Григорий Адамов.

Таємниця двох океанів

(страница 22 из 37)

скачать книгу бесплатно

   – Чому вона звалилася? Коли б був землетрус, то всі інші скелі теж попадали б. Не розумію.
   І кожного разу, як тільки Скворешня починав говорити про це, Павлик поривався щось сказати, але не наважувався. Нарешті, немов ненароком, він промовив:
   – Андрію Васильовичу, ви бачили, як скеля падала?
   – Ні. Я дивився на стіну. А що?
   – А я якраз бачив…
   – Ну й що?
   – Коли скеля впала, то не відразу закрила вхід… її верхня частина описала дугу зліва направо. І от в останній момент, коли вже залишався тільки вузький просвіт між стіною й скелею, я побачив… а може, мені здалося…
   – Ну говори вже, Павлику, чого ти тягнеш?
   – Мені здалося, що в просвіті знову промайнув, але тепер уже згори вниз, майже поряд із скелею, той самий синюватий тюлень…
   – Тюлень?! Так що ж з цього? Чи не думаєш ти, що це він зачепив скелю і так влучно скинув її?
   – Хіба зміг би тюлень це зробити? Я думаю… чи тюлень це був?
   – Чому ж ні? Щоправда, я не бачив його тоді, коли він пронісся над нами.
   – Дивний якийсь тюлень! Вузький, довгий. І плечі не похилі, які зливаються з шиєю, а прямі, квадратні… І не працював ні ластами, ні хвостом. Та й хвіст, я помітив, якийсь обрубок. Знаєте, Андрію Васильовичу… – Павлик чомусь оглянувся й знизив голос до шепоту. – Знаєте… щось було в його постаті людське…
   – Ну що ти, Павлику, говориш! Звідки тут могла з'явитися людина? Та ще щоб плавала так швидко?
   – Просто приверзлося тобі, Павлику, з переляку! – почувся раптом глухий, трохи насмішкуватий голос Горєлова.
   Павлик здригнувся, опустив очі.
   – Не знаю… Може, мені здалося.
   Скворешня знизав металевими плечима і поринув у якісь свої думки. Нарешті він підвів голову й сказав:
   – Якщо ми не знайдемо способу пеленгувати, то, мабуть, цій справі кінця й краю не буде. Вірніше, поки не вичерпаються наші запаси кисню, треба вжити якихось заходів. Зробити хоч маленьку щілину. Ось що, Павлику, давай-но ще раз пошаримо. Чи не знайдемо ми все-таки якусь щілину. Минулого разу я, може, і пропустив її… хвилювався, треба признатися.
   Вони почали старанно оглядати лінію, по якій скеля прилягла до країв входу. Розшуки були даремними – скеля щільно, справді як на загад, злилася з лінією входу й виступами навколо нього.
   – Та-а-ак! – сказав Скворешня протягом, замислившись. – Доведеться спробувати пустити в хід ультразвук. Може, він проб'є краї скелі: там вона, певно, тонша.
   Почав свою нечутну роботу ультразвуковий пістолет Скворешні, з дулом, щільно приставленим до однієї точки краю скелі. Граніт поволі розпадався на невеликі грудки, які легко потім під пальцями Павлика перетворювалися в грязь.
Але потужність ультразвукового променя пістолета була недостатня, щоб швидко руйнувати скелю. Лише ультразвуковій гарматі «Піонера» це було б під силу. Потужність швидко зменшувалась, і коли вона зовсім вичерпалася в двох акумуляторах, у скелі утворився невеликий тонкий канал глибиною близько десяти і діаметром у три сантиметри.
   Павлик відстебнув свій пістолет і протягнув його Скворешні. Той заперечно похитав головою.
   – Це не годиться, Павлику… Ще десять сантиметрів каналу – цього мало. Скеля тут, очевидно, надто товста. А пістолет може ще здатися.
   – Тоді знаєте що, Андрію Васильовичу, – сказав Павлик, – чому б нам не спробувати підритися під скелю, зробити підкоп? Га? Справді! Дно, мабуть, м'яке, піщане, і ми швидко зробимо собі хід. Як кроти! Га?
   Очі Павлика радісно виблискували, він був страшенно задоволений своєю ідеєю.
   – Вірно! Хороша думка! – схвалив його пропозицію Скворешня. – Рити, так рити швидше! У нас уже лишається мало часу.
