Григорий Адамов.

Таємниця двох океанів

(страница 35 из 37)

скачать книгу бесплатно

   На одну лише мить два грізних противники застигли один перед одним, віч-на-віч, лицем в лице, ніби вишукуючи у ворога його слабке місце.
   Очі Горєлова налилися люттю, обличчя було восково-блідим, тонкі губи посиніли й скривилися, наче в страшній усмішці, показуючи великі зуби. Він був схожий у цю хвилину на старого зацькованого вовка, що вирішив дорого, не чекаючи пощади, продати своє життя.
   Велике, кругле, таке завжди добродушне обличчя Скворешні немов відразу осунулося, схудло, його риси наче закам'яніли в суворій мужності, маленькі сірі очі стали ще менші і впевнено, спокійно свердлили противника. Здавалось, що в останньому крику Скворешні вилилася вся його шалена лють і поступилася місцем незламній волі й холодному розумові: в смертельному бою з таким противником можна вжити всіх засобів.
   Ліва рука Горєлова лишалася безнадійно паралізованою у правій руці Скворешні, але зате він міг маневрувати вільною правою проти лівої руки противника, і він вважав це своєю явною перевагою.
   Минула лише одна мить, і раптом брязнули, наче шити середньовічних рицарів, металеві лікті вільних рук, відбиваючи смертельний вклад голки. Права рука Горєлова наштовхнулася на непереборну перешкоду, і в ту ж мить ліва рука Скворешні випросталася, як лук, і голка увіткнулася в незахищені груди Горєлова. Прикрити груди було вже пізно, і Горєлов лише повернувся трохи боком, – голка ковзнула по його кірасі, минаючи згубний шов.
   І знову з брязкотом зіткнулися лікті, і знову права рука Горєлова відлетіла, як тріска, від лівої руки Скворешні. Горєлов, здавалося, зблід ще більше: перевага, на яку він, очевидно, так розраховував, розтанула, як дим, перед дивовижною силою Скворешні. Страх стиснув серце Горєлова немов у передчутті неминучого…
   Маленькі сірі очі холодно і впевнено свердлили чорні палаючі очі противника і не пропустили тріпотливої тіні страху, що промайнула в них.
   Утретє зіткнулися лікті, і рука Горєлова відлетіла, немов уже заздалегідь готова до цього, але в очах його майнуло щось невловиме, наче надія. Холодні, маленькі, що перетворилися в щілини, очі помітили й це. І замість того щоб вернутися в попереднє положення, рука Скворешні зненацька обрушилась градом невпинних переслідуючих ударів на відкинуту руку Горєлова. Вона не давала їй знайти собі місця, заганяючи все далі й далі назад. Наче прикутий ланцюгом до правої руки Скворешні, Горєлов звивався, його вільна рука не знаходила вже простору, щоб розвернутися. І раптом рука Скворешні змінила напрям, і, раніше ніж Горєлов зрозумів це, вона здійнялася над його головою і громовим, нищівним ударом, повторюючи його ж маневр, обрушилась на шолом проти обличчя Горєлова. Голова метнулася в шоломі, немов у іграшкового паяца, і в ту ж мить кулак Скворешні вдарив по туго натягнутому проводу ворожої голки і обірвав його.
   Ворог був обеззброєний.
Обидві його руки, ніби схоплені стальними кліщами, були в руках Скворешні. Працюючи на десяти десятих, переборюючи чотири десятих ходу Горєлова, гвинт Скворешні тягнув тепер їх обох у глибини.
   Боротьба продовжувалася всього хвилину або дві.
   Вона вже закінчилася, коли показалися шоломи з блідими, розгубленими обличчями Павлика та Марата. Тримаючи за металеві руки мертве тіло лейтенанта, вони мовчки переводили погляд з багрового обличчя Скворешні на Горєлова, який продовжував з піною на синіх губах борсатися й битися.
