Григорий Адамов.

Таємниця двох океанів

(страница 12 из 37)

скачать книгу бесплатно

   З його правого борту відкинулася площадка, розсунулися металеві двері. Перейшовши на малий хід і зігнувшись в дугу, мов риба, Павлик прослизнув у широкий отвір, яскраво освітлений жовтуватим світлом електричних ламп.


   У центральному посту вахтовий лейтенант Кравцов сидів перед щитком управління, задумливо дивлячись на екран і його купол. В блакитних сутінках екранного поля мелькали темні силуети зустрічних риб, головоногих, молюсків найрізноманітніших форм і розмірів.
   Підводний човен ішов на шести десятих ходу; п'ятдесят п'ять миль на годину – середній крейсерський хід, при якому не перенапружувався матеріал вибухових дюз, не було потреби розжарювати корпус і окутувати його паровою оболонкою. Час від часу очі лейтенанта пробігали по сузір'ях маленьких зелених лампочок, які горіли на шитку управління і на круглій стіні центрального поста, заспокійливо доповідаючи про рівну, нічим не порушу-ну роботу всіх механізмів і агрегатів підводного корабля.
   Лейтенант раптом простяг руку до телефонного щитка, і спокійне обличчя його пожвавішало. Він натиснув кнопку під номером дванадцять, і одразу ж поряд з щитком освітився невеликий матовосріблястий екран. На ньому з'явилося відображення госпітального відсіку, кількох ліжок, двох лежачих на них постатей і зоолога в білому халаті, який розглядав на матове світло лампи якусь пробірку. Зоолог повернув голову і запитливо скинув очі на екран.
   – Пробачте, Лорд, – тихо, майже пошепки, промовив лейтенант, – не терпиться дізнатися, що поробляє Павлик.
   Зоолог кивнув головою.
   – Спить, – так само пошепки відповів він, підходячи зовсім близько до екрана і майже цілком заповнюючи його своєю бородою. – Спить, але не дуже добре. Мабуть, нерви розгулялися: вигукує, піднімається в напівсні, щось бурмоче і знову засипає.
   – Ну, нічого… – почав було лейтенант, але не встиг закінчити.
   Зовні зненацька долинув глухий, але могутній удар, супроводжуваний коротким гуркотом, що вирвався з рупора гідрофону. За кілька секунд – ні лейтенант, ні зоолог ще не встигли отямитися від такої несподіванки – величезний підводний корабель метнувся носом догори, зараз же пірнув, потім, не зменшуючи ходу, під безперервні гуркотливі удари судорожно заметався, немовби його кидало незрозумілою силою вгору, вниз, у всі боки.
   Зоолог був відкинутий від екрана на найближче ліжко. Лейтенант, інстинктивно схопившись рукою за ніжку пригвинченого до підлоги столу, утримався на місці, його очі сковзнули по великому круглому годиннику, що висів на стіні: було точно вісімнадцять годин. Машинально, не усвідомлюючи ще, що сталося, він натиснув пальцем вільної руки кнопку тривоги: «Увага! Всі по місцях!»
   В одну мить всі коридори підводного човна наповнилися тупотом ніг, потім одразу настала тиша, що переривалася лише частими глухими ударами.
   Ще тримаючи палець на кнопці тривожної сигналізації, лейтенант мельком глянув на круговий екран і застиг від здивування.
В глибокій перспективі екрана, на тій його смузі, куди з своїх далеких дистанцій посилали повідомлення інфрачервоні розвідники корабля, з незвичайною швидкістю неслася назустріч «Піонерові», клубоча-чись і розростаючись, величезна темна хмара. Попереду хмари, ніби рятуючись від пожежі, мчали незчисленні маси морських тварин. Найближчі до підводного човна риби так само швидко поверталися і в загальній паніці мчали йому назустріч.
   – Пробачте, Лорд… Сигнали… – квапливо промовив лейтенант і вимкнув телефон та телевізор, лишивши зоолога в стані цілковитого нерозуміння й розгубленості.
   Слідом за цим лейтенант повернув на щиті управління назустріч один одному два штурвали; на одному з них виднівся напис: «Розвідник правого борту», на другому: «Розвідник лівого борту».