   – Часу? – здивувався Павлик. – А хто його відбирає у нас?
   – Ми самі, хлопчику, – відповів Скворешня, знімаючи з пояса свою універсальну сокирку і роблячи перший удар по піщаному дну. – Ми з'їдаємо кисень, і з кожною, приміром кажучи, з'їденою нами краплею кисню ми з'їдаємо частину нашого життя. Вигрібай пісок… Ах, диявол!..
   Сокирка дзенькнула об щось тверде, під лезом заблискали іскри.
   – Граніт! – сказав Скворешня і, роблячи все нові удари в різних місцях біля основи скелі, раз за разом повторював: – Граніт… Граніт… Ну, Павлику, ідея твоя прекрасна, але нікуди не годиться. Сам бачиш. Нічого не поробиш. А тепер я сяду. Втомився дуже. І душно щось. У-у-ух! Мабуть, кисень у мене кінчається…
   – Та що ви, Андрію Васильовичу! – промовив, бліднучи, Павлик. – Я не відчуваю ніякої духоти…
   – Ти маленький… А я он яка махина! Я більше з'їдаю кисню. Треба зменшити подачу, економити.
   Він відкрив свій патронташ і, перевівши кнопку «кисень» на нову позицію, став дихати з зусиллям, глибоко й уривчасто, намагаючись захопити якомога більше повітря.
   – Як ви себе почуваєте, друзі мої? – почувся раптом голос зоолога. – Весь загін розсипався цепом, і кожний з кас по ділянках обслідує дно. Шукаємо скелю, схожу на шпиль.
   – Боюсь, Арсене Давидовичу… – відповів, задихаючись, Скворешня, – не дочекаюсь… У мене… кінчається кисень… Починається задуха…
   – Тримайтесь!.. Тримайтеся, Скворешня! – злякано закричав учений. – Ми прискоримо розшуки! Ще трохи! Економте кисень! Не розмовляйте! Менше рухів!
   – Єсть не розмовляти, менше рухів! – пробурмотів велетень і ліг на спину, упираючись плечима в задню стіну грота. Він спробував витягнутися на весь свій величезний зріст, але не міг: ноги натрапили на скелю і лишилися зігнуті, колінами вгору.
   Минуло п'ятнадцять, двадцять хвилин. Минуло півгодини. Павлик з лохом дивився на обличчя Скворешні. Воно спотворювалось стражданням, його заливала багрова краска, широко відкритий рот даремно ловив повітря, бо саме того, чого він шукав, – дорогоцінного кисню, – уже майже не було.
   – Прощай, хлопчику… Помираю… Дихай повільно… Бережи кисень…
   Він почав бурмотіти щось нерозбірливе. Павлик відчував, як жах і відчай все більше охоплюють його. Він ладен був кинутися на ці безжалісні гранітні стіни, бити кулаками, рвати пальцями, тільки б врятувати свого друга, йому було страшно дивитися на страждання вмираючого, але в той же час він не міг, не в силі був одвести від нього очі.
   – Андрію Васильовичу… голубчику… – невиразно говорив він тремтячими губами. – Може, як-небудь можна перелити вам хоч трохи мого кисню? Скажіть! Скажіть, як це зробити?
   Велетень заперечно похитав головою і, глибоко й уривчасто дихаючи, бурмотів щось незрозуміле, зрідка викрикуючи:
   – Проклята!.. Подивимось!.. Покажу!..
   Величезні ступні його ніг, які упиралися в основу скелі, почали рухатися.
   Вони поволі поповзли вгору по скелі. На висоті півметра від дна вони натрапили на виступ і перебралися на нього. Тепер ноги ще більше зігнулися. Рука велетня повільно наблизилася до відкритого патронташа, металеві пальці намацали кнопку «кисень» і пересунули її на повну, до відказу, подачу газу.
   «Для чого?.. – затремтівши, подумав Павлик. – Прискорити кінець?»
   Лежачи на спині, упираючись ногами у виступ скелі, а плечима – в задню стіну грота, Скворешня затих у цій незвичайній позі. Лише глибоке дихання свідчило, що він ще живий і що в його величезному тілі з новою силою розгоряється вогонь. Потім несподівано припинилося дихання, і Павлику здалося, що все кінчено.
