Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо

скачать книгу бесплатно

Життя i дивовижнi пригоди Робiнзона Крузо
Данiель Дефо

Одна з найвiдомiших пригодницьких книг у свiтi – «Робiнзон Крузо» – розповiдае про дивовижнi пригоди моряка, чий корабель затонув серед моря. Волею долi вiн був викинутий на берег безлюдного острова i провiв багато рокiв, борючись за свое виживання. Книга була написана Данiелем Дефо на основi реальних подiй i служить прекрасним прикладом могутньоi волi людини до життя, яка допомогла йому облаштувати свiй побут i заново зробити безлiч вiдкриттiв, бiльшiсть з яких людство вже вчинило багато столiть тому, але без яких життя людини немислиме.

Данiель Дефо

Життя i дивовижнi пригоди Робiнзона Крузо

Народився я 1632 року в мiстi Йорку в заможнiй родинi iноземного походження. Мiй батько був родом з Бремена й осiв спочатку в Гуллi. Наживши торгiвлею хороший статок, вiн залишив справи i переселився в Йорк. Тут вiн одружився з моею матiр'ю, рiдних якоi називали Робiнзонами – старовинне прiзвище в тих мiсцях. Тому й мене назвали Робiнзоном. Прiзвище батька було Крейцнер, але, за звичаем англiйцiв перекручувати iноземнi слова, нас почали називати Крузо. Тепер ми й самi так вимовляемо i пишемо наше прiзвище; так само мене завжди називали й моi знайомi.

У мене було двое старших братiв. Один служив у Фландрii, в англiйському пiхотному полку, – у тому ж, яким колись командував знаменитий полковник Локгарт; вiн дослужився до чину пiдполковника й загинув у бою з iспанцями пiд Дюнкiрхеном. Що сталося з iншим моiм братом – не знаю (як не знали моi батько й мати, що сталося зi мною).

Оскiльки в родинi я був третiм, то мене не готували нi до якого ремесла, i голова моя з юних лiт була набита рiзними нiсенiтницями. Батько мiй, який був уже дуже старий, дав менi досить непогану освiту в тому обсязi, в якому можна ii здобути, виховуючись вдома та вiдвiдуючи мiську школу. Вiн готував мене на юриста, але я мрiяв про морськi подорожi i не хотiв слухати нi про що iнше. Ця пристрасть до моря так далеко мене завела, що я пiшов проти волi – навiть бiльше: проти прямоi заборони батька i знехтував благаннями матерi та порадами друзiв; здавалося, було щось фатальне в цьому природному потязi, який штовхав мене до сумного життя, що дiсталося менi у спадок.

Батько мiй, людина статечна й розумна, здогадувався про мою затiю i застерiгав мене серйозно й грунтовно. Одного ранку вiн покликав мене до своеi кiмнати, до якоi був прикутий подагрою, й почав з гiркотою менi дорiкати. Вiн запитав, якi iншi причини, крiм схильностi до мандрування, можуть бути в мене для того, щоб залишити рiдну домiвку й рiдну краiну, де менi легко вийти в люди, де я можу стараннiстю й працею збiльшити свiй дохiд i жити в достатку й з приемнiстю. Залишають вiтчизну в гонитвi за пригодами, сказав вiн, або тi, кому нiчого втрачати, або честолюбцi, що прагнуть створити собi вище становище; пускаючись в авантюри, що виходять за рамки повсякденного життя, вони прагнуть налагодити справи i покрити славою свое iм'я; але подiбнi речi або менi не пiд силу, або принизливi для мене; мое мiсце – середина, тобто те, що можна назвати вищим щаблем скромного iснування, яке, як вiн переконався на багаторiчному досвiдi, е для нас найкращим у свiтi, найбiльше пiдходить для людського щастя, позбавлене як вiд потреб та поневiрянь, фiзичноi працi i страждань, що випадають на долю нижчих класiв, так i вiд розкошi, честолюбства, чванства i заздростi вищих класiв. Наскiльки приемне таке життя, сказав вiн, я можу судити вже з того, що всi, поставленi в iншi умови, заздрять йому: навiть королi нерiдко скаржаться на гiрке життя людей, народжених для великих справ, i шкодують, що доля не поставила iх мiж двома крайнощами – нiкчемнiстю i величчю, та й мудрець висловлюеться на користь середини, як мiрила справжнього щастя, коли благае небо не посилати йому нi бiдностi, нi багатства.

Варто менi лише поспостерiгати, сказав батько, i я побачу, що всi життевi негаразди розподiленi мiж вищими i нижчими класами i що найменше iх випадае на долю людей середнього стану, що не знають стiлькох примх долi, як знать i простолюд; навiть вiд недуг, тiлесних i душевних, вони застрахованi бiльше, нiж тi, у кого хвороби викликанi пороками, розкiшшю i рiзного роду надмiрностями, з одного боку, важкою працею, нуждою, поганим i недостатнiм харчуванням – з iншого, будучи, таким чином, природним наслiдком способу життя. Середнiй статок – найбiльш сприятливий для розквiту всiх чеснот, для всiх радощiв буття; достаток i мир – слуги його; вони супроводжують i благословляють його помiрнiсть, здоров'я, безтурботнiсть духу, товариськiсть, рiзнi приемнi розваги й задоволення. Людина середнього стану проходить свiй життевий шлях тихо й гладко, не обтяжуючи себе нi фiзичною, нi розумовою непосильною працею, не продаючись у рабство за шматок хлiба, не страждаючи через пошуки виходу iз заплутаних ситуацiй, якi позбавляють тiло сну, а душу спокою, ii не з'iдае заздрiсть, вона не згорае потай вогнем честолюбства. Оточена достатком, легко й непомiтно скочуеться вона до могили, розважливо смакуючи солодощi життя без домiшки гiркоти, почуваючись щасливою, i навчена щоденним досвiдом розумiти це все яснiше й глибше.

Потiм батько наполегливо й дуже доброзичливо почав просити мене не легковажити, не кидатися стрiмголов у вир потреб i страждань, вiд яких займане мною вiд народження становище у свiтi, здавалося, мало б захистити мене. Вiн говорив, що у мене нема потреби працювати за шматок хлiба, що вiн подбае про мене, намагатиметься вивести на ту дорогу, яку щойно радив менi обрати, i якщо я виявлюся невдахою або нещасливцем, то повинен буду нарiкати лише на злу долю або на власну помилку. Застерiгаючи мене вiд кроку, який не принесе менi нiчого, крiм шкоди, вiн виконуе таким чином свiй обов'язок i знiмае iз себе будь-яку вiдповiдальнiсть; словом, якщо я залишуся вдома i влаштую свое життя вiдповiдно до його вказiвок, вiн буде менi добрим батьком, але не докладе руки до моеi смертi, заохочуючи мене до вiд'iзду. На завершення вiн навiв менi приклад мого старшого брата, якого вiн також наполегливо переконував не брати участi в нiдерландськiй вiйнi, але всi його вмовляння виявилися марними: захоплений мрiями, юнак втiк в армiю i був убитий. І хоча (так закiнчив батько свою промову) вiн нiколи не перестане молитися за мене, але оголошуе менi вiдверто: якщо я не вiдмовлюся вiд свого божевiльного задуму, на менi не буде благословення Божого. Настане час, коли я пошкодую, що знехтував його порадою, але тодi, напевне, нiкому буде допомогти менi виправити скоене зло.

Я бачив, як пiд час останньоi частини цiеi промови (яка була воiстину пророчою, хоча, думаю, батько мiй i сам цього не пiдозрював) ряснi сльози заструмували по обличчю старого, особливо, коли вiн заговорив про мого вбитого брата; а коли батько сказав, що для мене настане час каяття, але вже нiкому буде допомогти менi, то вiд хвилювання вiн обiрвав свою промову, заявивши, що серце його переповнене i вiн не може бiльше вимовити й слова.

