Григорий Адамов.

Таємниця двох океанів

(страница 30 из 37)

скачать книгу бесплатно

   Найбільша, найтяжча й найвідповідальніша робота припала на долю бригади електриків. Все на підводному кораблі – управління, зв'язок, сигналізація, світло, розжарення, робота гармат і механізмів – живилось електричним струмом. У всі кутки й закутки проникала сітка електричних проводів.
   Одержавши підсилення в складі професора Шелавіна, а також Цоя і Павлика, які мали деякий досвід та знання в практичній електротехніці, бригада робила справжні чудеса. Вже на двадцять четверту годину пошкоджені акумуляторні секції були поставлені на місце, розбиті акумулятори замінені новими, загальна сітка освітлення відновлена. Акустики Чижов і Птицин на цей час встигли розібрати носову ультразвукову гармату, з тим, щоб завтра з самого ранку взятися за її відбудову. Третій акустик, Бєляєв, працював над найтоншими й найніжнішими апаратами підводного човна: ультразвуковими прожекторами – його очима та вухами. Вони були розсіяні по всій зовнішній поверхні підводного човна й більше за всіх потерпіли від страшенного струсу, якого зазнав човен під час вибуху. На щастя, доступ до цих апаратів був зсередини, і вони були забезпечені повним асортиментом запасних частин, так що Бєляєву доводилось лише заміняти пошкоджені частини новими. Але й ця робота була настільки копіткою, вимагала такої уважності й обережності, шо Бєляєв, звичайно людина дуже спокійна, тепер ледве стримував нетерпіння. Все ж таки на двадцять четверту годину він встиг полагодити п'ять мембран і відновити їхню сітку. Старший радист Плетньов та його помічник Гребінчук наполегливо працювали над дуже пошкодженою радіостанцією.
   Майже без діла залишились механіки Козирєв і Ро-мейко. Позбувшись свого начальника і керівника, вони однак швидко упорядкували камери балонів і полагодили або замінили новими деякі контрольно-вимірювальні прилади в цих камерах. Найсерйознішу роботу їм треба було провести в камері газопровідних труб і над дюзами. Але доступу поки що до них не було, і механіки з хвилюванням чекали моменту, коли їм доведеться взятися за камеру. Їх мучили сумніви і невпевненість у своєму досвіді та знаннях. Особливо хвилювався Козирєв, якого капітан призначив тимчасово виконуючим обов'язки головного механіка. Як би там не було, але під кінець дня, маючи трохи вільного часу, Козирєв та Роменко поспішили на допомогу іншим бригадам: перший – електрикам, а другий – водолазам. Кожний спеціаліст-підводник повинен бути більш-менш ознайомлений з однією-двома іншими спеціальностями, застосовуваними на підводному човні, щоб у разі необхідності замінити товариша, який вибув із строю.
   Скворешня та Матвєєв дуже зраділи Ромейкові. Їх залишилось всього двоє, третій – Крутицький – лежав у госпітальному відсіку. Водолази славляться як майстри на всі руки, майстри спритності, винахідливості, кмітливості. Під час роботи під водою їм доводиться бувати і ковалями, і вогнерізами, і шахтарями, що пробивають тунелі під корпусами затонулих кораблів, будівниками підводних частин мостів, набережних і всім, чим примусить їх бути необхідність.
Зараз капітан наказав водолазам, поки вони ще не могли розпочати зовнішні роботи, оглянути весь корпус корабля, перевірити весь його набір – кіль, шпангоути, бімси, пілерси, книці, – перевірити всі кріплення, перебірки, двері, ілюмінатори-вікна й усунути всі помічені будь-де пошкодження або несправності. Роботи було багато – важкої й найрізноманітнішої, і допомога Ромейка була дуже до речі.
   Зоолог і Цой віддавались доглядові за пораненими, але у вільний час Цой приєднувався до електриків, а зоолог – до акустиків, серед яких він користувався великим авторитетом.
