Григорий Адамов.

Таємниця двох океанів

(страница 23 из 37)

скачать книгу бесплатно

     Водолаз старший «Піонера» – човна підводного!
     Як пішов гулять по дну моря синього,
     Як махнеш ти своєю правицею —
     Між акулячих зграй та й завулочок!
     Як труснеш ти лівою ніжкою —
     Скелі геть летять, хвилі в берег б'ють.

   Якусь мить Скворешня розгублено дивився на виконавців цієї нової билини, потім зніяковіло заблагав:
   – Та киньте вити! У мене вже зуби занили від цього. Ну що, справді, завели; богатир! рученька-ніженька! скелі геть летять!.. І зовсім не так було діло.
   – І тебе там навіть не було зовсім! – підхопив, сміючись, Марат. – Самий наклеп на бідного Андрія.
   – Я не я, і кобила не моя, і я не візник… Так, чи що, Андрію Васильовичу? – кепкував під загальний регіт зоолог.
   – Та ні ж, товариші дорогі! – захищався Скворешня. – Адже ви забуваєте найголовніші фактори. Без них ніякі рученьки-ніженьки не допомогли б мені.
   З усіх боків почулися вигуки:
   – Ану, ну! Говори, викладай!
   – Розкривай свої секрети!
   – Так, так!.. Цікаво! Може, вони й нам стануть у пригоді.
   Скворешня широко розставив ноги й почав загинати величезні пальці.
   – По-перше, товариші, ви зовсім забуваєте закон Архімеда: кожне тіло, занурене в рідину, втрачає у своїй вазі стільки, скільки важить рідина в об'ємі, витисненому цим тілом. Який об'єм мала ця гранітна скеля? Висота приблизно чотири метри, довжина два метри, ширина два метри, значить її об'єм – два на два на чотири, тобто шістнадцять кубічних метрів. Отже, витиснула вона шістнадцять кубометрів води, або стільки ж тонн води. При питомій вазі граніту два і шістдесят п'ять сотих вага скелі дорівнює: шістнадцять на два й шістдесят п'ять сотих… Ну, математики, допоможіть!
   – З округленням – сорок дві тонни, – звідкись з кутка повільно прогудів Горєлов.
   Скворешня з повагою подивився на нього через голови присутніх.
   – Це ви в думці так швидко підрахували? От це здорово!
   – Нічого не поробиш, – посміхнувся Горелов. – професія така…
   – Ну гаразд! Значить, вага скелі сорок дві тонни. Води вона витиснула шістнадцять тонн. Виходить, скеля важила у воді тільки двадцять шість тонн.
   – Всього тільки? Ну, ну! – з іронічним захопленням вимовив Матвеєв.
   – Підемо далі, – загнув Скворешня другий палець, не звертаючи уваги на іронію Матвєєва. – Дно біля входу в грот було дуже похиле назовні, і від цього центр ваги скелі теж перемістився назовні. Це полегшило мені задачу приблизно наполовину, тобто зменшило вагу скелі до тринадцяти тонн. Врахуйте ще, – Скворешня загнув третій палець, – мою хорошу позицію, при якій ноги перетворилися в чудові важелі, – це зекономило мені ще тонни три…
   – Слово честі, – розреготався лейтенант Кравцов, – ще трохи – і від скелі нічого не залишиться! І взагалі нічого не було й нічого не сталося!
   – Ні, ні! – заперечив під загальний сміх Скворешня, загинаючи четвертий палець.
– На десяти тоннах я зупиняюсь. І це навантаження, з яким я ні за що не справився б, але мені допоміг четвертий фактор – страх. Так, так! Відверто кажу – страх смерті! Нічого тут соромитися… Саме він і подвоїв мої сили. Але я даю вам слово честі, товариші, що хоч скеля й почала під кінець піддаватися, я відчував, що мої сили вже вичерпались до краю. І тут з'явився п'ятий фактор. П'ятий, вирішальний фактор! Фактор, який в останній, критичний момент вирішив мій поєдинок із скелею на мою користь! Ану, хто відгадає, що це за фактор, га?
   – Ти згадав, що ще не попрощався зі мною! – закричав, сміючись, Марат.