Я був щиро зворушений цiею промовою (та й кого б вона не торкнула?) i твердо вирiшив не думати бiльше про вiд'iзд у чужi краi, а облаштуватися на батькiвщинi, як того бажав мiй батько. Та марно! – минуло кiлька днiв, i вiд мого рiшення не залишилося нiчого: словом, через кiлька тижнiв пiсля розмови з батьком я, щоб уникнути нових батькiвських умовлянь, вирiшив утекти з дому таемно. Але я стримував перший запал своеi нетерплячки i дiяв не поспiшаючи: обравши час, коли моя мати, як менi здалося, була бiльш за звичайне у дусi, я вiдвiв ii у куточок i сказав, що всi моi помисли до такоi мiри проникнутi бажанням бачити чужi краi, що, якщо навiть я i займатимусь якоюсь справою, у мене все одно не вистачить терпiння довести ii до кiнця i що хай краще батько вiдпустить мене добровiльно, бо iнакше я буду змушений обiйтися без його дозволу. Я сказав, що менi вiсiмнадцять рокiв, а в такому вiцi пiзно вчитися ремеслу, пiзно готуватися в юристи. І якби навiть, припустимо, я поступив писарем до правника, я знаю наперед, що втечу вiд свого патрона, не дотягнувши випробувального термiну, i пiду в море. Я просив матiр умовити батька вiдпустити мене подорожувати для набуття досвiду; тодi, якщо таке життя менi не сподобаеться, я повернуся додому i бiльше вже не поiду; i пообiцяв надолужити подвiйною стараннiстю втрачений час.

Моi слова сильно розгнiвали матiнку. Вона сказала, що марно й говорити з батьком на цю тему, оскiльки вiн дуже добре розумiе, у чому моя користь, i не погодиться на мое вмовляння. Вона дивувалася, як я ще можу думати про подiбнi речi пiсля розмови з батьком, який переконував мене так м'яко i з такою добротою. Звичайно, якщо я хочу себе згубити, цiй бiдi не допомогти, але я можу бути впевнений, що нi вона, нi батько нiколи не дадуть своеi згоди на мою затiю; сама ж вона анiтрохи не бажае сприяти моiй загибелi, i я нiколи не вправi буду сказати, що моя мати потурала менi, коли батько був проти.

Згодом я дiзнався, що хоч матiнка й вiдмовилася клопотати за мене перед батьком, проте передала йому нашу розмову слово в слово. Дуже заклопотаний таким поворотом справи, батько сказав iй, зiтхнувши: «Хлопчик мiг би бути щасливим, залишившись на батькiвщинi, але, якщо вiн пуститься в чужi краi, буде найжалюгiднiшою, найнещаснiшою iстотою, яка колись народжувалася на землi. Нi, я не можу на це погодитися».

Тiльки десь через рiк пiсля описаного я вирвався на волю. Протягом усього цього часу я наполегливо залишався глухим до всiх пропозицiй долучитися до якоiсь справи i часто нарiкав на батька й матiр за iх рiшуче упередження проти того життя, до якого мене вабили моi природнi нахили. Та якось раз, пiд час мого перебування в Гуллi, куди я заiхав випадково, цього разу без жодноi думки про втечу, один мiй приятель, що вирушав до Лондона на кораблi свого батька, почав умовляти мене поiхати з ним, пускаючи в хiд звичну для морякiв приманку, а саме, що менi нiчого не буде коштувати проiзд. І от, не запитавши нi в батька, нi в матерi, навiть не повiдомивши iх жодним словом, надавши iм змогу дiзнатися про це як доведеться, – не отримавши нi батькiвського, нi Божого благословення, не зауваживши нi обставин даноi хвилини, нi наслiдкiв, в недобрий – бачить Бог! – час, 1 вересня 1651 року я ступив на корабель свого приятеля, що вирушав до Лондона. Нiколи, я думаю, халепи молодих шукачiв пригод не починалися так рано i не тривали так довго, як моi. Не встиг наш корабель вийти з гирла Гумбер, як подув вiтер, i почалося страшне хвилювання. Доти я нiколи не бував у морi i не можу висловити, до чого менi стало зле i наскiльки була вражена моя душа. Тiльки тепер я серйозно замислився над тим, що накоiв i як справедливо спiткала мене небесна кара за те, що я так безсовiсно залишив рiдну домiвку i порушив синiвський обов'язок. Всi добрi поради моiх рiдних, сльози батька, благання матерi воскресли в моiй пам'ятi, i совiсть, яка в той час ще не встигла в мене остаточно зачерствiти, суворо дорiкала менi за зневагу до батькiвських умовлянь i за порушення моiх обов'язкiв перед Богом i батьками.

Тим часом вiтер дужчав, i по морю ходили високi хвилi, хоча ця буря не мала й подоби того, що я багато разiв бачив потiм, нi навiть того, що менi довелося побачити через кiлька днiв. Але й цього було досить, аби приголомшити такого новачка в морськiй справi, що нiчого в нiй не тямив, яким я був тодi. З кожною новою хвилею, яка накочувалася, я очiкував, що вона нас поглине, i щоразу, коли корабель падав вниз, як менi здавалося, в безодню морську, я був упевнений, що вiн уже не пiднiметься нагору. І в цих муках душевних я твердо вирiшив i неодноразово заприсягся: якщо буде воля Господа вберегти цього разу мое життя, коли нога моя знову ступить на тверду землю, я зараз же повернуся додому до батька i нiколи, доки житиму, не ступлю бiльше на корабель; я клявся дослухатися до батькiвськоi поради i нiколи бiльше не наражати себе на таку небезпеку, яку тодi переживав. Тепер тiльки зрозумiв я всю вiрнiсть мiркувань батька щодо золотоi середини; як мирно i приемно прожив вiн свое життя, нiколи не потерпаючи вiд бур на морi i не страждаючи вiд колотнеч на березi, i я вирiшив повернутися в рiдну домiвку з покаянням, як справжнiй блудний син.

Цих тверезих i розсудливих думок вистачило у мене, поки тривала буря, i навiть ще на деякий час; але наступного ранку вiтер почав стихати, хвилювання вляглося, i я почав потроху звикатися з морем. Як би там не було, весь цей день я був налаштований дуже серйозно (втiм, я ще не зовсiм оговтався вiд морськоi хвороби); але до кiнця дня погода прояснилася, вiтер ущух i настав тихий, чарiвний вечiр; сонце зайшло без хмар i таке ж ясне встало наступного дня, i гладь морська, за повноi чи майже повноi вiдсутностi вiтру, була залита сяйвом сонця i створювала чудову картину, якоi я нiколи ще не бачив.

Вночi я добре виспався, i вiд моеi морськоi хвороби не залишилося й слiду. Я був дуже веселий i з подивом дивився на море, яке ще вчора вирувало й гуркотiло i змогло за такий короткий час затихнути й набути настiльки привабливого вигляду. І ось тут, наче для того, щоб зруйнувати моi благi намiри, до мене пiдiйшов приятель, що пiдбив мене iхати з ним, i, вдаривши мене по плечу, сказав: «Ну що, Бобе, як почуваешся пiсля вчорашнього? Парi тримаю, що ти злякався; зiзнайся: адже злякався вчора, коли подув вiтерець?» – «Вiтерець? Гарний вiтерець! Я й уявити собi не мiг такоi жахливоi бурi!» – «Бурi! Ну ти й дивак! Ти вважаеш, що це буря? Нi! Дурницi! Дай нам гарне судно та побiльше простору, то ми такого шквалику й не помiтимо. Але ти ще недосвiдчений моряк, Бобе. Пiдемо краще зваримо собi пуншу й забудемо про все. Поглянь, який чудовий сьогоднi день!» Щоб скоротити цю сумну частину своеi оповiдi, скажу вiдверто, що далi пiшло, як зазвичай у морякiв: зварили пунш, я сп'янiв i втопив у брудi цiеi ночi все свое каяття, всi похвальнi роздуми про свою колишню поведiнку i всi благi рiшення щодо майбутнього. Словом, щойно поверхня моря розгладилася, щойно пiсля бурi вiдновилася тиша, а разом з бурею вляглися моi розбурханi почуття, i страх бути поглинутим хвилями минув, думки моi потекли по старому руслу, i всi моi клятви, всi обiцянки, якi я давав собi у хвилини вiдчаю, були забутi. Правда, iнодi я прозрiвав, серйознi думки ще намагалися, так би мовити, повернутися, але я гнав iх геть, боровся з ними, немов iз хворобою, i за допомогою пияцтва й веселоi компанii скоро перемiг цi напади, як я iх називав; за якихось п'ять-шiсть днiв я здобув таку повну перемогу над своею совiстю, якоi тiльки може побажати собi молодик, що зважився не звертати на неi уваги. Але менi знадобилося ще одне випробування: Провидiння, як завжди в таких випадках, хотiло вiдiбрати в мене останнi виправдання; справдi, якщо цього разу я не зрозумiв, що був урятований ним, то наступне випробування було такого роду, що тут вже й останнiй i пропащий негiдник з нашого екiпажу не мiг би не визнати як небезпеку, так i чудесного порятунку вiд неi.