   Комісар Сьомій встигав скрізь – бадьорий, енергійний, веселий. Він поспішав на допомогу, де тільки в ній була потреба, стежив за харчуванням та відпочинком команди і з першого ж дня аварійного стану корабля взяв на себе випуск у світ щоденної газети під чудною для стороннього ока назвою: «За 23 серпня!» Але ця назва багато говорила серцям людей із команди «Піонера». Складання газети, редагування, друкування, художнє оформлення та розклеювання – все було справою рук комісара Сьоміна. Коли він встигав це робити, залишалось загадкою для всієї команди, але кожного дня вранці у визначений час із мікрофона в центральному посту через репродуктори у всіх відсіках підводного човна лунав його голос, що читав різноманітний зміст чергового номера газети. Повідомлялись зведення про виконану вчора роботу, відмічались успіхи бригад та окремих осіб, зазначались недоліки, декламувалися злободенні вірші та фейлетони, що закликали до боротьби й перемоги… Цієї ранкової години, коли комісар починав передачу газети, вже з першого її номера команда чекала завжди з нетерпінням.
   Стриманий, підтягнутий, завжди наче вилощений, старший лейтенант Богров після вибуху зразу втратив усі ці наполегливо культивовані ним якості. Скинувши білосніжний кітель, закачавши рукава сорочки, з пов'язкою на шиї, чимсь порізаній під час аварії, весело насвистуючи, приказуючи й жартуючи, він працював біля машин та апаратів то з однією, то з другою бригадою саме там, де це було найпотрібніше. Через два-три дні старший лейтенант став загальним улюбленцем, і бригади змагалися, вигадуючи всілякі приводи, аби тільки залучити його до роботи у своєму складі.
   Кілька разів на день спускався в машинний відділ капітан, поволі проходив по всіх відсіках та камерах, придивлявся до роботи, прислухався до дзвінких ударів молотків, скрипу й вищання інструментів, шипіння електродів, і в очах працюючих людей його задоволена посмішка неначе додавала світла до електричних ламп. Іноді в цій атмосфері кипучої натхненної праці капітан раптом не витримував і, скинувши з себе кітель, приєднувався на годину-другу до бригади, що знемагала над якоюсь особливо важкою роботою. З неприхованим почуттям жалю він відривався від неї, щоб закінчити огляд і встигнути ще провідати поранених у госпітальному відсіку. Насамперед він підходив до койки нерухомого, з льодяними компресами на голові лейтенанта Кравцова й довго, з якимсь німим запитанням дивився на його смертельно-бліде, з заплющеними очима обличчя. Щоразу капітан тихо допитувався у зоолога, чи виживе лейтенант, чи прийде він до пам'яті. Зоолог з жалем хитав головою.
   – У лейтенанта, очевидно, легкий струс мозку, він потребує абсолютного спокою, і якщо хвороба нічим не ускладниться, хворий, можливо, через кілька днів опритомніє.
   – А як Крутицький? – питав капітан, підходячи до койки водолаза.
   – Його стан кращий, – відповів зоолог. – Він хоча й непритомний, але сьогодні-завтра, мабуть, прийде до пам'яті.
   – А рана в животі заживе?
   – Крововилив у черевну порожнину припинився, але боюсь нагноєння.
   Сідлер та Щербина сьогодні вже приймали їжу, і їхнє здоров'я не викликало ніяких побоювань. Поговоривши з ними, капітан повернувся в свою каюту.
   Склавши зведення про закінчені роботи та про хід ремонту, він узяв судновий журнал і, як завжди, коли йому доводилося брати в руки цей журнал, знову розкрив його на тій сторінці, на якій лейтенант Кравцов зробив свої останні записи у фатальну ніч вибуху.