   – Нічого подібного! – категорично заперечив молодший акустик Птицин. – Він згадав, що винен мені двадцять карбованців, і не захотів піти з цього світу з маркою шахрая. Віддавай гроші, Андрію Васильовичу!
   – Я знаю! Я знаю! – закричав Шелавін. – Сам господь бог Саваоф з'явився перед вами в усій силі й славі своїй!
   Покриваючи загальний сміх, Скворешня вибухнув розкотистим громоподібним реготом.
   – Еге ж, дочекаєшся його! Мало у нього своїх неприємностей на землі! Ну, гаразд! Бачу, що не догадаєтесь. Уяви невистачає. Справу вирішив, – сказав він, урочисто підвищуючи голос, – справу вирішив… Але де ж він? Ага! Іди, йди сюди. Нічого ховатися.
   Скворешня схопив за плече розгубленого Павлика й витягнув його на середину відсіку.
   – Ось хто вирішив мою спірку з скелею! Павлик вирішив справу, і ніхто інший!
   Вигуки недовіри, подиву, захоплення почулися з усіх вуст.
   – Так, так, так!.. – продовжував гриміти Скворешня. – Коли я відчував, що сили мої виснажилися, я, немов крізь туман, побачив раптом, як Павлик з голосним криком «ура» кинувся до скелі і з усіх сил наліг на неї. Тоді і в мені спалахнула якась нова іскра. І скеля звалилась. Це було останнє, що я пам'ятаю.
   – Ура! Браво, Павлику! Браво, хлопче! Качати його, качати! Ура!
   У червоному кутку діялося щось неймовірне. Люди кричали, аплодували, підкидали до стелі Павлика, який верещав від страху й захоплення. Оркестр щосили гримів туш.
   – Славний хлопчина, – з теплою посмішкою сказав комісар Сьомін Цою, який стояв поруч з ним біля дверей.
   Цой мовчки кивнув у відповідь, з побоюванням слідкуючи за зльотами розчервонілого Павлика.
   Раптом він помітив, що радість зникла з обличчя хлопчика, що в очах його промайнув справжній, уже не веселий страх, і обличчя вкрила блідість. Якесь несвідоме почуття тривоги стиснуло серце Цоя, і, перехопивши погляд Павлика, він швидко подивився праворуч, у куток.
   Там стояв Горєлов. Цой несвідомо стиснув руку комісара й мигцем глянув на нього. Трохи насупивши брови, комісар пильно дивився на Горєлова. Той, розмовляючи з головним акустиком Чижовим, на одну мить відвернувся од свого співрозмовника і через голови присутніх кинув похмурий, сповнений ненависті й злобного вогню погляд на Павлика, який високо злетів у цей момент під стелю. Цей погляд і Цой і комісар встигли одночасно перехопити.
   Радісний вереск Павлика замовк. Блідий, він почав вириватися з ласкавих рук та обіймів.
   – Що, голова закрутилася? Качки не витримав? – питав Скворешня, сміючись і покручуючи довгий вус.
   – Та де ж йому звикнути до неї, коли й сам «Піонер», здається, ніколи її не зазнавав, – сказав Марат, гладячи Павлика по голові.
   – Тут і справжній морський вовк, мабуть, розкисне, в цій спокійній колисці, – підтримав Марата Матвєєв.
   Цой пробився крізь оточуючий Павлика натовп і, обійнявши його за плечі, повів у далекий куток відсіку, до широкого м'якого крісла.
   Вони сіли в нього, щільно притиснувшись один до одного; поряд біля крісла сів на стілець комісар.
   Тимчасом почалися танці. Скворешня з несподіваною для його постаті легкістю й плавністю вальсував з Матвєєвим, який танцював за даму. Взагалі від «дам» у нього не було відбою. Всі напрошувалися до нього.
   Цой нахилився до хлопчика і тихо спитав:
   – Що з тобою сталося, голубчику? Чому ти раптом так злякався?
   Павлик ще міцніше притиснувся до Цоя й заплющив очі.
   – Так… – ледве чутно відповів він. – Нічого.
   Потім, стрепенувшись, розкрив широко очі, що заблискотіли несподіваним гнівом і обуренням. Рум'янець покрив його щоки, кулаки стислися.