Шостого дня пiсля виходу в море ми прийшли на ярмутський рейд. Вiтер пiсля шторму постiйно був протилежний i слабкий, тому рухалися ми повiльно. У Ярмутi ми були змушенi кинути якiр i простояли при iншому, а саме пiвденно-захiдному, вiтрi сiм чи вiсiм днiв. Протягом цього часу на рейд прийшло з Ньюкасла дуже багато суден. Ярмутський рейд служить звичайним мiсцем стоянки для суден, якi чекають тут попутного вiтру, щоб увiйти в Темзу.

Втiм, ми не простояли б так довго й увiйшли б у рiчку з припливом, якби вiтер не був такий свiжий, а днiв через п'ять не подув ще сильнiше. Однак, ярмутський рейд вважаеться такою ж гарною стоянкою, як i гавань, а якорi i якiрнi канати були в нас мiцнi; тому нашi люди анiтрохи не тривожилися, не чекали небезпеки i дiлили свое дозвiлля мiж вiдпочинком та розвагами, за звичаем морякiв. Але восьмого дня вранцi вiтер ще посвiжiшав, i знадобилися всi робочi руки, щоб прибрати стеньги i щiльно закрiпити все, що потрiбно, аби судно могло безпечно триматися на рейдi. До полудня почалося велике хвилювання; корабель сильно розгойдувало; вiн кiлька разiв зачерпнув бортом, i разiв зо два нам здалося, що нас зiрвало з якоря. Тодi капiтан скомандував вiдшвартуватися. Таким чином, ми трималися на двох якорях проти вiтру, витравивши канати до кiнця.

Тим часом розiгрався жорстокий шторм. Розгубленiсть i жах прочитувалися тепер навiть на обличчях матросiв. Я кiлька разiв чув, як сам капiтан, проходячи зi своеi каюти повз мене, бурмотiв стиха: «Господи, змилуйся над нами, iнакше всi ми загинемо, всiм нам настане кiнець», що не заважало йому, однак, зiрко спостерiгати за роботами з порятунку корабля. Першi хвилини переполоху оглушили мене: я нерухомо лежав у своiй каютi пiд сходами i навiть не знаю добре, що я вiдчував. Менi було важко повернутися до колишнього настрою каяття пiсля того, як я так явно знехтував i так рiшуче з ним розправився: менi здавалося, що жахи смертi раз i назавжди минули i що ця буря закiнчиться нiчим, як i перша. Та коли сам капiтан, проходячи повз мене, як я щойно сказав, заявив, що ми всi загинемо, я страшенно злякався. Я вийшов з каюти на палубу: нiколи в життi не доводилося менi бачити такоi зловiсноi картини: морем ходили вали заввишки з гору, i кожнi три-чотири хвилини на нас навалювалася така гора. Коли, зiбравшись з духом, я озирнувся, навколо панували жах та лихо. Два важко навантаженi судна, що стояли на якорi неподалiк вiд нас, щоб полегшити себе, обрубали всi щогли. Хтось iз наших матросiв крикнув, що корабель, який стояв за пiвмилi вiд нас попереду, пiшов на дно. Ще два судна зiрвало з якорiв i вiднесло у вiдкрите море напризволяще, бо нi на тому, нi на iншому не залишалося жодноi щогли. Дрiбнi судна трималися краще за iнших i не так страждали на морi; а два-три з них теж вiднесло в море, i вони промчали борт у борт попри нас, прибравши всi вiтрила, крiм одного кормового клiвера.

Увечерi штурман i боцман приступили до капiтана з проханням дозволити iм зрубати фок-щоглу. Капiтану дуже цього не хотiлося, але боцман став доводити йому: якщо фок-щоглу залишити, судно затоне; i той погодився, а коли знесли фок-щоглу, грот-щогла почала так хитатися i так сильно розгойдувати судно, що довелося знести i ii i таким чином очистити палубу.

Можете уявити, що мав вiдчувати весь цей час я – зовсiм новачок у морськiй справi, який незадовго до цього настiльки злякався невеликого хвилювання. Але якщо пiсля стiлькох рокiв пам'ять мене не обманюе, не смерть була менi страшна тодi: у сто крат сильнiше жахала мене думка про те, що я зрадив своему рiшенню скоритися батьковi i повернувся до своiх первiсних проклятих химер, i думки цi у поеднаннi з боязню бурi приводили мене в стан, якого не передати жодними словами. Але найгiрше було ще попереду. Буря продовжувала лютувати з такою силою, що, за визнанням самих морякiв, iм нiколи не траплялося бачити подiбноi. Судно в нас було мiцне, але вiд великоi кiлькостi вантажу глибоко сидiло у водi, i його так гойдало, що на палубi щохвилини чулося: «захлесне, кренить». У деякому сенсi для мене було великою перевагою, що я не цiлком розумiв значення цих слiв, поки не запитав про це. Однак, буря вирувала все з бiльшою люттю, i я побачив – а це нечасто побачиш – як капiтан, боцман i ще кiлька людей, у яких почуття, ймовiрно, не так притупилися, як у решти, молилися, щохвилини чекаючи, що корабель пiде на дно. На довершення жаху раптом серед ночi один з чоловiкiв, спустившись у трюм подивитися, чи все там у порядку, закричав, що судно дало течу, iнший посланець донiс, що вода пiднялася вже на чотири фути. Тодi пролунала команда: «Усiм до помпи!» Коли я почув цi слова, у мене завмерло серце i я впав навзнак на лiжко, де сидiв. Але матроси розштовхали мене, говорячи, що якщо досi вiд мене не було користi, то тепер я можу працювати, як i всi iншi. Тодi я встав, пiдiйшов до помпи й старанно почав качати. У цей час кiлька дрiбних вантажних суден, будучи не в змозi встояти проти вiтру, знялися з якоря i вийшли в море. Помiтивши iх, коли вони проходили повз нас, капiтан наказав випалити з гармати, щоб повiдомити про наше тяжке становище. Не розумiючи значення цього пострiлу, я уявив, що судно наше розбилося чи взагалi трапилося щось жахливе, словом, я так злякався, що зомлiв. Та оскiльки кожен переймався лише порятунком власного життя, то на мене не звернули уваги й не поцiкавилися, що сталося зi мною. Інший матрос став до помпи на мое мiсце, вiдштовхнувши мене ногою i залишивши лежати, повний упевненостi, що я впав замертво; минуло чимало часу, поки я отямився.

Ми продовжували працювати, але вода пiднiмалася в трюмi все вище. Було очевидним, що корабель затоне, i хоча буря починала потроху вщухати, однак не було надii, що вiн зможе протриматися на водi, поки ми увiйдемо в гавань, i капiтан продовжував палити з гармат, волаючи про допомогу. Нарештi одне невелике судно, що стояло попереду нас, ризикнуло спустити шлюпку, щоб нам допомогти. З великою обережнiстю шлюпка наблизилася до нас, але нi ми не могли пiдiйти до неi, нi вона не могла причалити до нашого корабля, хоча люди гребли щосили, ризикуючи своiм життям заради нашого порятунку. Нашi матроси кинули iм канат з буйком, витравивши його на велику довжину. Пiсля довгих марних зусиль тим вдалося впiймати кiнець каната; ми притягли iх пiд корму i всi до одного спустилися до них у шлюпку. Годi було й думати дiстатися в нiй до iхнього судна; тому, за загальною згодою, було вирiшено гребти за вiтром, намагаючись тiльки тримати по можливостi до берега. Наш капiтан пообiцяв чужим матросам: якщо човен iх розiб'еться об берег, вiн заплатить за нього iх господаревi. Таким чином, здебiльшого на веслах, частково гнанi вiтром, ми попрямували на пiвнiч у бiк Вiнтертон-Несса, поступово гребучи до землi.