   Що могли означати ці декілька рядків про якусь аварію дюз, для ліквідації якої лейтенант видав Горєлову пропуск на вихід із підводного човна? Чому лейтенант видав Горєлову пропуск без його, капітана, відома? Щоправда, деяка легковажність та безтурботність властиві характеру лейтенанта. Але все ж… У пропуску вказується серйозна причина його вчинку. Чи дійсно справа почалась із закупорки дюз пемзою та попелом, як про це свідчить збережена копія в книзі пропусків? Цю причину міг підказати лейтенантові тільки Горєлов. Розкривши книгу пропусків, капітан знову уважно й допитливо вчитувався в кожний рядок копії, в кожне її слово. Як поспішно, криво, недбало, як явно схвильовано біжать ці рядки на білому папері! Як відрізняється цей почерк від звичайного чіткого почерку лейтенанта! Що схвилювало його в той момент, коли він виписував пропуск? Ось на копії виділяються нарочито підкреслені слова: «Терміново! Пропустити негайно для прочистки дюз…» Можливо, закупорка дюз дійсно викликала скупчення гримучого газу, і Горєлов, не встигнувши прочистити їх, загинув від вибуху. Загинув, як герой, на своєму посту… Як герой?.. Але тоді чому ж сигналізатори не повідомили в центральний пост про скупчення газів у газопровідних трубах? Чому автомати самі не припинили доступу газам у труби, як тільки тиск у них перевищив норму? Чому і сигналізація, і автоматика одночасно і ще до вибуху відмовились працювати? Це не могло бути простою випадковістю. Значить, хтось зіпсував їх заздалегідь. Хто ж міг це зробити якраз на вахті Горєлова, крім нього самого? Отже, це він навмисне! Свідомо учинив вибух! Це він збив з пантелику довірливого лейтенанта, нагнав на нього паніку й примусив терміново, забувши про наказ, видати пропуск на вихід із підводного човна… Бідний обдурений лейтенант… «Терміново!» «Негайно!» Так пишуть, так, можна сказати, кричать тільки під час несподіваної, грізної небезпеки, що швидко насувається, коли потрібна ініціатива, блискавичне рішення, коли не можна думати про формальності, ховатися за параграф наказу, кликати на допомогу. І хіба міг він думати, що його обдурюють, хіба він міг підозрювати в зраді головного механіка підводного човна? Але чому, вже видавши пропуск, лейтенант не викликав зараз же капітана? Адже Горєлову потрібно було принаймні п'ять-сім хвилин, щоб вийти з підводного човна.
   Ні, це вже не просто легковажність – це нічим не виправдана, злочинна безтурботність! Як смів він, лейтенант радянського військового флоту, дозволити собі таку недисциплінованість, таке нехтування основних правил служби на військовому кораблі в таких виняткових обставинах?!
   Опустившись в крісло, із схиленою на груди головою, капітан довго сидів, заглибившись у тяжкі, болісні думки… Нарешті, він потягнув до себе аркуш чистого паперу й написав наказ по кораблю. В наказі було запропоновано комісарові Сьоміну негайно почати слідство в справі вибуху, що стався на кораблі двадцять дев'ятого липня, о четвертій годині п'ятнадцять хвилин, та про зникнення безвісти головного механіка Горєлова; опитування команди розпочати негайно; членів команди, потерпілих під час вибуху, допитувати в міру одужування кожного з них, з дозволу лікаря, професора Лордкіпанідзе; обслідування місця вибуху (газопровідна камера та дюзи) провести, як тільки обставини це дозволять. Про хід слідства доповідати йому, капітанові, щоденно.
   В цей же день, коли цілком вияснився обсяг робіт по ремонту і капітан у наказі встановив точний графік їх виконання, в другому номері газети «За 23 серпня!», яка дістала додаткову жартівливу назву: «Голос комісара», з'явилась коротка замітка Марата. Від імені бригади електриків Марат викликав бригаду акустиків на соціалістичне змагання, на боротьбу за якнайшвидше виконання наказу капітана, за скорочення строків ремонту. Бригада електриків у розширеному складі взяла на себе зобов'язання: закінчити ремонт сітки і щита управління на двадцяту годину пятого серпня, відкрити вихід із підводного човна в той самий день до двадцяти годин, відновити систему сигналізації і зв'язку на двадцять четверту годину сьомого серпня, упорядкувати автоматику на дванадцяту годину десятого серпня і так далі щодо всіх робіт, покладених на бригаду. Загалом, виходила економія у часі проти встановлених капітаном строків близько двадцяти процентів.
   Другого ж дня газета сповістила всіх, що бригада акустиків з професором Лордкіпанідзе, який частково включився в неї, приймає виклик електриків і за новим, нею самою складеним графіком скорочує час своїх робіт на двадцять п'ять процентів. Тут же газета повідомляла, що, вітаючи почин електриків, водолази укладають договір про соціалістичне змагання з радистами.
   Атмосфера у відсіках корабля ставала дуже напруженою. Робота, здавалось, набувала характеру безперервної запеклої атаки на ворога. Перерву на обід та відпочинок команда скоротила до сорока хвилин, а сніданок та вечеря відбувалися мало не на ходу. Зведення про хід робіт у бригадах, що змагалися, вислухувались з таким же напруженим хвилюванням, як телеграми з полів бою, з бойових фронтів. І щоразу під вигуки «ура» й туш патефона, який на честь переможців заводив комісар Сьомін перед мікрофоном, і переможці і переможені з ще більшим завзяттям накидались на нову роботу.