   Хмара одразу закрила вузьку верхню смугу на передній частині екрана і нижню частину його купола.
   – Чорт візьми! Що ж це означає? Невже підводний вибух? – півголосом промовив лейтенант, даючи підводному човну задній хід і зараз же повністю зупиняючи роботу дюз.
   В центральну рубку поспішно ввійшов капітан і похитнувся від різкої зупинки руху корабля.
   – Що сталося, товаришу лейтенант? – запитав він ще в дверях.
   – За донесенням приладів, товаришу командир, попереду щось незрозуміле і, в усякому разі, загрозливе! Тому я зупинив підводного човна до ваших розпоряджень. Капітан бачив на екрані хмару, що швидко насувалася. Глухі удари продовжували доноситися зовні. Вони супроводжувались гулом із рупора гідрофону. Корабель мотало на місці без упину.
   – Добре зробили, – схвалив дії лейтенанта капітан. – Яка відстань до джерела звуків? Їх напрямок? – продовжував він уривчасто запитувати, тримаючись за стіл і пильно розглядаючи млу, яка клубочилася на екрані, і величезні табуни тварин, що мчали перед нею.
   – Тридцять вісім миль! Прямо по носу! – швидко відповів лейтенант, глянувши на прилади біля гідрофону.
   – Викличте Арсена Давидовича сюди. Тут дуже багато цікавого для нього, – сказав капітан і нахилився над картою; він провів на ній кілька ліній, глянув на прилади і зробив короткий підрахунок. – Що таке? – випростався він раптом, і обличчя його одразу стало жорстким, кам'яним. – Адже це означає, що звуки доносяться з нашої стоянки. З нашої глибоководної станції!
   В цю мить до центрального поста квапливо ввійшли зоолог і старший лейтенант Богров. Почувши останні слова капітана, старший лейтенант швидко оцінив становище.
   – Немає ніякого сумніву, товаришу командир, – сказав він: – удари доносяться з району нашої стоянки. Все це дуже схоже на підводне виверження вулкана з хмарою піднятого з дна мулу, попелу, роздрібленого туфу.
   – Так, так… – підтвердив лейтенант Кравцов. – Це перше, що і мені спало на думку.
   Капітан з сумнівом похитав головою й задумався. Зоолог мовчки, не відриваючись, дивився на екран.
   Перші загони збожеволілих жителів моря наближалися до підводного човна, уже в двадцяти кілометрах від нього зустрінуті ультразвуковими прожекторами, які переносили їх відображення на нижню смугу екрана.
   Попереду всіх, ближче до поверхні, стрілою летіли гостроморді дельфіни. Тепер їм було не до гри. Лише зрідка вони злітали вгору, робили стрибок над водою, щоб поповнити запас повітря в легенях, і знову швидко мчали вперед. Слідом за ними, не відстаючи, мчали такі чудові плавці, як золота макрель, боніти, меч-риби, баракуди, акули, кілька крупних кальмарів. Витягнувши на зразок труби всі десять щупальців, кальмари мчали задом наперед, всмоктуючи в себе воду передніми воронками і викидаючи потім величезної сили струмені назад. Табун кашалотів, з тридцять штук, розкидаючи головами, немов таранами, оточуючу їх дрібноту, молотив її потім позад себе своїми могутніми хвостами. За цими хижаками і володарями глибин, на якійсь відстані, гуртами або поодинці з усіх сил неслася решта переляканих тварин, і гуркіт кожного удару немовби додавав їм нових сил і нової швидкості. Їх останні ряди поступово затягувалися грозовим фронтом хмари, яка доганяла їх. Розвідники, які вже далеко проникли в глибину цієї хмари, посилали звідти на екран неясні обриси великої кількості тіл загиблих тварин, що пливли догори черевом або вертілися на всі боки під впливом невидимих струменів, течій і підводних хвиль, які несподівано виникли тут.
   Капітан підняв, нарешті, голову, прийнявши, мабуть, якесь рішення.
