banner banner banner
Герострати
Герострати
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Герострати

скачать книгу бесплатно

Герострати
Емма Андiевська

«Герострати» Емми Андiевськоi – фiлософський роман, в якому читач зустрiне чимало рефлексiй про Бога, людину та свiт***. В основi назви твору – iсторiя про мешканця Ефесу Герострата, який спалив храм Артемiди у рiдному мiстi, аби прославитися. Авторка викривае «геростратизм» як вiчну жагу людини до здобуття слави будь-яким способом. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму.

Емма Андiевська

Герострати

Я антиквар. Моя невеличка крамниця, в якiй найчастiше туристи купують кольоровi гравюри рiзних мiст, старi географiчнi мапи, книги i поштовi марки (поштовi марки мають успiх також серед школярiв), мiститься на розi двох вулиць, дослiвно крок вiд центру. Той, хто проiздив цим мiстом i бачив, який там iнколи рух, завжди дивувався, потрапивши на вулицю, де моя крамниця. Бо хоч вулиця зразу ж за рогом i виходить на площу, яку одностайно проклинають пiшоходи й шофери, туристи й мiсцеве населення (справа в тому, що в буднi там чомусь зосереджуеться рух, який корком замикае вхiд у першу-лiпшу вулицю, i, щоб перейти на другий бiк, треба змарнувати принаймнi пiвгодини), на нiй такого стиску i гуркоту, як на сусiднiх навколо, що сходяться на площi, не трапляеться, хоч ii перетинае лiнiя трамваю, а вранцi й вантажнi авта, якi довозять городину на базар, скорочуючи собi шлях до мiсця призначення, що веде повз вiкна моеi крамницi.

Вулиця, де мiй антикварiят, у порiвняннi з iншими така тиха, аж я не здивувався б, довiдавшись, як iй при плямуваннi забули надати акустики i вже пiсля того не направляли, i саме тому вона по святах i недiлях взагалi мертва. Хтось ще скаже, нiби я вiдхиляюся вiд головноi теми, придiляючи стiльки уваги вулицi, де моя крамниця. Вулиця не вiдограе жодноi ролi в тому, що я збираюся оповiдати, але я боюся пропустити найменшу подробицю, що пролила б свiтло на iсторiю, яка зо мною трапилася. Я, наприклад, зовсiм не певний, чи якби мiй антикварiят був на iншiй вулицi, сталося б те, що змiнило все мое життя. Інколи менi здаеться, нiби вулиця тут рiшуче нi до чого i пояснення всього, що приключилося, лежить виключно в менi. Та iнколи я починаю вагатися. Воно менi починае здаватися не таким уже ii певним. Я надто близько стою до подiй, аби належно оцiнити iх, i тому менi цiнний кожний деталь, який може стосуватися до моеi iсторii. Історii, що ii п сам не годен збагнути.

Досi я нiколи нiчого не писав, як не брати до уваги оповiдань i переказiв, якi доводилося писати в гiмназii i якi, як пригадую, менi нiколи не вдавалися (хоч назагал я вчився добре), можливо, тому, що писати оповiдання в мене асоцiювалося з поняттям несолiдностi!. Трудити папiр, коли те саме зручнiше виходило сказати усно, я вважав марнуванням часу. Менi, щиро кажучи, ще й зараз не мiститься в головi, як могло статися те, що змусило мене взятися за перо. Я люблю свiй фах i досi жив мирним життям, як кожна пересiчна людина, поки в мою крамницю не з’явився чоловiк, якого я нiколи доти не бачив, i не зажадав, аби я писав його бiографiю.

Вiн зайшов i сказав, щоб я писав його бiографiю, так невимушено i просто, нiби попросив продати книжку, i згодом, хоч як я корегував пам’ять, той день не мiнявся, наче вiн десь ще перед тим уже iснував до дрiбниць вiдлитий у металi, i його лише за бiчнi кiльця, як до палацу вносять бронзових асирiйських левiв, уже готовий внесли в мою пам’ять i поставили, i нiякi нi почуття, нi усвiдомлення, що це неми- сленне, не розчинювали i не усували його, i вiн лишався для мене таким же вiдмежованим, як i тодi, хоч починався вiн, як майже кожний день, без жодних передчуттiв i пересторог.

Ще було рано, годин за двi перед офiцiйним часом, коли я для покупцiв вiдчиняю крамницю. Я сидiв за столом, переглядаючи i сортуючи стоси новозакуплених книг, i час вiд часу прислухався, коли закипить чайник, щоб заварити чай i поснiдати, бо в тi днi, коли у мене назбирувалося багато працi в антикварiятi, я, аби не турбувати дружину, дуже рано виходив з дому i снiдав при роботi. У мене в нiшi за зеленою завiсою на колiщатах мiж полицями з книгами i широчезним столом, який займав пiвкрамницi i служив лядою, стояла електрична плитка, чайник, кiлька склянок i невеличкий запас харчiв. Дружина завжди допильновувала, знаючи мою забудькуватiсть, щоб менi не бракувало iжi, оскiльки я часто пiсля того, як розходилися останнi покупцi, лишався в крамницi працювати. Я сам кольорував гравюри, не з ощадности, а тому, що цехи, куди вiддаваош кольорувати всi моi колеги, не робили так сумлiнно, як менi хотiлося, та й зрештою кольоруiвати самому виходило значно дешевше; i хоч як дружина намагалася переконати мене, мовляв, лiпше найняти помiчника, я не бачив у тому потреби. Я волiв радше вiдпрацювати кiлька зайвих годин, нiж терпiти бiля себе людину, яка тiльки заважала б, оскiльки я нiколи не позбувся б почуття, що вона однаково не зробить так докладно, як я. Отож, коли я мусiв складати новi iнвентарi, сортувати поштовi марки на невеликi пакунки або наклеювати серiями на аркушi (на такi серii с завжди великий попит), подiбну працю я залежно вiд настрою переносив на вечiр або на ранок. У бiльшостi випадкiв переважав ранок, бо я людина, яка живе вранцi; i те, що менi досить часто випадало засиджуватися до пiвночi в антикварiатi, мого нахилу вставати майже з пiвнями не порушувало. Вранцi я чувся найбiльше працездатним.

Я сидiв за столом, крiзь склянi дверi крамницi i крiзь вiтрину валили всередину тумби лапатого свiтла й заважали працювати, обертаючи склянi предмети на столi в водограi, вiд яких по стелi i по стiнах розходилися водянi тiнi. Передо мною аж до лiктiв доходив хаос, в якому я вже протягом кiлькох годин намагався встановити порядок, наслiдком чого по одному боцi вже височiло кiлька стовпцiв вiдiбраних книг, однак по другому – до стосiв старих i нових видань, якi я лише встиг розпакувати, не звiльнивши iх вiд обгорток, я ще навiть не доторкався. Найгiрше, що посерединi стола кiлька днiв тому згромадилися мною закольорованi вiдбитки гравюр, якi я ще плянував оправити в товстi паперовi рамки, бо так охочiше купували.

