Ящук Владимир Иванович. Радивилiв (Радивилов)Ящук Владимир Иванович:
другие произведения.
(C) Copyright Ящук Владимир Иванович (Library_2002@mail.ru)
Сборник рассказов: История
Аннотация: Этот город описывали Оноре де Бальзак и Исаак Бабель, о нем
вспоминали в своих художественных произведениях Лев Толстой, Козьма Прутков,
Михаил Шолохов, здесь жили писатели Модест Левицкий и Петро Козланюк, друг
Пушкина - Петр Каверин, бывали Иван Франко, Леся Украинка, Михаил
Грушевский, Улас Самчук.
Володимир Ящук
Радивилiв
Краєзнавчi матерiали
Книжка на основi нововиявлених та маловiдомих фактiв знайомить iз
яскравими сторiнками iсторiї мiста Радивилова i Радивилiвського району на
Рiвненщинi. У 2004 роцi Радивилiв вiдзначив своє 440-рiччя.
Змiст
На переклику лiт
Кiлькома штрихами
Першi письмовi згадки
Як власник Радивилова заохотив князя Острозького до книгодрукування
Нанесли на карту
Зi щоденника дипломата
Визрiвав протест
За вiдомостями професора
Пiд найсуворiший арешт
Церква св. Олександра Невського
Горiли маєтки...
Згадав Лев Толстой
Поїзди зупинилися надовго
До омрiяної волi
Як Радивилiв був воротами в Європу
Без бар"єрiв вiросповiдних
Сотнi танкiв тут зiтнулися у смертельному двобої
Тiльки вперед - i жодного вiдступу
Вiд села до села
Таємницi Попового Горба (Острiв)
Без скорочень i вилучень (Крупець)
Понад двадцять рокiв чудотворна iкона була в Козинi
Братове село (Батькiв)
За пару псiв? (Опарипси)
Загадки Перенятинського замку
Спадкоємнiсть духу (Довгалiвка, Бригадирiвка)
Постатi
В"їдлива сатира (Iван Журавницький)
Трагедiя Жабокрицького
Як Мазепа Новий рiк зустрiчав
Йдучи за кордон (Федiр Глинка)
Вирiс до мiнiстра закордонних справ (Микола Гiрс)
Приятель Пушкiна - Петро Каверiн
У свою першу шлюбну нiч Iван Франко з дружиною були в Радивиловi
Добрi справи не забуваються (Мойсей Гiнсбург)
За генерала поплатилася родина (Мирон Тарнавський)
Завоював Москву (Богдан Боднарський)
Просвiтницький порив (Модест Левицький)
Лiкар яскравого таланту (Петро Шепченко)
На крутозламi (Микола Ледянко)
"Бурхливi залiзнi часи" (Петро Козланюк)
Витоки зацiкавлень (Iгор Свєшнiков)
Переслiдуючи злочинця (Юрiй Сизов)
"Перший" (Микола Похiльченко)
Обереги
Незнищеннiсть (Немирiвка)
Зруйнувати не дозволили (Жовтневе)
Повалили каплицю, збудували буфет (Радивилiв)
Краєзнавчi етюди
Козаки-бандуристи
Рiчка з iсторiї
I заснували село Хотин...
Слонiвка
Мовою документiв
Бальзак про Радивилiв
Дев"ять листiв
I потягнулися пiдводи з награбованим
Свiй серед своїх (Дмитро Дорошенко)
З дорiг дитинства (Валер"ян Полiщук)
Лiтература
На переклику лiт
Кiлькома штрихами
РАДИВИЛIВ - районний центр Рiвненської областi.
У 1940 - 1992 роках -
Червоноармiйськ, до того - Радзивилiв. Розташований на правому боцi рiчки
Слонiвки, притоки Стиру, за 100 км на пiвденний захiд вiд м. Рiвного, бiля
мiжнародної траси Київ - Чоп.
Уперше Радивилiв згадується в документах Луцького замку в 1564 p. як
маєток вiленського воєводи Миколая Радзивiлла, званого Чорним.