Не минуло й чвертi години з тiеi хвилини, коли ми вiдчалили вiд корабля, як вiн почав занурюватися на наших очах. І тут я вперше зрозумiв, що означае «захлесне». Мушу, однак, зiзнатися, що я майже не мав сили глянути на корабель, почувши крики матросiв, що вiн тоне, бо з моменту, коли я зiйшов чи, краще сказати, коли мене зняли в човен, в менi немов усе вмерло – частково вiд страху, частково вiд думок про майбутнi поневiряння.

Доки люди посилено працювали веслами, щоб направити човен до берега, ми могли бачити (бо щоразу, як човен пiдкидало хвилею, нам видно було його), що там зiбралася велика юрба: всi метушилися й бiгали, готуючись надати нам допомогу, коли ми пiдiйдемо ближче. Та рухалися ми дуже повiльно й дiсталися до землi, тiльки пройшовши Вiнтертонський маяк, де мiж Вiнтертоном i Кромером берегова лiнiя загиналася на захiд i де ii виступи трохи стримували силу вiтру. Тут ми пристали i, з великими зусиллями, але все-таки успiшно вибравшись на сушу, пiшли пiшки в Ярмут. Завдяки лиху, що спiткало нас, ми отримали досить спiвчутливе ставлення: мiсто вiдвело нам хорошi примiщення, а приватнi особи – купцi й судновласники – забезпечили нас грошима в достатнiй кiлькостi, щоб доiхати до Лондона або до Гулля, як ми схочемо.

О, чому менi не прийшло тодi в голову повернутися в Гулль, у батькiвський дiм! Який би я був щасливий! Напевно, батько мiй, як у евангельськiй притчi, заколов би для мене вгодоване теля, бо вiн дiзнався про мое спасiння лише через багато часу по тому, як до нього дiйшла звiстка, що судно, на якому я вийшов з Гулля, потонуло на ярмутському рейдi.

Але злий мiй талан штовхав мене все на той же згубний шлях iз завзятiстю, якiй неможливо було чинити спротив; i хоча в моiй душi неодноразово лунав тверезий голос розуму, що кликав мене повернутися додому, у мене не вистачило для цього сил. Не знаю, як це назвати, i тому не буду наполягати, що нас спонукае бути знаряддям власноi своеi загибелi, навiть коли ми бачимо ii перед собою i йдемо до неi з розплющеними очима, таемне велiння всесильноi долi; та безсумнiвно, що тiльки мiй злощасний талан, якого я не силах був уникнути, змусив мене пiти наперекiр тверезим доведенням i навiюванням кращоi частини мого ества i знехтувати двома настiльки наочними уроками, якi я отримав за першоi ж спроби ступити на новий шлях.

Син нашого судновласника, мiй приятель, який допомiг менi укрiпитися в моему згубному рiшеннi, присмирнiв тепер бiльше за мене: вперше, як вiн заговорив зi мною в Ярмутi (що сталося тiльки через два чи три днi, бо нам вiдвели рiзнi примiщення), я помiтив, що тон його змiнився. Вельми невдоволений, вiн запитав мене, похитуючи головою, як я почуваюся. Пояснивши своему батьковi, хто я такий, вiн розказав, що я здiйснив дану подорож у виглядi досвiду, у майбутньому ж маю намiр об'iздити весь свiт. Тодi його батько звернувся до мене i сказав серйозним i заклопотаним тоном: «Молодий чоловiче! Вам бiльше нiколи не слiд пускатися в море; те, що трапилося з нами, ви повиннi прийняти за явне i беззаперечне знамення, що вам не судилося бути мореплавцем». – «Чому ж, сер? – вiдповiв я. – Хiба ви також не будете бiльше плавати?» – «Це iнша справа, – вiдповiв вiн, – плавати – моя професiя, а отже, мiй обов'язок. Ви ж пустилися в море у виглядi досвiду. То небеса й дали вам скуштувати того, чого ви маете очiкувати, якщо будете наполягати на своему рiшеннi. Можливо, все те, що з нами сталося, вiдбулося через вас: можливо, ви були Іоною на нашому кораблi… Будь ласка, – додав вiн, – пояснiть менi толком, хто ви такий i що спонукало вас до цього плавання?» Тодi я розповiв йому дещо про себе. Щойно я закiнчив, вiн вибухнув страшним гнiвом. «Що я такого зробив, – сказав вiн, – чим завинив, що цей жалюгiдний вигнанець ступив на палубу мого корабля! Нiколи бiльше, навiть за тисячу фунтiв не погоджуся я плисти на одному суднi з тобою!» Звичайно, все це було сказано спересердя, людиною i без того вже схвильованою думкою про свою втрату, i у своему гнiвi вiн зайшов далi, нiж слiд було. Та потiм у мене була з ним спокiйна розмова, в якiй вiн серйозно переконував мене не спокушати на свою погибель Провидiння i повернутися до батька, говорячи, що в усьому, що трапилося, я маю вбачати перст Божий. «Ох, юначе! – сказав вiн на завершення, – якщо ви не повернетеся додому, то – повiрте менi – скрiзь, куди б ви не поiхали, вас переслiдуватимуть нещастя й невдачi, поки над вами не здiйсняться слова вашого батька».

Невдовзi пiсля того ми розлучилися, я не змiг заперечити йому i бiльше його не бачив. Куди вiн виiхав з Ярмута – не знаю; у мене ж було трохи грошей, i я вирушив до Лондона сухим шляхом. І в Лондонi, i по дорозi туди на мене часто находили хвилини сумнiву i роздуми щодо того, яке життя менi обрати: чи додому повернутися, чи пуститися в нове плавання.

Що стосуеться повернення в рiдну домiвку, то сором заглушав найбiльш вагомi доведення мого розуму: я уявляв, як з мене кепкуватимуть всi нашi сусiди i як менi буде соромно глянути не тiльки на батька й матiр, а й на всiх наших знайомих. Вiдтодi я часто помiчав, до чого нелогiчна й непослiдовна людська натура, особливо в молодостi; вiдкидаючи мiркування, якими слiд було б керуватися в подiбних випадках, люди соромляться не грiха, а каяття, соромляться не вчинкiв, за якi iх можна справедливо назвати божевiльними, а виправлення, за яке тiльки й можна вважати iх розумними.

У такому станi я перебував досить довго, не знаючи, що робити i якi терени життя обрати. Я не мiг побороти небажання повернутися додому, а поки я вiдкладав, спогади про лихо, якого зазнав, дещо стиралися, разом з ними слабшав i без того слабкий голос розуму, який спонукав мене повернутися до батька, i закiнчилося тим, що я вiдкинув будь-яку думку про повернення i почав мрiяти про новi подорожi.

Та ж зла сила, яка спонукала мене втекти з батькiвського дому, яка втягнула мене в безглузду й необдуману затiю здобути собi статок, нишпорячи по свiту, i так мiцно забила менi в голову цю маячню, що я залишився глухим до всiх добрих порад, до умовлянь i навiть до заборони батька, – ця ж сила, кажу я, якого б не була вона роду, штовхнула мене на найнещасливiший учинок, який тiльки можна уявити: я сiв на корабель, що вирушав до берегiв Африки, або, як висловлюються нашi моряки своею мовою, – до Гвiнеi, i знову пустився в мандри.

Великим моiм нещастям було те, що в усiх цих пригодах я не найнявся простим матросом; хоча менi довелося б працювати трохи бiльше, нiж я звик, але зате я знав би обов'язки й роботу моряка i змiг би з часом стати штурманом чи помiчником капiтана, якщо не самим капiтаном. Але така вже була моя доля – з усiх шляхiв вибрати найгiрший. Так вчинив я й цього разу: в гаманцi у мене водилися грошi, на менi був пристойний одяг, i я завжди був на суднi справжнiм джентельменом, тому нiчого там не робив i нiчому не навчився.

У Лондонi менi пощастило потрапити (iз перших же крокiв) у хорошу компанiю, що не часто трапляеться з такими розпущеними молодиками, якi збилися з пуття i яким я був тодi, тому диявол не дрiмае i негайно розставляе iм якiсь пастки. Але не так було зi мною. Я познайомився з одним капiтаном, який незадовго перед тим ходив до берегiв Гвiнеi, й оскiльки цей рейс був для нього дуже вдалим, то вiн вирiшив вкотре вирушити туди. Вiн полюбив мое товариство – я був на той час приемним спiврозмовником – i, дiзнавшись вiд мене, що я мрiю побачити свiт, запропонував менi iхати з ним, сказавши, що менi це нiчого не коштуватиме i що я буду його спiвтрапезником i другом. Якщо ж у мене е можливiсть набрати iз собою товарiв, то, можливо, менi пощастить, i я отримаю весь виручений вiд торгiвлi прибуток.