   Раптом жахливий, повний лютого гніву крик потряс стіни грота й приголомшив заціпенілого Павлика.
   Все велетенське тіло Скворешні враз наповнилося потроєною силою й життям. У надлюдському зусиллі напружилися величезні зігнуті ноги, випнулися вгору груди, і, здавалось, вгрузали в стіну широкі металеві плечі.
   – А-а-а! – гримів велетень крізь вискалені зуби. – Проклята!.. А-а-а!..
   Колоноподібні ноги тремтіли, усе більше напружуючись. Наче з невідомого, невичерпного джерела приливали в тіло велетня все нові й нові сили, яким, здавалося, не було кінця. І разом з ними все вище й вище гримів його голос.
   Притиснувшись до стіни, Павлик не вірив своїм очам: йому здалося, що скеля хитнулася і почала рухатися. Під його шоломом билися, дзвеніли, сплітаючись, злякані голоси друзів:
   – Павлику! Що сталося?.. В чому справа? Чому так кричить Скворешня? Павлику!.. Павлику!.. Та відповідай же!..
   Павлик нічого не чув, нікому не відповідав: він не міг отямитися.
   Скеля піддавалась. Вона хиталася. Вона нахилялася під велетенським натиском Скворешні. Ще! Ще трохи!..
   І раптом, схопившись з місця, Павлик кинувся до скелі, і його пронизливий крик сплівся з громовим криком Скворешні:
   – Ура-а-а!.. Ще!.. Ще трохи!..
   Всіма своїми маленькими силами хлопчик наліг на скелю біля величезних ніг велетня. І наче саме цього останнього грама зусиль невистачало Скворешні для повної перемоги.
   Скеля подалася, захиталася і з гуркотом повалилася назовні на пологе дно. Вихід був відкритий!
   Ноги Скворешні безсило упали, замовк його громоподібний голос, закрились очі, і, величезний, закутий в метал, він без ознак життя витягнувся на дні грота.
   Павлик скочив на повалену скелю й вибіг назовні. Його дзвінкий голос понісся в простір:
   – Сюди! Сюди! Скворешня скинув скелю! Швидше на допомогу! Він умирає! Швидше! Я пеленгую ультразвуком! Ловіть! Ловіть за глибиноміром – сімдесят два метри від поверхні!
   Він водив дулом пістолета, і в усі боки помчалися нечутні гінці – вісники перемоги й горя.
   Павлик не зміг би сказати, скільки минуло часу в цьому гарячковому напруженому чеканні – хвилина чи година, – коли з підводної пітьми раптом долинув радісний крик Марата:
   – Піймав! Піймав! Тримай промінь, Павлику! Тримай! Пливу точно на норд-ост! До мене! До мене, товариші!
   І звідусіль – з півночі, з заходу, з півдня – линули радісні вигуки, захоплені крики.
   – Пливу за тобою, Марате! – долинав голос Цоя.
   – Зараз будемо біля тебе, бічо… голубчику! – схвильовано кричав зоолог.
   – Тримайся, Павлику! Тримайсь, хлопчику! – говорив комісар Сьомін. – Сюди, сюди, Матвєєв! Ось я!
   Немов рій зірок, які зірвалися з темного неба, неслися до Павлика з усіх боків вогники ліхтарів. Павлик опустив занімілу руку з пістолетом і лише повертав шолом з ліхтарем на всі румби, наче маяк, привертаючи до себе вогники друзів, що поспішали. Вогники росли, збільшувалися і враз завертілися навколо Павлика, засліплюючії його, заповнюючи всю навколишню темряву.
   Рій зірок налетів, немов вихор. В одну мить десятки рук підхопили позбавлені ознак життя тіла Скворешні і Павлика, і за хвилину загін стрімко нісся у відкритий океан, до підводного човна «Піонер», який завмер у чеканні.
   Старший лейтенант Богров натис кнопку на центральному щиті управління й повернув невеликий штурвал із стрілкою на кілька ділень вправо.
   «Піонер» трохи підняв ніс і кинувся по похилій лінії вперед, швидко набираючи висоту. На глибині трьохсот метрів він вирівнявся і продовжував іти на південь.
   – Так добре, Іване Степановичу? – спитав старший лейтенант.
