Григорий Адамов.

Таємниця двох океанів

(страница 34 из 37)

скачать книгу бесплатно

   Згідно з правилами служби, Козирєв висловив Скво-решні сувору догану, але голос його виявляв не стільки незадоволення, скільки здивування й захоплення. І все ж Козирєв доповів капітанові про цей випадок. Капітан вислухав його й повернувся до Скворешні.
   – Ідіть спати, Андрію Васильовичу, – лагідно сказав він. – Так не можна. Ви надірвете свої сили…
   – Прошу вибачити, товаришу командир, – випроставшись металевою колоною, прогудів Скворешня. – Я свіжий і бадьорий, як після доброї лазні. Дозвольте залишитись на роботі. Я не втомився…
   – Це в нього друга безсонна ніч, товаришу командир, – встряв Козирєв.
   – Дрібниці! – всупереч усім вимогам статуту відповів Скворешня. – Для мене це нічого не значить. Траплялося й по три ночі не спати в поході, і нічого. Як з гуски вода… Конституція така…
   Капітан розсміявся:
   – Ну… Проти Конституції не суперечать, адже це – Основний Закон, – і міцно потиснув Скворешні руку.
 //-- *** --// 
   Весело розмовляючи і жартівливо обмінюючись сварками, Марат і Павлик з трос-батареєю на плечах, перший – попереду, другий – за десять метрів позаду, спускалися пологим схилом дна на глибині близько тисячі метрів од поверхні океану.
   Йти зараз було зовсім легко. Найважча частина шляху лишилася позаду. Нагромадження скель, які треба було обходити, широкі розпадини, куди треба було обережно спускатися, а потім підніматися, застиглі потоки лави, слизькі заплутані хащі морських лілій, гідроїдних поліпів – усе це довелось подолати на перших восьмистах метрах досить стрімкого спуску. Зараз перед друзями розстилався рівний, трохи пологий схил з поодинокими заокругленими підвищеннями, які не заважали йти. Позаду, як тонка гнучка змія з білими квітами на спині, легко ковзала, ледве торкаючись дна, чорна трос-батарея. Легкий димок скаламученого мулу звивався далеко за нею, позначаючи її шлях.
   – Ось ти, Павлику, кажеш, що легко йти, – в серйозному тоні вернувся Марат до початку їх розмови. – Лег-ко-то воно легко, але ж через таку незначну пологість схилу доведеться набагато далі тягти. Ми вже скільки часу йдемо, а знаходимося всього лише на тисячу метрів нижче поверхні, і температура води все ще вище п'яти градусів.
   – А далеко ще йти до двох з половиною градусів?
   – Хто його знає! Може, тут де-небудь близько урвище, і зразу буде велика глибина… А може, ми на всю довжину трос-батареї так на цій самій глибині й будемо йти і нижчої температури не знайдемо.
   – І доведеться повертатися з трос-батареєю на плечах?
   – Ну, що ти, Павлику! Навіщо ж повертатися? Трос-батарея буде виробляти струм і на цій глибині, але тільки температурний перепад між кінцями буде менший і зарядка акумуляторів буде проходити повільніше. А для нас кожна зайва година стояти біля острова неприємна, а може, й небезпечна.
Так казав капітан.
   Вони йшли деякий час мовчки. Дзижчання зумера нагадало Маратові про підводний човен. Він повідомив лейтенанта Кравцова, що перебуває на глибині тисячі двохсот метрів, що температура води близько п'яти градусів, що все гаразд.
   Незабаром дно під ними стало більш похилим, і нарешті воно почало так круто падати, що вони насилу могли стримувати крок, щоб не скотитися сторч головою. Цей втомливий спуск закінчився на глибині тисячі дев'ятисот метрів, і відразу ж друзі опинилися серед зовсім іншої обстановки. Знову з усіх боків їх оточували розкидані всюди скелі – то поодинокі, то нагромаджені одна на одну, то голі, то покриті густими заростями глибоководних лілій, горгоній, поліпів. Серед скель і над ними часто миготіли різнокольорові вогники риб, низки та гірлянди сяючих точок.
   – Ну, що ж, Павлику, – сказав Марат, глянувши на термометр, – от ми й добралися куди потрібно: температура рівно два з половиною градуси вище нуля. Можна пустити в хід трос-батарею і – додому!
   – Якраз вчасно, – відповів Павлик. – Правду кажучи, я дуже втомився.