Я прийняв пропозицiю; зав'язавши дружнi стосунки з цим капiтаном, людиною чесною i довiрливою, я вирушив з ним у дорогу, прихопивши iз собою невеликий вантаж, на якому, завдяки повнiй безкорисливостi мого друга капiтана, отримав досить непоганий дохiд: за його вказiвкою я закупив на сорок фунтiв стерлiнгiв рiзних брязкалець i дрiбничок. Цi грошi я зiбрав за допомогою своiх родичiв, з якими листувався i якi, як я припускаю, переконали мого батька чи, вiрнiше, матiр допомогти менi хоч невеликою сумою у моiй першiй справi.

Ця подорож була, можна сказати, едино вдалою з усiх моiх походеньок, чим я зобов'язаний безкорисливостi та чесностi мого друга капiтана, пiд керiвництвом якого я, крiм того, набув неабияких знань з математики й навiгацii, навчився вести корабельний журнал, робити спостереження i взагалi дiзнався багато такого, що необхiдно знати моряковi. Вiн отримував задоволення вiд занять зi мною, а я – вiд навчання. Одним словом, у цiй подорожi я став моряком i купцем: виручив за свiй товар п'ять фунтiв, дев'ять унцiй золотого пiску, за який, пiсля повернення до Лондона, отримав майже триста фунтiв стерлiнгiв. Ця удача сповнила мене амбiтними мрiями, якi згодом довершили мою загибель.

Та навiть i в цю подорож на мою долю випало чимало негараздiв, i головне – я весь час прохворiв, пiдхопивши найсильнiшу тропiчну лихоманку[1 - Хвороба жаркого клiмату, до якоi схильнi переважно уродженцi бiльш холодних краiн i, отже, европейцi. Примiтним е один iз проявiв цiеi хвороби: хворому море видаеться зеленим полем, й iнодi трапляеться, що, бажаючи пройтися цим полем, людина стрибае у воду й гине.] внаслiдок надто жаркого клiмату, бо узбережжя, де ми найбiльше торгували, лежить мiж п'ятнадцятим градусом пiвнiчноi широти й екватором.

Отже, я став купцем, що вiв торгiвлю з Гвiнеею. Оскiльки, на мое нещастя, мiй друг капiтан незабаром пiсля прибуття на свою батькiвщину помер, то я вирiшив знову поiхати у Гвiнею, вже самостiйно. Я вiдплив з Англii на тому ж кораблi, командування яким перейшло тепер до помiчника померлого капiтана. Це була найнещасливiша подорож, яку колись здiйснила людина. Правда, я не взяв iз собою i ста фунтiв з нажитого капiталу, а решту двiстi фунтiв вiддав на зберiгання вдовi свого покiйного друга, яка розпорядилася ними вельми сумлiнно; зате мене спiткали пiд час подорожi страшнi бiди. Почалося з того, що одного разу вдосвiта наше судно, яке тримало курс на Канарськi острови чи, вiрнiше, мiж Канарськими островами й Африканським материком, було захоплено зненацька турецьким корсаром iз Салеха, який погнався за нами на всiх вiтрилах. Ми теж пiдняли вiтрила, якi могли витримати нашi реi i щогли, але, бачачи, що пiрат нас наздоганяе i неминуче наздожене через кiлька годин, ми приготувалися до бою (у нас було дванадцять гармат, а в нього вiсiмнадцять). Близько третьоi години пополуднi вiн нас нагнав, але помилково, замiсть того, щоб пiдiйти до нас iз корми, як вiн мав намiр, пiдiйшов з борту. Ми навели на нього вiсiм гармат i дали по ньому залп, пiсля чого вiн вiдiйшов трохи далi, вiдповiвши попередньо на наш вогонь не тiльки гарматним, а й рушничним залпом з двох сотень рушниць, оскiльки на ньому було до двохсот осiб. Втiм, у нас нiкого не зачепило: ряди нашi залишилися щiльними. Потiм пiрат приготувався до нового нападу, а ми – до новоi оборони. Пiдiйшовши до нас цього разу з iншого борту, вiн узяв нас на абордаж: осiб шiстдесят увiрвалося до нас на палубу, i всi насамперед кинулися рубати снастi. Ми зустрiли iх рушничною стрiляниною, списами й ручними гранатами i двiчi очищали вiд них палубу. Тим не менш, оскiльки корабель наш був доведений до непридатного стану i трое наших людей було вбито, а вiсiм поранено, то на завершення (я скорочую цю сумну частину своеi оповiдi) ми змушенi були здатися, i нас вiдвезли як полонених у Салех, морський порт, що належить маврам.

Участь моя виявилася менш жахливою, нiж я побоювався в перший момент. Мене не повели, як iнших наших людей, вглиб краiни до двору султана; капiтан розбiйницького корабля утримував мене як невiльника, бо я був молодий, спритний i пiдходив йому. Ця разюча змiна долi, що перетворила мене з купця на жалюгiдного раба, буквально розчавила мене, i тут менi згадалися пророчi слова батька про те, що настане час, коли нiкому буде виручити мене з бiди i втiшити, – слова, якi, думав я, так точно збувалися тепер, коли правиця Божа покарала мене i я загинув безповоротно. Втiм, то була лише блiда тiнь тих важких випробувань, через якi менi належало пройти, як покаже продовження моеi розповiдi.

Оскiльки мiй новий господар чи, точнiше, пан узяв мене до себе в будинок, то я сподiвався, що, вирушаючи в наступне плавання, вiн прихопить iз собою й мене. Я був упевнений, що рано чи пiзно його «впiймае» якийсь iспанський чи португальський корабель, i тодi менi буде повернута свобода. Але надiя моя скоро розвiялася, бо, вийшовши в море, вiн залишив мене наглядати за садком i взагалi виконувати по господарству чорну роботу, покладену на рабiв; пiсля повернення з крейсування вiн наказав менi розташуватися на суднi, в каютi, щоб доглядати його.

Вiдтодi я нi про що не думав, крiм утечi, вигадуючи способи здiйснити свою мрiю, але не знаходив жодного, який давав би хоч найменшу надiю на успiх. Та й важко було припустити вiрогiднiсть успiху в подiбнiй справi, бо менi нiкому було довiритися, нi в кого шукати допомоги – не було жодного подiбного до мене невiльника, жодного англiйця, жодного iрландця чи шотландця – я був зовсiм самотнiй; так що цiлих два роки (хоча протягом цього часу я часто тiшив себе мрiями про свободу) у мене не було й тiнi надii на здiйснення мого плану. Але пiсля двох рокiв стався один незвичайний випадок, що пожвавив у моiй душi давнiшню думку про втечу, i я знову вирiшив здiйснити спробу вирватися на волю. Якось мiй хазяiн сидiв удома довше нiж зазвичай i не споряджав свiй корабель (через брак грошей, як я чув). У цей перiод вiн постiйно, раз чи два на тиждень, а в гарну погоду й частiше, виходив на корабельному катерi на прибережжя ловити рибу. У кожну таку поiздку вiн брав веслярами мене й молоденького мавра, i ми розважали його як могли. Оскiльки я, крiм того, виявився вельми майстерним рибалкою, то iнодi вiн вiдправляв по рибу мене з хлопчиком – Мареско, як називали його, – пiд наглядом одного дорослого мавра, свого родича.

Якось вранцi ми вийшли на прибережжя. Коли ми вiдпливли, пiднявся такий густий туман, що ми втратили берег з виду, хоча до нього вiд нас не було й пiвтора милi. Ми почали гребти навмання; працюючи веслами весь день i всю нiч, з настанням ранку ми побачили довкола вiдкрите море, тому що замiсть того, щоб взяти до берега, ми вiдпливли вiд нього щонайменше на шiсть миль. Зрештою, ми дiсталися додому, хоча не без зусиль, тому що зранку подув досить свiжий вiтер; всi ми сильно зголоднiли.

