Григорий Адамов.

Таємниця двох океанів

(страница 18 из 37)

скачать книгу бесплатно

   Потім він устав, сильно потягнувся і взявся за екскурсійний мішок. Він уважно передивився усі його внутрішні і зовнішні кишені з інструментами і приладдям, звільнив одну із внутрішніх кишень, переклав усе, що там було, в іншу. Потім попрямував було до письмового столу, але на півдорозі зупинився, оглянувся і пішов до дверей, спробував, чи добре вони замкнуті, прислухався і, мабуть, заспокоєний тишею в коридорі, повернувся до письмового столу і взявся за друкарську машинку. Довго розбирав її, добрався до центра дошки під кругом тонких літерних важелів. Там був невисокий металевий ящик, пофарбований під загальний синюватий колір машинки. Горєлов відгвинтив ящик від дошки, відклав набік, знову зібрав машинку і спробував її роботу. Все було на місці, механізм діяв добре, як завжди, – відсутність крупної деталі зовсім не помічалась. Горєлов узяв ящик і, задумливо зважуючи в руці його непомірно велику вагу, пробурмотів:
   – Тиск диявольський. Чи витримає? Не те, що в Саргассах, біля поверхні…
   Від звуку власного голосу він здригнувся, злякано оглянувся, потім повернувся до екскурсійного мішка, вклав скриньку в порожню внутрішню кишеню, прикрив її там кількома дрібними інструментами і старанно застебнув кишеню. Замкнувши мішок, Горєлов засунув його під ліжко і пішов снідати в їдальню.
   Повернувшись через півгодини до своєї каюти, він переодягся в робочий костюм, висунув до відказу один з ящиків письмового столу і відігнув його задню стінку. За нею відкрився вузький потайний ящик. вийнявши звідти кілька довгих тонких деталей хитромудрої форми і моток тонкого ізольованого проводу, він розтикав усе це по кишенях екскурсійного мішка.
   З мішком, перекинутим на перев'язі через плече, Го-рєлов зайшов у центральний пост управління і, оформивши перепустку у вахтового лейтенанта Кравцова, попрямував у госпітальний відсік.
   – Благослови, влади-ико-о! – насмішкувато прогудів він густим дияконським басом, наближаючись до ліжка зоолога. – Прийшов за вашим напученням, Арсене Дави-довичу. Як не як, перший самостійний виліт вашого пташеняти!
   Зоолог повернувся до нього, радісно засміявшись.
   – Благословляю! Благословляю! Бажаю успіху! Вам Цой все передав? – він простяг Горєлову руку для потиску.
   Тут тільки Горєлов помітив капітана, який сидів осторонь. Він вклонився йому.
   – Пробачте, Миколо Борисовичу! Одразу не помітив вас.
   Капітан привітно посміхнувся.
   – Нічого, нічого, Федоре Михайловичу. Приєднуюсь до побажань Арсена Давидовича.
   – Ідіть, ідіть, Федоре Михайловичу! – збуджено промовив зоолог. – Ех, заздрю вам! Ну, нічого! Скоро разом будемо працювати на тривалій глибоководній станції.
   Капітан здригнувся і підвів очі. Він пильно глянув на зоолога і Горєлова, потім знову опустив повіки, швидко перебираючи пальцями свою золотисту борідку.
   Ще раз попрощавшись і одержавши від зоолога багато додаткових настанов, Горєлов вийшов із відсіку, нещільно причинив за собою двері і застиг на місці біля них, немовби задумавшись.
   До його вух приглушено, але досить розбірливо долетіло:
   – Арсене Давидовичу, надіюсь, ви нікому не говорили про майбутні тривалі зупинки підводного човна?
   Коротка мовчанка немов свідчила, що це запитання застало зоолога зненацька.
У Горєлова завмерло серце.
   – Що ви, що ви, капітане… – почулося, нарешті, квапливе бурмотіння зоолога. – Для чого я став би говорити? Адже я знаю… Ви ж мене попереджували…
   Горєлов полегшено зітхнув і жорстко посміхнувся. Капітан помовчав. Потім долинув його спокійний голос:
   – Ну і гаразд! Не забувайте і надалі про це.
   Горєлов відділився від дверей і все з тією ж жорсткою посмішкою твердими, упевненими кроками швидко попрямував до вихідної камери.