   – Павлику, – прохрипів Скворешня, – тримай сам лейтенанта… Марате, зв'язати зрадника моїм тросом…
   Марат швидко розмотав перекинутий через плече Скворешні моток троса, і за хвилину перша петля схопила одну ногу Горєлова, який запекло відбивався. За кілька секунд до цієї ноги була притягнута й друга…
   Марат закінчував уже в'язати руки Горєлова, коли з темряви несподівано виринули одна за одною дві тіні з яскраво сяючими ліхтарями. Це були Крутицький і Матвєєв, вислані капітаном на допомогу Скворешні. За знаком Скворешні вони взяли Горєлова за витки троса на його плечах.
   – Павлику, – важко дихаючи, промовив Скворешня, – передай Матвєєву лейтенанта…
   З того моменту, коли разом з Маратом Павлик перехопив тіло лейтенанта, його безперервно трусив дрібний, як у пропасниці, озноб страху. Павлик не міг себе примусити глянути ще раз на спокійне, бліде, немов заснуле обличчя лейтенанта. Неслухняними ступнями, майже несвідомо, він переклав рулі, підвів покірне тіло лейтенанта до Матвєєва й передав йому руку вбитого. І так само несвідомо, без кровинки на обличчі, з очима, повними непереборного жаху, він підплив до величезної, могутньої постаті Скворешні і притиснувся до неї.
   Скворешня глибоко зітхнув, подивився на всіх, потім уривчасто й хрипко сказав:
   – Товаришу командир!.. Ворог схоплений… Відправляю його на підводний човен.
   Минуло щось із хвилину, поки долинув підкреслено спокійний голос капітана:
   – Ми бачили все. Ви мужньо виконали свій обов'язок, товаришу Скворешня. Дякую вам! Зрадник Вітчизни, диверсант, запроданець, який вчинив вибух на нашому підводному човні, втік до запеклих ворогів нашої Соціалістичної Батьківщини, – дістане заслужену кару! Хай Матвєєв і Крутицький доставлять його і тіло загиблого на підводний човен. Вам, Маратовї та Павликові пройти над підозрілими підводними човнами в секторі вісімдесят вісім, а потім повернутися на судно. «Піонерові», мабуть, доведеться скоро вступити в бій.
 //-- *** --// 
   Троє друзів мовчки, із засвіченими ліхтарями пливли на схід на шести десятих ходу, доганяючи фронт підводних човнів, які зникли в тому напрямі.
   За кілька хвилин вони побачили ворожі судна, які тихо, ніби підкрадаючись, наближалися до острова. До острова лишалося вже не більше восьми кілометрів.
   Першим порушив мовчання Скворешня:
   – Я переконаний, що Горєлов не перший раз спускався тепер у воду біля острова. Ніхто не міг би з такою точністю розвідати місцезнаходження «Піонера» і його сховища. Це міг зробити тільки він і тільки в такому скафандрі, як паш… Дивіться, як упевнено, додержуючи строю, йдуть підводні човни прямо до печери, якраз на її рівні.
   Вони проносились уже над строєм підводних човнів. За час боротьби підводні човни зблизилися, і інтервали між центральними суднами скоротилися до п'ятдесяти метрів.
   – Довести хід до одної сотої! – наказав Скворешня. Всі троє відразу майже зупинилися на місці й повисли
   над підводними човнами. Скворешня продовжував:
   – Слухайте, хлопці! А що коли влаштувати цим явно ворожим човнам маленьку диверсію у відповідь?! Ви бачите, як вони стискують стрій у дугу? Спитаю капітана! Товаришу командир!..
   – Слухаю, товаришу Скворешня.
   – Чи не дозволите ви нам, перше ніж ворог нападе на нас, спробувати вивести з строю три його підводних човни?
   – Яким чином?
   – У мене є при собі три гранати та залишки манільського троса. Підводні човни йдуть найменшим ходом, майже не обертаючи гвинтів. Ми б підвісили до гвинтів по гранаті… Гвинти намотають на себе троси, а потім своїми лопатями вони вдарять по гранатах…
   – Дотепна ідея, товаришу Скворешня! – після короткого мовчання відповів капітан. – Але я не хочу першим починати ворожі дії. Хай це роблять вони. Повертайтесь!
   – Єсть повертатися! На двох десятих вперед! – скомандував Скворешня Маратові та Павликові.
   Вони повільно, наче нехотя понеслися вперед, спустившись до підводних човнів, щоб ще раз уважно оглянути їх, і потім попливли до острова.