Я саме прикидав, чи не кинути менi сортувати книги i довести спочатку до належного вигляду закольорованi гравюри, якi вiдразу ж звiльнили б половину стола, чи подивитися, чому так довго не кипить чайник, коли вiн увiйшов. Вiн буiв одягнений у щось невиразно сiре, i обличчя його здавалося невиразним, через що пiзнiше я уявляв його з рiзними обличчями, так i не дiйшовши переконання, чи то справдi його обличчя, чи вiн iх мiняв, залежно вiд погоди i настрою, чи просто вiн на всiх скидався. Зрештою, чого я тiльки не казав собi пiзнiше. Скiльки я собi згодом не дорiкав, що якби я не слабував на звичку тримати вранцi перед офiцiйним вiдкриттям антикварiату вiдчиненi дверi, не покладаючися на ранню пору й людську лiнь, мовляв, покупцi вдосвiта не приходили, хiбащо якийсь бездомний турист, а це траплялося дуже рiдко, то мiй вiдвiдувач не зайшов би i нiчого не сталося б. Проте дорiкання нi трохи не полегшували того, що сталося пiзнiше, бо хiба ж я мiг передбачити, що вiд його вiдвiдин аж так змiниться мое життя?

Мiй вiдвiдувач навiть для годиться не глянув на книги й гравюри, а тим часом я посiдав видання, яких нiхто з моiх колег не мав. Менi завжди якось щастило дiставати рiдкiснi речi, якi згодом навiть великi антикварiяти охоче в мене перекуповували. Вiн рiшучим кроком пiдiйшов до мене i, злегка нахилившися вперед, нiби бажаючи простягти руку, хоч, здасться, це вiн одразу ж передумав, сказав, щоб я писав його бiографiю.

Я висунувся разом з стiльцем з-за столу, аби легше встати, i, вирiшивши, що менi причулося, не зовсiм певним голосом перепитав:

– Вибачте мою неуважнiсть. Вас цiкавлять гравюри, книги чи географiчнi мани? У мене с особливо цiннi…

– Нi, нi! – це стосувалося моеi руки, яка пiшла по книжку, – я хочу, щоб ви писали мою бiографiю, – повторив мiй вiдвiдувач.

– Пане, – пiсля деякоi мовчанки вимовив я, – я антиквар. Ви напевно помилилися адресою. У мiстi е десятки письменникiв, якi за вiдповiдну цiну, чи навiть задурно, залежно вiд домовлення, напишуть вам усе, що побажаете. Кiлькох я навiть знаю. Це моi клiенти. Якщо хочете, я вам дам адресу одного з них, хоч давати адреси своiх клiентiв – не моя звичка.

Так, чи приблизно так, я почув, як вiдповiдаю, а в думцi в мене ворушилось щось зовсiм iнше. Менi хотiлося не тiльки облаяти його останнiми словами, хоч я нiколи не лаюся, аби раз назавжди припинити цю дивну i неприемну розмову, що вiдiрвала мене вiд працi, а й заподiяти йому щось дошкульне, дати йому носака i погрозити, що я не витрачаю часу на подiбнi жарти. Однак його вимога настiльки вразила мене своею несподiванiстю й безглуздям, що я, попри всю лють i обурення, розгубився.

– Нi, я саме до вас. Саме на вас упав мiй вибiр. Ви, а не хто iнший, мусите писати мою бiографiю. Я на це маю своi причини, якi вам тут довго вияснювати. Зрештою, я i не люблю пояснювати. Це завжди лише ускладнюе. Я не знаменитiсть. Навiть не видатний i не вiдзначаюся жодними прихованими талантами. Я такий, як усi, що проходять повз вашу вiтрину або заходять всередину. Запам’ятайте: я такий, як усi. Але я хочу, щоб ви писали мою бiографiю.

– Вельмишановний пане, – сказав я якомога повiльнiше, вiдчуваючи, що коли я занадто швидко вимовлю слово, то або розiрвуся на дрiбнi шматки, або, як самовар пiд тиском пари, загуду i почну скакати по антикварiату вiд гнiву i здивування.

Щоб я, солiдна людина, дожився до того, аби не подибав нiчого кращого, як писати чиюсь бiографiю? Нi, це належало просто до нечуваного.

– Вельмишановний пане, – досить стримано сказав п, – навiть якби я погодився писати вашу бiографiю, що, До речi, зовсiм виключене, навiть тодi з моiх починань нiчого не вийшло б. Я антиквар, а не письменник. Я нiколи нiчого не писав, а головне, я не почуваю найменшого бажання будь-що будь-коли писати.

Я дивувався своiй стриманостi. Яке зухвальство! Яка Зарозумiлiсть! З’явитися до незнайомоi людини i вимагати ВШ неi щось, що перечило здоровому глуздовi! Менi, солiдному власниковi антикварiату, одруженому чоловiковi, батьвюри, якi вiдразу ж звiльнили б половину стола, чи подивитися, чому так довго не кипить чайник, коли вiн увiйшов. Вiн буiв одягнений у щось невиразно сiре, i обличчя його здавалося невиразним, через що пiзнiше я уявляв його з рiзними обличчями, так i не дiйшовши переконання, чи то справдi його обличчя, чи вiн iх мiняв, залежно вiд погоди i настрою, чи просто вiн на всiх скидався. Зрештою, чого я тiльки не казав собi пiзнiше. Скiльки я собi згодом не дорiкав, що якби я не слабував на звичку тримати вранцi перед офiцiйним вiдкриттям антикварiяту вiдчиненi дверi, не покладаючися на ранню пору й людську лiнь, мовляв, покупцi вдосвiта не приходили, хiбащо якийсь бездомний турист, а це траплялося дуже рiдко, то мiй вiдвiдувач не зайшов би i нiчого не сталося б. Проте дорiкання нi трохи не полегшували того, що сталося пiзнiше, бо хiба ж я мiг передбачити, що вiд його вiдвiдин але так змiниться мое життя?

Мiй вiдвiдувач навiть для годиться не глянув на книги й гравюри, а тим часом я посiдав видання, яких нiхто з моiх колег не мав. Менi завжди якось щастило дiставати рiдкiснi речi, якi згодом навiть великi антикварiати охоче в мене перекуповували. Вiн рiшучим кроком пiдiйшов до мене i, злегка нахилившися вперед, нiби бажаючи простягти руку, хоч, здаеться, це вiн одразу ж передумав, сказав, щоб я писав його бiографiю.

Я висунувся разом з стiльцем з-за столу, аби легше встати, i, вирiшивши, що менi причулося, не зовсiм певним голосом перепитав:

– Вибачте мою неуважнiсть. Вас цiкавлять гравюри, книги чи географiчнi мапи? У мене е особливо цiннi…

– Нi, нi! – це стосувалося моеi руки, яка пiшла по книжку, – я хочу, щоб ви писали мою бiографiю, – повторив мiй вiдвiдувач.

