Григорий Адамов.

Таємниця двох океанів

(страница 11 из 37)

скачать книгу бесплатно

   – Звичайно! – відповів капітан. – Якщо протягом п'яти секунд носова мембрана ультразвукового прожектора безперервно сприймає сигнали про якусь одну перешкоду прямо на шляху, то автоматично передається сигнал кільцевим дюзам, які відіграють у нас роль стернового апарата, і підводний човен змінює курс у вільному напрямі. Коли ж попереду другої мембрани при носовому курсі, що змінює носову, перешкода зникає, човен автоматично виводиться на попередній курс.
   – Чудово! – промовив захоплений зоолог. – Але для чого ж у такому випадку потрібні тривожний дзвінок і червона лампочка?
   – На випадок, якщо у командира підводного човна є якісь інші наміри, а не просто бажання обійти перешкоду. Для цього автомат і вичікує п'ять секунд.
   Капітан знову поринув у розрахунки. Запала тривала мовчанка.
   Через короткі проміжки з радіорубки чувся немовби втомлений, монотонний голос Плетньова:
   – Павлику! Відповідай, Павлику! Говорить «Піонер»… Говорить «Піонер»… Павлику!.. Павлику!..
   – Скільки ми пройшли по прямій, Олександре Леонідовичу? – тихо звернувся зоолог до старшого лейтенанта. – Ми в дорозі вже близько тридцяти п'яти хвилин.
   Лейтенант глянув на карту під пером курсографа і на показник пройденого шляху.
   – Тридцять одну милю, Лорд. Якщо ми наздоженемо кашалота, то, гадаю, не раніше, ніж на шістдесятій милі.
   Зоолог страждально поморщився і, не зводячи очей з екрана, запитав:
   – Ви сумніваєтеся, чи наздоженемо його, чи ні? Лейтенант знизав плечима.
   Почувся тонкий писк телефонного апарата.
   Капітан увімкнув репродуктор і екран телевізора. На екрані з'явилася тьмяно освітлена ділянка круглого, як зрізаний конус, тунелю. Багато прямих труб тяглося горизонтально від основи конуса до його зрізаної вершини. В пітьмі цього тунелю, серед труб, було видно постать людини. Людина ця там щось робила, зігнувшись у дуже незручній позі.
   З репродуктора пролунав задиханий, але задоволений голос Горєлова:
   – Дозвольте доповісти, товаришу командир. Я спробував на ходу прочистити дюзи, не розбираючи їх. Це мені вдалося, і ви можете довести хід судна до максимального.
   Обличчя капітана виявило здивування і радість.
   – Дякую, Федоре Михайловичу! Але ви даремно рискували собою, йдучи в ту камеру. Зрештою, не такі вже важливі ці десять процентів втрати потужності. Ну, виходьте швидше, і прошу з'явитися до мене.
   – Слухаю, товаришу командир.
   Вимкнувши репродуктор і екран, капітан повернувся до старшого лейтенанта і, посміхаючись, сказав:
   – Пустіть на десять десятих, Олександре Леонідовичу! – І провадив далі: – Оце механік! Він, мабуть, органічно не може змиритися з найменшим дефектом в роботі його механізмів.
Заради цього він готовий був на-зіть на жорстокість… на таку жорстокість! По-моєму, це вже якесь до потворності виросле почуття професійної честі!
   – У всякому разі для радянської людини це справді щось ненормальне, – погодився зоолог і, помовчавши, додав. – А людина, жорстока до дітей, завжди лишиться для мене антипатичною. Авжеж!
   У синьому комбінезоні, з червоним, з плямами кіптяви обличчям, з майже чорними руками, увійшов Горєлоз. його очі трохи зніяковіло, але весело і відверто дивилися на капітана.
   Капітан зустрів його дружньою посмішкою.
   – Не добре, не добре, Федоре Михайловичу! – казав він, потискуючи руку Горєлова. – Адже там жахлива температура. Засмажитись можна! А зайві вісім-десять миль ходу не такі вже й важливі зараз «Піонерові».
   – Прошу пробачення, Миколо Борисовичу! Я не міг припуститися такого становища в поході. А серце у мене хороше, і я не боюсь спеки.