   Відійшовши кілометрів на два від ворожих суден, Павлик повернув до Скворешні голову, бажаючи щось сказати йому. Краєчком ока він раптом побачив позаду якісь довгі чорні сигароподібні тіні, що стрімко наздоганяли їх.
   – Акули за нами! – крикнув Павлик і повернув промінь ліхтаря назад.
   Те ж саме швидко зробили Скворешня та Марат. Дивовижні тіла наздоганяли їх. Але вони не були схожі ні на акул, ні на яких інших істот підводного світу. На їх круглих без пащ головах, що переливалися металом, відсвічувало синюватим блиском по чотири великих плоских ока. Стрункі заокруглені тіла їх звужувались ззаду, де з невловимою для ока швидкістю оберталися якісь незвичайні хвости… Їх кількість все збільшувалась, все нові й нові тіні виринали з темряви позаду.
   – Вниз! – скомандував Скворешня.
   Всі троє миттю виконали наказ і, переключивши рулі, зігнувшись у дугу, стрімголов шугнули в глибини.
   Із зграї, що все збільшувалася, відокремилися кілька цих дивовижних тіл і, нахиливши голови, рушили слідом за ними; інші, майнувши на кінцях променів, пронеслися далі по прямій.
   – Вгору! – квапливо пролунала нова команда Скворешні.
   Майже відразу переслідувачі також змінили курс, все більше наближаючись до друзів…
   – Магнітні торпеди! – вигукнув вражений Скворешня й скомандував: – Три десятих вперед по прямій!
   Торпеди неслися тепер за ними, не відстаючи, але й не наближаючись, тримаючись позаду їх на віддалі тридцяти метрів.
   – Товаришу командир, зграя магнітних торпед пронеслася прямо до печери! Шість штук переслідують нас!
   – Бачимо на екрані!
   – Дозвольте піти назад, щоб не притягти з собою хвіст із торпед!
   – Дозволяю!
   – Бойові дії можна вважати розпочатими?
   – Так… Розпочаті ворогом!
   – Дякую, товаришу командир! Ану, хлопці, поворот по горизонталі на сто вісімдесят градусів!
   Широко розвернувшись на повороті, всі понеслися назад, як і до цього, на трьох десятих ходу. Торпеди автоматично, а на погляд Скворешні, що усміхався, навіть покірно повторили маневр.
   – Розділитися! – продовжував командувати Скворешня. – Праворуч і ліворуч від мене! Тримати інтервал у п'ятдесят метрів!
   Зграйка торпед також роз'єдналася. За Скворешнею неслося три торпеди, за Маратом – дві, а за Павликом – одна.
   У темних сутінках вод попереду показалася шеренга підводних човнів. Торпеди, переслідуючи Скворешню, Марата та Павлика, раптом прискорили хід, наздоганяючи їх. Величезні силуети підводних човнів швидко виростали попереду, прояснювалися, загрожуючи зіткненнями.
   – Відчули! – торжествуюче скрикнув Скворешня. – Кожний до підводного човна проти себе! Десять десятих вперед! Під кіль підводного човна!
   Люди стрілою понеслися до кораблів. Уже пролітаючи під ними, Скворешня обернувся і встиг помітити, як торпеди, що переслідували їх, все більше прискорюючи хід, раптом підняли вгору свої смертоносні голови й направилися до днищ підводних човнів… Притягання величезних металевих мас кораблів пересилило притягання скафандрів.
   Тільки-но Скворешня та його товариші встигли проскочити метрів на сто за підводні човни, як шість надзвичайної сили вибухів, один за одним, потрясли навколишні води. Зараз же за вибухами блиснули три величезних стовпи полум'я, невидимі потужні струмені далеко порозкидали людей в різні боки, і все відразу затихло…
   – Товаришу командир! Три підводних човни ворога знищені його ж торпедами! – понеслося повідомлення Скворешні в центральний пост «Піонера».
   – Я бачив! Вітаю з успіхом!
   – Дозволите повторити операцію? Відповідь надійшла не відразу.
   – Носова гармата вступила в бій. Ворог спантеличений, – почувся нарешті голос капітана. – Він збирається відступати. Повертайтесь у печеру на глибині трьохсот метрів.