   – Почекай, Павлику. Класти приймач просто на грунт, у товстий шар мулу, не годиться. Підемо трохи далі та пошукаємо серед скель придатний уламок. На нього й покладемо приймач трос-батареї.
   Зручний уламок – низький і плоский – швидко знайшовся біля підніжжя величезної скелі, і на нього обережно спустили з плечей приймач трос-батареї.
   – Ху! – зітхнув з полегшенням Павлик. – Хоч і легко, а все-таки спина ниє й болить.
   – Давай посидимо трохи, відпочинемо й перекусимо, – запропонував Марат, – у мене вже апетит розійшовся.
   Друзі сіли на уламок скелі коло трос-батареї і, обпираючись спиною на скелю позаду, обводячи променем ліхтаря оточуючу їх дику картину, мовчки посмоктували гаряче какао з термосів. Зарості гідрополіпів, темні й світні тіні, які повзали по дну та по хмурих скелях або миготіли в чорній пустоті над ними, – все показувало, що дно жило далеко інтенсивнішим і кипучішим життям, аніж водні товщі безпосередньо над ними.
   – Ну, досить, Павлику! Час повертатися, – сказав Марат, повільно підводячись і, видно, зовсім неохоче залишаючи затишне місце. Не встиг він одначе розігнутися й випростати спину, як скеля, під якою вони відпочивали і рівновагу якої вони, очевидно, порушили, несподівано звалилась на них. Павлик і Марат ледве встигли відскочити вбік, але приймач трос-батареї опинився під скелею. Відчай Марата був безмірний. Він не міг простити собі цієї необачності. Дві години він за допомогою Павлика намагався, запустивши гвинт на десять десятих, зрушити величезну скелю, але все було даремно. Далі не можна було гаяти часу, і капітан вислав їм на допомогу Скворешню. Лише після його прибуття на місце аварії вдалося скинути скелю з приймача трос-батареї і пустити його в хід.


   Із здутими заспинними мішками всі троє повільно піднімалися прямо по вертикалі до поверхні океану.
   – Адже ж нам, хлопці, мабуть, час повертати на горизонталь і прямо на ост, до підводного човна, – сказав Скворешня, глянувши на глибиномір. – Глибина – сто п'ятдесят метрів, якраз на рівні підводного доку. Ану, право на борт… Стоп! – скрикнув він раптом, перериваючи маневр і показуючи рукою на захід, вгору і праворуч від себе. – А це що таке?
   Близько десяти метрів над ними і за п'ятдесят метрів праворуч на північний захід, у синьозелених сутінках вод поволі посувалася величезна чорна тінь. На її спині можна було помітити якісь великі циліндричні нарости з короткими вертикальними стволами. Тінь рухалась наче без усякого зусилля – пряма, тверда, заокруглена з заднього кінця й загострена спереду, як ніс корабля.
   – А он на зюйд ще одна! Он, он, теж за п'ятдесят метрів! – здивовано сказав Павлик, показуючи ліворуч від першої тіні. – Що б це могло бути?
   – Так, так, бачу, – підтвердив Марат.
   – Підводні човни! – схвильовано крикнув раптом Скворешня. – Щоб я пропав, коли це не підводні човни!
   – Про що ви говорите, товаришу Скворешня? – почувся голос старшого лейтенанта. – Які підводні човни?
   – Нічого не розумію, товаришу старший лейтенант! – відповів Скворешня. – Два підводних човни на траверзі печери… Прямують найменшим ходом до острова… Додержують інтервалу сто метрів… Пливемо на зюйд, щоб оглянути краще…
   – Повідомляйте, що побачите! – наказав старший лейтенант. – Даю сигнал тривоги!.. Включаю всі готові ультразвукові прожектори!
   Скворешня запустив тим часом гвинт і на трьох десятих помчав вліво, попереду і вздовж фронту невідомих підводних човнів. Марат і Павлик рушили слідом за ним.
   Пройшовши метрів сто далі від другого підводного човна, Скворешня доповів:
   – Товаришу старшин лейтенант! Третій на зюйд! Інтервал сто двадцять п'ять метрів!., йдуть строєм фронту…
   – Чую, третій на зюйд, – відповів старший лейтенант. – На екрані видно шість силуетів. Носовий прожектор номер сто тридцять вісім ще не працює. В його секторі, між п'ятим і шостим силуетом, великий проміжок. Майте на увазі: верхній кутовий сто сорок другий зараз коректує лейтенант Кравцов. Продовжуйте оглядати фронт!
