Григорий Адамов.

Таємниця двох океанів

(страница 17 из 37)

скачать книгу бесплатно

   Прохід ішов тепер прямо, без поворотів, дедалі більше звужуючись, але склепіння не нижчало, лишалося, як і раніше, на величезній висоті, яку ледве можна було розрізнити.
   Через кілька хвилин старший лейтенант знову зупинився: прохід роздвоївся. Після короткого вагання старший лейтенант викликав Цоя. Почувся тихий наказ:
   – Обслідувати обидва проходи! Обрати шлях! Ви один серед нас зможете врахувати і ознаки біологічного порядку.
   Цой швидко пішов у лівий прохід і заглибився в нього майже на сотню метрів, уважно оглядаючись навколо. Стіни тунелю помітно зближувались, вони були нерівні, з виступами і поглибленнями, вкриті групами глибоководних асцидій на довгих ніжках, золотистих горгоній, морських лілій. Всюди – на дні, під ногами Цоя, на стінах – у великій кількості виднілися черепашки молюсків. Щось знайоме видалось Цою в цих закручених випуклих черепашках. Серце його забилося. Він квапливо схопив одну з них, спрямував на неї світло ліхтаря і мало не скрикнув. Це була вона! Вона – таємнича, невловима Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze.
   Цой стояв не рухаючись, боячись дихнути, не спускаючи очей з чудової черепашки. їх тут тисячі! Може, мільйони! Тут їхня таємнича батьківщина, – можливо, одна з багатьох. Але де ж золоті розсипи? їх не видно поблизу. Звідки ж могло потрапити золото в кров цих молюсків?
   Цой кинувся далі по тунелю, спрямовуючи в усі боки світло ліхтаря і жадібно оглядаючи дно. Лише численні молюски та часом асцидії і морські лілії були навколо.
   Зненацька Цой зупинився. Стіни різко пішли на зближення. Впало в очі склепіння, яке сильно понизилося, – ясно помітне похиле склепіння. «Це не дорога для страховищ, їм тут не пройти», подумав він, і зараз же згадка про товаришів, які ждали його повернення, про учителя-зоолога, який чекає на допомогу, змусила його кинутися назад. Але раніше він зірвав кілька молюсків, захопив з дна кілька пригоршней мулу і, діставши з нерозлучного екскурсійного мішка склянку, наповнив її пробою води.
   Він вискочив з тунелю, немовби тисячі фурій гналися за ним по п'ятах.
   Загін нерухомо і мовчки стояв у попередньому порядку.
   – Що з вами, Цой? – з тривогою запитав старший лейтенант. – Ви натрапили на страховища?
   Ні, товаришу старший лейтенант, – запинаючись, зніяковіло відповів Цой. – Я квапився повернутись, боявся, що затримаю загін…
   – Ну що ви! Ви ходили всього лише хвилин десять, Я на вас раніше і не чекав. Які наслідки?
   – Лівий прохід виключається! Дорога в печеру страховищ праворуч! – відповів Цой, почуваючи, що в нього ніби гора упала з плечей.
   – Чудово! Займіть ваше місце. Вперед, товариші! Зберігати обережність!
   Загін тихо вирушив з місця. Нетерпіння і тривога про зоолога зростали з наближенням до печери.
   Чорні стіни тунелю трохи зійшлися і вже весь час супроводжували загін у межах видимості.
Стіни і дно були гладкими, майже рівними, з немов відполірованими рідкими виступами. Лише на дні іноді зустрічалися низькорослі морські лілії і горгонії. З мулу, напівзасипані, стриміли уламки знайомих Цоєві черепашок.
   «Тут їх, мабуть, знищили ті страховища, – подумав Цой. – У лівому, тісному проході молюски знайшли неприступне для тварин сховище і збереглися там…»
   На деяких виступах стін Цой помітив туманні плями неправильної форми, які слабо світилися. Він звернув на них увагу старшого лейтенанта.
   – Це обривки слизу, що світиться, яким вкриті страховища, – тихо пояснив Цой. – Пропливаючи тут і зачіпаючись за виступи, вони залишають на них свої сліди. Слиз свіжий, скоро печера…
   – Добре, Цой. Увага, товариші! Як тільки увійдемо в печеру, розсипатися цепом по обох боках прожектора вздовж стін печери і відкрити звук по найближчих цілях. Скворешня, установивши прожектор, передає його Ма-рату. Під час бою не забувати про гвинт і повітряні мішки. Діяти ними відповідно до обставин. Не зариватися! Триматися ближче до загону! Прискореним кроком, вперед!