   – Єсть повертатися в печеру на глибині трьохсот метрів!
 //-- *** --// 
   З вихідної камери «Піонера» Скворешня, Марат та Павлик негайно попрямували в центральний пост управління підводного човна. У відсіках, через які вони проходили, команда, не відриваючись від спостереження за апаратами та механізмами, мовчки вітала їх піднесеними вгору руками. Всі вже знали про пригоди цієї трійки.
   Проходячи верхнім коридором, вони ще здалеку побачили водолаза Крутицького, який нерухомо стояв біля дверей каюти лейтенанта Кравцова. Крутицький був у повній бойовій формі: з гвинтівкою при нозі, з кортиком на лівому та ультразвуковим пістолетом на правому боці, його обличчя було кам'яно-суворим, він холодно, немов не пізнаючи, дивився на Скворешню, Марата і Павлика, що наближалися. З якоюсь особливою й несподіваною владністю, властивою самим лише військовим, що стоять на бойовому караульному посту, він наказав:
   – Триматися протилежної стіни!
   І троє друзів, притискуючись до стіни, обережно й мовчки обійшли двері, не зводячи з них пильних очей, немов бачили крізь них жалюгідну й ненависну постать зрадника і вбивці.
   У центральному посту капітан вислухав короткий рапорт Скворешні. Потім капітан з неприхованим хвилюванням міцно потис руку Скворешні.
   – Вітаю вас! Батьківщина не забуде ваших славних бойових заслуг!
   Капітан потис руку й Маратові.
   – Дякую, товаришу Бронштейн, за струм! Він дав нам можливість зустріти ворога у всеозброєнні і знищити його!
   І, звернувшись до Павлика, що стояв струнко, як справжній моряк, то блідніючи, то червоніючи від хвилювання, капітан з усмішкою, від якої Павлику захотілося раптом пройтися на руках по палубі центрального поста, сказав:
   – Дякую за все, товаришу Буняк! Ви трималися по-геройськи! Весь радянський флот і вся наша Батьківщина скоро дізнається про це! Вільно, товариші! – весело скомандував капітан. Тихо сміючись, він схопив хлопчика за плечі, притягнув його до себе, обійняв і розцілував. – Павлику! Любий мій хлопчику! Ти будеш гідним сином своєї Батьківщини і, якщо захочеш, славним її моряком!
   – Хочу! Хочу, товаришу командир! – дзвінким від захоплення голосом закричав Павлик. – Я буду радянським моряком! Я хочу бути підводником! Я буду служити з вами і вчитися у вас, товаришу командир!
   Вражені благородним поривом хлопчика, всі у центральному посту на хвилину застигли в мовчанні. Нарешті капітан, поклавши руку на плече Павлика, сказав:
   – Ти будеш, Павлику, ким захочеш! І завжди ти будеш гідним своєї великої Батьківщини! По місцях, товариші! Можу повідомити вас наостанку: ворог кинувся навтіки. Знищено шість його підводних човнів, всі випущені ними торпеди і один есмінець на поверхні! Решті пощастило зникнути. Завтра «Піонер» вирушає до рідних берегів!


   З центрального поста Скворешня, Марат і Павлик швидко попрямували коридором в їдальню. Радісно схвильовані, вони лише тепер відчули безмірну втому і нестерпний голод.
   Але, проминувши два проходи у водонепроникних перебірках коридора, вони почули попереду себе приглушений гуркіт важких кроків, брязкання гвинтівок, клацання затворів, стук розсувних дверей, глухі уривчасті слова команди. Зараз же за цими незвичними звуками з найближчого відсіку коридора показалася постать комісара Сьоміна.
   Високо піднявши свою сиву голову, він суворо дивився вперед і, помітивши Скворешню, Марата й Павлика, різко скомандував:
   – Вбік!
   Ледве вони встигли притиснутися до стіни, як за комісаром показався Крутицький, за ним знайома до відрази постать Горєлова, нарешті – Матвєєв, який ішов позаду.
   Горєлов ішов, низько схиливши голову, жовтий, з чорними кругами навколо запалих очей. Здавалося, він став нижчий на зріст; його давно не голена, з настовбурченими вухами голова наче ввійшла в плечі. Він ішов, нікуди не дивлячись, і лише порівнявшись з Павликом, мигцем підвів очі на відразу зблідле обличчя хлопчика. Жалюгідна, розгублена, наче запобіглива усмішка раптом промайнула по обличчю Горєлова й зараз же щезла.