   – Нам за всяку ціну необхідно дізнатися, що там робиться, – звернувся він до тих, хто був у центральному посту. – Джерело звуків лишається на тому самому місці. Ми повинні, отже, наблизитися до нього ще бодай на десять кілометрів – на дистанцію, з якої можна буде безпечно для корабля скористатися допомогою наших розвідників… Дайте три десятих ходу вперед, Юрію Павловичу, – наказав він лейтенантові Кравцову.
   В качці, що не припинялася, корабель зрушив з місця і незабаром увійшов у гущу тварин, які панічно мчали. Ще кілька хвилин, і мла, що клубочилася, заповнила весь круговий екран і його купол. Незчисленними масами проносилися на екрані трупи риб, морських їжаків, морських зірок, голотурій, офіур, морських лілій, крабів, рачків, медуз і сифонофор. Серед них у величезній кількості траплялися спотворені, розірвані тіла глибоководних горгоній і морського пір'я, пучки водоростей, зірваних і захоплених надзвичайною силою розбурханих вод.
   «Піонер» повільно пробирався під безперервний гул ударів серед цього хаосу смерті і руйнування. З кожним кілометром мла ставала густішою, непроникнішою для інфрачервоних приймачів обох розвідників. Коли розвідники були вже на відстані всього лише двох кілометрів від попередньої стоянки «Піонера», удари зненацька припинилися. Всі притихли, напружено прислухаючись і вичікуючи, але тиша продовжувала лишатися непорушною. З кожною хвилиною все більше світліли обличчя людей, все спокійніше билися їхні серця.
   Тишу порушив лейтенант Кравцов.
   – Я нарахував сто сорок два удари, – сказав він, звертаючись до капітана. – Перший стався рівно о вісімнадцятій годині.
   – Гаразд, – відповів йому капітан. – Не забудьте записати це до журналу.
   Розвідники тим часом все ближче підходили до попередньої стоянки корабля.
   – Опустіть правобортовий розвідник ближче до дна, – наказав капітан. – Примусьте його гарненько обслідувати грунт.
   Лейтенант Кравцов поставив правий штурвал на нову позицію.
   Права верхня смуга екрана почала все дужче і дужче чорніти, і неясні тіні, що проходили по ній, стали ледве помітними. Нарешті, чорнота настільки згустилася, що все розтануло в ній і злилося в сліпій одноманітності. Качка на невидимих підводних хвилях тим часом поступово затихала, і корабель спокійно йшов, майже не виявляючи руху.
   Лейтенант не знімав тепер рук з штурвала, обережно спрямовуючи розвідник то в той, то в інший бік. Всі уважно дивилися на екран, намагаючись впіймати хоч яку-небудь слабу тінь чи ознаку руху. Але на загальному чорному фоні екрана не виділялося нічого, що могло б помітити людське око. Було ясно, що інфрачервоні розвідники в цій муті з мулу зовсім безпомічні.
   – Підняти розвідник на поверхню! – подав команду капітан. – Іти під ультразвуковими прожекторами!
   – Єсть підняти розвідник на поверхню! – повторив лейтенант Кравцов, повертаючи лівий штурвал.
   – Шість десятих ходу вперед!
   – Єсть шість десятих ходу вперед! – відчеканив лейтенант, натиснувши послідовно кілька клавішів на нижній клавіатурі щита управління і переводячи червоний важільок над дужкою на три поділки.
   З подвоєною швидкістю «Піонер» ринувся уперед. Через п'ятнадцять хвилин ультразвукові промені прожекторів проникли в район колишньої стоянки підводного човна. Нижня смуга екрана набрала свого звичайного голубуватого кольору, – правда, дещо густішого. За наказом капітана, швидкість ходу підводного човна була знову зменшена до трьох десятих, і прожектори почали ретельно вивчати дно океану. На екрані з'явився зовсім незнайомий пейзаж. Там, де раніше дно вкривали зарослі морських лілій, горгоній, морського пір'я, що світилося, глибоководних коралів, там, де раніше нечутно кипіло в темряві мовчазне своєрідне підводне життя, – там тепер простилався одноманітний, мертвий покров з мулу, на якому височіли часом невеликі горби або окремі напівзасипані і поламані китиці згаслого морського пір'я.