   – Він злий… злий… Погана людина! – заговорив він уривчастим голосом. – Він до цього часу не може мені простити. Така дрібниця! Але ж я тоді попросив пробачення. Я ж ненароком…
   У нього затремтіли губи, і знову, заплющивши очі, він замовк.
   – Хто? – спитав Цой, миттю пройнязшись образою й обуренням хлопчика.
   Павлик мовчав.
   – Федір Михайлович? – знову тихо й настійливо спитав Цой.
   Павлик кивнув голозою.
   – Чого ж він тобі не простив? За що, ти думаєш, він гнівається на тебе?
   – Ну, дрібниця, розумієш, дрібниця! – знову захвилювався Павлик, спрямувавши на Цоя палаючі очі. – За мішок. Пам'ятаєш, у вихідній камері ми з Маратом засперечалися з-за морського їжака, і я його вдарив мішком по шолому. А мішок той був Федора Михайловича. Але ж це ненароком! Я ж ненавмисно!
   – Федір Михайлович докоряв тобі?
   – Ні… Він тільки так злобно глянув на мене, що я аж злякався. Він тоді у мене вихопив з рук ящичок від його друкарської машинки і так подивився, немов ладен був зарізати мене. От як зараз…
   Комісар різко закинув ногу за ногу.
   – Який ящичок? – спитав він.
   – Ну я ж сказав – з-під його друкарської машинки. Для запасних частин машинки, – байдуже відповів Павлик і, наче заспокоївшись, після того як вилив своє обурення, став із зростаючою цікавістю дивитися на вальсуючу комічну пару – Скворешню й Марата.
   Марат дурів, кривлявся, навмисно плутав і перекручував па, наступав на ноги своєму партнерові. Скворешня, нарешті, розсердився, підняв його, як кошеня, над підлогою і продовжував вальсувати сам, тримаючи свою «даму» в повітрі. Марат кумедно дриґав ногами, марно намагаючись вирватися із залізних обіймів свого партнера, нарешті закричав «караул»…
   Павлик не витримав, розреготався і, зірвавшись з місця, підбіг до Скворешні.
   – Киньте цього кривляку, Андрію Васильовичу! – дзвінко сміючись, закричав він. – Давайте зі мною! Я буду гарно танцювати! Чесне піонерське!
   – Давай, давай, хлопчику! – радісно зустрів його велетень. – Що, вже очуняв?
   Він поставив на підлогу Марата, дав йому шльопанця під спину, від чого той, під загальний регіт, кулею полетів до дверей, цілком, проте, задоволений, що вирвався, нарешті, з лабет свого приятеля.
   Оркестр змінив вальс на польку, і Павлик, як пустотливе козеня, застрибав біля свого партнера.
   Цой залишився один у кріслі, глибоко замислившись, не помічаючи шуму, музики й загальних веселощів. Комісар теж мовчав.
   Після танців, «за настійливою вимогою публіки», як оголосив конферансьє вечора Ромейко, Павлик з піднесенням прочитав свою поему «Переможці глибин», йому шалено аплодували й примусили деякі місця повторити на біс. Нарешті комісар оголосив розпорядок занять і розваг на наступну п'ятиденку.
   Розійшлися запівніч, втомлені, веселі, задоволені, під бравурні звуки маршу. У червоному кутку залишилося тільки двоє людей – комісар і Цой. Деякий час вони сиділи мовчки. Потім комісар тихо сказав:
   – Як ви гадаєте, Цой, що все це значить?
   Цой повільно провів рукою по своєму блискучому чорному волоссю й відкинувся на спинку крісла.
   – Нічого не можу зрозуміти! Ясно тільки, що Федір Михайлович за щось не злюбив Павлика. Але за що? Такого славного, лагідного хлопчика! Не може ж бути, щоб за мішок.
   – Та-а-ак… – протягом сказав комісар, замислено дивлячись кудись у простір. – І ще якийсь ящичок… Дивна історія! А втім, мені здається, вона почалася далеко раніше.
   Цой скинув на комісара здивовані очі.
   – Раніше? Із-за чого ж?