   П'ятого серпня, за п'ять хвилин до строку, перед зачиненими ще дверима у вихідній камері зібралися капітан Воронцов, старший лейтенант Богров, виконуючий обов'язки головного механіка Козирєв, водолази Скворешня та Матвєєв, оточені майже всім екіпажем підводного човна. Всі стояли схвильовані, бліді, в повному мовчанні: мав відбутися перший зовнішній огляд корабля, треба було розв'язати найважливіше, найболючіше питання – в якому стані кормова частина підводного човна? Чи уціліли дюзи? Чи судилося «Піонерові» повернути собі колишню жвавість рухів, чи він приречений на параліч, на мертвотну нерухомість свого повного життя і сил організму?
   Рівно о двадцять четвертій годині невидимі електричні приводи, керовані головним електриком Корнєєвим із центрального поста, почали повільно втягувати в пази перебірки важкі металеві двері. Цю перемогу зустріли без звичайних вітальних вигуків, все в тому ж напруженому, схвильованому мовчанні. Ніхто не вимовив жодного звуку…
   Вихідна камера, повна світла, відчинилась, п'ять чоловік ввійшли в неї й квапливо почали займатися туалетом водолазів. Через чверть години двері зачинились, почулось гудіння та булькіт води, що бігла по трубах, потім відкинулась вихідна площадка, і п'ять закутих у метал постатей з яскраво сяючими ліхтарями на шоломах вийшли в нічний підводний морок.
   Згоряючи від нетерпіння, забуваючи про всі правила субординації, Скворешня стрімголов вилетів уперед, і зараз же під усіма шоломами прогримів його торжествуючий, оглушливий бас.
   – Ура!.. Хай живе наш «Піонер»!.. Всі дюзи майже на місці.
   Перед очима капітана та його супутників постала дивна картина.
   Величезне, до двох метрів в діаметрі металеве кільце, масивне, лите, звичайно надіте на крайню кормову частину, наче дивовижна шапка, усіяна на околиші та зверху численними отворами дюз, тепер зірване з місця, далеко відкинулось назад, тримаючись лише на нижній частині, як на дверній завісі. Зсередини цієї шапки густо, наче в щітці, стирчали гострі зуби поламаних чорних труб; в оголеній крайній частині корми зяяв отвір, що вів у газопровідну камеру підводного човна.
   – Ну, Миколо Борисовичу, – жваво звернувся старший лейтенант до капітана, – ми можемо поздоровити себе з рятівничою знахідкою! Дюзи є – значить, усе в порядку.
   – Я боявся сподіватися на таку удачу, – з ледве стримуваним хвилюванням відповів капітан після хвилинного мовчання. – Наче гора з плечей… Тепер уся справа в тому, як поставити кільце на місце.
   – Термітом та електролебідкою, товаришу командир, – сказав Козирєв.
   – Гм… Ось як! – капітан уважно подивився на Козирєва. – Так, на ходу, й будете провадити роботи?
   – Спорудимо навколо корми риштування з нерухомими площадками, товаришу командир, – швидко відповів Козирєв.
   – Вірно, – підтримав старший лейтенант. Козирєв і Матвєєв вибралися на корпус і уважно вивчали стан корми та внутрішньої поверхні кільця.
   – Ну, як там, товаришу Козирєв? – спитав капітан.
   – Чудово, товаришу командир! – весело відповів новоспечений головний механік. – Край корми рівний, не рваний. І поверхня майже чиста, неначе ножем зрізало! Підчищати доведеться мало.
   – Завтра ж зранку за діло, – сказав капітан. – Загальний нагляд за цими роботами я прошу вас взяти на себе, Олександре Леонідовичу.
   – Слухаю, Миколо Борисовичу!
   – А тепер – на підводний човен! – скомандував капітан. – Та скоріше! Ми несемо радість екіпажеві, і не можна примушувати його занадто довго чекати.
   Радість була справді надзвичайна. Хоча команді вже давно слід було спати, але всіх охопило таке хвилювання, що ніхто не зміг зразу лягти й заснути.
