Григорий Адамов.

Таємниця двох океанів

(страница 8 из 37)

скачать книгу бесплатно

   В колгоспній школі Цой швидко став одним з кращих учнів. Коли хлопчик закінчив школу, його відправили до Владивостока, щоб він там повчився і повернувся в колгосп агрономом. Але сталося по-іншому. Цой захопився хімією і морем. І ось він – хімік підводної наукової експедиції і секретар комсомольського осередку на підводному човні – сидить зараз у червоному кутку «Піонера» і грає в шашки з рожевощоким круглолицим Матвєєвим, комсомольцем-водолазом. Справи у Матвєєва погані: одна шашка заперта, решта дуже далеко, і виручити її навряд чи вдасться. Матвєєв глибоко задумався, схилившись над дошкою. Цой також задумався, але зовсім про інше, його чорні, з ледь скошеними повіками очі на темножовтому, довгому, чисто поголеному обличчі повільно обводять всіх тих, що зібралися у відсіці червоного кутка.
   Цой бачить веселі обличчя, тверді, упевнені очі, він чує сміливий голос Марата, який запально, як завжди, спорить з океанографом Шелавіним. І навколо, час від часу, спокійний сміх, спокійний, безтурботний сміх.
   Цоя в таких випадках часто охоплює якесь дивне, тривожне почуття. Він стає тоді неспокійним, кожна жилочка в ньому напружується, йому все здається, що він чогось недоглянув, щось пропустив, що треба ще щось перевірити, оглянути, закріпити гарненько. І йому хочеться тоді нагадувати всім, всім – друзям і товаришам, всім навколишнім, – нагадувати без кінця, що не можна бути безпечними, бездумно-спокійними і впевненими, ніби і немає більше небезпеки навколо, ніби немає вже жандармів і лихварів по той бік кордону…
   І ще йому в такі хвилини з особливою непереборною силою хочеться зробити своїй новій батьківщині якийсь подарунок, принести їй в дар щось таке, що зробило б її ще могутнішою і неприступнішою і одночасно хоч трохи заспокоїло б його самого…
   Але сьогодні, сидячи з Матвєєвим за шашками, він несподівано відчув, як радісно і гаряче кров заливає йому щоки від думки, що він начебто натрапив уже на якусь чудову ідею, що його таємна, ніби нездійсненна мрія про подарунок починає набирати хоч і невиразних, але все ж реальних обрисів.
   «Коли б тільки пощастило практично розробити цю ідею… – думав Цой в радісному збудженні. – Море… Величезний, неосяжний Світовий океан… Який він великий! Які невичерпні багатства він ховає в собі! Треба лише уміти взяти їх в нього».
   Дзвінкий голос комісара відірвав Цоя від цих думок:
   – Матвєєв! Цой! Закінчуйте!
   – Здавайся, Матвєєв, однаково партія програна. Час починати заняття.
   Цой так заглибився в свої думки, що навіть не помітив, як у червоному кутку зібрався океанографічний гурток, керівником якого був Шелавін. На навчання прийшли механіки Ромейко і Козирєв, прибиральник Щербина, кок Білоголовий, водолаз Крутицький, препаратор Коро-льов, Марат Бронштейн – всі з зошитами і олівцями. В цьому гуртку працював і Матвєєв. Тому він заспішив і, кинувши останній погляд на дошку, здав Цою партію в явно безнадійному стані.
Він на хвилину вибіг з відсіку, швидко повернувся з товстим зошитом і усівся за великим, накритим червоною скатеркою столом, навколо якого сиділи вже всі члени гуртка. Підійшов до столу і Цой. Вільного місця не було, і він влаштувався в одному кріслі з Павликом.
   Від забинтованої Павликової голови йшов тонкий, ледве помітний запах йоду і ще якихось ліків, і Цою стало шкода хлопчика. Він обняв його за плечі, тепло пригорнув до себе, і так вони якийсь час спокійно сиділи в глибині м'якого крісла, уважно слухаючи Шелавіна. Раптом Павлик стрепенувся.
   – Цой, Цой! – збуджено зашепотів хлопчик, дотяг-
   шись до вуха свого приятеля. – Як жаль! Мені треба йти на перев'язку, я вже запізнююсь. Ти мені потім розкажи, Цой, про що зараз говоритиме Іван Степанович, Добре? А то Арсен Давидовим гніватиметься на мене…
 //-- *** --// 
   Після шуму, гучних розмов і яскравого світла в червоному кутку Павлик, закрившії за собою двері, одразу ж опинився в тиші і м'якому матовому світлі безлюдного коридора. Тьмяно поблискували лаковані стіни і перебірки, попереду було видно перспективу вирізних арок, по боках в кожному відсіку на дверях біліли емальовані дощечки з синіми написами.