   Нахмуривши густі волохаті брови і затиснувши в кулаку бороду, зоолог мовчки дивився на цю нерадісну і неживу пустелю.
   – Якщо тут був вибух вулкана, – промовив він нарешті, – то де ж лава? Де пемза і попіл? Чому зовнішні термометри не показують підвищення температури води? І, нарешті, де кратер?
   – Он кратер! І не один, а кілька! – сказав старший лейтенант, показуючи на темні, з ледве помітними обрисами плями, що виступали вдалині на екрані.
   – Дивіться, дивіться! Їх тут багато! – вигукнув лейтенант Кравцов.
   І справді, в міру просування корабля вперед на екрані з'являлося все більше й більше плям. В міру наближення до переднього плану їхні обриси ставали трохи чіткішими, але все-таки хмари мулу, який ще не осів, заважали роботі ультразвукових прожекторів. Однак було досить чітко видно, що краї цих плям являли собою майже рівну окружність і що до центра плями чорнота ставала густішою, як у воронці або колодязі. Незабаром вся передня частина екрана покрилася плямами, які проходили по екрану то густо, часом зливаючись і утворюючи величезні, з рваними, неправильними краями котловани, то немов горох по голубому полотну екрана.
   – Якраз тут був наш «Піонер», – тихо сказав зоолог і, немов згадавши, швидко повернувся до капітана. – А Горєлов так настійливо вимагав, щоб підводний човен лишився на місці… Яке щастя, що ви не послухали його!
   Ніхто не відповів.
   Капітан стояв біля столу з стиснутими кулаками, подавшись вперед, до екрана, і не зводячи з нього очей. Його ніздрі роздувалися, побілівши від прихованого внутрішнього хвилювання. Нарешті він різко і сухо стукнув кістяшками стиснутих в кулак пальців по столу і повернувся до зоолога та лейтенантів:
   – Ви кажете, вулкан? Вибух? – запитав він дзвінким від збудження голосом. – Тут було бомбардування! Ви розумієте? Бомбардували наш підводний човен, нашого «Піонера».
   І, немовби зразу відчувши себе в розпалі бою, він рвучко кинув лейтенантові Кравцову:
   – Підняти обидва розвідники над поверхнею океану! П'ять підйомів на хвилину! Висота підйомів – десять метрів! Стежити за небосхилом!
   Поки лейтенант, ледве встигаючи, швидко працював штурвалами розвідників і клавішами щита управління, капітан повернувся до телефонного щитка і натиснув одну з його кнопок.
   На екрані телевізора, що засвітився, з'явився відсік носової гармати. Головний акустик Чижов сидів у своєму кріслі блідий, але спокійний, уважно дивлячись на екран телевізора, де з'явилося відображення капітана.
   – Приготуватися до бою! – долетів до Чижова владний голос капітана. – Ціль – метал, органіка, скло. Літаки або судно. З водяного середовища – в повітряне. Відстань і кут – по екрану. Чекати моїх наказів!
   В цю мить купол екрана одразу посвітлів, на ньому з'явилося чисте голубе небо над спокійним океаном, кілька розрізнених хмаринок в зеніті, осяйна жовта пляма сонця, що хилилося до заходу, далекий круговий горизонт і трохи вище над ним, на заході, три крихітних хрестики, а під ним хвиляста димна смуга, яка стелилася майже по самій лінії горизонту.
   – Ворога видно, – почувся з екрана телевізора спокійний голос Чижова… – Три літаки і під ними, мабуть, їхня база. Під таким кутом ультразвукова гармата не візьме цілі Необхідно наблизитись.
   Це було ясно й самому капітанові. Однак ніяких розпоряджень про переслідування ворога від нього не надійшло. Після хвилинного вагання, протягом якого поверхня океану зникла і знов з'явилася на екрані, він провів рукою по голові і промовив:
   – Відставити ультразвукову гармату!
   Обидва лейтенанти дивилися на свого капітана очима, сповненими подиву і гніву.