   – Хто-небудь з команди є зараз за бортом? – запитав еін Матвєєва, який швидко і спритно, незважаючи на перев'язану руку, допомагав йому одягати скафандр.
   – Так точно, товаришу військінженер! Шелавін і біля нього Марат з Павликом.
   – Давно вийшли?
   – З півгодини, не більше.
   – Куди вони направились?
   – Точно не знаю, товаришу військінженер… Кудись на зюйд.
   – Ага! Ну гаразд. Дякую.
   Опинившись за бортом, Горєлов запустив гвинт на п'ять десятих ходу і взяв курс просто на північ. Відпливши кілометрів з двадцять від підводного човна, він якийсь час наполегливо полював на дні і на різній висоті над ним. Він хапав усе, що здавалося йому незнайомим, наповнюючи мішок рибами, морськими їжаками, голотуріями, гідрополіпами, глибоководними раками, придонними молюсками. Через годину він, мабуть, вирішив, що попрацював достатньо. Щільно замкнувши мішок, Горєлов зв'язався по радіо з центральним постом на кораблі, визначив з допомогою лейтенанта своє місцеперебування і повідомив йому, що збирається попрацювати ще трохи, годинку-другу, після чого знову зв'яжеться з підводним човном і тоді повернеться додому.
   Відключившись, Горєлов натягнув на руки електричні рукавиці, перевірив готовність ультразвукового пістолета і, запустивши гвинт на десять десятих ходу, понісся на схід, піднімаючись все вище і вище над дном. Попереду перед ним тягся з півдня на північ великий підводний хребет. Десь тут, високо здіймаючись над його рівним гребенем, була вершина, відкрита Шелавіним. Горєлов довго і марно шукав її. Нарешті, знайшов і, пустивши кисень у повітряний мішок, піднявся на неї. За глибиноміром вона знаходилась лише на тисячу сто метрів від поверхні океану.
   Горєлов помітив на ній скелю, що стояла окремо, з поглибленням на зразок просторої ніші. Пустивши в хід внутрішній механізм повітряного мішка, він загнав назад у патрон кисень і сів на невеликий уламок скелі. Коли піднята ним хмара мулу розсіялась і вода навкруги набрала звичайної чистоти і прозорості, Горєлов зняв електрорукавиці, вийняв з мішка металевий ящик, взятий з друкарської машинки, і, вибравши рівне місце на уламку, поставив ящик поруч себе. Потім приладнав до неї довгі тонкі деталі, і ящик став схожий на дивовижного морського їжака з розчепіреними в усі боки незвичайної форми голками. Між цими голками він натяг тонкий провід і один його кінець обкрутив на лівій руці навколо кнопки, до якої звичайно пристібається рукавиця. Після цього Горєлов натиснув на верхній площадці ящика кнопку. Частина його передньої стінки відкинулась, лягла горизонтально, і на ній виявилась мініатюрна клавіатура друкарської машинки. Вгорі, в тій частині стінки, що лишилася, засвітилося довге вузеньке віконце. За віконцем було видно натягнуту паперову стрічку.
   Ледве пересуваючи величезними металевими пальцями по крихітних клавішах, Горєлов заходився повільно вистукувати на них.
   В безмежні простори водяного і повітряного океанів полетіли незрозумілі сигнали:
   «ЕЦІТ… ЕЦІТ… Слухай, ЕЦІТ… Говорить ІНА2… Говорить ІНА2… ЕЦІТ… ЕЦІТ…»


   Вже четверту добу експедиція працювала на новій глибоководній станції.
   Здавалося, двадцяти чотирьох годин, які має доба, Шелавіну невистачає. Ніколи в нього не було іакої кількості завдань, які він поставив перед собою, щоб нарешті розв'язати їх за всяку ціну. Крім звичайних робіт по дослідженню фізичних і хімічних властивостей придонних вод океану, їх температури, солоності, густини, хімічного і газового складу, він зайнявся проблемою, за яку взявся було ще в Саргассовому морі, але не встиг закінчити через «обурливе», як він висловлювався, бомбардування району його робіт. Завдання полягало у вивченні придонних вод, глибини їх проникнення, їх походження, властивостей і складу. Ця робота вимагала великих зусиль, затрати часу, установки складних бурильних машин і глибоких насосів, що діють у прозорих і разом з тим непроникних оболонках, які оберігали ці машини від тиску величезних товщ океану.