   Капітан помовчав і поволі промовив:
   – Ви, мабуть, хотіли сказати, Федоре Михайловичу, що серце у вас здорове… Ну, гаразд! Ідіть до себе. І все ж, – додав він, посміхнувшись, – чекайте на появу вашого прізвища завтра в наказі…
   Горєлов вклонився і мовчки вийшов. Капітан заходився розглядати карту рельєфу дна і течій.
   Вгорі, на куполі екрана, з'явилася велика довга тінь з правильними і плавними обрисами, загострена спереду і трохи закруглена позаду. Маленька хвиляста хмарка на задньому кінці фігури дозволила з точністю установити, що саме вона являє собою.
   – Пароплав над нами, – сказав старший лейтенант. – Йде до Трінідаду або до Каракасу.
   – Про це вам теж доніс ультразвуковий прожектор? – недовірливо запитав зоолог.
   – Ні! – посміхнувся старший лейтенант. – Але через цю пустельну частину Атлантичного океану в тому напрямі, куди судно йде, проходить тільки один більш-менш пожвавлений шлях – з Лондона до північних берегів Південної Америки: Трінідад – Джорджтаун – Каракас.
   Настала довга мовчанка. Коли б не рух тіней на екрані, могло б здатися, що підводний човен завмер на місці. Навіть монотонні, що наганяли нудьгу, виклики Плетньова, здавалося, злилися з тишею в центральному посту і не порушували її.
   «Що ж з Павликом? – думав зоолог. – Де він тепер? Чи живий він ще, бідолашний хлопчик? Яким дивом, якою випадковістю він тримався на кашалоті? Якщо правда, що він був на ньому… Чи не приверзлося Маратові? Може, нещасна дитина лежить зараз десь в іншому місці – безсила, безпомічна, може поранена – і чекає на порятунок?..»
   – Відповідай, Павлику! Відповідай, Павлику!.. Говорить «Піонер»…
   Зоолог не міг лишатися спокійно на місці. Йому треба було щось робити, кудись поспішати, бігти, шукати… Ця бездіяльність, ця мертва тиша, цілковита відсутність будь-яких ознак руху корабля впливали на нього гнітюче.
   – Павлику! Павлику! Говорить «Піонер»… Говорить «Піонер»… Відповідай, Павлику!
   – П'ятдесят хвилин, Олександре Леонідовичу, – глянув на годинника зоолог. – Скільки по прямій?
   – П'ятдесят одна миля, Лорд.
   – І нічого не видно… Нічого не видно, – зітхнув зо-олог і знову почав ходити по каюті.
   Але через секунду він різко зупинився.
   – Капітане, що ви думаєте робити, якщо, пройшовши ще п'ятнадцять, двадцять, зрештою, тридцять миль, не знайдемо цього кашалота?
   Капітан підвів голову і мовчки подивився на зоолога. Потім, опустивши повіки, відповів:
   – Я обнишпорю найближчу ділянку океану, але знайду цього звіра. Мені треба переконатися, – на ньому хлопчик чи ні… Якщо тільки він не зірвався з кашалота.
   Він помовчав і додав:
   – Одного я зрозуміти не можу: чому він не скористався зброєю, адже з ним ультразвуковий пістолет і електричні рукавиці. Адже він добре навчився володіти ними. В чому ж річ? Може, він поранений…
   Зоолог стояв на місці, опустивши голову. Кожне капітанове слово немов обривало якусь ниточку в його серці. Ах, Павлику, Павлику…
   – Відповідай, Павлику! Відповідай, Павлику! Говорить «Піонер»… Говорить «Пі…»
   З радіорубки почувся раптом гуркіт перекинутого стільця, тужливий голос Плетньова обірвався на півслові, на мить перейшов в якесь нерозбірливе бурмотіння, гикавку, і зненацька радист зайшовся відчайдушним криком…
   – Говори, Павлику! Я чую! Я чую! Ідіть сюди! Сюди! Він говорить! Де ти, Павлику? Де ти? Говори, я чую!
   Стрімголов усі, крім вахтового начальника, кинулися з центрального поста в радіорубку.


   Розплющивши очі, Павлик побачив ту саму чорноту, що і з заплющеними очима. Сила, яка притискувала Павлика донизу, трохи послабилась, і він ледве підняв голову. Якась важка чорна запона частими ривками била і нечутно стьобала по передній стінці шолома; голова разом з шоломом хиталась вперед і назад, часом боляче б'ючись всередині нього.