   – Товаришу командир! – промовив нарешті старший лейтенант Богров, видимо з величезним зусиллям намагаючись надати своєму голосові якнайбільше стриманості. – Ви цілком праві. Мені соромно, що я сам про це не догадався. Нас бомбардували. Нас хотіли знищити… Без будь-якого приводу з нашого боку. І ви лишите безкарним цей мерзенний напад? Нам досить півгодини, щоб від цих бандитів лишився один пил!
   Капітан тепло посміхнувся.
   – Я вас розумію, товариші. Я цілком поділяю ваше обурення. Але для нас найважливіше – не виявити ні себе, ні нашого озброєння до вирішального моменту, який, може, настане, коли ми прибудемо до Владивостока. Якщо ворог думає, що він знищив нас, тим краще: може, він заспокоїться і припинить переслідування. Наше завдання, наш обов'язок перед батьківщиною полягає в тому, щоб довести підводний човен в цілковитій таємниці, справним до призначеного строку у Владивосток. Таємницю, очевидно, повністю зберегти не вдалося. Але як наші точні координати стали відомі ворогові, зозсім не розумію.
   – Я знаю… – несподівано почувся слабий голос.
   Всі різко повернулися до дверей і з здивуванням побачили тонку постать Павлика в білій довгій, майже до п'ят, сорочці. Спираючись на дверну раму, Павлик стояв з напівопущеними повіками і немовби сонно дивився вперед, крізь капітана, крізь стіну центрального поста, крізь товщину океанських вод – кудись в незрозумілу, невідому далечінь.
   – Я тепер розумію, – повторив він тихо, наче засинаючи. – Він все мені пояснив. Координати – це… це… визначають положення точки… точки в просторі… Це мені пояснив…
   Він говорив втомленим, згасаючим голосом, опускаючись все нижче і нижче, і коли, майже зовсім уже зсковзнувши, падав на підлогу, гуркіт дверей, які відкрилися поряд, заглушив його останні слова. З диспетчерської головного механіка вискочив Горєлов і кинувся до Павлика, голосно кричачи:
   – Павлику, голубчику! Як ти сюди потрапив?
   Він підхопив Павлика, що падав, підняв своїми дужими руками і, притискуючи до грудей, поніс його, знепритомнілого, повз свою диспетчерську, повз диспетчерську головного електрика, через біологічний кабінет в госпітальний відсік.
   Слідом за ним поспішив зоолог, який перший отямився під час цієї несподіваної сцени. В центральному посту кілька секунд панувала мовчанка.
   – Налякав же він мене своєю появою! – сказав, нарешті, старший лейтенант Богров.
   – Так… – поволі промовив капітан, продовжуючи дивитися на двері. – Але чому це раптом потрібно було комусь пояснювати йому про координати?
   Він повернувся до лейтенанта Кравцова і діловитим тоном продовжував давати розпорядження:
   – Відвести підводний човен на п'ятдесят кілометрів від місця його колишньої стоянки. На цій відстані крей-сирувати в різних напрямах, не зупиняючи корабля. Стан тривоги відмінити. Обох розвідників лишити на поверхні. Стрибки – не частіше п'яти на хлилину. Висота стрибків – не більше трьох метрів. При появі чогось підозрілого обережно стежити з допомогою розвідників і викликати мене. Майте на увазі, товариші: ми повинні тепер бути безперервно на сторожі! Нас шукають. За нами якимсь чином стежить хитрий, сильний і підступний ворог. Ні на хвилину ми не повинні забувати, що десь на нас вичікує цей ворог, десь готує нам пастку. Ми повинні бути тепер особливо обережні і до всього готові. Це необхідно передати всьому екіпажу підводного човна, всім членам наукової експедиції. Через дві години, якщо все буде спокійно, я відправлю всіх наукових працівників і частину команди збирати вціліле після бомбардування майно експедиції. Після закінчення робіт ми залишимо це неблагополучне місце і підемо далі своїм маршрутом.
   Кінець першої частини.



   Якщо подивитися на карту рельєфу дна Атлантичного океану, з світлоголубою каймою мілководдя вздовж берегів трьох континентів, з широкими синіми смугами великих глибин і густосиніми плямами найглибших місць океану, – одразу впадає в око довга голуба стрічка середніх глибин. Тримаючись середини океану і майже точно слідуючи за звивистою лінією берегів обох Америк ця стрічка безперервно тягнеться від північних границь океану біля острова Ісландія до південних, де його води зливаються з водами Антарктики.