– Пане, – пiсля деякоi мовчанки вимовив я, – я антиквар. Ви напевно помилилися адресою. У мiстi е десятки письменникiв, якi за вiдповiдну цiну, чи навiть задурно, залежно вiд домовлення, напишуть вам усе, що побажаете. Кiлькох я навiть знаю. Це моi клiенти. Якщо хочете, я вам дам адресу одного з них, хоч давати адреси своiх клiентiв – не моя звичка.

Так, чи приблизно так, я почув, як вiдповiдаю, а в думцi в мене ворушилось щось зовсiм iнше. Менi хотiлося не тiльки облаяти його останнiми словами, хоч я нiколи не лаюся, аби раз назавжди припинити цю дивну i неприемну розмову, що вiдiрвала мене вiд працi, а й заподiяти йому щось дошкульне, дати йому носака i погрозити, що я не витрачаю часу на подiбнi жарти. Однак його вимога настiльки вразила мене своею несподiванiстю й безглуздям, що я, попри всю лють i обурення, розгубився.

– Нi, я саме до вас. Саме на вас упав мiй вибiр. Ви, а не хто iнший, мусите писати мою бiографiю. Я на це маю своi причини, якi вам тут довго вияснювати. Зрештою, я i не люблю пояснювати. Це завжди лише ускладнюе. Я не знаменитiсть. Навiть не видатний i не вiдзначаюся жодними прихованими талантами. Я такий, як усi, що проходять повз вашу вiтрину або заходять всередину. Запам’ятайте: я такий, як усi. Але я хочу, щоб ви писали мою бiографiю.

– Вельмишановний пане, – сказав я якомога повiльнiше, вiдчуваючи, що коли я занадто швидко вимовлю слово, то або розiрвуся на дрiбнi шматки, або, як самовар пiд тиском пари, загуду i почну скакати по антикварiату вiд гнiву i здивування.

Щоб я, солiдна людина, дожився до того, аби не подибав нiчого кращого, як писати чиюсь бiографiю? Нi, це належало просто до нечуваного.

– Вельмишановний пане, – досить стримано сказав я, – навiть якби я погодився писати вашу бiографiю, що, До речi, зовсiм виключене, навiть тодi з моiх починань нiчого не вийшло б. Я антиквар, а не письменник. Я нiколи нiчого не писав, а головне, я не почуваю найменшого бажання будь-що будь-коли писати.

Я дивувався своiй стриманостi. Яке зухвальство! Яка зарозумiлiсть! З’явитися до незнайомоi людини i вимагати вiд неi щось, що перечило здоровому глуздовi! Менi, солiдному власниковi антикварiату, одруженому чоловiковi, батьковi двох дiтей, запропонувати писати чиюсь бiографiю. Бiографiю людини, яку я вперше бачив!

Мого вiдвiдувача аж нiскiльки не схвилювали моi заперечення. Вiн iх спокiйно вислухав до кiнця i повторив, що вiн мене цiлком розумiе, це зовсiм нормальна реакцiя, вiн i не сподiвався iншого, проте вiн хоче, щоб я писав його бiографiю, i я саме та людина, яка на це найкраще надаеться.

Тодi я сказав, що не бажаю i чути про подiбнi речi, i велiв йому негайно залишити крамницю, iнакше я за себе не вiдповiдаю. Однак мiй вiдвiдувач пiшов, щойно коли завiтав перший покупець. Я так пашiв вiд обурення, що за безцiнь продав унiкальну книгу, яку я пообiцяв дати на виставку, i пiзнiше, скiльки я не подавав оголошень, що бажаю вiдкупити ii назад, навiть за потрiйну цiну, ii i слiд пропав. У мене так тряслися руки, що покупцевi довелося самому дiставати з полицi бажану книгу, бо в мене все летiло додолу. Лише згодом я поволi заспокоiвся i згадав про чай. З чайника вся вода википiла. Вiн так розжарився, що вiдлютувалася ручка. Добре, що хоч електрична плитка стояла на товстiй асбестовiй пiдставцi, iнакше сталася б пожежа.

Цим днем закiнчилося мое попередне життя, i я вже пiзнiше не мав до нього нiякого доступу, бо з цiеi митi почав iснувати мiй вiдвiдувач. Вiн тепер приходив кожного дня, а iнодi i кiлька разiв на день, допильновуючи хвилини, коли в антикварiатi нiкого не було, i вимагав, щоб я писав його бiографiю.

Спочатку я його виганяв, щодня мрiючи пiти в полiцiю i поскаржитись, аби заарештували типа, який розхитуе менi нерви. Мусiла ж полiцiя охороняти громадян! Але якi ваговитi докази я мiг навести, щоб позбутися мого вiдвiдувача? Аджеж вiн не пробував мене нi вбити, нi обiкрасти, нi покалiчити. Вiн приходив i вимагав, аби я писав його бiографiю. Чи цього вже вистачало, щоб його заарештувати? Чи не було б забагато ризикувати – прийти в полiцiю i сказати, нехай вони заарештують людину, яка менi нiчого злого не заподiяла, яка лише домагаеться, щоб я писав ii бiографiю? Над цим треба було спочатку добре подумати. Адже я солiдна людина. Користуюся заслуженою повагою своiх колег (не легко ж далося менi поставити на ноги антикварiат. Я щойно недавно скiнчив виплачувати позику в банку, яку брав на устаткування крамницi), у призначений час плачу всi податки i досi нiколи нi в яких справах не звертався до полiцii. Коли я, солiдний антиквар, з’явлюся з такими нiсенiтницями (я собi добре уявляю, як би я сам поставився до людини, що почала б розповiдати, як до неi приходить невiдомий чолов’яга i примушуе ii писати свою бiографiю), там просто подумають, що в мене не всi дома, а це означатиме кiнець моеi репутацii солiдного власника антикварiату. Пiсля цього менi звичайно лишалося б тiльки закрити крамницю. Такi чутки дуже швидко, хоч i не знати, яким чином, розходяться мiж людьми, а в мене не мало конкурентiв, якi охоче перебрали б крамницю до своiх рук. Звичайно, я не такий уже й боязкий, однак завжди варто враховувати, що я можу собi дозволити, а що нi. Бо припустiмо навiть, що в полiцii так не подумали б. iм видалися б моi докази досить переконливими, щоб заарештувати мого вiдвiдувача, i вони прийшли б до моеi крамницi. Усе нiбито гаразд, тiльки чи певен я, що саме тодi мiй вiдвiдувач з’явиться? Вiд характеру, який домагаеться, аби хтось, не знаючи його, писав його бiографiю, можна чекати всякоi пакости. Що тодi? Тодi полiцiя наочно переконалася б, що менi ввижаються марива, i вiдiслала б мене до божевiльнi.