   У тісному зв'язку з цією проблемою була й інша, за яку також взявся тут Шелавін. Вона полягала у вивченні електричних струмів, що виникають у шарах морського дна, і вперше були відкриті радянськими геологами в Арктиці.
   Шелавін прямо-таки розривався. Навіть діяльна допомога Скворешні і Матвєєва, який уже зовсім вилікувався після поранення, були недостатні. Капітан прикомандирував до нього ще двох чоловік з команди, і все ж океанограф працював, забуваючи про відпочинок і їжу. Ледве встигнувши поснідати, він квапив уже своїх помічників, роздратовувався при найменшій затримці і заспокоювався лише тоді, коли опинявся за бортом, біля своїх любимих машин та установок. На обід його доводилось настійливо, по кілька разів викликати з підводного човна, і жодного разу не обходилось при цьому без його роздратованого бурмотіння про «зрив робіт», про «обурливе ставлення до найважливіших наукових проблем».
   У зоолога був також намічений широкий план робіт для цієї тривалої глибоководної станції. Крім звичайних шукань нового, невідомого ще матеріалу, зоолог передбачав зосередити тут свою увагу головним чином на вивченні життя і діяльності глибоководних і придонних організмів. Передбачалося протягом тривалого часу стежити за їхньою поведінкою, прийомами полювання, джерелами і способами харчування, вивчити значення і функції світних організмів. Все це давно привертало увагу вченого, і ще задовго до цієї станції він мріяв про такі роботи і готувався до них.
   Однак зараз, коли можна було чекати, що звичайна енергія зоолога виявиться тут з особливою силою, всіх вражала апатичність, яка раптом оволоділа ним. Кожного разу він, немов знехотя, готувався до виходу з підвол ного чозна і, вибравшись, нарешті, з нього, годинами нерухомо просиджував на дні, біля першого, що траплявся на очі, рака-самітника або голотурії.
   Що ж сталося? Здавалось, все йшло так чудово, так вдало. Робота над трупами страховищ дала прекрасні наслідки. Це були, мабуть, рештки видів, які володарювали колись, мільйони років тому, над усім життям стародавніх океанів. Релікти крейдяного періоду! Змінювалося навколишнє життя, змінювались природа, клімат, рослини і тварини. Відтискувані новими, більш гнучкими і вдосконаленими, більш розвинутими і пристосованими до нових умов життя організмами, гігантські ящери, володарі попередніх епох, поступово віддавали їм свої позиції. Науці здавалося, що вони повністю зникли з лиця планети, лишивши по собі спогади у вигляді велетенських кістяків, які красуються тепер у всій своїй могутності і стрясають уяву людей лише в палеонтологічних музеях. І ось виявляється, що витіснена з поверхні океану невелика частина цих страховищ опускалася все нижче і нижче в його безпечні глибини, поступово пристосовуючись до нових умов життя, виробляючи в собі здатність витримувати величезний тиск, дихати водяним диханням, бачити в темряві, світитися власним світлом свого слизу… Яке надзвичайне, захоплююче відкриття! Воно одне може увічнити в історії світової науки ім'я людини, яка зробила це відкриття! А його Ламелібранхіата головаста! Хіба цей молюск, який увійде в науку з його, радянського професора Лордкіпанідзе, ім'ям, хіба він не зробить революції в розділі м'якотілих? А золото в молюску? Хіба мало самих лише цих відкриттів, щоб надовго поселити радість в душі, радість за себе, за науку, радість за велику батьківщину, за могутню країну, яка дала своєму вченому єдину в світі можливість дістатися до неприступних досі глибин океану і почати їх справжнє, дійсне вивчення!
   Так в чому ж справа? Чому все це одразу втратило свій блиск, свою привабливість, свою чарівність?
   Зоолог зробив різкий заперечливий жест… Ні, ні! Знову ця ідіотська думка! Це ж безглуздя, нарешті! Ну, при чому тут…
   Він досадливо знизав плечима під скафандром.
   Ну добре! Він не заперечує. Цього не варто було робити. Проговорився, старий дурень! Так, так, дурень! Дурень! Тричі дурень!
   Він ненавидів себе в цю мить.
   Ударом ноги він відштовхнув голотурію, яка мирно ковтала мул і яку зібрався було спостерігати.