   Процесія швидко зникла за дальшою перебіркою коридора, потім почулися її лункі кроки по гвинтових сходах, що вели наверх, у відділ складських приміщень.
   Мовчки, немов прилипнувши до стіни, троє друзів стежили очима за цією незвичайною процесією. Нарешті, полегшено зітхнувши, вони глянули один на одного.
   – Переводять гада із спільного коридора в ізолятор, – з гримасою огиди сказав Скворешня, рушивши далі. – Щоб повітря тут не псував… І добре роблять. Я цій гадині при другій зустрічі просто в'язи скрутив би!
   – Ну, кинь, Андрію Васильовичу! – відповів Марат, ледве встигаючи за Скворешнею, який розмашисто крокував попереду. – Не розводь демагогії. Дисципліну забуваєш!
   – Ах, дякую, навчив! Тільки на тебе й чекав, щоб згадати про дисципліну.
   Пройти в їдальню можна було тільки через червоний куток. Ледве ввійшовши в нього через широко розчинені двері, Скворешня, а за ним Марат і Павлик відразу зупинилися, вражені картиною, що несподівано відкрилася.
   Загорнуте в білосніжне простирало, на великому столі, покритому червоним сукном, у тихому спокої лежало тіло лейтенанта Кравцова. З грудей лейтенанта по обидва боки стола спадав до підлоги бойовий прапор Військово-Морського Флоту СРСР. Голова лейтенанта лежала на подушці; обличчя його під м'яким світлом, що лилося із стелі, бліде, з жовтизною, застигло в суворім спокої.
   В головах у бойовому спорядженні, з гвинтівками при нозі, стояли на караулі Ромейко та Крамер.
   Зоолог з сумним обличчям і червоними очима поправляв прапор на лейтенанту. Помітивши друзів, що ввійшли, він тихо підійшов до них і, зітхаючи, потис кожному руку.
   – Вітаю вас, друзі мої, з перемогою, – пошепки промовив він. – Але як шкода загиблого!
   – Ми поспішали до нього що було сили, – так же тихо відповів Скворешня. – Коли б він ще одну хвилиночку протримався!
   – Не можу простити собі! – схвильовано продовжував зоолог. – Навіщо я випустив його, кволого, ще не зовсім дужого? Навіщо я це зробив?
   – Його і здорового зім'яв би враз Горєлов, – заперечив Скворешня. – Сильний, бугай! Помилку допустив бідолашний лейтенант. Кинувся, мабуть, наосліп, хотів затримати… А йому треба було тільки стежити за ним і викликати підмогу з підводного човна. Ех, загинув, бідолаха, ні за цапову душу!
   Із стиснутим серцем слухав цю сумну розмову Павлик. Сльози, підступаючи, обпікали повіки.
   Помовчавши і ще раз тяжко зітхнувши, зоолог сказав:
   – Капітан призначив похорони через дві години…
   Похнюпивши голови, лише зрідка перекидаючись короткими або незначними фразами, друзі пішли в їдальню обідати.
   Коли Скворешня, Марат і Павлик повернулися в червоний куток, караул уже змінився, і біля тіла лейтенанта, що лежало в нашвидку зробленій труні, стояли Крутицький та Матвєєв. Там же вони застали майже всіх наукових працівників і команду підводного човна.
   Незабаром з'явився капітан, одягнутий у повну форму, з двома орденами на грудях. Капітана супроводжували комісар Сьомій, головний акустик Чижов, головний електрик Корнєєв та начальник наукової частини професор Лордкіпанідзе. Старший лейтенант Богров лишався на вахті у центральному посту управління.