   – Єсть оглядати фронт! Бачу четвертий на зюйд… Інтервал сто п'ятдесят метрів… Продовжую тихо йти до острова, йдемо далі на зюйд… Триста метрів… п'ятсот метрів… Більше підводних човнів не виявлено… Товаришу старший лейтенант!
   – Слухаю!
   – Ми помітили чотири підводних човни на зюйд від першого… Бачите ви нас?
   – Бачу!
   – На якій ми віддалі від печери?
   – П'ятнадцять кілометрів.
   – Дозвольте піднятися над підводними човнами і оглянути на норд від першого.
   – У цьому напрямі працюють всі ультразвукові прожектори. Там ідуть ще три підводних човни з такими ж інтервалами. На поверхні видно силуети трьох кораблів. Мабуть, есмінці.
   – Говорить капітан «Піонера». Товаришу Скворешня, підніміться всі втрьох над підводними човнами, ідіть слідом за ними і спостерігайте!
   Голос старшого лейтенанта перебив капітана.
   – Товаришу командир, професор Лордкіпанідзе повідомляє, що лейтенант Кравцов зник із сектора сто сорок два і на виклики не відповідає. Один раз донеслося щось нерозбірливе – і все.
   Під шоломом пролунав голос капітана:
   – Включити всі діючі ультразвукові прожектори! Не видно? Може, він у плямі сектора вісімдесят вісім?
   Старший лейтенант зараз же схвильовано крикнув:
   – Он він! З цієї плями вирвався! Знову зник у ній! Він не один! Він не один, Миколо Борисовичу! Він з кимсь зчепився!
   – Бачив! – відповів йому стривожений голос капітана.
   – Знову! Знову з'явилися в секторі вісімдесят дев'ять! – продовжував старший лейтенант. – Знову зникли в секторі вісімдесят вісім! Лейтенант бореться з кимсь! З ким?
   – Товаришу Скворешня! – різко пролунала команда капітана.
   – Єсть, товаришу командир!
   – Припиніть спостереження за підводними човнами! Негайно на десяти десятих поспішайте на допомогу лейтенантові Кравцову! Віддаль від печери – двадцять кілометрів. Глибина – сімдесят метрів. Напрям – вест-норд-вест. На лейтенанта зроблено напад! Швидше! Швидше! Додержуйтесь наших вказівок у дорозі!
   – Єсть на допомогу лейтенантові! – схвильовано гаркнув Скворешня і, запускаючи на повний хід свій гвинт, дав команду: – Гасити ліхтарі! Марате, до мене, доганяй! Павлику, тримайся від нас на дистанції в п'ятдесят метрів! У бійку не лізь!..
   У густих темнозелених сутінках вод три тіні з карколомною швидкістю понеслись на захід-північний захід…
 //-- *** --// 
   Лейтенант Кравцов готувався здати вахту старшому лейтенантові. Капітан у дальньому кутку центрального поста управління слухав зоолога.
   – Чи не можна, Миколо Борисовичу, – говорив учений, – кого-небудь відрядити для коректування верхнього кутового прожектора сто сорок два? Марата немає. Павлик з ним пішов. А з наших радистів посилати кого-небудь просто шкода: роботи сила, поспішаємо страшенно. Навіть носовий прожектор вісімдесят вісім ще не готовий – щось не ладиться з ним… Дайте кого-небудь! Га? Всього хвилин на двадцять-тридцять. Дріб'язкова справа… Га?
   Зоолог благально дивився на капітана. Він прийшов у центральний пост просто з роботи, руки в нього були чорні, борода далеко не в порядку, але йому, очевидно, було зовсім не до туалету.
   Капітан знизав плечима.
   – Кого ж вам дати, Арсене Давидовичу? І без того три чоловіки вийшли з ладу, і серед них такі працівники, як Скворешня та Марат. Жодна бригада не дасть із свого складу. А владу застосовувати не хочеться.
   – Ну що ж нам робити?! – вигукнув зоолог. – Хоч самому вирушати!
   Лейтенант уже здав вахту й направлявся до виходу, але, почувши останні слова вченого, він раптом зупинився, якусь мить постояв у нерішучості й повернувся до капітана.