   Ну добре, намагався він заспокоїти себе. Нехай так. Проговорився. Це факт – нічого не поробиш! Але що ж тут, зрештою, страшного? Треба міркувати спокійно. Яке це, зрештою, має значення? Адже він розповів не першому зустрічному… Це навіть не просто рядовий член команди підводного човна. Адже це головний механік! Головний механік бойового, єдиного в світі за могутністю і значенням корабля! Це ж не дрібниця – головний механік, та ще на такому кораблі! Відповідальна людина! Мабуть, багато разів перевірена. Людина стримана, навіть трохи похмура, нелюдима, зовсім не балакуча. Вже за нього можна бути спокійним…
   Він уявив собі Горєлова, його високу кістляву сутулувату фігуру, його довгий голий череп з великими настовбурченими, наче крила кажана, вухами, його довгі, майже до колін, як у горили, руки, і спалахнула давня, затамована було антипатія до цієї людини. Однак почуття справедливості, постійна тверда чесність по відношенню до себе і інших – органічні якості душі вченого – перемогли.
   При чому тут Горелов? Легше за все скласти вину на іншого. Нічого шукати полегшення власної вини, перекладаючи її на сусіда. Тим більше, що справа навіть не в тому, кому він розповів. Горєлов не розкаже, не розголосить, він не з таких.
   То в чому ж справа? Звідки це незадоволення собою? Таке важке, таке принизливе…
   Брехня! Ось в чому справа!
   Так, він збрехав! Він ніколи не брехав. Брехня завжди була чужа самому єству його. Вона була йому органічно гидка, завжди здавалася чимсь особливо принизливим, брудним, боягузливим. І все ж – він збрехав! Кому? Своєму капітанові!
   …Любий Микола Борисович! Він несе на собі таку відповідальність. За неоціненний корабель, за безпеку людей, довірених йому країною. І він обдурений людиною, якій більше, ніж комусь іншому, довірився… Неважно, що це не буде мати наслідків. Важлива брехня. Як дивитися тепер йому в очі? Як відновити минуле? Неможливо. Розказати? Щиро зізнатися? Пусте! Кому це потрібно? Кому це принесе користь? Брехня, як була, так і залишиться брехнею.
   Години минали. Нудне гудіння зумера, як настирливе дзижчання чмеля, довго не могло відвернути уваги вченого від тяжких думок. Насилу він опам'ятався і зрозумів, що його викликає підводний човен.
   – Арсене Давидовичу! – почувся голос вахтового, лейтенанта Кравцова. – Що ж це ви? Всі уже в їдальні. Навіть Іван Степанович на місці… А вас усе немає! Чого ви сьогодні так затримались? Марш маршем, Арсене Давидовичу! На всі десять десятих!
   За обідом, сидячи на звичайному місці за одним столом з капітаном, зоолог почував себе, мов на вогнищі інквізиції, і більше мовчав, не відриваючи очей від тарілки. А втім, капітан мало турбував його розмовами та розпитуваннями, лише зрідка і побіжно скидав на нього погляд сірих променистих очей, в яких було видно і жалість і тривогу.
   Зате після обіду… Можна було подумати, що Цой твердо вирішив познущатися над зоологом! Він настійливо допитувався про його здоров'я, про апетит, потім почав захоплено розповідати про свою роботу над молюсками, його думка про природну золотоносність молюска дедалі підкріплювалась точними копіткими дослідженнями. Безперечно, це м'якотіле вилучає з морської води розчиііене золото, яке в ній є, і з незвичайною силою концентрує його в своїй крові. Цоєві навіть здається, що він натрапив на слід органу, з допомогою якого в тканинах молюска здійснюється цей процес. Це ланцюжок якихось залоз, які розташовані по краях мантії і виробляють сік невідомого поки що складу.
   Цой стверджував, що це відкриття, якщо воно цілком підтвердиться, може мати величезне практичне значення. В цьому випадку можна буде справді зацікавитись проектом Марата про акліматизацію і розведення цих молюсків у закритих водоймищах радянських морів, як це роблять зараз японці з перловаскойками.
   Це справді будуть радянські фабрики золота. Що думає про це професор?