   На трохи наповнених повітряних мішках, стискуючи в руках пістолети, загін нечутно й швидко просувався по тунелю. За величезним скелястим виступом стіни раптом круто розсунулись і зникли з поля зору. Старший лейтенант, який ішов попереду, негайно виключив свій ліхтар.
   – Виключити ліхтарі! В цеп! Установити прожектор!
   У чорній темряві вдалині показалися величезні голубуваті тіла, що слабо світилися. Їх було близько двох десятків: одні – велетенських розмірів, інші – трохи менші. Більшість нерухомо лежала на дні, на його підвищеннях і скелях, витягшись, наче стовбури величезних дерев з бочкоподібним потовщенням посередині. Інші носилися вперед і назад на різній висоті, мірно розмахуючи світними плямами ластів. Всередині, ближче до виходу, лежав велетенський світний силует, високо піднявши над собою довгу, мов корабельна щогла, і гнучку, як небаченої товщини ліана, шию, з величезною плесковатою головою, яка тривожно рухалася з боку на бік.
   – Вишикуватися в шеренгу! – тихо прозвучала команда. – Почувати сусіда! Стріляти по світних цілях. Спочатку по рухомих. Собі беру середню на дні. Приготуватися! Цілься! Звук!
   У печері несподівано запанувало сум'яття. Страхітливі світлі тіні заметалися, немов охоплені корчами. З блискавичною швидкістю вони носилися у всіх напрямах, то звиваючи в кільця свої довгі гнучкі шиї, то швидко розкручуючи їх. Довгі, плоскі, як у крокодилів, хвости з силою били по боках бочкоподібних тіл. Страховища падали, звивалися, кидалися в сторони, і стрільці ледве встигали змінювати приціл. Ультразвукові пістолети виявилися надто слабими для цих могутніх, величезних організмів. Майже неможливо було відразу знайти і влучити в їхні найважливіші життєві центри.
   Гігант, взятий на приціл старшим лейтенантом, у першу мить здригнувся, потім одним могутнім рухом хвоста світною стрілою майнув до склепіння печери. Щось при цьому металічно блиснуло під ним, освітлене його слабим сяйвом, і понеслося вгору, охоплене витком нижньої, товстої частини шиї страховища.
   Почувся повний відчаю крик Цоя:
   – Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу!.. Одночасно дужий удар струменю ледве не збив з ніг
   Марата, який стояв рядом з Цоєм, Марат мимоволі змахнув рукою. Місце біля нього було пусте.
   – Товаришу старший лейтенант! – вигукнув злякано Марат. – Цой запустив гвинт і зник!
   Тим часом паніка серед плаваючих тварин передалася і тим, які досі спокійно лежали на дні. Одна за одною вони відривалися від дна і злітали догори, посилюючи загальне хвилювання.
   Тварини шукали ворога, але не знаходили його. Що буде з Цоєм, якщо він потрапить в цю страхітливу купу розлютованих тварин?
   Раптом один з гігантів скрутився в кільце, з силою випростався і, витягнувши шию, судорожно б'ючи хвостом, каменем упав на дно і завмер в непорушності. Чийсь промінь влучив його, мабуть, в мозок чи в інший нервовий вузол і забив наповал. Зараз же за цим упав другий. У деяких були паралізовані ласти або хвіст, і, уповільнивши рух, вони билися майже на місці.
   В безладному, хаотичному русі страховищ усі стрільці загубили з очей величезну тварину, яка понесла з собою зоолога. Десь між ними тепер носиться Цой, у постійній небезпеці бути затертим, кинутим на дно, дістати нечуваної сили удар.
   Старший лейтенант не витримав цієї невідомості.
   – Цой, де ви?