Навiть у найкращому випадку, коли полiцаям вся ця iсторiя здалася б логiчною i вони вирiшили б чекати, поки мiй вiдвiдувач з’явиться, хоч би це протривало i цiлий день. Тодi ще гiрше. Присутнiсть полiцii в крамницi, поперше, вiдстрашила б моiх покупцiв, бо хто захоче купувати в антиквара, до якого вчащае полiцiя? Це тiльки людське, проте до мене вже наступного разу нiхто не зайшов би, i це призвело б мене до руiни. Подруге, в кiнцевому висновку полiцiя таки не повiрила б, що незнайома людина вимагае, аби я писав ii бiографiю. Напевно почали б копатися в моему минулому i, звичайно, як часто бувае в таких випадках, щось уже Викопали б, а тодi i доводь, що то не так. Мое сумлiння було чисте стосовно цього; я не хибував на жоднi особливi прогрiхи у минулому, вартi закиду, однак тi, що вже раз почали шукати, вимiзкутвали б, що знайти, i це, знову ж таки, заки роз’яснилося б, пошкодило б моiй репутацii, а цим самим i моему пiдприемству.

Тепер кожного дня вiдбувалося те саме: приходив мiй вiдвiдувач, казав, аби я писав його бiографiю, а я вiдповiдав, що не хочу й чути про такi нiсенiтницi, i виганяв його, що мого вiдвiдувача аж нi трохи не хвилювало. Інколи менi навiть здавалося, нiби йому подобаеться, як я його виганяю, вiд чого менi нi трохи не легшало. Я бачив кiлька разiв, як вiн смiявся за дверима й у вiдповiдь на моi дорiкання говорив щось лагiдне, що мене тiльки бiльше дратувало. Тодi я почав влаштовувати так, аби по змозi не лишатися самому в крамницi. Пiд рiзними претекстами я просив дружину затримуватися в антикварiятi, щоб допомагати розбирати книги або поштовi марки. Інколи, коли я надто нервувався, доходило навiть до того, що я дозволяв iй кольорувати вiдбитки Гравюр, чого я нiколи ранiше не робив, дбайливо приховуючи вiд неi причину, яка змусiла мене шукати товариства. Коли ж траплялося, що дружина раптом була зайнята, я навiть приводив з собою дiтей, аби не лишатися самому, i цим унеможливити ненависнi вiдвiдини.

Та мое припущення, що мiй вiдвiдувач не з’явиться в присутностi стороннiх, не ствердилося. Щоправда, спочатку вiн справдi кiлька днiв не приходив, з чого я на радощах фальшиво виснував, нiби вiн не любить товариства. Можливо, на нього дещо вплинула моя винахiдливiсть, або вiн задумував новий плян, щоб дошкулити менi сильнiше, i попервах йому бракувало часу, але незабаром вiн став вчащати разом з iншими покупцями й спочатку тихо i ввiчливо, а потiм щоразу голоснiше, хоч все ще ввiчливо, вимагати, аби я писав його бiографiю. І це при покупцях, у моiй крамницi, i я не мiг нiчого вдiяти!

Я не потребую й казати, як я млiв вiд жаху, що покупцi почують його слова i з хвилини на хвилину всi довiдаються, як мене вiдвiдуе пiдозрiла людина, якiй я пишу або збираюся писати бiографiю, ну i звичайно до такого власника антикварiату годi ставитися цiлком поважно, а вже говорити про довiр’я i поготiв.

Вiчний страх, що кожноi митi вiн з’явиться й покупцi почують його вимоги, так розхитував нерви, що моi дiловi справи почали йти на спад, хоч я досi взагалi не знав, що таке нерви. Моя нервова система функцiонувала звичайно, як у кожноi пересiчноi людини. Та безглуздi вимоги мого вiдвiдувача саме своею цiлковитою безглуздiстю виводили мене з рiвноваги, i я весь аж шарпався, угледiвши його, наче менi кожного разу виливали в обличчя сiрчаний квас. І кожного разу його поява кидала мене в розпач. Сама згадка про нього позбавляла мене працездатности. Я стримувався, пробував соромити себе, звертатися до розважности й нагадувань, що так поводитися просто недоцiльно, та перемогти себе виявилося понад силу.

Наскiльки його щоденнi вiдвiдини хвилювали мене, я став помiчати, коли доводилося писати рахунки чи листи, оскiльки я сам вiв усю кореспонденцiю. Щораз частiше траплялося, як, пишучи дiловi листи, замовляючи або дякуючи за присланi товари тощо, я раптом серед звичних висловiв подяки чи прохань надiслати замовлене, цiпенiючи, подибував фрази: «Ідiть ви пiд три чорти!», «Я не хочу писати вашоi бiографii!», «Я вас уб’ю або збожеволiю, якщо ви не вiдчепитесь вiд мене!» Пiд кiнець я вже так боявся, що в моiй дiловiй кореспонденцii можуть затесатися подiбнi вислови, хоч я заради певности по кiлька разiв перечитував написане, що я не наважувався вiдсилати листiв i губив клiентiв.

Я дуже добре здавав собi справу, як мiй стан з дня на день погiршуеться, i то в такий спосiб, що треба негайно протидiяти, аби остаточно не заломитися. Я слiдкував за собою, намагався не дратуватися, бiльше вiдпочивати, з неспокоем стверджуючи в собi наростання рис, яких я ранiше не зауважував. Часто я почував себе, як риба, яку обсiли дрiбнота-паразити, i вона йде на дно. Я ловив себе на тому, що надаю ваги дрiбницям, яких колись просто не помiчав. Я зробився недовiрливим. На безневиннiше питання я мiг раптом грубо вiдповiсти, пiдозрiваючи, що вже всi знають iсторiю з моiм вiдвiдувачем i натякають на це, i лише зустрiвши здивованi погляди, зi страхом встановлював: менi надходить кiнець, так довго не потривае, доведеться щось вирiшувати, i то негайно. Байдуже яким способом, аби якнайшвидше розв’язати iсторiю з моiм вiдвiдувачем, не чекаючи нi хвилини, бо ще трохи – i я або накладу на себе руки, або збожеволiю. Іншоi розв’язки я не бачив, я мусiв поспiшати, поки ще хоч зовнiшньо тримався.

Так найближчого дня, коли знову з’явився мiй вiдвiдувач, я сказав, що погоджуюся писати його бiографiю, нехай вiн тiльки залишить мене в спокоi, i попросив принести основнi матерiали до його життепису.

Менi здавалося, нiби тепер усе налагодиться, що я, хоч i робитиму щось, що суперечило моiм поглядам i людському глуздовi взагалi (де ж це мисленне – писати бiографiю незнайомого чолов’яги!), все таки позбудуся його вiдвiдин, а там уже воно якось налагодиться: я ладен був що завгодно зробити, аби його назавжди позбутися.

І саме тут трапилося те основне, чого я нiколи не передбачав, пiсля чого мое життя перейшло в iнше рiчище, нiби в картотецi свiтових доль несподiвано похопилися i тепер покликали мене розплачуватися за попередне спокiйне життя.