   У відсік увійшов прибиральник Щербина з довгим пи-лососним ящиком у руках. Він наблизився до комісара, привітав його, приклавши руку до безкозирки:
   – Товаришу комісар, дозвольте розпочати прибирання.
   – Будь ласка, товаришу Щербина. Комісар підвівся й сказав Цою:
   – Ходімо до мене, там поговоримо.
   Кінець другої частини



   Тринадцятого липня «Піонер» уже повертався назад у Тихий океан, тримаючи курс на північ. Лишалося ще здійснити тільки одну роботу в поверхневих водах Антарктики, в суворих умовах полярної зими, у сусідстві з плаваючою кригою.
   «Піонер» ішов на найменшій глибині, майже біля нижньої поверхні крижаних полів.
   Ранком чотирнадцятого липня на куполі ультразвукового екрана показалися перші тріщини посеред крижаної броні, яка покривала поверхню океану. Незабаром кількість цих тріщин почала все збільшуватись. Наближалася межа нерухомого льоду. «Піонер» ішов на двох десятих ходу. Все частіше зустрічалися льодові гори, підводні частини яких доводилося обережно обходити. На поверхні океану, очевидно, лютував жорстокий шторм: окремі крижини то піднімалися, то опускалися, і навіть могутні айсберги не стояли спокійно на місці.
   У центральному посту були капітан, вахтовий начальник старший лейтенант Богров, зоолог і Шелавін. Учені повинні були вибрати відповідне для їх робіт місце, яке в той же час дозволило б використати інфрачервоний розвідник для сторожової служби.
   Незабаром після полудня на екрані з'явилася велика ополонка. На ній плавали, погойдуючись і наштовхуючись одна на одну, крижини різних розмірів. Очевидно, вплив шторму позначався тут досить сильно, і, отже, працювати було б важко.
   Нарешті, близько п'ятнадцятої години, помітили довгу й досить широку ополонку між двома величезними айсбергами. Висланий інфрачервоний розвідник піднявся в повітря на висоту шістдесяти метрів, щоб спостерігачі з підводного човна могли мати уявлення про розміри поверхні цих гір і про все, що їх оточує.
   Далеко навколо, на всьому просторі, обшуканому розвідником, не було жодного судна, жодної підозрілої плями.
   Океан був укритий крижинами й айсбергами. Пурга несла кружляючі хмари снігу; крижини й айсберги налітали, громадилися одні на одних або розліталися від ударів на дрібні шматки. Тільки дві гігантські гори спокійно й велично стояли, немов острови, посеред розбурханої стихії.
   Обидва айсберги були не менше трьохсот п'ятдесяти метрів завдовжки і близько двохсот метрів завширшки кожний. їхні верхні площадки являли собою рівну, як стіл, поверхню. Ополонка, схожа на канал між ними, тиха й спокійна, була захищена від шторму високими непохитними стінами. Вони були чисті, глибоко прозорі й виблискували прозеленню. Здавалося, ці льодяні стіни тільки що відокремились одна від одної, і ні сніг, ні тумани, ні вітер з водяним пилом не встигли ще роз'їсти й затуманити їх світлоізумрудну чистоту.
   – Здається, Лорд, кращого місця, ніж ця ополонка, не знайти, – сказав капітан. – Якщо ви з Іваном Степановичем згодні, готуйтесь до виходу. Я тим часом підніму «Піонер» до глибини в сто метрів. Досить буде?
   – Цілком, капітане, – згодився зоолог. – Ходімо, Іване Степановичу.
   – Тільки поспішайте. Не баріться з роботою. Я хотів би якнайшвидше вибратися звідси.
   Уже за п'ятнадцять хвилин зоолог та Шелавін, в супроводі свого звичайного почту – Скворешні, Цоя, Ма-рата й Павлика, – виходили з підводного човна. Шелавін із Скворешнею попрямували ближче до льодяної стіни, щоб улаштувати біля неї свої вертушки, взяти там проби води, зміряти її температуру. Зоолог з іншими взявся за роботу посередині каналу: то піднімаючись ближче до поверхні, то опускаючись вглиб, він збирав зразки мізерного в цю пору року планктона та інших представників тваринного й рослинного світу.