   – Я переслідую тварину, яка понесла Арсена Дави-довича, – почувся задиханий голос Цоя. – Мене весь час відтирають від неї інші. Але я не випускаю її з очей. Доводиться весь час лавірувати. Я паралізував один з її ластів, але вона, як божевільна, метається. Тримаюся далі від табуна… Далі від їхнього світла… щоб не помітили…
   В цю мить одне з страховищ несподівано відокремилося від загальної маси, що хвилювалася в глибині печери, і швидко кинулося до виходу, мабуть шукаючи порятунку у відкритому океані. На фоні його світного голубуватого тіла майнула темна тінь людини, і майже одночасно почувся Цоїв вигук:
   – О, чорт! Мене зачепили! Відкинули! Страховище раптом змінило курс, різко повернуло вслід за людською тінню і, широко розкривши величезну, майже двометрову пащу, кинулося навздогін.
   – Всім по передньому!.. Звук!.. – пролунала кваплива команда.
   Зосереджений приціл всього загону спіймав страховище якраз в ту мить, коли майже перед самою його пащею майнуло тіло Цоя, який спритно втік у темряву. Страховище судорожно забилось, потім упало на дно і розпласталося на ньому недалеко від загону.
   Але шлях був показаний. Весь табун кинувся до виходу. Здавалося, ніщо не могло встояти перед цим нестримним падінням пароподібних тіл.
   – Включити прожектор! – пролунала голосна команда. Сніп яскравого, сліпучого світла вдарив у темряву, в рухливу масу велетенських тулубів, в'юнких ший і могутніх хвостів, у сузір'я величезних блискаючих телескопічних очей. І те, що, здавалось, не могла б зробити жодна гранітна перепона, зробило світло! Немовби відчувши надприродної сили удар, страховища з широко розкритими пащами разом закинули голови назад, перекинулися з розчепіреними вгору кігтистими ластами і, показавши хвости, повільно попливли назад. Вони мотали головами – приголомшені, осліплені, одразу знесилені. Деякі тихо опускались на дно з повислими шиями. Над табуном у світлому потоці носилася металічна постать Цоя, розшукуючи тварину, яка тримала ученого.
   Загін проводжав відступаючий табун зливою ультразвукових променів. То той, то інший з велетнів починав раптом люто битися і за хвилину швидко падав на дно.
   – Знайшов!.. Знайшов!.. – пролунав торжествуючий голос Цоя. – Одержуй, каналія! Одержуй!.. Одержуй!..
   В середині повільно пливучої колони здійнявся незвичайний рух. Підлетів догори велетенський хвіст, наносячи у всі боки нищівні удари. Раптом з темної маси страховищ відокремилось невелике, що синювато поблискувало металом, тіло і, погойдуючись з боку на бік, стало опускатися на дно. Описавши дугу навколо табуна страховищ, кулею понеслася зверху вниз металічна постать Цоя, майже біля самого дна лідхопила падаюче тіло і тут же, злетівши разом з ним догори, повернула і швидко понеслась до загону.
   – Ось!.. – задихаючись, промовив Цой, різко зупинивши і давши задній хід гвинтові. – Ось… – повторив він, хитаючись, падаючи на коліно і простягаючи Скворешні на обох руках нерухоме тіло зоолога.
   Загін швидко відступав з печери, боєць за бійцем. Попереду йшов Скворешня, несучи зоолога. Старший лейтенант Богров пропускав усіх повз себе. Марат тримав у промені прожектора, немовби в полоні, кілька страховищ, рештки величезного табуна, які збилися в протилежному кінці печери і ховали голови від потоків убивчого невмолимого світла.
   – Вимкнути прожектор! – скомандував старший лейтенант Маратові.
   Він допоміг йому швидко навантажитись. – Марш за загоном!
   Старший лейтенант востаннє кинув погляд у чорний простір печери, арену нечуваної в житті старої планети битви. Потім він запустив гвинт і незабаром приєднався до гірлянди яскравих голубих вогнів, яка швидко йшла у відкритий океан.


   Зоолог машинально погладив слабою рукою бороду і, окинувши поглядом госпітальний відсік, який блищав чистотою, смутно посміхнувся.
   – Так, дорогий Марате, ось і довелося самому скористатися всім, що тут мною приготовлено. Можу засвідчити, що, загалом, непогано, навіть можна сказати, зовсім непогано.
   Піднявши голову, Марат глянув на ученого відсутнім поглядом і потім перевів його кудись у простір.
   Він прийшов навідати зоолога, який ще не отямився після пережитого потрясіння, але візит проходив досить в'яло і нудно.
