Генри Лайон Олди.

Шлях меча

(страница 2 из 43)

скачать книгу бесплатно

   Невже примари Мейланьських легенд дістануть мене й у Кабірі? Я не знаю тебе, надщерблений Кривий Киличу з назавжди зіпсованим Придатком, але якщо в маленькій Хаффі з’явилися Тьмяні, багато хто розділить твою долю. Тебе це втішає, Киличу? Мене – ні.
   – Усе готове до виїзду, Вищий! – доповів Заррахід, який щойно вислухав одного з Малих слуг.
   О так, я ж збирався в місто…
   …А у дворі біля внутрішніх воріт уже били копитами по бруківці двоє коней, завчасу виведені зі стаєнь, і Звитяжець-брамник, – Південний тризубець Цзи на прізвисько Третій Вус Дракона – презирливо поглядав на суєтних конюхів-Придатків.
   Брамника мені свого часу порекомендував Заррахід, і відтоді Третій Вус беззмінно стояв на сторожі біля входу в Кабірський дім Єдинорога. Беззмінно – бо тризубець мав одразу двох Придатків, і доки один із них їв або спав, другий був готовий нести службу.
   Було в цьому щось непристойне, але я довіряв вибору Заррахіда, та й Третій Вус Дракона ніколи не брав участі ні в Бесідах, ні в турнірах – то ж приводу до пліток не давав. А одного разу мені випадково довелося побачити, як він танцює глупої вночі в порожньому дворі, перекидаючи сяючий місяць через свої хвилеподібні леза – і я перестав замислюватися над дивацтвами свого брамника. І полюбив визирати у вікно, коли настає повня.
   Про все це я думав, доки Придаток Чен виходив у двір і сідав на коня, відкидаючи ліву полу верхнього халата-каби із зеленого шовку – щоб тканина не туляла мені огляд і не заважала під час поїздки спілкуватися з Заррахідом. Сам есток, супроводжуючи мене, зазвичай розташовувався на правому боці свого Придатка, який однаково володів обома руками, таким чином при кінному виїзді в місто ми опинялися майже впритул – це, ясна річ, дуже зручно для приватних розмов у міській товкотнечі.
   І не обов’язково верхи.
   – Відчинити брама перед Вищим Мейланя Дан Ґ’єном! – коротко і владно продзвенів есток Заррахід, суворо дотримуючись усіх належних інтонацій і ритуальної дистанції між нами – рівно півтори довжини мого клинка. Звісно, брама відчинили б і так, без спеціального наказу, але традиції є традиції, і не мені змінювати встановлене предками.
   А якщо вже змінювати, то починати варто зовсім не з церемонії виїзду в місто.
   Придаток Чен підвівся в сідлі, влаштовуючись зручніше, і злегка зачепив підборами кінські боки, через що нервова тварина затанцювала під нами, застригла вухами і спробувала стати дибки. Я лунко шльопнув коня по крупу, Придаток Чен туго натягнув повід – і за мить ми рушили повз молодцювато виструнченого Цзи Третього Вуса.
   Я не знаюся на конях, і мені не соромно про це казати. Деякі кабірські Звитяжці віддають перевагу кінним Бесідам, і від них тільки й чуєш про сідла, правильну посадку Придатків і переваги удару руба при швидкій їзді.
О ні, це не для мене… Дан Ґ’єни, звичайно, визнавали коней, та лише як зручний засіб пересування, а вести Бесіди ми полюбляли по-дідівськи – не на стрибучій спині ошалілої тварини, а маючи під Придатковими ногами надійну і звичну землю.
   Мейланьські Дан Ґ’єни ведуть Бесіду пішими, і тому ми завжди віддавали належне блискавичному випаду, байдуже ставлячись до рубання. Хіба в крайньому разі…
   Утім, я не сумнівався, що в столичних стайнях Мейланьського Єдинорога жують свій овес не найгірші коні ненайгірших порід. Звісно, Заррахід постарався… он, їде позаду, як вилитий, мов народився в сідлі!
   Цікаво, а де насправді народився мій чудовий дворецький, мій суворий і мовчазний есток Заррахід?
   – Куди поїдемо, Вищий? – делікатно запитав Заррахід, порівнявшись зі мною.
   За межами дому, та ще й наодинці, есток трохи послабляв сталеві обручі пристойності, які сковували його звичайну поведінку. Крім того, схоже, щось хвилювало Заррахіда після виїзду в ранковий Кабір.