   – Чудово! Абсолютно все видно, – застудженим тенорком задоволено відповів океанограф, не зводячи короткозорих примружених очей з купола екрана.
   На куполі повільно проносилися величезні темні маси. Одні з них заповнювали великі простори на поверхні океану, інші, трохи менші, глибоко опускали вниз свої підводні частини. Іноді здавалося, що вони ось-ось зачеплять ними горбату спину підводного човна, але «Піонер» спокійно й упевнено проходив під ними, лише коли-не-коли нахиляючи ніс і потім знову вирівнюючись на заданій йому глибині в триста метрів.
   Відкинувши голову, океанограф спитав:
   – На якій ми точно широті, Олександре Леонідовичу?
   – П'ятдесят вісім градусів сорок мінут південної широти і вісімдесят градусів західної довготи від Грінвіча, – відповів старший лейтенант.
   – Яка безліч айсбергів!
   – Тут уже зима, Іване Степановичу.
   – Так, звичайно… Але для початку зими їх все-таки занадто багато. Всього лише десяте липня.
   Настала мовчанка. За кілька хвилин вона була порушена появою зоолога й Павлика.
   – Будь ласка, Арсене Давидовичу!
   – Ага! Айсберги! Це цікаво! – вигукнув зоолог, глянувши на екран.
   – Тут вони мають зовсім інший вигляд… – зауважив Павлик. – Коли ми на «Діогені» зустрілися з айсбергом, я встиг його розгледіти. Він був значно вищий від «Діогена» і весь виблискував. І немов вирізьблений весь, в прикрасах…
   – Нічого дивного, – промовив Шелавін, – тоді ти бачив верхню, надводну частину, а зараз перед нами підводні частини айсбергів. Надводну частину руйнують сонячні промені, теплі вітри, дощі, а підводна більше зберігається, на неї діють лише теплі течії. Вона далеко більша від надводної частини. В п'ять-шість, а іноді і в сім разів більша… Ось тільки що «Піонер» нахилився і пірнув глибше, щоб обійти одну таку підводну частину айсберга. Адже «Піонер» іде на глибині трьохсот метрів! Виходить, цей айсберг занурений нижньою частиною у воду більше ніж на триста метрів. А його надводна частина, отже, підноситься над поверхнею океану більше, ніж на п'ятдесят метрів. Таким чином, загальна висота айсберга дорівнює, мабуть, чотирьомстам метрам. От яка висота! Всього на двадцять метрів нижче від Палацу Рад у Москві! А Палац Рад – найвищий будинок у світі. А чи знаєте ви, дозвольте вас спитати, юначе, що трапляються айсберги заввишки до шестисот-семисот метрів?
   – Ой-ой-ой! – жахнувся Павлик. – Сімсот метрів! Невже море замерзає на таку глибину?
   Океанограф навіть крекнув від здивування і відірвав погляд від екрана. Потім з досадою знизав плечима й знову підвів очі на купол.
   – Як можна припускати такі дурниці, дозвольте вас спитати?! Щоб море промерзало на сімсот метрів! У найлютіші зими море покривається кригою, яка до літа досягає товщини не більше як три-чотири метри. Крім того, під час танення морський лід дає солонувату воду, а айсберги складаються з прісного льоду. Ясно, що вони утворюються не з морської води, а з прісної. А така вода буває тільки на поверхні землі. Виходить, і айсберги утворюються на землі…
   – Як же… як же вони тут?.. – дивувався Павлик. – Як же вони опинилися в морі?
   – Чи чули ви хоч що-небудь про льодовики, дозвольте вас спитати? – запально вигукнув океанограф, якого, очевидно, дратували занадто, на його, думку, наївні, «безграмотні» запитання Павлика. – Чого вас учать там, у ваших гімназіях і коледжах?
   – Та я знаю… трохи… – несміло відповів Павлик. – Льодовики – це такі льодові потоки на високих горах, де дуже холодно. Вони сповзають униз, де тепліше… Ну, і там тануть і дають початок багатьом річкам.