Пiсля Люблiнської унiї 1569 p. Радивилiв у складi Кременецького повiту
Волинського воєводства вiдiйшов до Польщi, що й пояснює пiзнiше написання
його назви - Радзивилiв. Знахiдки на територiї мiста польських, чеських,
нiмецьких монет XV-XVII ст. пiдтверджують, що тут велася мiжнародна
торгiвля.
У роки Нацiонально-визвольної вiйни українського народу пiд проводом
Богдана Хмельницького, в 1649 р. i 1651 p., у Радивиловi побували загони
селянсько-козацького вiйська. Повстанський загiн сформували й мiсцевi
українцi.
У 1672 p. мiстечко проїздом оглянув французький дипломат, нiмець за
походженням Ульрiх фон Вердум. Його запис у щоденнику - перший опис
Радивилова, вiдомий нам.
У 1775 p., через сто лiт, у Радивиловi налiчувалося 146 будинкiв (для
порiвняння: в Дубнi було 1127, Острозi - 765, Рiвному-543).
У 1795 p., коли Правобережна Україна була приєднана до Росiї, Радивилiв
опинився на кордонi з Австрiєю й увiйшов до Кременецького повiту Волинського
намiсництва, згодом - Волинської губернiї. У мiстечку з"являються
прикордоннi вiйська, починає дiяти митниця. Поряд iз сiльським господарством
розвивається промисловiсть. У XIX ст. дiяло 8 мануфактур: шкiряна, 2
цегельнi, 3 свiчковi, вапняна i гнутих меблiв. З"явилися пивоварня та швейнi
майстернi.
У 1863 p. у мiстi та бiля нього вiдбулася одна iз сутичок Польського
повстання.
У 1866 p. Радивилiв став волосним центром, у 1870 p. йому присвоїли
статус мiста. У 1874 p. освячено новозбудовану церкву св. Олександра
Невського, яка дiє i нинi. Прокладена в 1873 p. залiзниця Здолбунiв -
Радивилiв, яка невдовзi була з"єднана iз залiзничною мережею
Австро-Угорщини, ще бiльше пожвавила життя мiста.
У 1910 р. у Радивиловi проживало 14,6 тис. чоловiк, налiчувалося 845
будинкiв, було 20 вулиць. У роки Першої свiтової вiйни i пiзнiше мiсто
опинялося в зонi запеклих бойових дiй. Воно потрапляло до рук
австро-нiмецьких, росiйсько-бiльшовицьких, польських вiйськ. У роки
української революцiї чимало жителiв пiдтримали УНР, влившись у ряди
захисникiв незалежностi України. На мiському кладовищi шанобливо
доглядається братська могила полеглих патрiотiв.
У 1920 - 1939 рр. Радивилiв був пiд владою Польщi. Тут дiяли осередки
рiзних українських полiтичних органiзацiй (КПЗУ, ОУН, "Просвiта", "Пласт").
У вереснi 1939 р. прийшла Червона армiя, мiсто, вiдiйшовши до УРСР (у
складi СРСР), стає райцентром. З 1941 р. налагоджено випуск районної газети.
З 30 червня 1941 р. до 19 березня 1944 р. Радивилiв перебував пiд
нiмецько-фашистською окупацiєю. Значна кiлькiсть жителiв мiста й району
вступила в Українську повстанську армiю, боролася проти гiтлерiвцiв, затим -
проти сталiнiстiв. З фашистами билися i радивилiвцi, призванi на фронт.
У 1942 р. нiмецькi окупанти стратили неподалiк вiд Радивилова (хутiр
Пороховня) близько трьох тисяч євреїв, жителiв мiста.
У боях при визволеннi Радивилова i району вiд гiтлерiвцiв та при
стримуваннi їх контратак (а фронт бiля мiста спинився майже на 4 мiсяцi)
загинули понад 1600 воїнiв рiзних нацiональностей. На мiському меморiалi
Слави похованi Герої Радянського Союзу артилерист Опанас Волковенко,
льотчики Андрiй Демьохiн, Микола Маркелов та артилерист Павло Стрижак (при
визволеннi Радивилова полiг тiльки останнiй з них, iншi загинули за
нефронтових умов). У с. Пiдзамчому - могила Героя танкiста Михайла
Четвертного.