Мiй вiдвiдувач зачудовано подивився на мене, наче я бовкнув таку дурницю, аж йому соромно за мене, i вiдповiв, що всi матерiали до його бiографii я мушу вишукувати сам. На те, мовляв, iснують бiографи, щоб турбуватися за бiографiю людини, про яку вони збираються писати. Матерiалiв про себе у нього нема, десь загубилися, а утруднювати себе спогадами йому лiньки, i це нижче його гiдности. Зрештою, його спогади однаково не матимуть для мене того значення, що для нього. При невдалому насвiтленнi вони навiть ризикують викривити його бiографiю, а цього вiн найменше хоче. Для бiографii потрiбна насамперед об’ективнiсть, факти, хоч вiн i визнае, що на самiй об’ективностi й фактах не напишеш бiографii. Щождо суб’ективних фактiв, чи радше уточнень, то вiн не спроможний переказати менi про себе найменшоi подробицi, бо вiн i я – рiзнi характери, i я однаково iнакше зрозумiю те, що вiн скаже.

Можливо, вiн мстився тепер за те, що я ранiше не погоджувався писати його бiографii, за те, що виганяв. Можливо, вiн просто не вiдзначався дуже привабливою вдачею, а я занадто брав його слова до серця. Не знаю, кому приписувати вину, йому чи менi, однак з мене вийшло терпiння, як з бальона повiтря. Навiть пiзнiше мене дивувало, яким чином я дався спровокувати на подiбний вибух гнiву, бож я не пригадую, аби колись ранiше до такоi мiри втрачав рiвновагу.

Я схопив у оберемок стос книг i з прокльонами жбурнув на мого вiдвiдувача. Потiм полетiли важкi предмети зi столу: попiльницi, рами для гравюр, бронзова китайська ваза, в якiй я тримав загостренi олiвцi, – все, що потрапляло пiд руки: гравюри, мапи i навiть бляшанка з колекцiею метеликiв, яку менi лишили на продаж.

Я потрощив би усе в крамницi, якби випадково не зайшла дружина, яку останнього часу почав непокоiти мiй стан здоров’я. Зауважуючи, що зi мною щось дiеться, i не знаючи що, вона думала, чи я не перевтомлююсь або недоживлююся, як це траплялося, коли я працював без спочинку, i часто тепер навiдувалася до антикварiяту, щоб допомогти або витягти мене скорiше додому на обiд.

Їi присутнiсть змусiла мене отямитися i вигадати щось зовсiм безпомiчне й недоладне про причину мого шаленства, бо коли я глянув навколо, я сам здивувався, чого я накоiв. У крамницi панував повний розгром. Я почував себе мiзерно, наче мене побили.

Не знаю, чи повiрила вона тому, що я сказав, але розпитувати докладнiше не стала, за що я сповнився супроти неi невимовною вдячнiстю, хоч i вдавав, нiби все це, мовляв, Дурницi, i чим скорiше випровадив ii додому. Що, зрештою, Менi лишалося? Історiю з вiдвiдувачем я не зважився б iй розповiсти за жодних обставин. Я навiть i не пробую обороняти себе. Не виключене, що це упередження виглядало смiшним дивацтвом з мого боку. Ймовiрно, дружина не сприйняла б цього так трагiчно, яким воно менi здавалося, а, навпаки, порадила б щось таке розумне, пiсля чого взагалi перестала б iснувати проблема з моiм вiдвiдувачем. Однак як мiг я iй розповiсти, коли мене самого пiк сором, що зо мною трапилося щось подiбне? Я не вiдзначався амбiтнiстю. Я нiколи не страждав на самолюбство чи якiсь iншi умовностi, всю за допомогою яких я бодай з деякою певнiстю, а не наослiп, заходився б визбирувати матерiяли до бiографii мого вiдвiдувача, бо дещо здавалося, попри брак зачiпок, таки очевидним, а саме: обставина, що мiй вiдвiдувач жив у мiстi, тобто що вiн не належав до випадкових приiжджих, iнакше якi би вiн встигав по кiлька разiв на день вiдвiдувати мою крамницю? А коли так, то десь iснували й люди, якi його знали, яких вiн вiдвiдував, з якими вiн говорив, i мое завдання зводилося тiльки до того, як цих людей розшукати. Так принаймнi виглядали вихiднi данi, а решта залежала виключно вiд моеi винахiдливости.

До кожноi роботи, до якоi я брався, я ставився винятково сумлiнно. Я не прагну цим сказати, нiби це якась заслуга з мого боку i тому менi належить особлива пошана за цi якостi. Нi, я просто стверджую, так само, якби я складав iнвентар, задля бiльшоi точности, щоб факти, якi я оповiдатиму, не набрали iншого насвiтлення, нiж це сталося в дiйсностi. Я боюся щось перекрутити або пропустити, оскiльки все це мае для мене вирiшальне значення, а що це значення стосуеться виключно моеi особи i вже для когось iншого не тiльки втрачае наочнiсть, а й навiть вiддалену подiбнiсть, як при переповiданнi сну, коли слова охоплюють i передають не пережитий настрiй сну, а тiльки його зовнiшню дiю чи приблизний образ i неможливiсть вiдтворити плинний жмут почуттiв, якi не цiлком вiдповiдають виговореному, бо увi снi слова зарядженi iншим, iнколи навiть протилежним пiдтекстом, вже творять не той сон, що оповiдаеш, а цiлком iнший, який не зраджуе нiчого спiльного з першоджерелом, i тодi раптом виявляеться, що для когось стороннього сон не лише не цiкавий, а й просто незрозумiлий, – то це справдi не моя вина.

Завдання, яке я собi поставив або вiрнiше – яке менi накинули, вимагало виняткового терпiння й докладноети. Перебравши подумки всi теорii, якi я лише потрапив вигадати, я повписував найбiльш пiдхожi на аркуш паперу, задля бiльшоi наочности i, щоб не заплутатися, вирiшив комбiнувати, на чому зупинитися.

Однак у моiй ситуацii виявилося досить важко щось путне вимiзкувати. Хоч як я мудрував, нiякого факту, за який я сподiвався вхопитися й почати розшуки, не знаходилося. Всi теорii зводилися до одного: единий спосiб виявити якiсь данi до бiографii мого вiдвiдувача – це заходити в кожний будинок, у кожне помешкання й розпитувати про нього.

Не треба багато уяви, аби зрозумiти, як я себе почував, усвiдомлюючи, що передо мною повне мiсто мешканцiв, яке доведеться обходити й випитувати про мого вiдвiдувача, але iншоi ради я не бачив i тому вважав за найдоцiльнiше дiяти, вiдклавши всi роздуми набiк, i то дiяти як найскорiше, а там воно вже якось утрясеться. Я поклав собi взяти це за свою методу й поволi привчатися до цього.