   Струмінь води м'яко, але сильно натискав на груди і голову, відкидаючи назад вільно звисаючі ноги, намагався зірвати з місця, скинути в чорну безодню. Під Павликом ритмічно погойдувалась якась величезна слизька маса, біля якої він тримався невідомо як, немов приклеєний.
   Раптом все стало ясним: він на кашалоті… Мчить на збожеволілому велетні, який одним ударом могутнього хвоста може перетворити його на порошок, навіть не розбиваючи скафандра…
   Жах охопив Павлика; здавалося, що він знову непритомніє. У відчаї він притулився головою і грудьми до тіла звіра. Натиск і поривчасті удари зустрічного струменю стали слабішими за його крутим боком. З грудей хлопчика вирвався стогін, але перший же звук у гулкому шоломі протверезив його.
   Павлик прикусив губу. Промайнула думка: може, радіо діє і хтось почує його? Справді: може, діє радіо? Може, воно само собою полагодилось? І в ту ж мить з його горла вирвався гучний вигук – вигук надії і одчаю:
   – Вікторе Абрамовичу! «Піонер»! Слухай! «Піонер»! Це я, Па'влик! Врятуйте! Допоможіть!
   З тремтячими губами, Павлик напружено прислухався, намагаючись впіймати хоч найслабіший відгук.
   Порожня і страшна мовчанка, як і раніше, оточувала його з усіх боків. Тоді він знову вронив голову на тіло кашалота, заплющив очі і гірко заплакав…
   Це тривало недовго – всього лише одну-дві хвилини. Плач припинився зненацька і різко. Несподівана думка блиснула так яскраво, що здавалось, освітила темряву оточуючих глибин.
   Кашалот відходив від човна все далі й далі… Це – загибель… загибель… І чим далі, тим загибель певніша. Не можна лишатися на ньому. Треба піти геть від нього. Куди? Де я? Де підводний човен? Де шукати? Безмежні глибини навколо. Без кінця! Без краю.
   – Вікторе Абрамовичу!.. «Піонер»! Слухай! «Піонер»! Допоможіть! Це я, Павлик! Павлик! Допоможіть!
   Йому стало так шкода себе, що губи знову затремтіли і скривилися, готові до плачу, і очі налилися гарячими, обпікаючими слізьми. Він схлипнув, але зараз же спохватився і напружено прислухався.
   Відповіді не було.
   Ні, радіо зовсім зіпсоване. Що ж робити? Що робити? Лишатися на кашалоті? Але куди він занесе? Зупинити його? Як? Чим? Рукавиці… Пістолет… Вони ні до чого; ліхтар погас, радіо не діє, – значить, нема електрики…
   Назустріч, зовсім близько, пронеслася величезна тінь з двома вигнутими рядами матовожовтих зубів, що світилися. На мить освітилась жахлива дугаста паща акули під довгим виступаючим рилом і світле шорстке черево. За хвилину така сама, а може та сама акула з'явилася позаду і збоку, швидко догнала кашалота і, метнувшись догори, вигнувшись дугою, описала навколо нього коло, пройшла зовсім близько від Павлика, пронеслась вперед і повернулась назад. За першою акулою з темряви глибин, немов народжувані нею, з'являлися одна за одною все нові й нові, з розкритими пащами і тупими свинячими очицями, які тьмяно поблискували. В мовчазному танку вони кружляли навколо кашалота і Павлика, дедалі тісніше і ближче замикаючи коло. Стало так видно, що Павлик чітко бачив позад себе величезний шестиметровий хвіст, що здіймався плазом вгору і вниз – зовсім не так, як у справжніх риб, у яких площина хвоста стоїть ребром, вертикально, і рухається справа наліво і назад. Тільки тепер, побачивши таку роботу хвоста, Павлик зрозумів, чому кашалот рухався якимись різкими, рвучкими стрибками.
   Попереду Павлик ледь розрізняв невеликий плавець – лише метрів у два довжиною і близько метра висотою, – який смішно стирчав догори, як свиняче вухо, посередині між спиною і черевом. Павлик знав, що там, біля цих плавців, були маленькі бичачі очі кашалота, починалася його страхітлива голова і страшна паща.
   Кашалот начебто занепокоївся. Рухи його величезного тіла під Павликом стали різкішими, рвучкішими, могутній хвіст почав працювати з новою енергією, і зустрічний струмінь ударив Павлика з такою силою, що він ледве зміг пригнутися до спини кашалота і заховати голову за жировий горбом.