   – Туди, – невиразно відповів я, а сам загадав: три повороти ліворуч, два праворуч, а опісля вже будемо думати, куди далі…
   Думати не довелося. Після першого ж повороту праворуч дорогу нам перепинила юрба Звитяжців разом із їхніми збудженими Придатками. Заррахід було подався вперед – розчистити нам прохід, адже нікого з Вищих ми в юрбі не завважили – та я зупинив його легким погойдуванням китиці, і ми спішилися.
   Постояти з нашими кіньми – звісно, за відповідну винагороду, – жваво погодився якийсь молодий чотиригранний кинджал-кончар зі смішно відстовбурченими вусиками біля голівки руків’ї. Його довготелесий Придаток затято смикав білястий пушок над верхньою губою, але повід у вільній руці тримав міцно, тож незабаром есток упевнено вийшов наперед мене і взявся прокладати дорогу крізь галасливе юрмище.
   – …Ви чули?
   – Ні, а в чому річ?..
   – Та ж у Хаффі те ж саме…
   – Куди дивляться владоможці? Я вас запитую, куди дивляться владоможці?
   – А чому ви саме мене запитуєте? Знайшли, бачте, владоможця! І нічого мені бік дряпати – щойно вчора лакувався…
   – …і що дивно – біля самого ефеса! Де найміцніше…
   – А ви його знали? То й що? А…
   – Казки! У наш освічений час не варто приділяти занадто багато…
   – Казки? Ви справді вважаєте…
   – Темляк! Темляк відірвете!..
   – І саме напередодні Посвяти…
   – Чиєї?
   – Як чиєї… сам Фархад іль-Рахш Придаткового малюка освячує, напередодні турніру!..
   – А я що? Я нічого… тільки, кажуть, у Дурбані…
   Заррахід зненацька звернув убік, Придаток Чен різко зупинився, немов боячись на щось наступити – і я побачив те, що побачив.
   І мені здалося, що піхви стали незвичайно гарячі і щільно обліпили моє тіло, як суміш глини, річкового піску й вугільного пилу перед першим загартуванням, а крижаної джерельної води все не було, і я боявся потріскатися, боявся потьмяніти й розсипатися, боявся…
   Переді мною лежав мертвий Звитяжець. За бажання до нього можна було б дотягтися, але такого бажання не виникало. Я не знав його особисто. Я розумів тільки, що це хтось із місцевих Шамшерів, причому небагатих – з обробки видно. Клинок шаблі був зламаний на три пальці вище від тріснутої ґарди зі сколеною кулькою на одному кінці. Нерівна лінія зламу наводила на нехороші думки – хоча які вже тут можуть бути хороші думки! – а інша частина Звитяжця валялася трохи оддалік, присипана бурим пилом, і вістря торкалося Придаткового стегна, розрубаного від ключиці до паху.
   Як лялька на турнірі. Як шкіряна лялька, набита всіляким мотлохом упереміш із бронзовими виливками, коли Шешез Абу-Салім або той же еспадон Ґвеніль демонструє перед трибунами чистоту рубки, а знавці славетного удару вже готові заверещати, захоплено вириваючись із піхов і спалахуючи під променями опівденного сонця.
   Але лялька ніколи не лежить ось так – жалюгідно й неприродно підвернувши голову й далеко відкинувши безсилу руку, немов і після смерті намагаючись дотягнутися до руків’я нещасного Шамшера, який перетворився на дві такі ж мертві половинки колись живого Звитяжця.
   Вони лежали зовсім однаково – Звитяжець і його Придаток, – хіба над останнім із дзижчанням вився рій жирних зеленуватих мух. І, відкотившись убік, притулилася до глиняної огорожі самотня бронзова кулька з ґарди вбитого Шамшера.
   – Вибачте! – почулося поруч зі мною.
   Я відійшов убік, і троє важких списів, Звитяжців із роду Чиань, потужний і широкий наконечник яких урівноважувався стовщенням на іншому кінці ратища, порівнялися зі мною і наблизилися до трупа. Там двоє з них лягли на землю, просто в засохлу кров, а їхні Придатки постелили зверху свої плащі, закріпивши їх поясами, і вклали тіло зіпсованого Придатка на ці імпровізовані ноші.
   Третій перебрався своєму Придаткові на спину, і той дбайливо підняв обома руками загиблу шаблю. І мені чомусь стало соромно, що я не знаю імені вбитого, що я ніколи не зустрічався з ним ні в Бесідах, ні на турнірах, і тепер уже ніколи не зустрінуся.