Перш за все я купив найновiшу мапу мiста. Дивно, пiзнiше моя обережнiсть не здавалася менi такою конечною, аби iздити за звичайною мапою аж на околицю мiста в книгарню, де я не сумнiвався, що мене не знають в обличчя, хоч згодом я не менш дбайливо замiтав слiди. Я припускаю, що пов’язанi з цiею купiвлею неприемнi асоцiацii (менi всю дорогу ввижалося, нiби всi дивляться, як я везу з околицi мапу) з часом трохи вивiтрилися супроти iнших, гострiших, якi стоять до мене ближче, i тому деякi моi тодiшнi дii (очевидно, обставини iх нiби й виправдували) вражають мене зараз своею невiдповiднiстю до дiйсности.

Придбавши найновiшу мапу мiста, я на нiй за допомогою циркуля й лiнiйки (акуратнiсть одна з моiх найбiльших пристрастей) розтяв мiсто червоним олiвцем на чотири частини: пiвнiчну, пiвденну, схiдню i захiдню, потiм кожну частину на дiльницi синiм олiвцем, аби краще вiдрiзняти, i кожний кусник перенумерував: цi дiльницi я постановив по черзi докладно обслiдити, щоб згодом ту, яку я пройшов, викреслювати. Тепер лишалося тiльки устiйнити, як розпитувати про мого вiдвiдувача.

Прийти до незнайомих i питати про людину, не знаючи Навiть ii прiзвища, якось не випадало. Не те що в мене не вистачило б смiливости. Наявнiсть чи вiдсутнiсть ii вже не вiдогравала в такому збiговi обставин значущоi ролi. А просто це могло б викликати несприятливi наслiдки. І дiйсно, з’явитися i сказати: «Добридень, добрi люди. Чи ви не знаете, бува, мого вiдвiдувача? Вiн виглядае так i так, хоч не виключене, що вiн також виглядае отак i отак, i чи ви щось про нього знаете?» – «А як вiн зветься, i пощо вiн вам? Ми не зобов’язанi давати будь-кому звiт про наших знайомих!» – «Я не знаю, як вiн зветься, проте менi конче треба про нього довiдатися, де вiн живе, що вiн робить i хто вiн, бо я збираюся писати його бiографiю».

Таке, звичайно, не пiдходило. Найкраще вигадати якусь нескладну напiвбрехню, напiвправду, яка не привертала б на себе уваги незвичайнiстю чи двозначнiстю i якiй би вiрили. Факт, наприклад, що я антиквар, лишити, це досить солiдний факт, тiльки додати, що вiдвiдувач – це, ну скажiмо, мiй клiент, аджеж таке зовсiм не виключене! Зразу виглядае краще. Далi, що мiй вiдвiдувач, тобто клiент, винен менi грошi за книги i гравюри i що вiн, якщо я не помиляюся (ви ж самi розумiете, всього не запам’ятаеш, а я до того ще й вiчно забуваю прiзвища!), зветься так то, чи приблизно так, прiзвище його крутиться менi на язицi, я зараз пригадаю, зараз, ну, зараз. Точну адресу його я, на нещастя, загубив, але менi здасться, нiби вiн живе чи жив (у залежностi вiд виразу очей опитуваних) саме в цьому помешканнi чи навпроти. Тому нехай господарi не гнiваються, коли я iх потурбував, вони самi розумiють: я волiв би отримати назад грошi вiд клiента, i нехай вибачать моi розпити.

При цьому кожного разу описувати мого вiдвiдувача, наскiльки моя пам'ять зберегла його риси.

Такий варiянт виглядав би зовсiм правдоподiбним. Пiсля цього лише влаштувати, як викраяти час на розшуки, а тодi, як доля схоче.

День вiдпадав. Вдень я працював у крамницi, отже залишався тiльки вечiр, i то не завжди, бо звичайно я проводив вечори дома в родинi, i якби я раптом тепер почав зникати, це впало б в око, а я не допустив би за жодних обставин, аби дружина довiдалася про мою iсторiю з вiдвiдувачем, хоч досi я вiд неi нiчого не приховував.

Найнеприемнiший, щоб не сказати найстрашнiший, був, звичайно, початок, а там уже чiтко розроблений плян дiяв би сам собою, головне – не тягнути, не вiдкладати, як це часто кортить перед прикрим i дошкульним, бо чим швидше я вiзьмуся за розшуки, тим швидше iх скiнчу.

Так одного вечора, коли менi здалося, нiби я досить теоретично пiдготований, щоб братися за практику, замкнувши дверi крамницi i попередивши дружину, мовляв, я йду до одного добродiя, який продае колекцiю малюнкiв фльорентiйськоi школи (цей добродiй дiйсно iснував i його колекцiя теж, тiльки вiн зовсiм не збирався продавати малюнки, i малюнки тi носився з думкою купити не я, а мiй колега, про що, звичайно, моя дружина не мала найменшого поняття), i щоб вона не хвилювалася, якщо я трохи затримаюся, я вирушив у першу зазначену мною заздалегiдь частину мiста.

Мiсто назагал не становило для мене нового терену. Я жив у ньому багато рокiв, i менi доводилося заходити, залагоджуючи рiзнi справи, в найвiддаленiшi райони, хоч, звичайно, околицi я вiдвiдував далеко менше, нiж центр. У центрi я до подробиць пам'ятав майже кожну вулицю. Тiльки тепер я почував себе так, наче мене щойно привезли в це мiсто i поставили, аби я орiентувався, натягнувши менi на голову по самi плечi товсту водяну панчоху, яку я нiяк не мiг скинути i вона викривлювала усi предмети, i разом з тим цi викривленi предмети нiби й уосiблювали справжню дiйснiсть, на яку я втратив право.

Я почуваiв себе дуже дивно. Я антиквар, солiдна пересiчна людина, батько двох дiтей (хлопчик i дiвчинка), i раптом на цих вулицях уночi, та ще й з такою метою: потайки вiд усiх iду розшукувати матерiяли до бiографii мого вiдвiдувача!

Цю дiлянку мiста я вибрав першою з мого пляну тому, Що тут менi найчастiше траплялося проходити, i я навiть вiдчував до неi якусь симпатiю, хоч рiдко хто знаходив ii привабливою, а мiська управа взагалi плянувала ii перебудувати, правда, покищо безуспiшно за браком грошей. Власне кажучи, моя симпатiя стосувалася спочатку двох кам’яних меланхолiйних нiби левiв, нiби гiпопотамiв, що тримали в лапах щити перед новою ратушею, а згодом з левiв-гiпопотамiв вона поширилася i на весь цей район, де скупчився гамiр цiлого мiста, яке саме тут перетинала центральна мiська вулиця, щоб в буднi днi радше скидалася на поклад, на який з циклопiчних сiтей вивернули нерiвномiрно озвучену рибу, що виприскувала з-пiд нiг, i по нiй примушували ходити.