   Акули не відставали. Чи вони відчули втому гіганта, чи надіялись на свою кількісну перевагу, а може ці глибоководні хижаки відрізняються в повадках від своїх родичок з поверхні, які ніколи не насмілюються нападати на кашалота, – але було видно, що переслідування триває з наростаючою наполегливістю.
   Кашалот змінив положення. Він трохи підняв передню частину тіла, з головою, і по похилій лінії попрямував угору, працюючи хвостом, як величезним гвинтом. Може, йому час уже було подихати свіжим повітрям, хоч швидше за все він намагався уникнути нападу акул і вийти з цих небезпечних глибин.
   Акули, мабуть, зрозуміли намір кашалота. В першу ж мить, коли він, вигнувшись, помчав до поверхні, одна з них, випливаючи з-під нього, трохи змінила напрям, перекинулась на спину і, стрибнувши, вчепилася в плавець під оком кашалота. Але в ту ж мить одним невловимим рухом велетень перекинувся, і акулу, яка висіла на плавці, занесло по інерції вперед, прямо в його розкриту пащу.
   Мить – і жахливі щелепи зімкнулися, величезна акула була перерізана, як олівець, і обидві її половини повільно пішли на дно. В ту ж мить друга акула випадково потрапила під удар хвоста і з переламаним хребтом, зігнувшись, як зламана лялька, також почала опускатися на дно.
   Цих двох жертв було досить, щоб відвернути увагу всього табуна. Зажерливі хижачки негайно накинулися на тіла своїх загиблих товаришок, які ще звивалися.
   Кашалот тим часом швидко йшов на поверхню з прилиплим до нього в страху Павликом.
   Ставало все видніше і видніше. Зненацька розсунулись, розгорнулися води, і двома могутніми ударами хвоста кашалот піднявся, як величезна чорна свічка, майже на дві третини своєї довжини над поверхнею.
   На коротку мить Павликова голова з'явилася над хвилями, здійнятими кашалотом, і зараз же заховалася під водою. Але й цього було досить, щоб побачити навколо на поверхні кілька фонтанів, характерних для кашалотів, дві шлюпки з людьми на воді і невеликий пароплав під парами, що йшов саме в напрямі до Павлика.
   Кашалот лежав майже нерухомо на поверхні, випускаючи не наверх, як усі кити, а вперед і вбік фонтани розпиленої води і пари, немов високе білосніжне страусове пір'я. Мабуть, він дуже втомився, хотів відпочити й набратися сил. Павликів шолом ледве піднімався над водою, і з серцем, що швидко билося, хлопчик повернув голову і краєчком ока подивився назад.
   Пароплав, зменшивши хід, обережно наближався. Павлик помітив на його носі гарпунну гармату.
   Тут, на поверхні океану, Павлик вперше зміг нарешті обдивитися і зрозуміти своє незвичайне становище на кашалоті. Роздивившись, він вигукнув від здивування.
   Тепер Павликові стало зрозуміло, яким чином він так міцно тримався на кашалоті. Невеликий уламок гарпуна, що стримів у боці кашалота, проскочив у кільце, на якому висіли біля пояса піхви загубленого в боротьбі з восьминогом кортика. Гарпун так щільно увійшов у кільце, що навіть величезний опір води під час божевільного руху кашалота вперед не міг зірвати Павлика з місця. Так само лише зараз Павлик помітив, що кришка від щита управління на поясі звисала, відкривши всі кнопки і важільки, якими керувалися механізми і апарати скафандра. Мабуть, Павлик, ще перебуваючи в трюмі каравели, від нетерпіння вганяв кортик не туди, куди треба було, і ненароком натиснув кнопку від кришки. Вона впала вниз, відкривши щиток управління. Машинально закривши тепер кришку, Павлик зараз же забув про неї, зацікавлений спостереженням за всім тим, що робиться на поверхні океану. Оглянувшись, він побачив, що пароплав продовжує нечутно підходити до кашалота і що на його носі, біля гарпунної гармати, люди бігають, готуючись, мабуть, до пострілу.
   Павлик завмер, затамувавши подих.