   Після трагічної пригоди з ученим Марат став зовсім невпізнанним. Наскільки раніше він був завжди веселим, жвавим і балакучим, настільки тепер він замкнувся в собі, уникав зустрічей з товаришами, у вільний час лишався самітним у своїй каюті, і його співжилець Крамер не знав, як до нього підійти. Але в той же час всі бачили і почували, що на Марата вперто напосідають важкі думки, що голова його зайнята новою проблемою, яку він особливо близько бере до серця і яка тривожить його з такою силою, яку досі не доводилося спостерігати при жодному з його попередніх винахідницьких захоплень.
   Продовжуючи думати про щось своє, Марат сказав, трохи повернувшись до зоолога.
   – Ні, ні, Арсене Давидовичу, не кажіть… По-моєму, погано… Треба буде в ньому щось переробити…
   Поважний зоолог, мабуть, відчув себе зачепленим за живе.
   – Що погано? – запитав він, насторожившись, готовий відбити атаку.
   – Шолом, препоганющий шолом!
   – Шолом?!
   – Авжеж! Шолом, який вас так спотворив. Зоолог, звівшись на лікті, вп'явся в Марата розширеними очима.
   – Шолом?! А я думав, ти говориш про госпітальний відсік!
   Він упав на подушку і зайшовся дитячим реготом.
   – Що ж ти думаєш про шолом, кацо? – запитав серед сміху зоолог. – І що змусило тебе раптом задуматись про такі дрібниці. Що таке шолом перед проблемою зрошення Сахари чи поворотом Гольфштрему?
   – По-перше, дозвольте вас поправити, Арсене Давидовичу… Не Гольфштрем, а Гольфстрім. Слово це англійське і…
   – Пробач, пробач, кацо… Звичка, знаєш. З дитинства… Ну, а по-друге?
   – А по-друге, про шолом… Знаєте, Арсене Давидовичу… – зам'явся на мить Марат. – Я почуваю, що можу з вами говорити цілком одверто… Знаєте, мені просто-таки соромно. Я місця собі не знаходжу. Я не можу уявити собі, як я раніше не задумався над цим… ще коли працював з Крєпіним по телефонізації шолома. Гірше за все, що ще тоді майнула в мене думка саме про ці його незручності. Але я не зупинився на ній, не продумав її тоді ж до кінця. І лише тепер я розумію, яка це була непростима легковажність…
   Марат схвильовано схопився із стільця.
   – Ви вірно сказали: Сахара!.. Гольфстрім!.. Світові проблеми!.. А в себе під носом я пропустив просте, маленьке і таке важливе завдання – удосконалити шолом. Адже ви могли загинути через це! Арсене Давидовичу! Дорогий! Адже ви трохи не загинули! Коли я подумаю про це, я ладен чуб на собі рвати…
   Зоолог уважно слухав, не спускаючи теплого погляду з Марата.
   – Ти тільки не хвилюйся, кацо! Будь спокійний! Не міг же ти передбачити, що ми зустрінемося з такими страховищами. Але ти молодець, кацо! Правду скажу, мені подобається, що ти починаєш розуміти всю складність і так званих маленьких проблем… Немає маленьких проблем, дорогий мій! Кожна маленька проблема є частина великої. І, не розв'язавши маленьку, – провалиш велику! От. Ну, що ж ти придумав з шоломом?
   Марат сів на стілець, опустив голову. Трохи повернувшись до зоолога і, мабуть, продовжуючи думати про щось своє, він почав:
   – Так, Арсене Давидовичу… В той нещасний день, коли ви так постраждали…
   – Ну, ну, ну… – незадоволено пробурмотів зоолог, – зовсім не нещасний. Такі чудові відкриття. Ціла колонія Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze! Я гадаю, вона під цією назвою увійде тепер у науку, – з деяким самовдоволенням додав учений. – І нарешті, ці доісторичні страховища! Адже це світове відкриття! А ти кажеш – нещасний… Побільше б мені таких нещасних. А втім, продовжуй…
   – Ну ось. У той день ми вийшли з Цоєм і Павликом з підводного човна. Ну, там розпустувались. Вони мене впіймали, схопили з обох боків і почали трясти. Голова билася в шоломі, як горіх у пляшці. Як я не намагався, як не напружував шию, та все-таки кілька разів боляче стукнувся черепом. І я тоді знову подумав, що добре було б внести в шолом невеликі поправки.