Пiсля вiйни мiсто вiдбудовувалось, розвивалось. Його пiдприємства
випускають меблi, швейнi вироби, фурнiтуру (для легкої промисловостi),
борошно тощо.
У Радивиловi бували письменники Григорiй Сковорода (в 1745 i 1750
роках), Федiр Глинка (1806), Оноре де Бальзак (1847 - 1850), Iван Франко
(1891, 1909), Леся Українка (1891, 1893, 1895), Iсаак Бабель (1920), Улас
Самчук (10-i p. i 1941), вiйськовi та полiтичнi дiячi Михайло
Голенищев-Кутузов (1805 - 1806), Мирон Тарнавський (1914), Симон Петлюра
(1920), Тарас Бульба-Боровець (1941), В"ячеслав Чорновiл (90-i р.) та iншi.
У мiстi народилися: дипломат Микола Гiрс (1820 р.), комерсант i меценат
Мойсей Гiнсбург (1851), бiблiограф Богдан Боднарський (1874), композитор
Герман Жуковський (1913), єврейський поет Амiр Гiльбоа (1917). Тут жили й
творили письменники Модест Левицький (у 1900 - 1912 р.) i Петро Козланюк (у
30-i р.); з 1838 р. командиром Волинської прикордонної бригади служив,
живучи в Радивиловi, приятель Пушкiна Петро Каверiн, якому той присвятив два
вiршi i якого згадав у "Євгенiї Онєгiнi".
На територiї нинiшнього Радивилiвського району, бiля сiл Пляшева,
Острiв, вiдбулася одна з найбiльших битв у Нацiонально-визвольнiй вiйнi
українського народу - Берестецька битва 1651 р. Очевидно, на її мiсцi восени
1846 р. побував Тарас Шевченко, свої враження вiн вiдобразив у вiршi "Ой
чого ти почорнiло, зеленеє поле?..".
Нинi тут - Державний iсторико-меморiальний заповiдник "Поле
Берестецької битви". У 1991 р., коли вiдзначалося 340-рiччя битви, на
Козацькi Могили приїхали до пiвмiльйона чоловiк. Козацьким Могилам приїздили
вклонитися вiдомi полiтики Леонiд Кравчук, Леонiд Кучма, Iван Плющ, Вiктор
Ющенко, Геннадiй Удовенко, Левко Лук"яненко та iн.
До пам"яток архiтектури загальнодержавного значення, крiм комплексу
заповiдника, вiднесенi церкви XVIII ст. у селах Коритному i Митницi.
Герб Радивилова, затверджений у 1998 роцi, являє собою зображення
мисливського рiжка зi срiбними перев"язками як елементу родового герба
князiв Радзивiллiв - у золотому полi, над ними синiй сигль Р. Герб уписано в
декоративний картуш, увiнчаний срiбною мiською короною, що свiдчить про
статус поселення. Автори герба - Андрiй Гречило i Юрiй Терлецький.
Тi ж автори - i у герба Радивилiвського району, затвердженого в 2003
роцi. Тут у червоному полi - покладенi в перев"язi золотi шабля вiстрям
угору та ключ вушком униз, над ними - срiбний лапчастий хрест, пiд ними -
срiбний мисливський рiжок iз золотим ремiнцем. Червоне поле з хрестом
засвiдчує приналежнiсть територiї району до iсторичної Волинi. Хрест i ключ
указують на розташування Радивилiвщини на перехрестi давнiх шляхiв, на
кордонi рiзних державних утворень та межi з теперiшнiми Львiвською,
Тернопiльською i Волинською областями у складi Рiвненської. Шабля символiзує
вiковiчну боротьбу за незалежнiсть селянсько-козацького та повстанського
роду. Ну, а мисливський рiжок - елемент герба Радивилова. Стилiзована золота
територiальна корона характеризує рослиннiсть району.