   Зараз буде постріл. Кашалот буде вбитий, його, Павлика, здіймуть… «Звідки ти, хлопчику? Ах, з радянського підводного човна «Піонер»? Цікаво… Який чудовий скафандр на тобі! Покажи, покажи…» Вони його знімуть… «Павлику, це зрада! Це підлість». Так скаже капітан і всі… Всі так скажуть… Але що можна зробити? Кашалот втомився – він відпочиває, він спить, він не підозріває про небезпеку. Відчепитися від кашалота? Лишитися одному? Але що він робитиме в глибинах без світла, без зброї, без механізмів? Він загине! Краще з кашалотом разом: він його вже. двічі врятував. Тільки не віддавати скафандр, не видавати…
   – А-а-ах!
   Не думаючи, не розмірковуючи, Павлик голосно вигукнув і з усієї сили ударив кулаком по уламкові гарпуна, на якому висів.
   Кашалот здригнувся, метнувся вбік і, високо піднявши хвіст, вдарив ним плазом по воді з такою силою і громом, що здавалось, десь поряд, над вухом, розітнувся оглушливий залп з кількох гармат. В наступну мить, збожеволівши від болю, велетенська тварина швидко пірнула в глибину, піднявши над водою вертикально хвіст і задню частину тіла разом з Павликом, який висів на ній.
   В якомусь заціпенінні, майже непритомний, Павлик лежав на боці кашалота, сховавши голову за жировим горбом.
   Остання, може єдина можливість порятунку зникла! Він, Павлик, сам відмовився від неї, сам утік від неї. Куди мчить зараз сповнений люті кашалот? Скільки може ще він, Павлик, триматися на ньому? Чи надовго вистачить йому повітря в балоні скафандра? А їжа?
   Думка про їжу несподівано нагадала Павликові, що він голодний. Перед виходом з підводного човна він смачно і добре поснідав, але з того часу минуло, мабуть, уже годин вісім, його термос повний гарячої кави. Треба розтягти цей запас на якнайбільший час. Він зробить лише три-чотири ковтки, не більше. Треба економити.
   Кашалот стрімко мчав на невеликій глибині. Він ще не заспокоївся і рухався різкими рвучкими стрибками, глибоко підгинаючи під себе величезний хвіст, з силою підкидаючи його вгору. Було досить видно, як буває видно вдень в Саргассовому морі на глибині ста – ста двадцяти метрів: стояли світлі яскравозелені сутінки.
   Павлик відкрив кришку на щитку управління, перевів і натиснув кнопку від термосного апарата. Зараз же він відчув на губах дотик круглого і гладенького кінчика трубки. Павлик з насолодою зробив кілька ковтків.
   Ставлячи на місце кнопку від термоса, Павлик раптом застиг з відкритим ротом. Яка непростима дурість! Адже
   він викликав радіостанцію «Піонера», а тимчасом його власний радіоапарат настроєний на хвилі зоолога, Скво-решні і Марата. Адже він лише з ними підтримував розмову біля затонулого іспанського корабля! Як він це випустив з уваги! Як він міг забути і викликати підводний човен, не настроївшись на хвилю його радіостанції?!
   Тремтячими руками Павлик пошарив по щитку управління – раз… потім ще раз… важілька від радіоапарата не було на місці. Надзвичайно схвильований, Павлик зігнувся і спробував розглянути все, що знаходиться на щитку. Але світло, нібито досить яскраве, виявилося обманливим: нічого не можна було розрізнити на відстані півметра від щитка.
   «Куди ж все-таки подівся важільок? Невже зламаний і зірваний з місця? Як? Коли? Восьминог… Так, так, звісно… Це він».
   Павлик поволі проводив металевим пальцем по пустому місцю між важільком від гвинта і кнопкою освітлювального ліхтаря. Раптом серце завмерло. Стерже-ньок, на якому трималася кнопка, був зігнутий, і кнопка притиснута до щитка між позиціями «вкл» і «викл». Може, тільки цьому і не горить ліхтар? Павлик почав обережно відгинати і вирівнювати кнопку. Потім ще з більшою обережністю почав переводити ЇЇ по вирізній щілині на позицію «вкл».
   Промінь яскравого світла ударив з ліхтаря на шоломі. І одночасно, немовби злившись з ним, з Павликових грудей вирвався радісний крик.
   Кашалот, злякавшись світла, кинувся вбік, але Павлик навіть не помітив цього ривка. Він голосно й радісно сміявся.