   Павлик пройшов уже два відсіки, коли попереду почулося клацання автоматичного замка дверей і потім приглушене ритмічне скрипіння взуття – важкі кроки великої людини, що віддалялася.
   «Скворешня!» тепло подумав Павлик і пішов швидше, щоб наздогнати свого друга, але зараз же подумав, що каюта Скворешні розташована значно далі, отже, це хтось інший.
   Вдалині, крізь арки двох відсіків, пляма яскраво освітленого знизу люка потемніла. Хтось спускався в машинний відділ. Павлик глянув на дощечку дверей, які його зацікавили: «Головний механік Федір Михайлович Горєлов». Чомусь відразу уповільнились кроки і зникло бажання доганяти. Павлик опустив очі. На підлозі біля дверей білів маленький клаптик паперу. Він був зовсім недоречний в цьому блискучому від чистоти коридорі, він різав очі Павликові, який уже звик до зразкового порядку на підводному човні. Павлик майже мимоволі нагнувся і підняв папірець, щоб кинути його в перший же люк сміттєпроводу. На папірці промайнули цифри, значки, уривки слів, звичайних тут, на морському судні: «…гассове море… точні координати…» «А що таке «координати»? – подумав Павлик. – Треба буде запитати Цоя», – і продовжував читати: «…7° 46'36"» півн. широти і 5 …бина шістсот п'ятдес… Червоні плями …цять шостого травня …чно вісімнадцять год… не забудьте гідро… Кро…»
   Хтось обережно взяв Павлика за лікоть і нахилився над клаптиком паперу.
   Павлик підняв очі. Над ним, зігнувшись майже вдвоє, стояв Горєлов. Він був дуже блідий. Довгі тонкі губа посіріли, вигнулися в натягнутій, мертвій посмішці. В його глибоко запалих чорних очах стояв страх.
   Сам не розуміючи чому, Павлик раптом відчув, як цей страх передався і йому. Не зводячи з Горєлова піднятих очей, він злякано промимрив:
   – Це я тільки що… тільки що знайшов, Федоре Михайловичу.
   Посмішка зійшла з обличчя Горєлова. Він узяв клаптик із рук Павлика, випрямився, глянув у папірець і хрипло запитав:
   – Де ж ти знайшов його, Павлику? А втім, яка дрібниця! Пробач, будь ласка, що я перешкодив тобі… Що за чортівщина! Мені чомусь здалося, що я загубив один секретний папір…
   Він засунув пальці у верхню кишеню свого кітеля і витяг звідти невеликий, акуратно складений аркуш паперу.
   – А він – ось він! Лежить собі і помовчує. Фу, як я злякався, Павлику! Адже ти знаєш, як у нас суворо з воєнними секретами… Спускаюся в люк, оглянувся і бачу – ти нагнувся біля дверей моєї каюти, підняв папірець і читаєш. У мене просто серце упало з переляку. Виявляється, така дрібничка!..
   Він знову глянув на клаптик паперу, повертів його між пальцями і розсміявся.
   – І до того ж, взагалі не мій. Мабуть, хтось загубив, проходячи тут. Ну, ти не сердишся на мене, Павлику?
   Страх ще ховався в широко розкритих Павликових очах, але він відповів, ледь запинаючись:
   – Ні… звичайно… Я тільки дуже злякався… Ви так дивилися на мене… – І Павлик слабо посміхнувся, боязко дивлячись знизу вгору на Горєлова.
   – Ну ось і добре! Помирилися, значить. Ти куди зараз прямуєш? Знаєш що? Я іду в електролізний відділ. Ти там бував? Мабуть, ні. А там дуже цікаво. Ходімо зі мною. Я тобі все поясню.
   Він недбало засунув клаптик паперу в кишеню, круто повернувся і закрокував по коридору. Павлик мовчки пішов за ним.
   Вони спустилися в люк по гвинтових металевих сходах і потрапили в залитий світлом нижній коридор, який теж розділявся водонепроникними перебірками на окремі відсіки. З кожного коридорного відсіку праворуч і ліворуч відкриті двері вели в машинні відсіки.