   – Товаришу командир! – тихо звернувся він до нього, не підводячи очей, як завжди тепер під час розмови з капітаном. – Товаришу командир! Якщо дозволите… Може, я міг би допомогти бригаді Арсена Давидовича?
   Капітан і зоолог швидко глянули на лейтенанта: перший – нерішуче, з сумнівом, другий – з радісною надією, що зненацька спалахнула.
   – Не знаю, товаришу лейтенант, – із звичайною в останній час стриманістю в поводженні з ним сказав капітан. – Чи в достатній мірі ви одужали, щоб можна було дозволити вам вийти з підводного човна?
   – Я почуваю себе цілком здоровим, товаришу командир, – поспішно відповів лейтенант.
   Капітан непевно похитав головою і, усміхнувшись, звернувся до зоолога:
   – Що скаже лікар? Тільки, будь ласка, без особистої зацікавленості…
   – Та ні ж, Миколо Борисовичу! – з образою в голосі, але з сяючим обличчям вигукнув зоолог. – Жодних медичних протипоказань немає! Це буде всього лише звичайна підводна прогулянка. Вона буде навіть корисна лейтенантові!
   – Ну що ж! Тоді я не заперечую. Олександре Леонідовичу, оформіть пропуск лейтенантові.
   – Спасибі, товаришу командир! – з легкою краскою на обличчі подякував лейтенант капітанові.
   Через десять хвилин, одержавши інструкції зоолога, лейтенант, одягнутий у скафандр, вийшов з підводного човна і, запустивши гвинт, швидко попрямував на захід-північний захід, у той сектор океану, проти печери, який охоплював ультразвуковий прожектор 142. Раніш ніж здати цей прожектор з ремонту, зоолог повинен був настроїти його на найбільшу ясність і дальність, перевірити здатність відбиття його променів від рухомих об'єктів і проробити ряд інших спроб.
   Лейтенант на шести десятих ходу плив на глибині сімдесяти метрів. Було досить видно, і ліхтаря свого він не засвічував. Настрій у лейтенанта був піднесений, майже радісний: капітан з ним сьогодні розмовляв трохи тепліше, ніж звичайно, він усміхнувся під час розмови і навіть довірив йому нову роботу… Яка він прекрасна людина, капітан! І Арсен Давидович славний! Як їм обом був вдячний зараз лейтенант! Ні, він, звичайно, не забуває своєї провини… свого злочину… Лейтенант важко зітхнув. Але все ж, який він вдячний, що вони не зневажають його, не дають йому відчути тягара його провини, продовжують ставитися до нього по-товариському!
   Хвилювання стиснуло горло лейтенанта… Звичайно, він відповість, він готовий повністю відповісти перед Вітчизною за свою провину… ні, не за провину, а за злочин… тяжкий злочин… Але ніхто не випікає йому очей цим злочином, всі добре розуміють, як йому тяжко, як він кається в своїй легковажності, безтурботності, і всі намагаються в його присутності навіть не згадувати імені Горєлова…
   І, як завжди після нещастя з «Піонером», при самій лише згадці про цю людину у лейтенанта перехопило дух і стислись кулаки. О, ця ненависна людина!..
   – Правіше, правіше, Юрію Павловичу, – почувся раптом під шоломом голос зоолога. – На два метри вище! Кінчається двадцятий кілометр… Стоп! Ну, от. Тепер на десять метрів далі… Так… Десять метрів праворуч… Стільки ж ліворуч… Навскоси угору… засвітіть ліхтар… Погасіть… Вимикаю всі сусідні прожектори, щоб не спотворювали роботу сто сорок другого… Повторимо маневри… Стоп! Повисіть хвилинку нерухомо… Я підвищу трохи напругу…
   Лейтенант зупинив гвинт і, відрегулювавши повітряний заспинний мішок, повис на місці, дивлячись бездумно в світлозелені сутінки перед собою. Вдалині і поблизу проносилися, як тіні, то невиразні, то чіткі силуети риб, медуз, молюсків.
   Зненацька майже на межі видимості показалася зверху дивна тінь – довга, пряма, що звужувалася ззаду, але без характерних для плаваючих риб вигинів тіла. Попереду тіні – рівна неблимаюча ясна пляма, з плями – прямий світлий промінь.
   Серце лейтенанта тривожно забилося.
   «Що б це могло бути? Акула? Здоровенний тунець?.. Ні, це не риба».