   – Еге! – почувся раптом здивований вигук Шелавіна. – Та тут, виявляється, є величезна виїмка в льодяній стіні. Метрів тридцять углиб і висотою в цілий айсберг. А в довжину, по каналу, невідомо. Андрію Васильовичу, ану, подивіться, чи далеко вона тягнеться? Арсене Дави-довичу! Я гадаю, що і в протилежній стіні виявиться така ж виїмка. Пошліть кого-небудь перевірити. Можливо, тут була одна гігантська гора, і по цій виїмці вона розкололася. Дуже цікаво!
   – Гаразд, Іване Степановичу. Піде Цой, – відповів зоолог.
   За кілька хвилин Скворешня повідомив, що виїмка тягнеться з півдня на північ приблизно метрів на двісті. Глибина її в льоду від ста до шістдесяти метрів, ширина від обривистого підводного краю до льодяного берега три-дцять-сорок метрів. Повідомлення Цоя майже не роз-ходилися з відомостями Скворешні: довжина й глибина збігалися повністю, але ширина була менша – від двадцяти до тридцяти метрів.
   – Таким чином, – сказав Шелавін, – ясно, що всередині льодяної гори, майже в центрі її, була глибока й широка, замкнута з усіх боків ущелина. Вздовж цієї ущелини гора тріснула й розійшлася. Судячи з свіжості стін, не сталося зовсім недавно, може, навіть кілька годин тому. Обидві половини повільно відходять одна від одної, і можливо, що приблизно за добу тут буде не канал, а відкрите море, забите крижинами. Нам треба поспішати, Арсене Давидовичу! – рішуче зробив висновок океанограф.
   – Я думаю, що встигнемо, але поспішити не завадить, – відповів зоолог і вирушив до своєї партії, яка розташувалася на невеликій глибині – метрів за тридцять від поверхні.
   Шелавін із Скворешнею відпливли недалеко від них, на середину каналу, і провадили там виміри температури на різних глибинах, близьких до поверхні. Потім брали проби води далі від крижин для вивчення її хімічного складу. На всі ці копіткі роботи, що вимагають великої старанності, пішло годин п'ять.
   Шелавіну й Скворешні лишалося тільки зняти показання вертушок про швидкість течії безпосередньо біля айсбергів і, забравши ці прилади, потім повернутися на підводний човен. Вони умовилися з зоологом, що зустрінуться з ним на вихідній площадці хвилин за п'ятнадцять.
   Наблизившись до приладів, Шелавін звернув увагу на незвичайну й зовсім несподівану швидкість течії, яку показували вертушки.
   – Що за чортівня! – скрикнув вражений океанограф. – Адже п'ять годин тому айсберг рухався з незначною швидкістю, а тепер іде з швидкістю пароплава, і до того ж – у протилежному напрямі.
   – Мабуть, вітер перемінився, – сказав Скворешня, збираючись знімати вертушку, – і дме тепер з силою в десять балів просто в спину льодяній горі.
   – А чи знаєте ви, чим це загрожує, дозвольте вас запитати? Адже вона йде прямо на з'єднання з своєю другою половиною! Треба попередити вахтового… Це ж нещастя!
   Він швидко викликав підводний човен. Але, раніше ніж він устиг сказати слово, почувся тривожний голос старшого лейтенанта:
   – Швидше на підводний човен! Всі, всі! Канал закривається! Крижини наближаються одна до одної! Швидше! Відкриваю вихідну камеру!..
   – Єсть! Слухаю! Кидайте вертушки, Скворешня! Швидше до підводного човна!
   Вони понеслися на десяти десятих ходу в напрямі до корабля. Попереду показалися зоолог, Цой, Марат і Пав-лик, які стрімко мчали туди ж.
   Не встигли вони однак наблизитися до «Піонера», як несподівано пролунав громовий удар. Сильним невидимим струменем води, немов величезним фонтаном, і люди і судно були одночасно підкинуті вгору. Корабель швидко опустився, і зараз же до нього повернулася його звичайна стійкість, але люди, крутячись і перевертаючись, були розкидані в різні боки. Скворешню струмінь з силою ударив об льодяну стіну підводної виїмки. Павлик, як корок, злетів метрів на два над поверхнею води. Незважаючи на страшний переляк, він встиг помітити, що схвильована, немов кипляча, вода утворила тепер невелику ополонку, оточену з усіх боків стрімкими льодовими стінами заввишки з кілька десятків метрів, а над ними побачив небо, вкрите темними хмарами, що швидко проносилися.