   – Льодові потоки… гм… льодові потоки… – бурчав океанограф. – Ну, гаразд, хай потоки! А в північних і в південних полярних областях лід покриває не тільки вершини високих гір, але й вся земля буває цілком покрита ним. Він так і зветься «материковим льодом». Майже вся Гренландія, найбільший острів у світі, площею в два мільйони сто тисяч квадратних кілометрів, покрита, за винятком вузької смуги південної частини узбережжя, материковм льодом. Із року в рік, століття за століттям на його поверхні накопичувався сніг, який поступово під власною вагою перетворювався в лід. Цей лід наростав усе вище й вище, і тепер на Гренландії лежить льодовий щит завтовшки в два кілометри, а в деяких місцях навіть більше! Приблизно те ж саме спостерігається й на південному полярному, Антарктичному, материку. Від цих материкових льодів відокремлюються льодовикові язики, які спускаються до моря, ковзають спочатку по його дну і нарешті, коли дійдуть до глибоких місць, спливають. Вітер і хвилі розхитують їх, діє і власна вага, і настає момент, коли кінець льодовикового язика відламується у вигляді льодяної гори й пливе в море. Ось якщо ми підійдемо до берега материка, нам, може, пощастить побачити це явище… Олександре Леонідовичу, як далеко ми спустимося на південь?
   – Як накаже капітан, – почулась непевна відповідь.
   У цей момент в рубку ввійшов капітан. Він мовчки, кивком голови, привітався з усіма, швидко пройшов у радіорубку й зачинив за собою двері.
   – Радіограми з Політуправління ще немає? – задав він Плетньову своє звичайне в останні дні запитання.
   – Єсть, товаришу командир. Тільки що прийняв, – сказав Плетньов, подаючи капітанові аркуш, цілком заповнений рядками цифр.
   – Нарешті… – промовив капітан півголосом, склав аркуш, заховав його у внутрішню кишеню й вийшов з радіорубки в центральний пост. Тут він підійшов до зоолога й спитав його: – Значить, завтра о восьмій годині ваша перша станція в цих водах?
   – Так, капітане.
   – Скільки чоловік?
   – Я, Іван Степанович, Сідлєр, Цой і Павлик… Всього п'ять чоловік.
   – Гаразд, Олександре Леонідовичу, – звернувся капітан до старшого лейтенанта, – завтра зранку ваша вахта?
   – Так точно, товаришу командир!
   – Випустіть партію в складі п'яти чоловік, названих Арсеном Давидовичем. Крейсируйте навколо них по радіусу кілометрів у п'ятдесят… Більше нікого не випускати.
   – Слухаю, товаришу командир!
   Капітан повернувся й вийшов у коридор. У розчинені на хвилину двері ввірвалися приглушені, в шаленому темпі звуки лезгінки.
   – Уже! Скоро почнеться! – закричав Павлик, плескаючи в долоні. Ходімо швидше в червоний куток! У червоний куток! І голосним шепотом, наче під найсуворішим секретом, повідомив: – Сьогодні ввечері команда зустрічає Скворешню. Скворешня виписується з госпіталю!
   Увійшовши в свою каюту, капітан замкнув за собою двері, сів за письмовий стіл і дістав з його потайного ящика книгу шифрів. Він довго переводив рядки цифр радіограми в літери й слова. Дійшовши до кінця, з виразом досади відкинувся на спинку крісла, подумав і знову нахилився над столом, читаючи тепер радіограму повністю, уже не відриваючись:
   «Відповідь затримана для перевірки старих і одержання нових матеріалів з Токіо й Нагасакі.
   Під час першого відрядження в Нагасакі, п'ять років тому, Горєлов прекрасно виконав завдання, за що після повернення був нагороджений орденом «Знак Пошани». За два роки, проведені у відрядженні, багато працював, коли-не-коли ходив у театр, кіно, музеї, буддійські храми, ознайомлювався з визначними пам'ятками країни. Часто проводив вільні години в товаристві членів радянської колонії в Нагасакі й Токіо.
   Під час наступного відрядження в Токіо, два роки тому, зустрівся з Абросимовими, батьком та дочкою, почав бувати в них все частіше. З дочкою, Ганною Миколаївною, часто відвідував театри, першокласні ресторани їі кафе, аристократичні дансинги. Жив досить широко. Зарплата була у нього чимала, проте навряд чи її вистачало. В цей період з членами радянської колонії зустрічався зрідка, його троюрідний дядько, Микола Петрович Абросимов, – колишній царський генерал. Урядом Корейського був відряджений в Японію для закупівлі й прийняття військового спорядження. Революція 1917 року застала його там, і в Радянську Росію він не повернувся. Дочка народилася в Японії. Дружина померла десять років тому. Старик живе широко, джерела доходів невідомі. Кажуть, грає на біржі. Має велике знайомство серед японських військових. Завдання другого відрядження Горєлов виконав також добре.