   Ніколи. Це слово було важче від Ґвенілевого удару і невмолиміше від Заррахідового випаду. Або мого.
   Ніколи.
   …Так вони і вийшли – три прямі списи Чиань – несучи зламаного Звитяжця і розрубаного Придатка, несучи пустельною вулицею кривавий жах, що прийшов у Кабір; і ті із зівак-Звитяжців, хто був у піхвах або в чохлах, оголилися в мовчанні, салютуючи процесії і думаючи кожен про своє.
   А я думав про те, що неможливе іноді приходить до тебе й каже, усміхаючись: «Добридень! Пам’ятаєш мене?..»
   – Добридень! Пам’ятаєш мене? – пролунало за спиною, і я здригнувся й змусив Придатка Чена обернутися.
   Харзієць і далі обвивав талію свого кривоногого Придатка, тільки зараз не височіла поруч похмура кутова вежа Аль-Кутуна, і засмучені Звитяжці розходилися хто куди, несучи в душах частку спільного болю й сум’яття.
   – Хіба ти вчора не довів до кінця Бесіду? – похмуро поцікавився я, забувши, що весь вечір міркував над загадкою Звитяжця з Харзи. – Тут не місце й не час для Бесід…
   – Дозволь назватися, Вищий Дан Ґ’єне, – із несподіваною смиренністю заявив харзієць, клацаючи кріпленням руків’я й спокійно випрямляючись у руці Придатка. – Я – Маскін Сьомий на прізвисько Пояс Пустелі, з Вищих Звитяжців Харзи.
   «То й що?» – ледь було не запитав я.
   На щастя, мій вірний Заррахід, який не знав про мою вчорашню Бесіду з харзійцем, повернув коня нашої розмови на стежку ввічливості.
   – Ви робите нам велику честь, Вищий Харзи Маскін Сьомий, – ненав’язливо втрутився есток, шанобливо й водночас доволі незалежно кланяючись. – Дозвольте мені, Малому Звитяжцеві зі свити Мейланьського роду Дан, представити вам Вищого Дан Ґ’єна, відомого в Кабірі як Мейланьський Єдиноріг…
   І Заррахід замовк на півслові, вдатно змусивши харзійця або перервати виниклу паузу або відійти.
   Пояс Пустелі, який знову оповився довкруж Придатка, уважно вивчав Заррахіда – його стрункий клинок, складну ґарду з кручених смуг, дерев’яне й обтягнуте шкірою з насічками руків’я, великий набалдашник-яблуко…
   – Якщо такі Малі зі свити роду Дан, – задумливо прошелестів він, – то які ж Вищі? Утім, я вже трохи знаю – які… Я запрошений сьогодні в дім фарр-ла-Кабір, о достойний Малий, чийого імені я не знаю і чия форма ні про що мені не промовляє, крім як про вроджену гідність… Передай Вищому Дан Ґ’єну, щоб він у гостях менше розповідав і більше слухав, бо той, хто не мовить, а мовець не знає. Прощавай. Ага, і передай також своєму панові, що ми ще зустрінемося, і не лише на Посвяті…
   І ми з Заррахідом залишилися на спорожнілій вулиці самі.
   – Куди тепер, Вищий? – запитав Заррахід, немов ми лише на хвилину, і через зовсім дріб’язкову причину, перервали нашу поїздку.
   – Назад, – сказав я. – Додому.
   – Абсолютно правильно, – завважив есток, рушаючи до залишених коней (причому й справді залишених, бо мерзотник кончар уже кудись утік!). – Вам слід перевдягтися перед Посвятою.
   – Ото ж бой воно, – похмуро брязнув я. – Перевдягтися… Це саме те, що необхідно мені в першу чергу.



   …Виблиски від смолоскипів послужливо металися по стінах коридору, немов розчищали дорогу низці наших тіней поміж ліпними прикрасами під стелею, що починалися приблизно на довжину мого клинка вище від голови Придатка Чена.
   Алебастр барельєфів – подоба зображень давніх часів, мало не періоду Диких Лез: моторошна мішанина сплетених Звитяжців (здебільше списових та інших древкових родів) і рук та ніг безлічі Придатків – причому ці руки й ноги часто були найдивовижнішої форми, з безглуздими наростами на передпліччях і гомілках; деякі деталі обривалися, не встигнувши й початися, і це схиляло до розмислів про зламаних Звитяжців і зіпсованих Придатків.
   «Здається, я божеволію», – роздратовано подумав я.
