародженого Придатка й далі стояла на церемоніальному підвищенні – я не бачив від дверей, чи є в колисці дитина – а в узголів’ї на родовій підставці мирно спав старий ятаган Фархад Іль-Рахш фарр-ла-Кабір.
   І порожньо було в залі…
   Я подумки торкнувся Чена – мені все легше ставало дотягуватися до нього не так, як колись, а через залізну руку, яка дивним чином ставала спільною частиною нас обох, і ми рушили було до підвищення, та не дійшли.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Поделиться ссылкой на выделенное