   Зоолог змушував себе уважно слухати Цоя, висловлювати задоволення, давати вказівки про дальшу роботу, але він був щиро радий, коли в лабораторію зайшов Горєлов і запропонував вийти разом з підводного човна збирати матеріали. Сьогодні до обіду він, Горєлов, виконував основну роботу в камері змішування, а тепер він вільний і хоче показати ученому дуже цікаві зарості глибоководних морських лілій якогось вапнистого виду. В його розпорядженні є зараз три години, і треба поспішати, якщо професор хоче приєднатися до нього.
   Видно було, що Горєлов справді поспішає. Під час розмови він часто поглядав на годинника, стурбовано нагадував, що ці зарості розташовані дуже далеко і потрібно чимало часу, щоб до них дістатися.
   Зоолог зараз же погодився і запропонував Горєлову швидше оформити перепустку.
   – Ні вже, будьте ласкаві, Арсене Давидовичу, – трохи зніяковівши, проводячи рукою по бритій голові, відповів Горелов, – візьміть де на себе. Мені ще треба дещо зробити у себе в каюті. Але я з цим скоро впораюсь і чекатиму на вас біля вихідної камери. Гаразд? Тільки, будь ласка, не затримуйтесь.
   Він знову глянув на годинник і, зірвавшись з місця, швидко попрямував до виходу з лабораторії.
   – Поспішайте, Арсене Давидовичу! Час іде! – кинув він на ходу і заховався за дверима.
   По коридору він пройшов своїм звичайним неквапливим великим кроком, розмірено поскрипуючи взуттям, але, опинившись у себе в каюті, за замкнутими дверима, несподівано виявив гарячкову діяльність. Висунув кілька ящиків письмового столу, вихопив з них гроші, якісь документи, листи і швидко порозсував усе це по кишенях. Потім засунув ящики, випростався і оглянув каюту, немов прощаючись, востаннє. Очі на мить затримались на портреті молодої жінки, що висів над ліжком. Горєлов здригнувся, зробив було крок до нього, але повернувся, схопив з письмового столу фотографію тієї самої жінки і ретельно заховав її в бічну кишеню свого кітеля. Не оглядаючись більше, він вийшов з каюти, замкнув її і швидко попрямував униз, до вихідної камери.
   Зоолога там ще не було. Горєлов глянув на годинник і нервово пересмикнув плечима.
   – Який кисень у скафандрі? – рвучко запитав він Матвєєва.
   – Стиснений, товаришу військінженер.
   – Перезарядити! – наказав Горєлов. – Поставити рідкий!
   – Слухаю, товаришу військінженер. Після історії з обвалом багато хто вимагає перезарядки, – розуміюче додав Матвєєв.
   – Нічого дивного, – підтвердив його здогад Горєлов. – А акумулятори? Повний комплект?
   – Так точно.
   – Покажіть. Що в термосах?
   – Гаряче какао.
   – Покажіть. Добавте до верху!
   Горєлов був уже майже одягнутий, лишалося лише надіти і закріпити шолом, коли в камері з'явився зоолог з своїм ззичайним в останні дні задумливим, майже байдужим виглядом і пред'явив Матвєєву перепустку на себе і на Горєлова. Горєлов, мабуть ледве стримуючи роздратування, накинувся на нього:
   – Ну що ж ви, справді, Арсене Давидовичу! Хіба можна так затримуватись! У нас ледве вистачить часу на оглядини і на повернення. Я ні в якому разі не можу запізнитися на підводний човен!
   Ледь опинившись на краю відкидної площадки, Горєлов різким, владним голосом скомандував:
   – Десять десятих ходу! Швидко! Слідуйте за мною.
 //-- *** --// 
   Слідом за їхнім стрибком у простір площадка піднялась, підводний човен зрушив з місця і, швидко набираючи хід, понісся на південь. Коли через хвилину Горєлов оглянувся, човен уже зник з очей. Однак це ніскільки його не здивувало.
   Ще перед цією глибоководною станцією капітан попередив команду, особливо учасників наукових робіт, що «Піонер» не матиме тут постійної стоянки, а перебуватиме в безперервному русі. Повертаючись на підводний човен, усі, хто перебуває за його бортом, зобов'язані попередньо зв'язатися з центральним постом управління і по радіомаяку визначити свій шлях назад. Всі розуміли значення цього заходу перестороги після пам'ятних подій у Саргассовому морі. Знали також, що протягом цього крейсирування навколо місця робіт у посиленому і безперервному русі перебувають інфрачервоні розвідники – один на поверхні океану, а другий – на різних глибинах попереду підводного човна.