   Наші тіні байдуже перетікали крізь усі нерівності ліпнини й, схоже, ні про що особливо не замислювались. Я звернув увагу на те, що моя власна тінь без видимого розмежування переходить у тінь Придатка Чена, через що ми ставали схожі на неприємну подвійну істоту з його, Ченовим, тілом і мною як хвостом і руків’ям, що стримить із черева цього чудовиська.
   Я суворо заборонив собі думати про що-небудь подібне – і перестав. Оце йду собі, у гості йду… все гаразд… Гаразд усе, грім мене побий!.. що може бути краще…
   Смолоскипники звернули за ріг, і ми звернули за ними. Якусь мить я йшов у майже суцільній темряві, і це подіяло заспокійливо. Щоправда, за цей час серповидний Махайра Кресс, який ішов поперед мене, відстав – певно, бажаючи поговорити з кимось із знайомих – і я мимоволі опинився на чолі процесії запізнілих гостей.
   І тут мене зацікавили наші провідники – Малі Звитяжці дому Абу-Салім (Фархадові, певно!), і навіть спершу не вони, а їхні Придатки, що несли смолоскипи. Найвищий зі смолоскипників заледве діставав головою до грудей Придатка Чена, але, змащені олією, їхні оголені торси лисніли, демонструючи незлецький рельєф м’язів, а коротенькі ніжки в неймовірно широких шароварах дріботіли напрочуд прудко.
   Тепер зрозуміло, чому смолоскипи горіли так низько, а наші тіні витягалися аж до стелі. Як же я раніше не зметикував?!
   За намотаними мало не в дюжину шарів поясами, ближче до випнутих черев Придатків, виявилися не менш своєрідні Звитяжці – без сумніву, брати, оскільки на одного Придатка-недомірка припадало по два-три однакові Звитяжці. Кожен Малий не перевищував повної довжини мого руків’я, – тобто, був коротший навіть від будь-кого з нечисленного клану Стилетів Кансасі, – і скидався на двійко молодих місяців, накладених один на одного ріжками навперехрест.
   Навіть на відстані у цих Звитяжців, попри на їхній статус Малих, відчувалась тверда і незалежна вдача.
   Певно, захопившись розгляданням, я непомітно для себе притримав Придатка Чена, сповільнивши його крок, бо Махайра Кресс, що опинився позаду, ледь не уткнувся верхів’ям у спину мого Придатка.
   – Цікаво, Єдинороже? – зазсміявся він, ухиляючись від повторного зіткнення. – Так, справді цікаво… Я, коли в заміський дім Абу-Саліма вперше потрапив, ледь від цікавості навиворіт не вигнувся! Є на що подивитися!..
   – Хто це, Жнецю? – перебив його я.
   Повне ім’я Махайри було Махайра Кресс Паллантид на прізвисько Бронзовий Жнець із Вищих лівої галузі Омели Кименської. Але на церемонію Посвяти, як я зрозумів, у дім Абу-Салімів запрошували взагалі тільки Вищих, та й моє родове ім’я було не коротке, отож цілком пристойно було опустити дзвінкі титули, обмежившись прізвиськами. Тим паче, що з веселим Махайрою у мене склалися дружні стосунки мало не від дня мого переїзду в Кабір.
   Махайра пересунувся ближче до мене.
   – Фархадові улюбленці, – довірчо повідомив він упівголоса. – Гвардія старого іль-Рахша. Малі сокирки-близнюки цзиу-юаньян-юе.
   Я мало не заплутався в ногах Придатка Чена.
   – Хто-хто?
   – А хіба це не твої земляки? – у свою чергу здивувався Махайра Жнець. – Я завжди вважав, що лише у вас у Мейлані та ще в передгір’ях Хакасу такі імена дають!..
   Я заперечно похитав китицею. Хоча, може, й земляки – хіба я зобов’язаний усіх знати?!
   – Цзиу-юаньян-юе, – із задоволенням повторив Махайра. – Мені Шешез якось переклав, уже не пригадую, з якої мови – це чи то «північ-південь», чи «захід-схід», чи взагалі «туди-сюди рогами назовні» …
   – Ага, – глибокодумно кивнув я, так і не збагнувши, чи Жнець каже серйозно, чи, як завше, кепкує. – А чому я їх ні в місті, ні на турнірах не зустрічав? Чи вони Придатків своїх соромляться?
   – Навряд, – знову усміхнувся Махайра. – Вони не з соромливих. Між іншим, у твого брамника Цзи аж два Придатки, і в кожного мармиза ширша від Ґвеніля, якщо його впоперек брати… Хіба ж Цзи їх соромиться, з двору твого не виходячи? У кожного свої причини, Єдинороже, і нема чого у хворе місце рогом шпиґати.