Навчений цiею пригодою, мiй господар вирiшив бути обачнiшим на майбутне й оголосив, що бiльше нiколи не виiде на риболовлю без компаса й запасу провiзii. Пiсля захоплення нашого корабля вiн залишив собi наш баркас i тепер наказав своему корабельному теслi, теж невiльниковi-англiйцю, побудувати на цьому баркасi в середнiй його частинi невелику рубку чи каюту, як на баржi, позаду якоi залишити мiсце для однiеi людини, яка кермуватиме й управлятиме гротом, а попереду – для двох, щоб крiпити i прибирати iншi вiтрила, клiвер яких був над дахом каюти. Вона була низенька й дуже затишна, настiльки простора, що в нiй було можна спати втрьох i помiстити стiл i шафки для провiзii, в яких мiй хазяiн тримав для себе хлiб, рис, каву i пляшки з тими напоями, якi мав намiр розпивати в дорозi.

Ми часто ходили по рибу на цьому баркасi, й оскiльки я був найбiльш вправним рибалкою, то хазяiн нiколи не виiжджав без мене. Одного разу вiн зiбрався в дорогу (по рибу чи просто покататися – вже не можу сказати) з двома-трьома важливими маврами, заготувавши для цiеi поiздки провiзii бiльше нiж зазвичай i ще звечора вiдiславши ii на баркас. Крiм того, вiн наказав менi взяти у нього на суднi три рушницi з необхiдною кiлькiстю пороху й зарядiв, оскiльки, крiм лову риби, iм хотiлося ще й полювати.

Я зробив усе, як вiн велiв, i наступного дня зранку чекав на баркасi, чисто вимитому й абсолютно готовому до прийому гостей, з пiднятими вимпелами та прапором. Однак, хазяiн прийшов сам i сказав, що його гостi вiдклали поiздку через якусь справу, яка несподiвано пiдвернулася. Потiм вiн наказав нам трьом – менi, хлопчиковi й мавру – йти, як завжди, на прибережжя по рибу, оскiльки його друзi будуть у нього вечеряти, i тому, щойно ми наловимо риби, я маю принести ii до нього додому. Я послухався.

І тут у мене знову промайнула давня думка про звiльнення. Тепер у моему розпорядженнi було маленьке судно, i, щойно господар пiшов, я почав готуватися – але не для рибного лову, а в далеку дорогу, хоча не тiльки не знав, але навiть i не думав про те, куди попрямую: будь-яка дорога була для мене хорошою, аби втекти з неволi.

Першим моiм хитруванням було вселити мавру, що нам необхiдно запастися iжею, оскiльки ми не вправi розраховувати на частування з хазяйського столу. Вiн вiдповiв, що це правда, i притягнув на баркас великий кошик iз сухарями i три глечики прiсноi води. Я знав, де стоiть у хазяiна ящик з винами (захопленими, як це показували ярлички на пляшках, з якогось англiйського корабля), i, поки мавр був на березi, я переправив iх на баркас i поставив у шафку, нiби вони були ще ранiше приготовленi для господаря. Крiм того, я принiс великий шматок воску, фунтiв п'ятдесят вагою, та прихопив моток пряжi, сокиру, пилку й молоток. Все це дуже нам знадобилося згодом, особливо вiск, з якого ми робили свiчки. Я пустив у хiд ще й iншу хитрiсть, на яку мавр теж попався через наiвнiсть. Його iм'я було Ізмаiл, а всi називали його Молi або Мулi. От я i сказав йому: «Молi, у нас на баркасi е хазяйськi рушницi. Що, якби ти добув трошки пороху й зарядiв? Можливо, нам вдалося б пiдстрелити собi на обiд двi-три алькамi (птаха на зразок нашого кулика). Господар тримае порох i дрiб на кораблi, я знаю». – «Добре, я принесу», – сказав вiн i принiс великий шкiряний мiшок з порохом (фунта з пiвтора вагою, якщо не бiльше) та iнший з дробом фунтiв у п'ять чи шiсть. Вiн прихопив також i куль. Все це ми склали в баркас. Крiм того, у хазяйськiй каютi знайшлося ще трохи пороху, який я пересипав в одну з великих пляшок, що була в ящику, попередньо переливши з неi залишки вина. Запасшись таким чином всiм необхiдним для дороги, ми вийшли з гаванi на рибну ловлю. У сторожовiй вежi, розташованiй бiля входу в гавань, знали, хто ми такi, i наше судно не привернуло уваги. Вiдiйшовши вiд берега не бiльш як на милю, ми прибрали вiтрило i стали готуватися до лову. Вiтер був пiвнiчно-схiдний, що не вiдповiдало моiм планам, бо якби дув вiн iз пiвдня, я мiг би, напевно, доплисти до iспанських берегiв, принаймнi до Кадикса; та звiдки б не дув тепер вiтер, я твердо вирiшив: втекти подалi вiд цього жахливого мiсця, а решту вiддати на розсуд долi.

Порибаливши деякий час i нiчого не впiймавши, – я навмисне не витягав вудки, коли у мене риба клювала, щоб мавр нiчого не бачив, – я сказав йому: «Тут у нас справа не пiде; хазяiн не подякуе нам за такий улов. Треба вiдiйти подалi». Не пiдозрюючи пiдступу з мого боку, мавр погодився, й оскiльки вiн був на носi баркаса, – поставив вiтрила. Я сiв до керма, i коли баркас вiдiйшов ще милi на три у вiдкрите море, лiг у дрейф, наче щоб потiм приступити до рибного лову. Далi, передавши хлопчиковi кермо, я пiдiйшов до мавра ззаду, нагнувся, немов розглядаючи щось, i раптом схопив його за тулуб i кинув за борт. Вiн зараз же виринув, бо плавав, як пробка, i криками став благати, щоб я взяв його на баркас, обiцяючи, що поiде зi мною хоч на край свiту. Вiн так швидко плив, що наздогнав би мене дуже швидко, оскiльки вiтру майже не було. Тодi я пiшов у каюту, взяв там рушницю i прицiлився в нього, кажучи, що не бажаю йому зла i не зроблю йому нiчого поганого, якщо вiн дасть менi спокiй. «Ти добре плаваеш, – продовжував я, – на морi тихо, тому ти легко допливеш до берега, i я не чiпатиму тебе; та тiльки спробуй пiдпливти близько до баркаса – миттю прострелю тобi череп, тому що я твердо вирiшив повернути собi свободу». Тодi вiн повернув до берега i, я впевнений, доплив до нього без жодних труднощiв, оскiльки був чудовим плавцем.

Звичайно, я мiг би кинути в море хлопчика i взяти з собою цього мавра, але на останнього не можна було покластися. Коли вiн вiдплив досить далеко, я повернувся до хлопчика (його звали Ксурi) i сказав йому: «Ксурi! Якщо ти будеш менi вiрний, я зроблю тебе великою людиною, та якщо ти не погладиш свого обличчя на знак того, що не зрадиш менi (тобто поклянешся бородою Магомета i його батька), я i тебе кину в море». Хлопчик посмiхнувся, дивлячись менi прямо в очi, i вiдповiв так щиросердно, що я не мiг не повiрити йому. Вiн присягнувся, що вiрний менi i поiде зi мною на край свiту.

Доки мавр, що плив, не зник iз виду, я тримав прямо у вiдкрите море, лавiруючи проти вiтру. Я робив це навмисне, щоб показати, нiби ми йдемо до Гiбралтарськоi протоки (як, очевидно, i подумала б кожна розсудлива людина). Справдi: чи можна було припустити, що ми маемо намiр прямувати на пiвдень, до тих воiстину варварських берегiв, де цiлi полчища негрiв зi своiми човниками оточили б i вбили нас, де варто було нам ступити на землю, i нас розiрвали б хижi звiрi чи ще бiльш безжалiснi дикi iстоти в людськiй подобi?

Та щойно стало сутенiти, я змiнив курс i почав правити на пiвдень, скеровуючи злегка на схiд, щоб не дуже вiддалятися вiд берегiв. Завдяки досить свiжому вiтерцю й вiдсутностi хвилювання на морi ми йшли таким хорошим ходом, що наступного дня о третiй годинi пополуднi, коли попереду вперше з'явилася земля, ми були не менш як на пiвтораста миль пiвденнiше Салеха, далеко за межами володiнь марокканського султана, та й будь-якого iншого з тамтешнiх владик; принаймнi, ми не бачили жодноi людини.