   У витягнутому, майже горизонтальному положенні Горєлов і зоолог мовчки неслись у протилежному від під-еодного човна напрямі, в густій темряві глибин, доганяючи і переганяючи різнокольорові вогники і світні туманності жителів океану. Горєлов попереду, зоолог в кількох метрах позад нього. Так вони мчали близько години, не обмінюючись жодним словом, неухильно тримаючи курс на північ. Горєлов іноді дивився на годинник, тривожно оглядався навколо, вдивлявся вдалину, немов намагаючись пробити поглядом фіолетову запону, яка висіла перед ним на кінці голубого променя ліхтаря. Заглиблений у свої гнітючі думки, зоолог слідував за Горєловим, не звертаючи уваги на шлях, на час, на все, що оточувало його. Лише раз він звів голову, оглянувся кругом, хотів було щось запитати свого супутника, але зараз же, мабуть, облишив цей намір і знову опустив голову, віддавшись чи цілковитій байдужості, чи своїм важким думкам.


   Горєлов раптом стрепенувся. Вдалині, просто перед ним, у широкому промені ліхтаря, наче вирвавшись з темряви, показався силует довгого гладенького, майже циліндричного тіла, яке швидко неслося назустріч. В наступну мить з'явилась його задня частина з кругом на кінці, який, металево виблискуючи, шалено обертався, вертикальними й горизонтальними рулями та двома горизонтальними стабілізаторами – справа і зліва. Від середини тіла в усі чотири сторони відходили туго натягнуті, поблискуючі металом нитки.
   Промінь ліхтаря зоолога освітив у цю мить суміжний простір; всюди, вгорі і внизу, праворуч і ліворуч, простяглась гігантська металева сітка з триметровими чарунками і укріпленими у вузлах цих чарунок такими ж дивовижними циліндричними рибоподібними тілами… Стіною, краї якої губилися в темряві, сітка швидко неслась назустріч людям.
   – Вниз! – несамовито закричав Горєлов. – На дно!
   Круто повернувши рулі на повному ходу, вони кинулись головою вниз і, не встигнувши опам'ятатись, занурились майже по пояс у товстий шар пухкого мулу. Горєлов зразу ж легко вибрався з нього на поверхню дна. Поруч з ним борсався в мулі зоолог. На висоті п'яти-шести метрів з шумом, що переходив у рев, швидко наближалась сітка з нижньою, витягнутою в ниточку шеренгою циліндричних тіл, яскраво освітленою ліхтарями Горєлова і зоолога. Коли вона мчала вже безпосередньо над розпластаними по дну людьми, найближчі до них тіла з цієї шеренги раптом захвилювалися на своїх прив'язях, їхні напівкулясті голови в міру наближення все стрімкіше нахилялися вниз, наче щось їх притягувало туди, і четверо великих, круглих, кольору всрнованої сталі очей в кожній із цих голів були спрямовані на людей, ніби пильно розглядали їх. Одно чи двоє з цих страховищ несподівано рвонулись униз головами, задерши майже вертикально догори свої хвости, що оберталися, але відразу ж, підхоплені іншими, вирівнялись і помчали геть разом з усією сіткою.
   – Що це? Що це значить? – злякано зашепотів зоолог і зараз же голосно скрикнув: – Та це ж торпеди! Федоре Михайловичу, торпеди!..
   – Тихо! – погрозливо зашипів Горєлов. – Чого ви галасуєте, як божевільний? Може, у них звукозі детонатори, і вони перетворять нас на порох!
   Зоолог сидів, проводжаючи розширеними від жаху очима зникаючу в темряві сітку. Нарешті він знову заговорив, понизивши голос до шепоту:
   – Але вони йдуть на південь, Федоре Михайловичу. Підводний човен може наштовхнутися на сітку.
   Горєлов засміявся уривистим, гавкаючим сміхом.
   – Ну, що ви, Арсене Давидовичу! Ультразвукові прожектори повідомлять підводний човен про сітку за двадцять кілометрів до зустрічі з нею. А інфрачервоні розвідники? Пусте, Арсене Давидовичу! Поспішаймо краще до наших заростей…


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Поделиться ссылкой на выделенное