   Тінь швидко наближалася – навскоси і вниз.
   «Засвітити ліхтар?.. Ні, не треба, краще почекати…»
   Темний силует ковзнув на віддалі сорока метрів від лейтенанта й швидко ввійшов у глибину..
   «Людина! – ледве не скрикнув лейтенант. – Ця людина в скафандрі! У величезному скафандрі, нульовому номері… Хто це міг бути? Скворешня? Але Скворешня на дні з Маратом… Хто ж? Пливе правильно… Ноги витягнуті й зімкнуті… Руки притиснуті до стегон… Хтось з наших…»
   І раптом все закрутилося перед очима лейтенанта. Кров ударила в голову, запаморочила мозок. З помутнілою свідомістю, не думаючи, лейтенант запустив гвинт на десять десятих і ринувся вперед і вниз, за загадковою тінню.
   – Юрію Павловичу! – пролунав здивований голос зоолога. – Куди ж ви поділися з екрана? Юрію Павловичу! Та відповідайте ж! Юрію Павловичу! Що за чорт! Телефон зіпсувався, чи що? – нічого не розуміючи, бурмотів учений. – Чому б це раптом?..
   Лейтенант чув ці заклики ніби крізь вату: вони не доходили до його свідомості. Вся його істота зосередилася тепер на одній лише світній плямі, яка швидко наближалася, ставала все яскравішою та яснішою: людина попереду плила лише на чотирьох десятих ходу.
   Ще мить, і палець лейтенанта натиснув кнопку на щитку управління. Яскравий промінь ударив у шолом людини й освітив риси її обличчя.
   Лейтенант хрипко скрикнув. Це був крик люті, змішаний із смертельною ненавистю:
   – Горєлов!!!
   Осліплена світлом ліхтаря, людина інстинктивно піднесла руки до очей. І в ту ж мить з повного ходу, немов гарматний снаряд, на неї налетів лейтенант і ззаду схопив її руки вище ліктів.
   На одну лише мить Горєлов повернув до лейтенанта обличчя, спотворене жахом. В наступну ж мить він зігнув ззаду зімкнуті ноги і з страшенною силою вдарив ними лейтенанта в живіт. Захищений скафандром, лейтенант не відчув болю, але одна його рука зірвалася з руки Горєлова, хоч друга продовжувала міцно тримати його.
   Противники опинилися лицем в лице.
   Мовчки, не зводячи очей один з одного, вони безладно носилися з гвинтами, що продовжували працювати, на невеликому просторі вод.
   Жах на обличчі Горєлова замінився зневажливою посмішкою: він упізнав ворога, і той, очевидно, анітрохи не видався йому небезпечним.
   Лейтенант хрипко дихав, волосся його злиплося від поту, спадало на очі; слабість – наслідок поранення – поверталася й затуманювала мозок. Ледве доходили до свідомості схвильовані голоси капітана й старшого лейтенанта, що шукали його, і наказ, даний капітаном Скво-решні.
   «Що робити? Як взяти його? Гвинт… Зупинити його гвинт», вирішив Кравцов.
   Зімкнувши ноги й ступнями повернувши на них рулі, він кинувся грудьми на груди Горєлова і встиг натиснути кнопку від його щитка управління. Щиток відкрився, кришка його відвалилася й повисла. Але зараз же, раніше ніж лейтенант устиг доторкнутися до знайомого ва-жілька, що керував гвинтом Горєлова, рука Горєлова перехопила руку лейтенанта, відкинула її далеко вбік, повернулася до щитка й піднялася над лейтенантом.
   У руці Горєлова блиснула освітлена променями ліхтарів мідна голка на довгому тонкому проводі… «Смерть!» промайнуло в голові лейтенанта. Не відпускаючи Горєлова, лейтенант круто повернув руль: гвинт виніс його з-під руки ворога, і, описавши півколо, лейтенант опинився за спиною Горєлова. Та ледве він встиг полегшено зітхнути й вихопити із свого щитка управління голку, як Горєлов повернувся, рвонув і звільнив руку з ослаблих пальців лейтенанта.
   Ніби крізь туман, лейтенант побачив блиск короткої жовтої змійки, що впала на груди, і зараз же, не встигнувши навіть скрикнути, він відчув, що його тіло пропалив наче вогняний ніж.