Та я натерпiвся такого страху в маврiв i так боявся знову потрапити iм до рук, що, користуючись сприятливим вiтром, цiлих п'ять днiв плив, не зупиняючись, не пристаючи до берега i не кидаючи якоря. Через п'ять днiв вiтер змiнився на пiвденний, i, за моiми мiркуваннями, навiть якщо за нами й була гонитва, то, не наздогнавши нас досi, нашi переслiдувачi мали вже вiд неi вiдмовитися, – я зважився пiдiйти до берега i став на якiр у гирлi якоiсь маленькоi рiчки. Яка це була рiчка i де вона протiкае, в якiй краiнi, у якого народу i пiд якою широтою – не маю поняття. Я не бачив людей на березi, та й не бажав побачити; менi потрiбно було тiльки запастися прiсною водою. Ми увiйшли в цю бухточку пiд вечiр i вирiшили, коли смеркне, дiстатися уплав до берега й оглянути мiсцевiсть. Але щойно стемнiло, ми почули з берега жахливi звуки – такий шалений рев, гавкiт i виття невiдомих диких звiрiв, що бiдний хлопчик ледь не помер зi страху й почав просити мене не сходити на берег до настання дня. «Добре, Ксурi, – сказав я, – але, можливо, вдень ми там побачимо людей, вiд яких нам перепаде, мабуть, ще бiльше, нiж вiд тигрiв i левiв». – «А ми стрельнемо в них з рушницi, – сказав вiн зi смiхом, – i вони втечуть» (вiд невiльникiв-англiйцiв Ксурi навчився розмовляти ламаною англiйською мовою). Я був радий, що хлопчик такий веселий, i, щоб пiдтримати в ньому цю бадьорiсть духу, дав йому склянку вина з хазяйських запасiв. Порада його, по сутi, була непоганою, i я прислухався до неi. Ми кинули якiр i простояли цiлу нiч, причаiвшись. Я кажу: причаiвшись, тому що ми й хвилини не спали. Години через двi-три пiсля того, як ми кинули якiр, ми побачили на березi величезних тварин (яких ми й самi не знали): вони пiдходили до самого берега, кидалися у воду, плескалися й борсалися, бажаючи, очевидно, освiжитися, i при цьому так огидно верещали, ревли й вили, що такого я в життi нiколи не чув.

Ксурi був страшенно наляканий, та й, правду кажучи, я теж. Але ще бiльше злякалися ми обидва, коли почули, що одне з цих страховиськ пливе до нашого баркаса; ми не бачили його, але по тому, як воно вiддувалося i фиркало, могли зрозумiти, що це була люта тварина жахливих розмiрiв. Ксурi стверджував, що це лев (може, так воно й було, – принаймнi, я не впевнений в iншому), i кричав, щоб ми пiдняли якiр i вiддалилися звiдси. «Нi, Ксурi, – вiдповiв я, – нам не треба пiднiмати якiр; ми тiльки витравимо канат довше i вийдемо в море: вони не поженуться за нами туди». Але не встиг я це сказати, як побачив невiдомого звiра на вiдстанi якихось двох весел вiд баркаса. Зiзнаюся, я трохи отетерiв, однак зараз же схопив у каютi рушницю, i щойно я вистрiлив, тварина повернула назад i попливла до берега.

Неможливо описати, що за пекельний рев i виття здiйнялися на березi i далi, в глибинi материка, коли пролунав мiй пострiл. Це давало менi деяку пiдставу припустити, що тутешнi звiрi нiколи не чули цього звуку. Я остаточно переконався, що нам i думати нiчого про висадку в цих мiсцях протягом ночi, але чи можна буде ризикнути висадитися вдень – було теж питання: потрапити в руки якогось дикуна не краще, анiж потрапити в пазурi лева чи тигра; принаймнi, ця небезпека лякала нас не менше.

Але так чи iнакше, тут чи в iншому мiсцi, а нам необхiдно було зiйти на берег, бо у нас не залишалося нi пiнти води. Але знову ж таки питання: де i як висадитися? Ксурi сказав, що коли я його пущу на берег з глечиком, то вiн постараеться роздобути прiсноi води i принесе ii менi. А коли я запитав його, чому ж iти йому, а не менi, i чому йому не залишитися в човнi, у вiдповiдi хлопчика було стiльки глибокого почуття, що вiн пiдкупив мене навiки. «Якщо прийдуть дикi люди, – сказав вiн, – то вони з'iдять мене, а ви залишитеся цiлим». «Ось що, Ксурi, – сказав я, – вирушимо разом, а якщо прийдуть дикi люди, ми вб'емо iх, i вони не з'iдять нi тебе, нi мене». Я дав хлопчиковi поiсти сухарiв i випити ковток вина з хазяйського запасу, про який я вже говорив; потiм ми пiдтягнулися ближче до землi i, зiскочивши у воду, попрямували до берега вбрiд, не взявши з собою нiчого, крiм зброi та двох глечикiв для води.

Я не хотiв вiддалятися вiд берега, щоб не втрачати з виду баркас, побоюючись, щоб униз по рiчцi до нас не спустилися дикуни у своiх пирогах; але Ксурi, помiтивши низинку на вiдстанi приблизно однiеi милi вiд берега, побрiв туди з глечиком. Раптом я побачив, що вiн бiжить назад до мене. Подумавши, чи не погналися за ним дикуни або не злякався вiн хижого звiра, я кинувся до нього на допомогу, але, пiдбiгши ближче, побачив, що через плече у нього висить щось велике. Виявилося, що вiн убив якогось звiрка на зразок нашого зайця, але iншого кольору i з довшими ногами. Ми обое були радi цьому успiху, а м'ясо вбитоi тварини виявилося дуже смачним; та головна радiсть, з якою бiг до мене Ксурi, була та, що вiн знайшов хорошу прiсну воду i не бачив диких людей.

Потiм виявилося, що нам не потрiбно було так бiдкатися, щоб дiстати прiсноi води: у тiй самiй рiчцi, де ми стояли, тiльки трохи вище, вода була зовсiм прiсною, оскiльки приплив заходив у рiчку не особливо далеко. Отже, наповнивши нашi глечики, ми влаштували бенкет з убитого зайця i приготувалися продовжувати дорогу, не вiдкривши в цiй мiсцевостi жодних слiдiв людини.

Оскiльки я вже побував одного разу в цих мiсцях, то менi було добре вiдомо, що Канарськi острови й острови Зеленого мису розташованi недалеко вiд материка. Але тепер у мене не було iз собою приладiв для спостережень, i я не мiг визначити, на якiй широтi ми знаходимося; з iншого боку, я не знав точно або, у всякому разi, не пам'ятав, на якiй широтi лежать цi острови; таким чином, менi невiдомо було, де iх шукати i коли саме слiд вирушати у вiдкрите море, щоб попрямувати до них; якби я знав це, менi було б неважко дiстатися до якогось iз них. Та я сподiвався: якщо триматиму вздовж берега, поки не прийду до тiеi частини краiни, де англiйцi ведуть берегову торгiвлю, то, iмовiрно, зустрiну якесь англiйське купецьке судно, що здiйснюе свiй звичайний рейс, яке нас пiдбере.

За всiма моiми розрахунками ми перебували тепер навпроти тiеi береговоi смуги, що тягнеться мiж володiннями марокканського султана i землями негрiв. Це пустельна, безлюдна мiсцевiсть, населена лише дикими звiрами: негри, боячись маврiв, залишили ii й пiшли далi на пiвдень, а маври вважали невигiдним селитися тут через безплiддя грунту; вiрнiше ж: тих та iнших розполохали тигри, леви, леопарди та iншi хижаки, якi водяться тут у незлiченнiй кiлькостi. Таким чином, для маврiв ця область служить тiльки мiсцем полювання, на яке вони вирушають цiлими армiями, по двi-по три тисячi осiб. Не дивно тому, що впродовж мало не ста миль ми бачили вдень лише пустельну, безлюдну мiсцевiсть, а вночi не чули нiчого, крiм виття i ревiння диких звiрiв.