   Нарешті втома взяла своє, скоро в підводному човні запанувала сонна тиша. Один лише Скворешня, єдиний вахтовий на все судно, насилу перемагав сон, мугикаючи під ніс свою улюблену українську «Реве та стогне Дніпр широкий…» Правда, був момент, коли раптом замовкло й це тихе мугикання, і Скворешня на ходу, затримавшись біля одвірка, задрімав всього лише на одну-дві хвилини. Але саме в ці короткі хвилини підводний човен ледве відчутно здригнувся від м'якого, тихого поштовху й зараз же заспокоївся. Сонна, нічим не потривожена тиша продовжувала панувати в каютах та відсіках «Піонера». Скворешня прокинувся, зітхнув і знову заходив своїми важкими розміреними кроками під тихе мугикання пісні, так нічого й не помітивши…


   Багато років тому, в кінці XIX століття, доктор Ганс Гольдшмідт вперше розробив хімічну реакцію, яка згодом була названа його ім'ям. Суть цієї реакції полягала в тому, що коли змішати окис заліза (окалина, порошок іржі і т. ін.) з порошком алюмінію і суміш цю підпалити, то алюміній у процесі горіння відбере від окису заліза кисень, відновлюючи цим самим чисте залізо, а сам окислиться; виділена при цьому надлишкова теплова енергія розплавить залізо, а утворений окис алюмінію спливе на поверхню у вигляді шлаку.
   Ось ця суміш окису заліза з порошком алюмінію і носить назву терміту; і з того часу, як «реакція Гольдшмідта» стала відомою, вона довго застосовувалась лише для одержання деяких найпростіших феросплавів, і особливо для зварювання рейок.
   Сорок років так обмежено й примітивно використовувався терміт в лабораторіях і металургійній практиці, поки, нарешті, радянські вчені не розкрили всі багатющі можливості, які були до того часу заховані в цій реакції. Виявилося, що окис будь-якого металу може відновлюватися в якому завгодно приміщенні в звичайному тиглі, без особливого устаткування, лише при наявності відомих, точно визначених термітів (алюмінію, літію, натрію, силіцію).
   Особлизої уваги в процесі термітної реакції заслуговують незвичайні температури, що розвиваються під час неї. Вже під час відновлення заліза алюмінієм утворюється температура в 3500°, при якій розплавлялись усі відомі на той час метали.
   Реакція ж вольфрам – алюміній розвиває температуру в 7500°, тобто вище сонячної (6000°), і протікає настільки бурхливо, що вольфрам випаровується.
   На той час, коли Крєпін конструював свій підводний човен, радянські вчені домоглися вже того, що термітна реакція могла відбуватись навіть під водою так само безвідказно, як застосовується під водою автогенне зварювання й різання металів, але далеко простіше, вільніше й безпечніше.
   За допомогою термітної реакції і вирішив Козирєв поставити на місце кільце дюз, виготовлене з такого тугоплавкого сплава, який було б зовсім неможливо розігріти й обробити в підводних умовах іншими засобами.
   Коли рано-вранці шостого серпня Ромейко, Скворешня і Матвєєв підготували у вихідній камері труби, троси, металеві листи та інші матеріали для спорудження риштування й підмостків навколо кормової частини підводного човна, Козирєв з капітаном вже закінчили всі розрахунки і план майбутніх робіт по встановленню на місце дюзового кільця. Спустившись вниз, у вихідну камеру, Козирєв застав там водолазів та механіків уже вдягненими в скафандри й готовими до виходу. Швидко одягнувшись і сам, він натиснув кнопку на стіні, сигналізуючи центральному посту, що можна впускати в камеру воду. Через кілька хвилин вода наповнила камеру, почувся скрип тросів, що почали відпускати площадку. Але ледве відділившись верхнім краєм на півметра від корпусу підводного човна, площадка зупинилась, скрип припинився.
   – А який там бісів син жартує? – розгнівався Скворешня, переступаючи занепокоєно з ноги на ногу і поглядаючи на відкриту вгорі вузьку щілину. – Ну й братухи-електрики! Робили, робили – і не доробили. Добрі працівнички!
   – Площадка не відкривається! – повідомив центральний пост Козирєв. – У чому справа, товаришу командир?