   Під час третього відрядження, в Токіо, він вів приблизно такий же спосіб життя, часто бував у Абросимових. Казали, що дочка Абросимова стала нареченою Горєлова, хоч огласки ніякої не було. Про якісь ділові або секретні взаємовідносини Горєлова з Абросимовим-батьком підозрілих відомостей немає».
   Капітан замислено грав олівцем, потім кинув його на радіограму й підвівся.
   – Ось і роби висновки, – пробурмотів він і почав ходити по каюті, заклавши за звичкою руки за спину.
   Він ходив усе швидше й швидше, часто зупинявся і знову продовжував ходити.
   Генерал… Так, так… Цей генерал здався йому підозрілим… І тут же красуня-дочка… Найкраща нагода для зав'язки, хай йому чорт! Але як міг би здійснюватися зв'язок? Адже радіостанції немає! Та ще далекої дії… І все-таки… все-таки хтось якось повідомляв про маршрут! Пильність, капітане! Будьте обережні, капітане! Обшук? Але чому ж саме у нього, у Горєлова? З двадцяти шести чоловік саме у нього? А хоч би тому, що тільки у нього одного таке підозріле… ну, не підозріле, хай просто сумнівне місце в біографії… Орденоносець… Образа… (Капітан відчув ніяковість). Адже, власне кажучи, немає ніяких підстав, ніякого приводу… Ну й що ж? Краще маленька образа одній людині, ніж можливість величезного нещастя з усією командою і підводним човном… Нещастя для всієї країни! Для Батьківщини! Для Батьківщини нещастя!
   Із стиснутими кулаками, з очима, сповненими рішучості, капітан попрямував до письмового столу.
 //-- *** --// 
   У червоному кутку було повно народу. В дальньому кутку невеликий оркестр грав безперервно. Веселощі були в повному розпалі.
   Молодший механік Козирєв та фізик Сідлер, кращі танцюристи в команді, хвацько витанцьовували «руську», виробляючи незвичайні па, викидаючи такі колінця, то раз у раз викликали оплески й вигуки захоплення. Але серед цих веселощів багато хто час від часу нетерпляче поглядав на двері. І все ж двері розсунулися несподівано для всіх, у момент, коли Сідлер, присівши, закрутився дзигою на одній нозі й оркестр уже не вів танцюриста, а сам ледве встигав за ним. Стук дверей привів усіх до пам'яті, оркестр обірвав на півноті, відразу запанувала тиша.
   У дверях з'явився маленький, чорнявий і верткий Ромейко, помічник механіка. На порозі він зупинився й урочистим голосом герольда виголосив:
   – Честь маю відрекомендувати високоповажній публіці славетного атлета, переможця гір, приборкувача акул та інших морських страховищ, першокласну тяглову силу, яка рве посторонки, зроблені навіть з Макроцистіс пери-фера, корінного трійки водолазів, красу і гордість команди – могутнього, непереможного Андрія Вас…
   – Буде тобі блазнювати, вертушка! – добродушно прогудів з коридора добре знайомий усім бас, і в дверях, нахиливши голову, показався Скворешня. – Здрастуйте, хлопці!
   Скворешня був у білому кітелі з срібними ґудзиками і широких чорних штанях. Обличчя його було трохи бліде, але довгі світлі вуса, як завжди, в повному порядку, а маленькі очі весело, може навіть задирливо поблискували. Не встиг він з'явитися в дверях, як оркестр грянув марш, загриміли оплески, почулися веселі привітання, і п'ять чоловік виступили вперед назустріч Скворешні, з гітарою, мандоліною та балалайками в руках.
   Вони вишикувалися перед ним і, низько вклоняючись йому в пояс давньоруськими поклонами, при повній тиші заспівали старовинною билинною оповіддю:

     Чи не хвиля так на морі розходилася?
     Чи не сине море схвилювалося?
     Ой, захвилювався то могутній богатир!
     То радянський богатир Андрій Васильович.
     Ой ти гой єси, старший водолаз,


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Поделиться ссылкой на выделенное