   – Яке щастя – світло! Яка радість – світло! Як легко й весело на душі! Адже це означає, що є електрика! Є енергія для гвинта! Для радіо! Ура! Ура!
   Павлик знову залився веселим, щасливим сміхом, але зненацька завмер, і обличчя його стало серйозним та стурбованим.
   «Радіо, мабуть, не працюватиме, бо немає важілька управління і настройки. Треба спробувати гвинт. А куди плисти, якщо він навіть і буде працювати?.. Ну, про це потім. Спершу гвинт».
   Павлик спробував перевести важільок управління гвинтом по дужці на позицію «малий хід». Важільок не зрушив з місця, Павлик натиснув дужче. Важільок пішов гладко, не защіпуючись і не заскакуючи в гнізда різних позицій. Знявши з пояса запасний ліхтар, що висів на шнурі, Павлик натиснув кнопку і спрямував його світло на щиток управління. Придивившись, він побачив, що важільок від радіоапарата відведений далеко вбік і засунутий під важільок від гвинта, який через це високо піднятий над дужкою з позиціями, ходить вільно і не включає.
   «Ах, клятий восьминог! Ось що він наробив! І як він тільки примудрився?»
   Через кілька хвилин обережної, терплячої роботи обидва важільки були роз'єднані і поставлені на свої місця.
   Павлик хотів насамперед перевірити роботу радіоапаратури і – не міг. У вирішальну хвилину, сповнений страху і надій, він боявся цього останнього випробуваная. Нарешті, з завмираючим серцем Павлик ледь торкнув важіль радіоапарата і перевів його на хвилю «Піонера».
   – Говорить «Піонер»! Павлику! Павлику! Відповідай, Павлику!
   Все закрутилося перед очима Павлика. Він хотів щось сказати, крикнути, але сльози хлинули з очей, спазми стисли горло, і лише хриплі невиразні звуки виривалися з розкритого рота.
   – Відповідай, Павлику! Відповідай! Говорить «Піонер»!
   – Це я! Це я, Павлик! Я тут! Я тут!.. Допоможіть!.. Допоможіть!..
   Сльози текли по радісному обличчю, що сміялося, крики переривалися щасливим сміхом.
   – Я тут, Вікторе Абрамовичу! Я на кашалоті! Він несе мене кудись! Де ви? Де ви? Допоможіть!
 //-- *** --// 
   Підводний човен вирвався з темних глибин, тягнучи за собою короткий, туманний, що швидко танув, шлейф. Він беззвучно і легко нісся, як, мабуть, несуться планети в безповітряному світовому просторі.
   Панічно переляканий, напружуючи всю свою величезну силу, майже судорожними стрибками кашалот кинувся назад в глибину.
   Під шоломом почувся капітанів голос:
   – Павлику! Ця погоня може тривати невідомо скільки… Треба забити кашалота, щоб зняти тебе з нього… Ти зможеш, це зробити?
   Серце Павликове стислося. Він помовчав, не знаходячи слів, потім відповів:
   – Зможу, товаришу командир! Тільки мені шкода його.
   – Нічого не поробиш, Павлику, – сказав капітан. – Не стрілять же нам у нього з ультразвукової гармати…
   Втрутився схвильований голос Марата:
   – Дозвольте, товаришу командир. Дозвольте сказати…
   – Говоріть, Марате, говоріть.
   – Справді, дуже шкода. Кашалот двічі врятував Павлика – від восьминога і від акул. Хай живе, товаришу командир. А Павликові накажіть запустити гвинт на повний хід і вперед вздовж тіла кашалота. Павлик легко зірветься і втече від його хвоста.
   Знову пролунав голос капітана:
   – Ти чув, Павлику, пропозицію Марата?
   – Чув, товаришу командир. Це дуже добре. Я зараз так і зроблю…
   Витягнувшись трохи похило вгору вздовж велетенського тіла кашалота, Павлик відкрив щиток управління і висунув назовні гвинт і рулі. Потім намацав важільок від гвинта і різко пересунув його на крайню позицію зліва – «десять десятих» – самий повний.
   Від несподіваного сильного поштовху все потемніло і закрутилося в Павлика перед очима. Потім він побачив величезну тінь кашалота, яка швидко зникала в глибині, а позаду з масою правильних поздовжніх зморщок підводний човен, що повільно насувався.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Поделиться ссылкой на выделенное