   – Не розумію, – здивовано відповів голос капітана. – Адже ми вчора виходили, і вона була справна. І в мене тут, на щиті управління, червоний сигнал. Зараз накажу електрикам перевірити всі приводи. Зачекайте трохи.
   – Поки там Марат повзатиме по перебірках і перевірятиме сітку, давайте-но тут подивимося, – запропонував Скворешня, – може, заїло відпускні троси.
   – Єсть оглянути троси, товаришу старшина, – промовив Матвєєв, відкриваючи патронташ і збираючись наповнити повітрям заспиннй мішок.
   – Та не варто возитися з мішком, – сказав Скворешня. – Вилазь краще мені на плечі. Зручніше буде працювати.
   – Єсть на плечі.
   На могутніх плечах Скворешні Матвєєв почував себе вільно і впевнено, як на площадці розсувної драбини. Під стелею камери він швидко оглянув блок з правильно намотаними витками троса, перевірив в обшивці корпусу вихідний отвір троса, потім, висунувши голову в щілину між верхнім краєм площадки та корпусом, перевірив зовнішнє кріплення троса з площадкою.
   – Тут усе в порядку, Андрію Васильовичу, – доповів він Скворешні, повернувшись на його плечах. – Стій! Стій!.. – закричав він раптом. – Ану, Андрію Васильовичу, піднімай вище! За ноги! Ще вище!.. Еге! Що ж це таке?! Ось так штука!
   Звичайно спокійний, урівноважений і небагатослівний, Матвєєв зараз трохи захвилювався. Висунувшись до половини над площадкою й перехилившись через неї назовні, він водив там на всі боки ліхтарем, з усієї сили витягався, намагаючись щось дістати руками.
   – Та в чому там справа, нарешті? – не витримавши, закричав Скворешня.
   – Нібито земля, Андрію Васильовичу, – відповів Матвєєв, легко зіскакуючи з плечей Скворешні. – Можу навіть сказати напевно, що земля. Скеля… справжнісінька скеля! Вона підпирає площадку і не дає їй опуститися. Підводний човен боком притиснувся до неї.
   Це відкриття викликало загальну сенсацію. Капітан наказав Матвєєву вибратися через щілину назовні й обслідувати скелю. Матвєєв швидко повернувся й доповів, що скеля, до якої течією притиснуло «Піонера», становить частину великого схилу підводної гори, що простягається далеко на всі боки й піднімається, певно, до поверхні, а можливо, і над поверхнею. Занадто високо спливати Матвєєв не наважувався, дотримуючись наказу капітана. За розпорядженням капітана, Скворешня та десять чоловік команди, всі в скафандрах, вибралися з підводного човна тим же шляхом, що й Матвєєв. Вони винесли з собою кілька мотків тонкого, гнучкого троса і, зробивши з нього три величезні зашморги, наділи їх на носову частину корабля, а четвертим намертво закріпили корму до скелі. Потім, схопивши кінці носових зашморгів і повернувшись обличчям до вільного океану, люди разом, за командою Скворешні, запустили свої гвинти на десять десятих ходу. П'ятсот кінських сил через п'ятнадцять хвилин відтягнули підводний човен від скелі й поставили його носом в океан, кормою до підводної гори. Щоб течія знову не знесла корабель і не притиснула його до гори, кінці одного з носових зашморгів спустили до грунту й закріпили їх там за великий уламок скелі. «Піонер» стояв тепер на надійних мертвих якорях.
   «Дюзова бригада» в наміченому складі негайно взялася до роботи біля кормової частини корабля.
   Тимчасом капітан викликав до себе в центральний пост Шелавіна й запропонував йому якнайдокладніше ознайомитися з підводною горою.
   – Ми ще не можемо визначити свої координати, – сказав при цьому капітан. – Жоден із наших інфрачервоних розвідників поки що не працює. Але, можливо, найближчий огляд гори допоможе саме вам, досвідченому океанографу, встановити, що це за гора, де вона знаходиться, чи не є вона підніжжям банки, великої обмілини, коралових рифів або коралових атолів. Атоли ж можуть бути населені, і в нашому становищі це була б дуже велика неприємність. Обережність не завадить… Коли настане ніч, підніміться на поверхню, роздивіться, чи не помітно вогнів, руху суден, туземних каное. Візьміть, якщо вважаєте за потрібне, кого-небудь із команди, щоб супроводили вас…


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Поделиться ссылкой на выделенное