   На екваторі в стрічку врізається густосиня довгаста як артилерійський снаряд, пляма однієї з найглибших западин Атлантики. У вершині цієї западини знаходиться відома Романшська яма, яка немовби змушує голубу смугу надломитися і круто повернути з екватора прямо на південь. Ця голуба стрічка являє собою відомий Атлантичний підводний хребет, або поріг. На дві-три тисячі метрів підноситься він над рівним, ледь пологим дном океану, що лежить по обидва боки хребта на глибині п'яти-шести тисяч метрів від поверхні.
   Іноді в цих синіх улоговинах трапляються густосині плями ще більших глибин – в шість, сім і навіть понад вісім тисяч метрів.
   Що ж являє собою цей підводний гірський хребет? Чим він схожий і чим не схожий на гірські ланцюги континентів? Яке значення має він в розподілі температури і солоності глибинних вод? Як впливає він на напрям поверхневих і придонних течій? Чи однакові умови глибинного життя по обидві сторони – східну і західну – цього хребта?
   На всі ці запитання наука про море могла відповісти дуже мало і дуже невпевнено. Океан ревниво і вперто ховав таємниці свого життя і побудови. До цього часу вони були недоступні для людського ока.
   Радянський підводний човен «Піонер» вже п'яту добу уважно, миля за милею, йдучи на трьох десятих свого максимального ходу, вивчав підводний Атлантичний хребет по його великій дузі, що йде від Саргассового моря до екватора. То здіймаючись над хребтом, то йдучи над його західними чи східними схилами, то описуючи великі кола майже над самим дном океану на величезних глибинах в п'ять-шість тисяч метрів, підводний човен бачив, з допомогою своїх ультразвукових прожекторів та інфрачервоних розвідників, багато такого, про що учені-океанографи лише ледве догадувались або мали зовсім викривлене уявлення.
   Регулярно, через кожні шість годин, підводний човен наближався до дна океану чи схилу хребта, його металевий борт розкривався, і на грунт виходили професор Лордкіпанідзе і океанограф Шелавін у супроводі своїх помічників – добровольців з команди підводного човна. Вони провадили різні наукові роботи: Шелавін брав зразки води і грунту, міряв температуру, вивчав силу і напрямок течій; зоолог спостерігав життя придонних і глибоководних тварин, ловив і збирав їх. Іноді всі об'єднувались і робили невеликі прогулянки по дну чи по схилах хребта, здіймаючи на своєму шляху хмари надзвичайно легкого глобигеринового мулу, який повільно – один сантиметр в тисячу років – нашаровується тут головним чином з вапнякових кістячків мікроскопічних тварин – глобигеринід, із загону форамініфер.
   У дні океану нерідко зустрічалися вузькі, довгі і глибокі провалля, хоч загалом усталена думка про його рівну поверхню на великих глибинах виявилася цілком правильною. Підводний хребет за мільйони років свого існування в глибинах океану вкрився товстим шаром рештків найдрібніших тварин, які згладили всі його нерівності, гострі вершини, провалля і ущелини і надали йому вигляду підвищення з плавними, непомітними для ока схилами. Тому всі були вражені, коли ультразвукові прожектори вперше відбили на екрані оголений пейзаж, що нагадував порізану гірську країну. Надзвичайно схвильований цим відкриттям, Шелавін попросив капітана зупинити підводний човен недалеко від хребта і влаштувати тут станцію.
   У вихідній камері показалося сім людських постатей: Лордкіпанідзе, Шелавін, Марат, Павлик, Матвєєв, Скво-решня і Горєлов. Кожний учений мав тепер серед команди своїх послідовників: Матвєєв і Скворешня захопилися питаннями океанографії і стали ретельними учнями та помічниками Шелавіна; не менш палкими поклонниками біології і зоології моря стали Марат, Павлик і, на велике здивування всіх, Горєлов.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Поделиться ссылкой на выделенное