   Горєлов, тримаючи Павлика за руку, повів його в перші двері праворуч. Вони ввійшли у великий світлий відсік, заставлений високими машинами та апаратами. Деякі з них були заховані цілком в металеві циліндри, куби, кулі, обплетені товстими жилами проводів, сполучені один з одним і з сусідніми відсіками різнокольоровими трубами. Більшість же машин була вставлена позністю або частково в прозорі ковпаки, і тоді було добре видно клопітливу роботу шатунів і колінчатих валів, швидке обертання шестерень. Зовні, на металевому і скляному одягу машин, густо розташувались різноманітні контрольні і вимірювальні прилади з циферблатами, круговими шкалами, стрілками, стовпчиками різнокольорових рідин, зеленими, червоними, жовтими лампочками. Стрілки тремтіли, тріпотіли або повільно поезли по своїх шкалах; лампочки то гасли, то спалахували, то рівно і безперервно горіли; стовпчики рідин підіймалися або опускалися.
   – Це генераторний і трансформаторний відсік, – пояснив Горєлов. – Бачиш ось ці товсті троси, які входять сюди з зовнішньої стіни? Це троси зовнішніх трос-бата-рей. Вони подають сюди електричний струм, який виникає в них від різниці температур на поверхні і в глибині океану. Частина цього струму використовується нами без будь-якої переробки, наприклад для електролізу води, а другу частину потужний переривач, а потім ось цей трансформатор перетворюють на струм низької напруги, який передається по верхніх – бачиш, на стелі? – проводах у лівий відсік, в акумулятори, і заряджає їх.
   Павлик уже бував тут з Маратом, і нічого нового Горєлов йому не сказав. Все це було йому вже відоме. Але сказати про це Горєлову у нього чомусь невистачало духу. Він чемно кивав головою і в той же час думав про те, що запізнюється на перев'язку і що йому обов'язково перепаде від Арсена Давидовича і, може, той уже сам збирається шукати його, Павлика. Що ж робити? Можна було б сказати про це Горєлову, чемно, навіть дуже чемно пробачитися перед ним і пояснити: так, мовляв, і так… Але ні, ні! Це зовсім неможливо. Він знову, мабуть, розсердиться.
   Вони пройшли під аркою перебірки в наступний відсік – електропідстанцію для розжарювання корпусу підводного човна під час ходу «на парі», коли тонкий шар гарячої пари окутує судно і полегшує йому рух у воді; потім у компресорний відсік, де потужні компресори продувають стисненим повітрям баластні, зрівнювальні дифе-рентні цистерни, звільнюючи їх від водяного вантажу для випливання чи вирівнювання підводного човна. Потім ішов відсік з балонами стисненого повітря, а за ним, помітно вужчий і нижчий, знову генераторний і трансформаторний відсік.
   – Але ж, Федоре Михайловичу, – чемно кивнув головою Павлик, – ми вже начебто тільки що бачили ці машини в першому відсіку…
   І, зібравшись з духом, Павлик хотів уже попросити пробачення і сказати, що він дуже вдячний, що все це страшенно цікаво, але що він дуже поспішає на перев'язку і навіть, мабуть, спізнився і Арсен Давидович буде дуже незадоволений, і тому він просить дозволу піти… Але саме в ту мить, коли він майже розтулив уже рота, щоб сказати все це, Горєлов підійшов до протилежної перебірки і біля наглухо закритої арки натиснув зелену кнопку зліва. Двері тихо відсунулись вбік і заховалися всередині товстої перебірки. В арці, що відкрилася, показався новий підсік, ще нижчий і вужчий, з закругленою зовнішньою стіною; з усього було видно, що Горєлов з Павликом наблизилися вже майже до останньої, найвужчої кормової частини підводного човна.
   Павлик тут ніколи не бував і навіть не догадувався про існування за останньою перебіркою ще інших відсіків. У ньому раптом спалахнула цікавість, і він одразу ж забув про свій намір іти.
   Горєлов увійшов у новин відсік, зігнувшись під невисокою аркою, і покликав:
   – Заходь, Павлику! Тут не кожному щастить побувати. Заходь швидше, не можна лишати двері відчиненими.
   Павлик не змусив себе двічі просити. Як тільки він зайшов у відсік, Горєлов натиснув кнопку біля входу, і двері швидко зачинилися. Павлик все ж встиг помітити незвичайну товщину перебірки, яка відділяє цей відсік від решти приміщень човна.
   – Чому вн так швидко зачинили двері, Федоре Михайловичу? – запитав Павлик, оглядаючись навколо.