Двiчi у денну пору менi здалося, що я бачу вдалинi пiк Тенерифу – найвищу вершину гори Тенериф, що на Канарських островах. Я навiть намагався повертати в море в надii дiстатися туди, але обидва рази протилежний вiтер i сильне хвилювання, небезпечне для мого ненадiйного суденця, змушували мене повернути назад, так що, врештi-решт, я вирiшив не вiдступати бiльше вiд початкового плану i триматися вздовж берегiв.

Пiсля того, як ми вийшли з гирла рiчки, я ще кiлька разiв змушений був приставати до берега для поповнення запасiв прiсноi води. Одного разу рано- вранцi ми стали на якiр пiд захистом досить високого миска й чекали повного припливу, який вже починався, щоб пiдiйти ближче до берега. Раптом Ксурi, у якого очi були, вочевидь, зiркiшi вiд моiх, тихенько гукнув мене i на мое запитання сказав, що нам краще вiдiйти подалi вiд берега:

«Ви погляньте, який страшний звiр лежить он там на пагорбi й мiцно спить». Я глянув, куди вiн показував, i дiйсно побачив страховисько. Це був величезний лев, що лежав на схилi берега в тiнi навислого пагорба. «Послухай, Ксурi, – сказав я, – iди на берег i вбий цього звiра». Хлопчик злякано глянув на мене й промовив: «Менi – вбити його! Та вiн мене в один раз заковтае» (проковтне цiлком – хотiв вiн сказати). Я нiчого йому не заперечив, велiв тiльки не ворушитися; взявши найбiльшу рушницю, майже рiвну за калiбром мушкету, я зарядив ii двома шматками свинцю i добрячою кiлькiстю пороху; в iншу я вкотив двi великi кулi, а в третю (у нас були три рушницi) – п'ять куль дещо менших. Взявши першу рушницю i гарненько прицiлившись звiровi в голову, я вистрiлив; але вiн лежав у такiй позi (прикривши морду лапою), що заряд влучив йому в ногу i перебив кiстку вище колiна. Звiр iз гарчанням пiдхопився, але, вiдчувши бiль у перебитiй нозi, зараз же звалився; потiм знову пiдвiвся на трьох лапах i видав такий жахливий рев, якого я в життi своему не чув. Я був трохи здивований тим, що не влучив йому в голову; однак, не зволiкаючи нi хвилини, взяв другу рушницю i вистрiлив звiровi навздогiн, бо вiн пошкандибав, було, геть вiд берега; цього разу заряд влучив прямо в цiль. Я iз задоволенням побачив, як лев упав i, ледь видаючи якiсь слабкi звуки, став корчитися в боротьбi зi смертю. Тут Ксурi набрався хоробростi й почав проситися на берег. «Гаразд, iди», – сказав я. Хлопчик стрибнув у воду й поплив до берега, працюючи однiею рукою i тримаючи в iншiй рушницю. Пiдiйшовши впритул до розпростертого звiра, вiн приставив дуло рушницi до його вуха i ще раз вистрiлив, прикiнчивши його таким чином.

Дичина була знатна, але неiстiвна, i я дуже шкодував, що ми витратили даремно три заряди. Але Ксурi сказав, що вiн поживиться дечим вiд убитого лева, i, коли ми повернулися на баркас, попросив у мене сокиру. «Для чого тобi сокира?» – запитав я. – «Вiдрубати йому голову», – вiдповiв вiн. Однак, голову вiдрубати вiн не змiг, а вiдрубав тiльки лапу, яку й притягнув iз собою. Вона була величезного розмiру.

Тут менi спало на думку, що, можливо, нам знадобиться шкура лева, i я вирiшив зняти ii. Ми вирушили з Ксурi на роботу, але я не знав, як за неi взятися. Ксурi виявився набагато вправнiшим за мене. Ця робота зайняла у нас цiлий день. Нарештi шкура була знята; ми розтягнули ii на даху нашоi каютки; днiв через два сонце просушило ii, i згодом вона служила менi як постiль.

Пiсля цiеi зупинки ми ще днiв десять-дванадцять продовжували тримати курс на пiвдень, намагаючись якомога економнiше витрачати наш запас провiзii, що починав швидко зменшуватися, i сходячи на берег тiльки по прiсну воду. Я хотiв дiйти до гирла Гамбii чи Сенегалу або взагалi до якоiсь стоянки, неподалiк вiд Зеленого мису, бо сподiвався зустрiти тут якесь европейське судно; я знав: якщо я його не зустрiну, менi залишиться тiльки або пуститися на пошуки островiв, або загинути тут серед негрiв. Менi було вiдомо, що всi европейськi судна, куди б вони не прямували – чи до берегiв Гвiнеi, до Бразилii, чи в Ост-Індiю – проходять повз Зелений мис або островiв з цiею ж назвою; словом, я поставив свою долю на цю карту, розумiючи, що або зустрiну европейське судно, або загину.

Отже, ще днiв десять я продовжував здiйснювати свiй намiр. Тут я став помiчати, що узбережжя населене: у двох-трьох мiсцях ми бачили на березi людей, якi, в свою чергу, дивилися на нас. Ми могли також розрiзнити, що вони були чорнi, як смола, i голi. Одного разу я хотiв, було, зiйти до них на берег, але Ксурi, мiй мудрий порадник, сказав: «Не йди, не йди».

Проте я став тримати ближче до берега, щоб можна було вступити з ними в розмову. Вони, очевидно, зрозумiли мiй намiр i довго бiгли вздовж берега за нашим баркасом. Я помiтив, що вони були не озброенi, крiм одного, який тримав у руцi довгу тонку палицю. Ксурi сказав менi, що це спис i що дикуни метають списи дуже далеко й досить влучно; тому я тримався на деякiй вiдстанi вiд них i в мiру свого вмiння подавав iм знаки, намагаючись, головним чином, дати зрозумiти, що ми потребуемо iжi. Вони, у свою чергу, стали робити менi знаки, щоб я зупинив свiй човен i що вони принесуть нам iстiвного. Щойно я спустив вiтрило i лiг у дрейф, двое чорношкiрих побiгли кудись углиб краiни i через пiвгодини (а то й менше) принесли два шматки в'яленого м'яса i трохи зерна якогось мiсцевого злаку. Ми не знали, що це було за м'ясо i що за зерно, проте виявили повну готовнiсть прийняти i те й iнше. Але тут постало нове питання: як отримати все це? Ми не наважувалися зiйти на берег, боячись дикунiв, а вони, в свою чергу, боялися нас анiскiльки не менше. Нарештi вони придумали вихiд iз цього утруднення, однаково безпечний для обох сторiн: склавши на березi зерно i м'ясо, вони вiдiйшли подалi i стояли нерухомо, поки ми не переправили все це на баркас; а потiм повернулися на колишне мiсце.

Ми дякували iм знаками, бо бiльше нам було нiчим вiддячити. Та в цей самий момент нам випала нагода зробити iм велику послугу. Не встигли ми вiдiйти вiд берега, як раптом з гiр вибiгло двое величезних звiрiв, якi кинулися просто до моря. Один з них, як нам здавалося, гнався за iншим: чи був це самець, що переслiдував самку, гралися вони чи гризлися, – ми не могли розiбрати, як не могли б сказати й того, чи було це звичайне явище в тих мiсцях, чи винятковий випадок; думаю, втiм, що останне було вiрнiше, бо, по-перше, хижi звiрi рiдко показуються вдень, а по-друге, ми помiтили, що люди на березi, особливо жiнки, страшенно перелякалися. Тiльки чоловiк, що тримав спис, чи дротик, залишився на мiсцi; iншi кинулися втiкати. Але звiрi летiли прямо до моря i не мали намiру нападати на негрiв. Вони кинулися у воду й почали плавати, нiби купання було единою метою iхньоi появи. Раптом один з них пiдплив досить близько до баркаса. Я цього не очiкував; тим не менш, зарядивши швидше рушницю й наказавши Ксурi зарядити обидвi iншi, я приготувався зустрiти ворога, щойно вiн наблизився до нас на вiдстань рушничного пострiлу, я спустив курок, i куля влучила йому прямо в голову. Тiеi ж митi вiн занурився у воду, потiм виринув i поплив назад до берега, то зникаючи пiд водою, то знову з'являючись на поверхнi. Вiн, мабуть, боровся зi смертю, захлинаючись водою i стiкаючи кров'ю зi смертельноi рани i, дещо не допливши до берега, сконав.