скачать книгу бесплатно
Вiгiлii
Емма Андiевська
«Вiгiлii» Емми Андiевськоi – поетична збiрка, яка тематично розпочинаеться як цикл збiрки «Спокуси святого Антонiя»***. Одним з центральних мотивiв у вiршах цiеi книги е мотив руйнацii свiту. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму.
Емма Андiевська
ВІГІЛІЇ
ВІГІЛІЇ
ВІГІЛІЇ XXXVI
(Вечiр над морем)
В надтрухлiм свiтлi – селезiнки речень
Над антрацитовим, що з моря, пасмом.
Та на водi ще прямокутник пiснi,
Терпкий вiд видовжень, як вiд наврочень.
Вогнi, мов баклажани. Карк незручний
Ховае берег в шмаття затрапезне, —
Із волоцюгами валявся, бозна
В яких ровах незнаного сторiччя.
Скiнчилася щоденна пантомiма.
Пляж, що з води – гранiтними томами.
Потоншав i пружинить, як фанера,
Сховавши пiд камiння шкiру й норов.
Все вiддаляеться. Лиш вiдсвiт на косi
Гадюкою, що власний хвiст куса.
ВІГІЛІЇ XXXVIІ
Вхiд? Брама смерти? Свiтловий пiлон? —
Не обрiй, а суцiльний – в гнiздах – хрускiт.
Й ледь – рiчище i тiнь вiд тамариска. —
Свiт – перекотиполе i полин.
Лiхтарня. Пристань. Водяна пила
Пiвмiсяця, що – помисли – на ряску
(Тлiн – чи неiснування гумореска?),
І тиша в пiтьмi, як ацетилен
Як тяжко душу й розум – вiд оскоми.
Як тiсно мiж проходами вузькими.
Мiж мурами, де пам’ять, як осуга,
Вже, – не шкодуючи – назавжди – вiд усього.
Що досi – забуття i летаргiю. —
Вбиваючи, смерть – воскрешае й гоiть.
ВІГІЛІЇ XXXVІІI
Крило метелика – айва, з якоi – плед.
Що тягнеться з народжень до народжень.
У срiбло вхiд: шляхiв стрiмка мережа,
Де боржники, якi – в обхiд – вiд сплат.
Крило метелика, гiркий i пiзнiй плiд.
Що, не торкаючи, промiнням рiже.
Кути, якi – на лябiринт вiражу.
Що зберiгае Пасiфаi блуд.
У лялечцi сипке панiкадило.
Що оболонки тлiну поскидало
Й обвугленi перегортае сльози.
Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер.
Розкрив метелик крила, як рояль. —
Душа ще зрiе, й порожньо в раю.
ВІГІЛІЇ XXХІХ
Нiч не рухнеться й, наче в прiрву, iде.
Без колiщат – у вимiри обтiчнi.
Вже безпредметним стало нелетюче,
Зник фюзеляж, висять шасi iз вати.
Що барвами – подекуда – як одуд.
Звiльнився свiт вiд клiток i уточнень.
Сплатив борги – i всю на вiтер – здачу.
Лиш де-не-де ще тлiють мараведи.
Змiнилася вага i перспектива.
Все погустiшало – на двi, на три октави,
І кожен кадр, як у нiмому фiльмi.
Вiдпало все настирливе й несхвальне,
І решту – кiпоть – вимила гроза. —
Твердь, скинувши старий комбiнезон.
Ключами наближаеться з низин.
ВІГІЛІЇ XL
Нi свiтла, анi крокiв на майданi.
Нiч – наглухо – у володiння власнi.
Лише душа, як верховiття в лiсi, —
Все глибше й – далi – вiд тандит щоденних.
Не мiсяць – елiпс. Крапле белладонна.
Ще мить, – i шкiрка зовнiшнього лусне.
Позаду – проминальне i облесне.
Єдиний дзвiн, що бамка щогодини.
Все видовжилося й позатихало.
І тiльки серед обрисiв похилих.
На лiнii, що дiлить свiтле й темне.
Громаддя слуху – сторожке й невтомне. —
У снах маячать, хоч нiхто не спить.
Як голос, вiддалi. І нескiнченна путь.
ВІГІЛІЇ XLI
Вiд ночi – пiвобгризений маслак.
Скрiзь – iснування ще дрiбнi реклямки
Та водограю ледь надтрухлi клунки,
Де вже прийдешнього спалахують посли.
Згортаеться в сувiй – шляхетне й зле.
Суцiльний розпад там, де щойно клiнкер.
Найдовшi пащеки (ковта весь свiт) – маленьке.
Де ще майбутне – слизом, як масляк,
І проминальнiсть – у руцi – мензурку,
Що наближаеться, – мандрiвна зiрка, —
І час вiд часу – збоку – зблисне кловня.
Що вiд розлинного лишилася конклаву, —
Луска огрудь, що iх – зелений град. —
Гравцiв на видно. Видно тiльки гру.
Вiгiлii XLII
На кригу – рух. Дня зупинивсь вiтряк,
Й одна за одною, як пара, перепони.
Крiзь плiвку дiйсности – з пiдводних скель – скорпени.
Скидати форму добiгае строк.
Для змагунiв – дедалi вужчий трек.
Вогнi i цiль, – iх поглина серпанок.
В гранат завинена чекае Прозерпiна,
Заки гравцi – передостаннiй трюк.
Кiнцiв не видно. На всi боки – трусько.
Замiсть свiтила ледь кiптюжить трiска.
Нутро, неначе пiсля золотухи.
Свiт вiдшвартовуеться так поволi й тихо.
Розпавсь на тлiн, хоч i стоiть квартал
(Черв’як i в срiблi дiрку провертiв).
Стерничий – i нiкого на борту.
ВІГІЛІЇ XLІII
(Анабазис)
Ще коло, ще пустеля, й караван
У присмерку – з барханiв – ген – мiжрiччя,
Де гнiзда залишилися сорочi
І предки промовляють з домовин.
Найдальшi вiддалi – тi уздовж власних вен.
Найнезбагненнiшi – якнайпростiшi речi, —
Мости через провалля – без поруччя.
Камiння, луни, потiчок-ревун.
Що Арарат? – Драконами – дрiбницi.
Пiщина, що на всю потужнiсть пнеться,
Аби до свiтла боком притулитись
І зупинити смерти вентилятор.
Що вже – от-от – останнiй електрод.
І трудиться, хоча – намарне – труд.
ВІГІЛІЇ XLIV
Лиш рибнi голови, де вирував базар.
Ножi змiнили, вимiри й касети.
Будинки й вулицi прорiджено крiзь сито.
Всi вчинки пiтьмою виходять з амбразур.
На площi тишi довшае пузир.
Де ще дiдок дошукуеться сутi.
Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.
І не брукiвка, а бруски озер.
Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.
Заходять iншi вiрування й звички.
Й нiчна сторожа, що – олiю – в лямпу.
По спиляному походжа Олiмпу,
Де тiльки тiнi на водi вiд паль
Та човен, що – на той бiк – за обол.
ВІГІЛІЇ XLV