Це особливо помiчалося бiля середньовiчноi брами, що заважала руховi мiста, яке невпинно розросталося. Навколо цiеi брами коштом тротуарiв вiчно поширювали вулицю з обох бокiв, турбуючися, де iхати автам i трамваям (про пiшоходiв не встигали подумати), i що бiльше розширювали, то неможливiший ставав рух, нiби наростання руху збiльшувалося в геометричнiй пропорцii до поширення вулицi.

Я не певен, чи iснувала в мiстi людина, яка похвалилася б, що вона вдень перейшла цю вулицю на другий бiк. Навiть якщо i так, то я просто не годен повiрити, бо менi, за весь час, скiльки я тут мешкав, це нi разу не вдалося, хоч я далеко не безпомiчний. Воно й зрозумiле, бо заки людина настроювалася переходити, вiд сновигання i шуму вона губила вiру в спроможнiсть перенести свое тiло неушкодженим на другий бiк, i тодi вже й обценьками ii не перетягли б через вулицю.

Про себе я окажу тiльки одне: такого вiнегрету звукiв менi не доводилося чувати в жодному мiстi. Крiм автомобiльних гудкiв та скреготу i дзенькоту трамваiв, якi iснували виключно, щоб заважати руховi, бо в них рiдко хто iздив, оскiльки на практицi виявлялося: найшвидше дiйти до мiсця призначення – пiшки, – клацання язиком (не уявляю собi, звiдкiля, – може, мiсто побудували на багнищi, де жила нечиста сила?), булькотiння з саксофонним оханням, сопiння з легким металевим шерехом, який оскомою зводив щелепи, грубих обрубаних звукiв, таких, якi виникають, коли вiдриваеш порожню пляшку вiд уст, випивши з неi одним подихом всю рiдину, шипiння, хлюпання, потiм мiшечкiв з окремих голосiвок, якi висiли над натовпом (слiв нiколи не чулося; навiть коли через радiо передавали промови уряду, вони зразу ж вiд довколишньоi угнутости повiтря розпадалися на складовi лiтери), тут панувала ще безлiч уже цiлком неокреслених амебних звукiв.

Це все дiялося вдень. Але вночi вулиця затихала й порожнiла, i з’являлися тротуари, при iснування яких вдень нiхто й не догадувався. На тротуарах стояли повii, нiби з них знесло пiсок, яким вони на цьому самому мiсцi були засипанi вдень, а тепер пiсок вiдхлинув разом з рухом i свiтлом, i, нарештi, вiдкрилося справжне мiсто.

Я пройшов до кiнця усю вулицю, так i не вiдважуючи- ся зайти в будь-який будинок. В уявi все виглядало цiлком iнакше. Нiби й те саме, а разом з тим таке iнакше, що я раптом вiдчув: нiколи, за жодних обставин я не здолаю перенести свiй плян з теорii в дiйснiсть. Не тому, нiби я несподiвано вiдкрив, що мiй бездоганно придуманий плян поганий, а просто при згадцi, що я маю зараз зайти в перший-лiпший будинок i питати про мого вiдвiдувача, – моi ноги самi поверталися назад, i заки я iх наздоганяв, переконуючи себе, мовляв, бажання тiкати свiт за очi i зануритись у подушку, забути, що iснуе мiй вiдвiдувач, який домагаеться, аби саме я, а не хто iнший, писав його бiографiю, i що я погодився писати ii всупереч своiм переконанням, не змiнить мого стану на краще, я вже чувся настiльки безсилий, що менi випадало з пам’ятi, чого я взагалi так бiжу. Ба бiльше, я нагло з неспокоем зауважив, що думки про мого вiдвiдувача вислизають у мене з голови, а на iх мiсце находять рiзнi дурницi, асоцiя- цii, якi сягають, нiби навмисне, якнайдалi вiд того, що мене непокоiть, бо в мене перед очима стоiть пляж, куди ми з дружиною iздили кiлька рокiв тому ще перед народженням другоi дитини, i я силкуюся пригадати, чи в кошик з iжею, – який ми загорнули в коц i поставили в лози в холодок, дружина поклала яблука чи грушi, наче вiд цього вияснення залежить тепер усе мое життя.

Внизу в кiнцi вулицi, на розi завулку, вимощеному круглим диким каменем, стояв гурт молодих людей, голосно розмовляючи з кiлькома повiями. Всi вони, видно, когось чекали.

Напевно я занадто рiзко повернув бiля них i пiшов назад, хоч я дуже слiдкував, щоб це виглядало якомога невимушено, бо на цей раз повii звернули на мене увагу, припускаючи, що я вагаюся, яку з них вибрати, i вирiшили допомогти.

– Гей, ти, маеш вогонь? – посмiхнулася, наближаючись, бльондинка в червоному, принаймнi на два числа, завузькому светрi, що ледве стримував ii могутнi груди, схожi на сiдницi.

Замiсть вiдповiдi я прискорив кроки.

– Імпотентний сарако! – гукнула вона менi навздогiн з легким пересердям.

Та я не обернувся, навiть не перейшов на другий бiк. Я поспiшив вулицею угору, вернувся i вже знову з жахом наближався до гурту в кiнцi вулицi, твердячи собi, як отче- наш, що треба зважитися кудись зайти. Не бiгати ж до ранку отак назад i вперед! Як це виглядало! Мене могли запiдозрити в казна-чому, якщо вже не запiдозрили. Адже це повне безглуздя, так не вiльно поводитися, це ж ясно, бiльш нiж ясно: единий рятунок примусити себе – або я заходжу в перший-лiпший будинок, або негайно зникаю звiдсiля в iншу дiльницю i пробую там.

Однак попри це логiчне й рiшуче твердження, я все таки ще раз пройшов чи радше пробiг вулицю i знову повертався назад, трясучися вiд усвiдомлення, що остаточно звернув на себе увагу. З гурту хтось кинув на мою адресу дотеп, якого я не розчув, але який iншим сподобався, бо всi зареготали, а повiя в червоному светрi, закривши жовтою торбинкою нижню частину живота i стиснувши iксом ноги, стала присiдати, вигукуючи, що вона от-от не втримаеться, щоб не замочитися.

Я розумiю гумор, i я не з тих, хто не годен без надсади чи хворобливоi ретельности пожартувати з своiх недолiкiв. Я успадкував стiльки ж почуття гумору, скiльки успадковуе кожна пересiчна нормальна людина, не замало i не забагато, i це я кажу не на те, аби поставити себе у вигiднiше свiтло з егоiстичних мотивiв, а виключно з страху допуститися неточностей, якi, навiть якщо вони спочатку й не здаватимуться дуже помiтнi, згодом ладнi скерувати подальшi подii в iнший напрям, з якого стане незрозумiлий перебiг того, що вiдбулося в дiйсностi, а це я волiв би оминути.

Я розумiю гумор, але не тодi, коли об’ектом смiху стаю проти своеi волi, тобто не тодi, коли менi приводять перед очi саме те, чого менi в дану хвилину якраз не хочеться бачити, байдуже – з важливих чи дрiбничкових причин.