   Нічого особливого в обладнанні відсіку він не помітив.
   На підлозі в два ряди стояло багато герметично закритих довгих металевих ящиків. З обох боків біля кожного з них було по невеликому кубічному ящику, з'єднаному з довгим ящиком вигнутими трубками і проводами. Крім того, в кожний довгий ящик входили з обох боків товсті проводи і труби різних діаметрів. На ящиках і стінах відсіку містились численні, різноманітних форм і систем прилади.
   – Ми зараз в камері електролізу води, – відповів Горєлов, уважно розглядаючи покази приладів на ящиках. – У цих довгих ваннах електричний струм розкладає воду на водень і кисень. Кожний газ збирається в окремий балон: у лівий іде водень, а в правий – кисень. Звідси обидва гази переходять, кожен своїм газопроводом, у свій газгольдер на верхньому поверсі. Там вони стискуються під великим тиском і зберігаються у величезних циліндричних балонах. З цих балонів особливі автоматичні прилади випускають точно відмірені порції кожного газу, які ось тут, за цією перебіркою, по спеціальній трубі переганяються в кульову камеру дюзи. Постукай по перебірці пальцем. Чуєш, який глухий і тупий звук? Це говорить про велику товщину перебірки. Вона досягає чотирьох сантиметрів товщини!
   – Чотирьох сантиметрів? Але це ж, здається, зовсім не так багато?
   – Так, начебто й небагато. Але коли б зробити цю перебірку не з нашого сплава, а з найкращої сталі, то вона повинна була б мати товщину не менше як півметра.
   – Для чого ж це потрібно?
   – Для безпеки. Якщо сюди проникнуть гази і утвориться гримучий газ, то від випадкової іскри може статися величезної сили вибух. Ця перебірка повинна витримати силу вибуху і врятувати підводний човен від нещастя, а може й від загибелі. Там, за перебіркою» проходять десятки труб, по яких водень і кисень швидко несуться звідси, з балонів, до ходових і стернових дюзів. Ходові дюзи розташовані на самому кінці підводного човна; вони спрямовані отворами своїх розтрубів прямо назад. У камері кожної дюзи, в камері згоряння, обидва гази зустрічаються, змішуються і утворюють гримучий газ. Тут його зустрічає іскра, від якої він вибухає і штовхає човен уперед. При тисячі вибухів на хвилину підводний човен набуває швидкість ходу від ста п'ятдесяти кілометрів на годину, Ну що, цікаво, Павлику? – посміхаючись, запитав Горєлов.
   – Дуже цікаво, Федоре Михайловичу! Скажіть, будь ласка, а чи може «Піонер» дати задній хід?
   – Може. Для цього служить ще одне верхнє кільце дюз, повернуте своїми розтрубами вперед, до носа. Спеціальна кнопка на щиті управління в центральному посту переводить шлях гримучого газу в це верхнє кільце дюз, і газ, вибухаючи там, б'є вперед і штовхає підводний човен назад. Бачиш, як це все добре придумано! Управляти дюзами і вибухами можна і звідси, ось з цієї дошки. Але це суворо заборонено без якоїсь виключної потреби, – на випадок, наприклад, несправності центрального поста чи аварії.
   Горєлов раптом змовк, наче щось згадавши, і, посміхнувшись, запитав:
   – Ага! Скажи, будь ласка, Павлику… Я не звернув тоді уваги і викинув папірець… не пам'ятаєш, що на ньому було написано?
   Захоплений якимсь приладом, на якому стрілка швидко і вперто лізла догори, Павлик, не думаючи, відповів:
   – Ні, Федоре Михайловичу, не пам'ятаю… Якісь уривки цифр… Я навіть не встиг роздивитися… А чому ця стрілка повзе угору і так швидко?
   – Стрілка показує підвищення тиску в цьому балоні – балон, значить, переповнений газом; але зараз інший автоматичний прилад випустить з нього лишок, і до стрілки знову повернеться її спокійний хід.
   Так і сталося. Біля приладу з стрілкою, що хвилювалася, спалахнула жовта лампочка, стрілка здригнулася, зупинилася, поповзла назад, потім знову зупинилася і повільно, майже непомітно для ока, знову поповзла вгору.
   – Ох і цікаво ж! Машини, немов живі. Самі за собою стежать. Велике спасибі, Федоре Михайловичу! Ви мені дозволите піти? Мені вже давно треба було з'явитися на перев'язку. Арсен Давидович, мабуть, дуже сердиться.