   Через п'ять хвилин усі зібралися на відкидній площадці підводного човна, надзвичайно стривожені, але цілі й неушкоджені. Один лише Скзорешня ойкав і кректав, потираючи без видимої користі для себе свої металеві стегна й боки.
   А втім, голос капітана негайно припинив ці недоцільні вправи:
   – Арсене Давидовичу, у вас ніхто не потерпів?
   – Все в порядку, Миколо Борисовичу.
   – Товаришу Скворешня, негайно обслідуйте дно ополонки, особливо по лінії з'єднання обох айсбергів. Тримайте весь час зв'язок з підводним човном і про все помічене доповідайте.
   – Єсть обслідувати дно, товаришу командир!
   Скворешня повільно йшов під водою вздовж свіжо-утвореного льодового шва. Удар при зближенні айсбергів був, очевидно, гігантської сили. Лінія їх з'єднання була понівечена глибокими ямами і видавленим догори льодом. Північні й південні кінці ополонки зійшлися неправильно, з виступами. Але, загалом, під водою крижини зімкнулися повністю, абсолютно щільно. Вислухуючи ці повідомлення, капітан час від часу стурбовано промовляв:
   – Так… гм… погано… дуже погано…
   Коли Скворешия повернувся на підводний човен і з'явився в центральний пост, він застав там, крім капітана й старшого лейтенанта, також Шелавіна та зоолога. Обличчя в усіх були надзвичайно збентежені.
   – Ситуація не дуже приємна, – говорив капітан, повільно ходячи туди й сюди. – Можливо, що айсберг надовго залишиться в цьому положенні. Мороз скує його з'єднані половини, попутний вітер, коли він затримається, буде діяти на них, як величезної сили прес, який ще більше закріпить роботу морозу.
   – Але вітер може змінитися, – сказав зоолог, – і знову розбити льодяну гору. Адже слабке їх місце – внутрішня ополонка – все-таки залишається.
   – На зміну вітру може бути лише слабка надія, – заперечив Шелавін. – Не забувайте, що ми перебуваємо в поясі безперервних західних вітрів, які обходять у цих широтах всю земну кулю над вільним простором Світового океану. Саме вони, ці західні вітри, і створюють тут Велике безперервне кільце Східної дрейфової течії.
   – Так… – замислено промовив капітан. – Мало того, що ми тут заперті, наче в пастці, ми ще приречені на цілковиту пасивність, тимчасом як і вітер і течія будуть відносити нас па ост, в південну зону Атлантичного океану.
   – Я думаю, що коли цю крижину розбив шторм, – сказав старший лейтенант, – то той же шторм, який і тепер лютує, зможе її знову розбити...
   – Звичайно, не виключена й така можливість, – згодився капітан. – Але коли це буде? Скільки нам доведеться чекати? Тимчасом плавання підводного човна кінчається, а план наукових робіт у Тихому океані досить значний. Ми не можемо, ми не повинні непродуктивно витрачати час. Кожний день нам дорогий.
   – Тим більше, – сказав Шелавін, – що це пасивне чекання допомоги від шторму може закінчитися зовсім не так, як нам хочеться: шторм може пригнати айсберг до нерухомого льодяного поля, і там він примерзне вже надовго… Може статися й так, що по дорозі ми сядемо на мілину і теж надовго. Ні, капітан має рацію: чекати не можна!
   – Що ж робити? – спитав старший лейтенант. Після недовгої мовчанки капітан сказав:
   – Насамперед, Олександре Леонідовичу, підніміть інфрачервоний розвідник над поверхнею айсберга і з'ясуйте все необхідне, щоб мати ясне уявлення про оточуючі нас умови. Через дві години я скличу нараду всього командного складу, і тоді ми остаточно все вирішимо.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Поделиться ссылкой на выделенное