   Струмінь води під тиском у кілька десятків тонн увірвався крізь розкритий шов у скафандрі і в одну мить наскрізь пробив груди лейтенанта…
   Тіло лейтенанта з яскраво сяючим ліхтарем повільно перевернулося головою вниз і, підкидуване гвинтом з боку в бік, почало занурюватися в чорні глибини.
   Вклавши голку в щиток, Горєлов ще дивився вслід тіні свого противника, що розпливалася в темряві, коли два громові удари впали на нього.
   Два яскравих промені пронизали його шолом, і обидві руки були схоплені металевими кліщами. Знову переляк, а за ним і жах спотворили обличчя Горєлова, коли він кинув погляд праворуч і ліворуч від себе. І знову пролунав крик здивування й люті:
   – Горєлов!!!
   Цей крик виразно донісся з неосвітленого сектора вісімдесят вісім у центральний пост управління підводного човна. І зараз же, після короткої мовчанки, Скворешня й Марат почули різку уривчасту команду капітана:
   – Взяти його й доставити на підводний човен!
   – Єсть взяти й доставити на підводний човен! – глухо, крізь зціплені зуби відповів Скворешня.
   В ту ж мить Горєлов рвонувся всім корпусом уліво, навалившись плечем на Скворешню, і ударом ноги далеко відкинув Марата. Його права рука, немов звільнившись з павутини, злетіла вгору, і здоровенний металевий кулак, як молот, обрушився на шолом Скворешні проти його обличчя. Голова Скворешні хитнулася в шоломі вперед, ударилася лобом об прозорий метал, і все завертілось перед очима велетня. Рука однак продовжувала тримати руку Горєлова, як у лещатах. Але одночасно з ударом Горєлов, підштовхуваний своїм працюючим гвинтом, перевалився догори ногами через плече Скворешні й вивернув йому руки назад. Від нестерпного болю Скворешня заревів і з стогоном випустив руку Горєлова. Спритність, здавалося, перемогла силу…
   Тільки-но відчувши волю, Горєлов зімкнув ноги, вирівняв рулі й кинувся вгору. Це його згубило. Із стиснутим від жаху серцем, нічого не усвідомлюючи, але відчуваючи лише, що ненависний ворог вислизає, Павлик ринувся вперед. І раніше ніж Горєлов міг що-небудь зміркувати, хлопчик міцно сидів у нього на плечах, продівши ноги під його руками, і дав задній хід своєму гвинту. Гвинт Горєлова був відразу паралізований, а в наступний момент подоланий потужнішим ходом: Горєлов разом з Павликом полетів униз.
   Величезні, страшні, як кліщі, руки Горєлова піднялися, щоб схопити ноги Павлика і скинути його з себе, наче пушинку. Але на півдорозі ці руки були знову перехоплені Скворешнею й Маратом, і знову тим же маневром Марат був відкинутий вбік і закрутився, як у виру, від удару ногою та під дією власного гвинта. І знову здійнялася страшна права рука, але назустріч їй злетіла вгору ліва рука Скворешні, щоб перехопити її. І вдруге Горєлов перехитрив Скворешню: велетень натрапив на вільний простір – рука Горєлова ковзнула вниз і вбік, до свого щитка управління. В наступну мить вона знову з'явилася в яскравому світлі трьох перехресних променів. Затиснута в кулаці, блиснула довга мідна голка на тонкому шнурі і, наче блискавка, метнулася, не зустрічаючи перепон, до шва на грудях Скворешні…
   Пролунав пронизливий, повний жаху крик Павлика:
   – Голка!..
   Це був перший звук людського голосу, що вирвався за півхвилинну жахливу боротьбу…
   Нога Павлика вирвалася з-під плеча Горєлова і з силою, якої не можна було сподіватися, вдарила по руці, і рука відлетіла, перше ніж голка встигла торкнутися шва. Але назад нога вже не повернулася: одним порухом плеча Горєлов скинув з себе хлопчика, що втратив рівновагу, і той сторчака, потягнений своїм гвинтом, ринувся глибоко вниз, де зіткнувся з Маратом, який ще не опам'ятався. Близько, зовсім близько біля них, тихо погойдуване струменями схвильованої води, занурювалося закуте в скафандр тіло лейтенанта.
   – На смерть, гадюка?! – заревів з невимовною люттю Скворешня.
   Рука Горєлова не встигла повернутися в попередню позицію, як у кулаці Скворешні блиснула така ж голка.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Поделиться ссылкой на выделенное