   Павлик говорив тепер жваво, упевнено і зовсім не боячись. Справді, чому він досі так соромився Федора Михайловича? Адже він зовсім проста людина! Мовчазний тільки, похмурий. А зараз зовсім навпаки: майже навіть веселий, жартує. І ямі цікаві речі показав, як цікаво пояснив!
   Павлик швидко, майже бігом підіймався по гвинтових східцях, але посередині них раптом зупинився, постояв хвилину в нерішучості і скотився назад у генераторний відсік.
   З веселим обличчям він біг повз знайомі уже машини. Федір Михайлович так добре пояснює… Чому ж не запитати у нього? Він теж, напевне, буде задоволений. Він так охоче все показав і пояснював…
   Горєлов нерухомо стояв перед зачиненою наглухо аркою, опустивши довгі руки, нахмурившись, з очима, спрямованими в одну точку. Дзвінкий Павликів голос і швидкий тупіт його ніг немов повернули Горєлова звідкись здалеку сюди, в яскраво освітлений відсік підводного човна. Він не одразу отямився і в першу мить дивився на збудженого Павлика здивовано.
   – Федоре Михайловичу, я згадав. Поясніть мені, будь ласка, що таке «координати»… «точні координати»… Мені дуже цікаво.
   Горєлов здригнувся, витер хусткою обличчя і глухо запитав:
   – Координати?.. Де тобі зустрілося це слово, Павлику?
   – Та в тому ж папірці, який я знайшов у коридорі… Я цього слова не зрозумів, і воно мені запам'яталося. Я хотів було запитати у Цоя, але ви, мабуть, краще поясните…
   Горєлов легенько поплескав Павлика по плечу і майже ласкаво посміхнувся:
   – Дуже тобі вдячний за довір'я. Приходь, голубчику, коли завгодно і за якими завгодно поясненнями. Завжди до твоїх послуг. А координати… М-м-м… Координати – це такі величини, за допомогою яких в географії або в морській, скажімо, справі визначаються… м-м-м… ну, як тобі сказати? Визначається точне положення якоїсь точки на площині чи в просторі… Ну, ось… Зрозуміло, Павлушо?
   Правду кажучи, Павлик не зовсім зрозумів це пояснення, але йому не хотілося признаватися в цьому. Та зрештою, не дуже вже й важливо цілком розуміти це дивне слово.
   – Все ясно, Федоре Михайловичу. Велике спасибі! Біжу до Арсена Давидовича. Ну й перепаде ж мені!


   Величезна черепаха, злякано витріщивши чорні блискучі, як крупні намистини, очі, крутила головою на довгій, витягнутій шиї, пірнала в глибину, кидалася з боку на бік, розпластавши широкі, плоскі, наче весла, ласти, потім птахом злітала вгору.
   Радіючи з швидкості і спритності своїх рухів, щасливо сміючись, Павлик носився слідом за черепахою, не відстаючи від неї, то хапаючи її за ласти, то за короткий, товстий і гострий на кінці хвіст, то випереджаючи її, то майже зовсім лягаючи на її горбату тверду спину, всю із овальних, як темні кахлі, щитків.
   Навколо шугали синьосмугі лоцмани, строкаті губани і папуги-риби; потворні бички підлітали з дна і падали назад; повільно і в'яло пропливали плямуваті спинороги з твердою крупною лускою і трьома гострими променями на спині; блискавкою проносились чудові золотисті доради. Компанія великих блідобурих морських угрів, звиваючись, просковзнула стороною кудись у своїх справах. На смерть перелякана всім цим, їжак-риба, незграбно працюючи з усіх сил, кинулася вгору і, висунувши над поверхнею води ніс, схожий на хоботок, набрала повітря, роздулася в кулю і перекинулась на спину, виставивши у всі боки, на страх ворогам, свої численні голки. Зграя фізалій, чудових сифонофор, які розкішно виблискували золотистосиніми барвами, оточила Павлика і його черепаху і була в ту ж мить розсіяна їхньою бурхливою метушнею.
   Черепаха, нарешті, зовсім очманіла, коли настійливий переслідувач раптом схопив її за хвіст і потяг до темніючої недалеко хащі водоростей. Розкривши свій твердий крючкуватий дзьоб, коричневий і немов полакований, вона з усіх сил загрібала ластами, але нічого не могла зробити. З усією потужністю п'ятдесяти кінських сил, які містилися в його крихітному електромоторі, Павлик тяг черепаху за собою.