   Ці слова неприємно зачепили мене. А я ж бо, дурень дволезий, наївно гадав, що про дивацтва Третього Вуса Дракона ніхто не знає. Хіба лише я та есток Заррахід, не рахуючи Малих мого дому… Тупієш, Єдинороже, на очах! Забув, що в Кабірі білостінному всім усе про всіх відомо? Забув… ось, бач, і нагадали!
   Смолоскипники різко розступилися, потонувши в стінних нішах коридору, і ми з розгону влетіли у двері, які розчинилися перед нами… влетіли і мимоволі завмерли на порозі.
   Восьмикутна зала з банеподібною стелею, покритою тьмяним від часу розписом, була повна Звитяжців. Стрункі Наґінати – алебарди шляхетних родин Рюґоку й Каторі – прихильно розмовляли з упливовими подвійними сокирами Лаброс і їхнім супутником, тихим клевцем-двозубцем Ґе – побічним нащадком усім відомого списа Со і древкового серпа Вейської галузі Гоубан; трохи віддалік списові родини Енкос і Сарісса обступили свого далекого родича (такого далекого, що вже майже й не родича!) Місячного велетня Кван-до – напозір повільний Кван був удвічі вищий за середнього Придатка і важчий від кожного зі Звитяжців Кабіра… На сходах, що вели до підвищення для церемоній, круж витонченої Велетської Карабелли увивалися одразу троє шанувальників: короткий упертюх Ґладіус Петроній і двійко заморських гостей – Чорний Н’Ґусу та Хепеш-но-Кем, обидва дворучні, обидва з однобічним заточенням, тільки шабельний вигин хитрого Н’Ґусу мав розширення-елмань наприкінці, а бронзовий Хепеш формою скидався на ятагани фарр-ла-Кабір, але з неприродно довгим руків’ям. І далі – Киличі, Талвари, як завжди гучні Еспадони, рідкісні в Кабірі ножі-двійнята Тао, Шамшери, Ярі…
   Мить збентеження минула – і ось я вже кланяюся з Наґінатою Каторі, махаю правою китицею недосяжному еспадонові Ґвенілю, клевець Ґе про щось запитує, я щось відповідаю, мимохідь грайливо торкнувшись спаленілої Карабелли, а Ґладіус пояснює обуреному Н’Ґусові, що на Єдинорога ображатися нерозумно, і я підтверджую: так, нерозумно… і мало не впритул стикаюся з моїм новим знайомцем Маскіном Сьомим із Харзи, аматором несподіваних Бесід і двозначних завваг. Мені добре, я веселий і спокійний, і турботи мої понуро стоять на порозі, побоюючись зайти…
   – Його високість ятаган Фархад іль-Рахш фарр-ла-Кабір!
   Малі сокирки-близнюки з жахливим іменем, яке я вже встиг забути, вишикували своїх коротунів-придатків по краях церемоніального помосту, розійшлася килимова завіса – і ми побачили сивобородого Придатка в білій пуховій чалмі й халаті кольору індиго з вигаптуваними на плечах золотими трояндами. На темних зморшкуватих Придаткових руках лежав найдавніший ятаган роду Абу-Салімів та й усієї династії фарр-ла-Кабір – їхня високість Фархад іль-Рахш, простий важкий клинок без срібних насічок, самоцвітів чи триколірних китиць.
   Фархадів одяг допасовувався якнайкраще: дерев’яні піхви з мореної магнолії, покриті чорним лаком і перехоплені п’ятьма бронзовими скобами-накладками. Лише тепер я збагнув, наскільки іль-Рахш виділяється на нашому розкішному роззолоченому тлі. Було в його простоті щось упевнено непомітне, мовби знав ятаган Фархад якусь істину, невідому нам, і цієї миті я готовий був повірити, що іль-Рахш і справді прийшов до нас із легенд, а не із сусідньої з помостом кімнати…
   На підвищення занесли колиску, пов’язану синіми стрічками із золотим гаптуванням – кольорами дому фарр-ла-Кабір. Навколо спішно порозставляли крилаті кадила з жовтого металу у формі казкових чудовиськ, із пащі яких вився сивий димок, а в очницях криваво мерехтіли рубіни. У куріннях, мабуть, були таємні домішки, бо немовля-Придаток, яке доти вовтузилося й пищало в колисці, раптом заспокоїлося й замовкло.