   Відкривши траурний мітинг, капітан виголосив коротку промову над труною загиблого. Він сказав, між іншим, що лейтенант допустив внаслідок безтурботності серйозну провину, випустивши зрадника Горєлова з підводного човна за кілька хвилин до підготовленого останнім вибуху. За це він повинен був би понести сувору кару, але своєю мужньою боротьбою із зрадником під час спроби його затримати він набагато спокутував свою тяжку провину перед Батьківщиною. Ще незміцнілий після перенесеного поранення, він загинув славною смертю героя. І Батьківщина і всі його бойові товариші прощають йому провини, допущені ним через молодість та відсутність витримки. Завдання, поставлене перед підводним човном партією та урядом, буде виконане. Запорукою цьому є безмежний ентузіазм і рішучість, з якими вся команда і всі наукові працівники, не покладаючи рук, не розгинаючи спин, працюють тепер над відбудовою корабля та його боєздатності. Наслідки цієї праці тільки що встиг відчути ворог. Він буде відчувати їх і надалі, коли тільки побажає…
   Капітан наблизився до труни, пильно, з глибоким сумом подивився на відкрите, спокійне й примирене обличчя лейтенанта, нахилився і віддав йому останній батьківський і товариський поцілунок.
   За годину невеликий горбок підносився над могилою, висіченою в дальньому кутку підводної печери, у твердому базальті її дна.
 //-- *** --// 
   Відразу ж після закінчення сумної церемонії, команда повернулася до перерваної роботи.
   Дюзове кільце, приварене до корпусу, вже міцно стояло на місці; вода з камери газопровідних труб була викачана. Треба було ще поставити нові труби замість знищених вибухом і відбудувати автоматичну апаратуру сигналізації та контролю в камері. За це негайно взялися Козирєв, Скворешня, Ромейко і Матвєєв. Було також багато другорядних недоробок і в інших бригадах.
   Протягом усього вечора та першої половини ночі продовжувалася радісно напружена робота в усіх відсіках корабля.
   Залишались лічені години. О першій годині тридцять хвилин дев'ятнадцятого серпня «Піонер» мав зробити перші вибухи в дюзах і вийти із свого сховища в простори океану.
   Робота кипіла. О вісімнадцятій годині головний акустик Чижов доповів капітанові, що всі ультразвукові прожектори в порядку. О двадцять першій годині сорок п'ять хвилин електрики за допомогою акустиків, які звільнилися від роботи, закінчили відбудову всієї автоматики в камерах балонів з газами, підготували апаратуру для газопровідної камери і почали заправляти проводи всіх сіток під
   внутрішню обшивку перебірок та корпусу корабля. Зоолог, Цой та радисти закінчували очищати й шліфувати корму та дюзове кільце від слідів роботи на них. Старший лейтенант Богров, Шелавін та ще два чоловіки з команди в останній раз оглядали, вислуховували, просвічували дефектоскопами корпус підводного човна зсередини та зовні.
   Всі нервувалися, щохвилини поглядаючи на годинник. Особливо хвилювалися в газопровідній камері. У механіків щось не ладилося. Кілька труб, уже поставлених на місця, після нової перевірки здалися Козирєву підозрілими, і він їх забракував. Довелося підніматися в склад, відбирати й ставити інші. Час минав, годинник показузав уже двадцять другу годину, а роботи в камері лишалося ще немало.
   Тимчасом електрики нетерпляче чекали, коли звільнять камеру, щоб взятися за установлення ежє підготовленої апаратури. їм теж потрібно було на це не менше години – години з чвертю.
   Нарешті о двадцять третій годині в газопровідній камері люди випростали спини й змогли витерти піт з обличчя.
   Козирєв в останній раз перевірив труби та їх кріплення, і всі вийшли з камери. До неї направилися електрики. О двадцять четвертій годині зоолог, Цой та радисти закінчили очищати й шліфувати кормову частину корабля, дюзового кільця і дюз. Ще через п'ятнадцять хвилин з печери повернувся старший лейтенант із своєю партією: корпус «Піонера», як показала перевірка, був в ідеальному стані.
   Капітан наказав старшому лейтенантові взяти всіх вільних людей, щоб прибрати і навантажити матеріали та обладнання, які накопичились поза підводним човном у печері. На цю роботу пішли водолази, радисти, Шелавін, зоолог та інші. Найбільше часу й зусиль потребувало розбирання помосту та клітки навколо дюзового кільця, розплутування тросової збруї «Піонера», зняття електролебідки, прожекторів і освітлювальної сітки.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Поделиться ссылкой на выделенное