   – І до чого ж ти додумався?
   – По-моєму, в шоломі треба влаштувати м'яку підкладку ззаду, за потилицею. Все одно ми не користуємось прозорістю задньої частини шолома. А проти скронь і лоба треба поставити пружні спіралі на зразок матрацних пружин. Крайні внутрішні витки спіралей одягти в м'яку ізоляцію…
   – Добре, Марате! – серйозно сказав зоолог. – Чудова ідея! Ти на поході гарненько продумай її, а повернемося додому, обов'язково поговори з Крєпіним. І я підтримаю.
   Наче заспокоєний цією розмовою, Марат попрощався й пішов, пропустивши спершу Цоя, який заходив у відсік.
   Цой був у білосніжному халаті, акуратно зав'язаному на всі до одної тасьомочки, і мав вигляд справжнього, правда молодого і трохи зніяковілого від своєї молодості, лікаря. Він швидко підійшов до ліжка зоолога.
   – Як справи, Арсене Давидовичу? Як ми себе почуваємо? Дозвольте ваш пульс… Чудово. Наповнення хороше. Сімдесят вісім ударів на хвилину. Ви швидко видужуєте.
   Цой обережно, майже з ніжністю поправив подушки під головою ученого, підіткнув одіяло.
   – А після чого тут особливо видужувати? – добродушно посміхнувся йому зоолог. – Дрібниця якась! Я думаю, завтра-післязавтра встану – і за роботу! На нас чекає чудова робота!
   Цой замахав на нього руками, виявивши величезний жах на обличчі.
   – Що ви! Що ви, Арсене Давидовичу! І не думайте! Менше ніж через п'ять днів ніяк не можна! Потім вам обов'язково необхідно пройти курс кварцового опромінення. Кілька сеансів електризації… Ні, ні… Як можна!
   Зоолог вмить розлютувався:
   – Ти збожеволів, Цой! Ні, ти зовсім збожеволів. Що ти мені казки розповідаєш! Які там електризації і кварци! Мені треба якнайшвидше повернутися в печеру, сфотографувати ті страховища. Адже не можу я взяти їх сюди, на підводний човен. Я хоч одну голову візьму. Я вже домовився з капітаном: спеціально для цього підводний човен тут затримається. А він тут з своїми електризаціями, кварцами! «Курс опромінення»! обурено передражнював учений Цоя.– – Ач! Зрадів!
   – Все одно… Можете лаятись, Арсене Давидовичу, – покірливо, але з образою в голосі промовив Цой. – Я тоді доповім капітанові, що ви не слухаєте…
   – «Не слухаєте»! Теж знайшовся лікар!
   Баритон зоолога лунав по всьому верхньому коридору, проникав у жилі каюти і службові приміщення, досягаючи навіть найвіддаленіших куточків машинного відділу. Підводний човен етояв на місці, і у відділі панувала цілковита тиша.
   З кают вибігали люди, вільні від вахти, прислухалися, пересміювались.
   – Розбушувався наш Лорд!
   – З нього, як з гуся вода!
   – Пушить бідолашного Цоя! Тільки пір'я летить!
   – З таким пацієнтом наплачешся.
   З центрального поста управління вийшов капітан і попрямував до госпітального відсіку. Капітанові довелося взяти на себе несподівану роль арбітра між лікарем і пацієнтом. Рішення було Соломонове, і його з задоволенням прийняли обидві сторони: зоолог пообіцяв, що лежатиме три дні беззаперечно, після чого, якщо все буде проходити нормально, йому буде дозволено працювати в'лабораторії, а на п'ятий день і виходити з підводного човна, щоб працювати в печері. Кварцове опромінення він буде приймати одночасно з роботою. Щождо електризації, то поки що не приймати ніяких рішень – майбутнє покаже.
   Бачачи однак, як зоолог сумує з приводу того, що всі роботи по обслідуванню дна і глибин на цій ділянці зовсім припинилися через його хворобу, капітан пішов ще далі. Тому що Цой цілком завантажений лабораторною роботою над молюсками та іншими уже зібраними тут матеріалами, капітан пообіцяв тимчасово прикомандируватн когось з команди, за вибором зоолога, для продовження збирання матеріалів під його керівництвом і за його інструкціями.