   Обоє вони ввірвалися в запону водоростей, внісши жах і розгубленість у світ істот, які населяли ці підводні джунглі.
   Навколо Павлика і черепахи метнувся рій креветок, рачків, черв'ячків, морських павучків, крабів, що жили на стеблинах водоростей і живилися ними, народжувались на них і на них же помирали. Маленькі і великі риби шмигнули в хащу водоростей, так, що Павлик навіть не встиг роздивитися на них. А втім, йому було не до цього.
   Павлик зовсім не передбачав того, що можуть зробити ці тендітні, слизькі, що складаються на дев'яносто процентів з води, рослини, коли вони зустрічаються в такій масі. На п'ятому метрі шляху серед водоростей черепаха накрутила на свої ласти, на хвіст, на шию стільки стеблин і листків, що не могла вже зробити жодного руху. Не в кращому стані був і Павлик. Хоч руки і ноги були в нього порівняно вільнішими, та зате гвинт заплутався у водоростях, і Павлик опинився в такому самому безпорадному стані, як і черепаха. Він кинув свою здобич і спробував дістати руками гвинт, щоб очистити його. Але в металевих рукавах скафандра це було неможливо.
   «От неприємність! – подумав він стурбовано. – Сам і не виберусь… Доведеться викликати на допомогу».
   І промовив уголос:
   – Арсене Давидовичу!
   – Що тобі, бічо? Де ти? – почувся у відповідь знайомий голос.
   – У мене тут неприємність, Арсене Давидовичу?.. Я потрапив у хащу водоростей, і гвинт заплутався в них. Ось…
   – І ти не можеш зрушити з місця?
   – Так… І черепаха теж…
   – Яка черепаха?
   – Велика… така. Я її піймав і тяг до вас…
   – Ти збожеволів, бічо! – розсміявся зоолог. – Як ти її тяг?
   – За хвіст.
   Регіт розлігся з потроєною силою, бо до баритона зоолога приєдналися розкотистий бас Скворешні і тихий сміх Цоя.
   – Де ж ти там застряв? – запитав, пересміявшись, зоолог.
   – Зовні… з боку океану… зараз же за поворотом. Від вас напрям норд-ост.
   – Зрозуміло, – сказав Скворешня. – Яка глибина?
   – Сімдесят вісім метрів, – відповів Павлик, глянувши на глибиномір.
   – Ну гаразд, бічо. Стій спокійно. Скоро буду біля тебе. Коли скажу, почни пеленгувати.
   – Гаразд, Арсене Давидовичу.
   Павликові було і смішно і ніяково: люди зайняті важливою справою, а тут доводиться відривати їх. Через дурість. Навіщо було продиратися через водорості, коли можна було обійти їх стороною? Швидше хотілося. А треба було думати! Коли б хоч секунду подумав, зрозумів би, що тут можна так застряти, що й не виберешся.
   Павлик подивився на водорості з цікавістю.
   Вони стояли навколо нього – прямі, спокійні, сплетені в нездоланні, немов тюремні грати. їхні коричневі, оран-жові, золотистооливкові, круглі стеблини мали на собі довгі, то дрібно зазубрені, то з крупними вирізами листки, зігнуті по довжині, як долоня. Інші стеблини, безлисті, розгалужувались на багато дрібних тоненьких гілочок. І всі були усипані то крупними, то дрібними повітряними бульбочками, які трималися, наче вишні, на тонких черешках. Стеблини і листки були вкриті немовби плямами білого моху. Але Павлик уже знав, що це був не мох, а колонії дивовижних тварин – моховаток, схожих чи то на тонкий мереживний узор, чи на майстерний витвір гравера з слонової кістки.
   Павлик не міг надивуватися з їх скромної краси. Вони зараз нагадували йому старовинну китайську шкатулку з слонової кістки, всю в ажурних узорах, яку давно колись подарували в Шанхаї батькові в день його народження. Павлик навіть скрикнув від несподіваного спогаду; адже саме сьогодні, двадцять шостого травня, день народження його батька! Павлик завжди з таким нетерпінням ждав цього дня ще задовго до того, як він наступить. Він обіцяв йому стільки втішного і радісного! А тепер забув…
   Двадцять шосте травня… Думка про батька, пораненого, самітного, принесла з собою смуток. Але зненацька виникла нова думка. Двадцять шосте травня… Десь недавно Павлик ще з приводу якогось випадку зустрівся з цим числом… Де? Коли? Двадцять шосте травня… Двадцять шосте травня…


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Поделиться ссылкой на выделенное