   В голові колиски встановили високу палісандрову підставку, потемнілу від часу, як руки Фархадового Придатка – лише час у дерева й плоті був різний – і Придаток став за підставкою, обличчям до гостей, а тоді високо підніс над головою суворий ятаган на ім’я Фархад іль-Рахш із роду Абу-Салімів.
   Розпочався давній обряд Посвяти, і я вилетів із піхов і схрестився з Махайрою Крессом, який опинився поруч, і всі Звитяжці в цій залі зробили те ж; ми сповнили повітря свистом і дзвоном нашої Бесіди, доки ятаган Фархад повільно опускався на підставку з палісандри, де йому призначено буде пролежати не менше вісімнадцяти років – доки дитина не стане підлітком, а відтак чоловіком. Здатним підняти Фархада з його ложа.
   – Вітаю вас, Вищі Звитяжці емірату! Дочекайтеся мене!..
   Це були єдині слова, вимовлені іль-Рахшем за всю церемонію.
   Я чув мигцем, бо, підпірнувши під загаяного Кресса, швидко намітив на його Придаткові дві точки враження – праве коліно і ямочку між ключицями – після чого вдався до глухого захисту. Цього разу я осмикнувся навіть раніше, ніж варто було б, але в мене дотепер стояла перед очима сцена ранішнього жаху, та й Махайра чудово знав, що на турнірних швидкостях він мені не суперник. Зате захищатися від увігнутого Кресса, не вдаючись до випереджальних випадів, було нелегко й доволі цікаво, особливо з огляду на Наґінату Каторі, яка крутилася поруч – отож мені доводилося заодно відслідковувати її ратище, яке проносилося мимо.
   У звичному гаморі мені причувся сторонній звук, і лише зупинившись, я зміркував, у чому річ.
   Плакала дитина.
   І засміялися всі Придатки, перезираючись і усміхаючись один одному; і засміялися Звитяжці.
   А на родинній підставці непорушно лежав Фархад іль-Рахш, ятаган фарр-ла-Кабір.
   Церемонія Посвяти завершилася.
   Я з деяким жалем опустився назад у піхви й раптом піймав на собі чийсь уважний погляд.
   У кутку помосту на поясі міцного приосадкуватого Придатка в нарочито короткій вовняній джуббі погойдувався Дитячий Учитель роду Абу-Салімів. Формою і виглядом Учитель нічим не відрізнявся від ятаганів, але був значно легший і менший, із більш дзьобоподібним руків’ям для кращого упору мізинця. Сам старий Фархад і за десять-п’ятнадцять років буде занадто важкий для дитячої руки – тому, коли юний Придаток уперше стане на ноги, у його долоню ляже родинний Дитячий Учитель, щоб супроводжувати дитину до повноліття.
   Щоб учити. І, передавши через належний строк підготовленого Придатка Фархадові, очікувати наступного.
   Іноді Звитяжці ще від народження готувалися стати дитячими вчителями. Але здебільшого ставали ними вже досвідчені, старенькі клинки, розміри й вага яких дозволяли їм працювати з незрілими Придатками, заміняючи більших Звитяжців, які очікували свого часу.
   Деякі родини – наприклад, Синганські полум’яні Криси або родичі того ж Чорного Н’Ґусу, криві й одночасно дволезі Панга – за спільності форми мали родичів геть різної ваги й довжини. Це було зручно, бо дозволяло використовувати підлітків-Придатків протягом усього періоду навчання, допускаючи їх навіть до окремих Бесід усередині родини.
   Утім, учителі в Кабірі, як і в Мейлані, рідко вступали у випадкові Бесіди, задовольняючись закритими зустрічами з колегами. Мені кілька разів доводилося бути присутнім на цих зустрічах як глядачеві – єдиному глядачеві, допущеному з поваги до славних моїх предків, – і я був уражений навіть не стільки майстерністю Дитячих Учителів, як їхньою унікальною здатністю вчасно осмикнути руку невмілого Придатка або в останню мить змінити напрям помилкового удару.
   Майстерністю мене здивувати було важко, зате акуратність Дитячих Учителів – або Кола Опікунів, як вони самі себе називали, – була понад усяку похвалу. То ж ні в кого й у думках не виникало поставитися до Дитячих Учителів без належної поваги. Вони вміли вчити, і цим усе сказано.
   Крім того, більшість великих Звитяжців час від часу мали потребу в їхніх послугах. Придатки, на жаль, недовговічні…


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Поделиться ссылкой на выделенное