   – Я буду дуже вдячний, якщо ви дозволите мені взяти на себе цю роботу, – почувся раптом глухий голос.
   Горєлов давно вже увійшов до госпітального відсіку, чув капітанове рішення і тепер стояв біля дверей, дивлячись благаючими очима на зоолога.
   – Я вже неодноразово виконував її під вашим наглядом, Арсене Давидовичу, – продовжував він, посміхаючись і наближаючись до ліжка ученого. – Вона мене настільки захопила, що, мені здається, Арсене Давидовичу, ви і тепер будете задоволені. На моїй роботі головного механіка, Миколо Борисовичу, – звернувся він до капітана, – це зовсім не відіб'ється. Тим більше, що ми, мабуть, будемо більше стояти на місці, ніж рухатись.
   – Будь ласка, Федоре Михайловичу! – дружньо посміхаючись до Горєлова, погодився капітан. – Якщо це влаштовує Арсена Давидовича, то з мого боку ніяких заперечень не буде. Але майте на увазі, що відповідальність за стан і роботу двигунів продовжує лишатися. на вас.
   – Чудово, чудово! Це мене влаштовує якнайкраще! – шумно зрадів зоолог. – Федір Михайлович знає, чим я найбільше цікавлюсь, де шукати і як шукати. Ми з ним уже чимало попрацювали разом. Все складається чудово! Дякую вам, капітане! Дякую вам, Федоре Михайловичу.
   Коли б поважний учений не перебував у такому радісному стані, він, мабуть, звернув би увагу на незвичайну блідість Горєлова, на хворобливу натягнутість його посмішки, на те, як часто він проводив рукою по лобі, немовби стираючи з нього піт слабості. А втім, ентузіасти, не шкодуючи себе, нерідко так само ставляться й до інших. У всякому разі було цілком ясно, що вчений зовсім забув і про електризацію, і про масаж, і про грязьові ванни, які він ще недавно так настійливо рекомендував своєму колишньому пацієнту. В результаті всі лишилися дуже задоволені розмовою, яка почалася так бурхливо і закінчилася всім на втіху.
   – Цой, голубчику, – дружньо звернувся вчений до свого лікаря і помічника, коли капітан вийшов із відсіку, – дай, будь ласка, Федорові Михайловичу список видів тварин, яких ми намітили собі для особливо ретельних шукань на глибинах. Передусім викресли все, уже знайдене нами. Дай йому також для ознайомлення всі наші альбоми, зарисовки, атласи. Виділи для Федора Михайловича і постійний екскурсійний мішок з інструментами та приладдями.
 //-- *** --// 
   Коли після двогодинної бесіди з Цоєм Горєлов вийшов із лабораторії, він швидко попрямував до своєї каюти, важко навантажений матеріалами і спорядженням. Він квапливо відімкнув замок дверей, ретельно потім замкнув їх за собою і з полегшенням склав усе принесене на круглий стіл, що стояв посеред каюти. Каюта була невелика, довгаста, з ліжком і шафою для одягу біля правої стіни, умивальником і туалетним столиком з великим дзеркалом – біля лівої. Над ліжком висів чудової роботи акварельний портрет молодої жінки з ніжним красивим обличчям і владним поглядом великих чорних очей. Біля стіни проти дверей, під великим круглим ілюмінатором, зараз наглухо закритим зовнішньою шторою, стояв невеликий письмовий стіл з письмовим приладдям, стоячим настільним портретом тієї самої молодої жінки і великою старомодною друкарською машинкою.
   Звільнившись від вантажу, Горелов важко опустився на стілець і, затиснувши голову між долонями, довго сидів з заплющеними очима, іноді погойдуючись, як піл час тяжкого зубного болю. Нарешті він піднявся, постояв з хвилину, опустивши голову і обпершись кулаком на стіл, потім стрепенувся і рішуче взявся за тільки що принесені ним книги, альбоми, атласи. Годин зо три він пильно, не відриваючись, працював над ними, уважно вивчав художнє зображення представників підводної фауни і флори, робив виписки, копії з малюнків, складав списки, класифікував.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Поделиться ссылкой на выделенное