Це кепкування, хоч я його доладу так i не розчув, а, може, саме тому, подiяло на мене, як заряд електричного струму. Менi вдарила кров у голову, я рiшуче ступив уперед i не повiрив своiм очам: у будинок, перед яким стояв гурт молодикiв, зайшов мiй вiдвiдувач. Сiрий i невиразний, такий, як вiн мене вiдвiдував в антикварiятi, але що це – вiн, у мене не лишилося жодного сумнiву. Напевно вiн стояв серед гурту так, аби я його не помiтив, i не виключене, що саме йому належала iнiцiятива зауваги, киненоi в мiй бiк, хоч я не доберу, пощо йому забаглося тепер цькувати мене, коли я погодився на розшуки його даних i вважався, так би мовити, його бiографом? Чи, може, вiн слiдкував, куди я йду, бо йому нарештi стало незручно стiльки часу знущатися надо мною, i вiн вирiшив хоч на початку розшукiв допомогти менi? Такий вчинок, звичайно, ледве чи скидався на нього, проте чого не трапляеться? Я його не настiльки знав, аби закрiпити за ним ту чи iншу рису, я навiть схильний лишити в силi припущення, нiби вiн менi привидiвся вiд збудження, хоч, як я пригадую, саме в ту мить я не настiльки зайнятий був ним, щоб думкою надати йому тiло й поставити серед гурту, який став свiдком моеi бiганини. Щоправда, в будинку, як я потiм установив, його не бачили, хоч це ще не переконливий аргумент, оскiльки мiй вiдвiдувач вiдзначався подивугiдною здiбнiстю зникати дослiвно з-пiд рук.

Хоч би там що, чи то вiд смiху на мою адресу, чи вiд того, що я вмовив у себе появу вiдвiдувача, чи тому, що вiн Дiйсно з’явився, або найправдоподiбнiше вiд усього цього разом з мене злетiла несмiливiсть, наче мене вилущили з великого бляшаного стручка. Імовiрно, навiть моя постать змiнилася, бо передi мною розступилися, i потiм, скiльки я пригадував, я незмiнно бачив себе, як я йшов по чиiхось узутих ногах, яких не встигли прибрати з дороги, i нiхто не кричав i не висмикував нiг, хоч це менi здаеться неможливим кожного разу, як я вiдновлюю цей деталь у пам’ятi.

Я зайшов у будинок, перед яким стояв гурт молодикiв, i, не зупиняючися, на одному вiддиху, наче ззаду на мене тис завтовшки з метр струм води, погнав широкими сходами з просторими, як тенiсний корд, майданчиками на другий чи на третiй поверх, аж доки з легень вийшло все повiтря, i щойно тодi постукав у найближчi до мене дверi.

За дверима загуркотiло, потiм почулося кудахкання i зразу ж за ним сухий трiск, як при спаленнi кiнострiчки, пiсля чого запала глибока павза. Потiм дверi вiдчинилися, нiби iх рвонуло протягом, i лiтнiй чоловiк у небесному, майже кам’яному халатi, у фетровiй фесцi чи тюбетейцi (пiзнiше я розгледiв, що то верх капелюха з обрiзаними крисами), притримуючи однiею рукою щось багатокриле, що трiпалося у нього пiд ногами, роблячи йому один бiк i ногу з суцiльних крил, i що намагалося вискочити в коридор, витягнув другу руку i, перш нiж я встиг вимовити початковий склад уготованого запитання, переставив мене з коридору до кiмнати.

Я не доберу, як вiн це зробив. Це вiдбулося так швидко, що якби менi сказали, нiби вiн тiльки доторкнувся мене, а я вже сам, як на колiщатках, переiхав з коридору до його кiмнати, не поворушивши ногами, я не дуже запротестував би.

– Вибачте, будь ласка, за таке прийняття. Я вас не налякав? – спитав вiн, з видимою полегшею зачинивши дiверi.

– Я … не знаю.

Господар почекав, чи я далi говоритиму i, побачивши, що нi, сказав:

– Дверi для мене вiчна проблема. Я нiколи не годен довго тримати iх вiдчиненими. Моi калiки, – вiн показав углиб рукою, i подiбного руху я вже нiколи пiзнiше не подибував. В мене склалося враження, наче вiд долонi до плеча в нього трiснуло м’ясо до кости й звiдтiля розкрився на все помешкання пругкий товстий вахляр чи легенi, що дихали, – моi калiки дуже неспокiйний народ, i я мушу пильнувати, аби вони не розбiглися й не влiзли в нову халепу, перш нiж видужають.

У хатi дiйсно я зауважив покалiчених тварин. Можливо, господар iх колекцiонував. Можливо… Тiльки iншоi думки я не виснував до кiнця. Вона обiрвалася, i я не пробував ii вiдновити.

– iх у вас справдi чимало, – вирiшив нарештi сказати я, так i не зважившись, чи вiдразу питати про мого вiдвiдувача, чи трохи задля ввiчливости почекати.

– Та чимало.

Вигляд помешкання й прийняття, яке аж нiяк не передбачалося моiм пляном, хоч тепер менi самому важко визначити, чого саме я очiкував, дезорiентували мене. Чому тут назбиралося стiльки тварин? Вони явно заважали. Я не сподiвався, нiби початок моiх розпитiв почнеться дуже приемно, однак чому вiн починався зразу якось не так? Чи не лiпше вибачитися, поки ще не пiзно, мовляв, я помилився дверима, й спробувати десь в iншому помешканнi, у якому покалiченi тварини не сидiли б на виду? Я нiчого не мав проти тварин, тiльки чому iх тут зiбралася аж така кiлькiсть? Вони розпорошували мою увагу. Ну як я мiг в iх присутностi зосередитися й питати про вiдвiдувача?

– Ви не любите тварин? – спитав господар.

– Я? Нi, чому? Я люблю. Тобто, я не знаю … Вони менi заважають … Я …

– Прошу, не звертайте на них уваги, проходьте. Не бiйтеся, це ж свiйськi тварини (пiд ослiнчиком явно сидiв шакал). Поки знайдеться iх господар, iм доводиться слухатися мене, хоч вони й так лагiднi.

Дивно, навiть те, що вiн зауважив, менi не сподобалося. Я припускаю, це незадоволення становило частку мого незадоволення самим собою, ладне обернутися при першiй нагодi проти кожного iншого, хто пробував його обiйти або знехтувати, поки я краще запаную над собою, хоч не виключене (бож при свiдках демонструвати свою безпораднiсть сердило), що воно й не залежало вiд мого настрою, а iснувало саме собою, тiльки я довiдався про нього лише тому, що слово «господар» раптом винесло менi перед очi пригадку, як на напевному освiтленнi, особливо такому, яке з будь-яких причин здаеться незвичним, я втрачаю здiбнiсть швидко реагувати.