Першi письмовi згадки
У документах Луцького замку Радивилiв уперше згадується в актi вiд 21
травня 1564 року - у скарзi зем"янина (землевласника) Данила Рогозинського
"об отнятии у него из заставы урядником местечка Радивилова, имения воеводы
Виленского Миколая Радивила, паном Иваном Патрикеем нескольких человек
крестьян в селе Перенятине". Цей дещо ускладнений для сприйняття запис
середньовiчного документалiста слiд розумiти так: представник вiленського
воєводи, у маєток якого входив i Радивилiв, забрав у Рогозинського селян,
котрi були переданi йому у виглядi застави за якийсь борг, причому забрав,
борг не повернувши.
Наступна згадка - в актi вiд 9 червня того ж 1564 року: вiйт мiстечка
Радивилова скаржився, що урядник пана Федора Рудецького вимагав мито у тих
мiщан радивилiвських, якi проїздили через село Рудку (?) з пустими возами,
жорстоко побив i пограбував їх, що пiдкрiплено свiдченням вiжа
(судовиконавця).
21 серпня 1564 року вiйт Радивилова скаржився, що зем"янин Олехно
Бєлостоцький заарештував мiщанина радивилiвського пiд тим приводом, нiби в
нього виявився крадений кiнь. I хоча той заперечував, Бєлостоцький змусив
його вiддати коня, а також вiз iз сiллю.
12 жовтня все того ж року намiсник Iван Патрикей скаржився на зем"янина
Каленика-Богдана Батковського через те, що той побив i пограбував його
слугу.
21 листопада 1568 року Лазар Кашубський, слуга митника Великого
князiвства Литовського Айзаха Бородавки, повiдомляв про напад на нього в
лiсi мiж мiстечками Радивиловом та Берестечком трьох розбiйникiв, якi
поранили коня i забрали документи, одяг, а також митнi кошти, отриманi в
Кременецькiй i Янушпольськiй митних коморах.
З цих архiвних записiв видно, що на той час Радивилiв уже був
мiстечком, яке, вiрогiдно, перейменували на честь нових власникiв - iз
нагоди одержання ними князiвського звання. Якою була попередня назва
поселення - не вiдомо.
Як власник Радивилова заохотив князя Острозького до книгодрукування
У великого гетьмана литовського Юрiя Радзивiлла, який став одним iз
керiвникiв Великого князiвства Литовського в 30-i роки ХYI столiття, була
напрочуд вродлива дочка Барбара. Сiмнадцятилiтньою її вiддали замiж за
старшого на 12 рокiв воєводу. Але взаєморозумiння в подружжя не склалося.
Можливо, й тому, що молода дружина мала велике коло прихильникiв. Не вiдомо,
як би жiнка звiкувала свiй вiк за нелюбом, та через п"ять рокiв шлюбу вона
несподiвано овдовiла. Проте це аж нiяк не вiдкривало їй доброго майбутнього:
не наживши дiтей з останнiм нащадком впливового роду (Гаштольдiв), удова за
тодiшнiми законами мала позбутися всього чоловiкового майна - воно
переходило у великокняжу скарбницю.
Звiсно, вся родина Радзивiллiв кинулася якось допомагати нещаснiй - у
хiд пiшли всi особистi зв"язки. I врештi-решт нiби випадково Барбара дiстала
нагоду познайомитися з самим королем Польщi - Зигмундом Августом. Удова
своєю незвичайною красою вiдразу привернула його увагу. Знайомство виявилося
настiльки важливим, що король втратив iнтерес до своєї законної дружини -
племiнницi австрiйського iмператора, iз якою щойно взяв шлюб. Натомiсть
заходився упадати за Барбарою. Питання про повернення майна само собою
вiдступило на заднiй план. А тут ще у Вiльнi, столицi князiвства, почалася
якась епiдемiя, i Зигмунд повинен був затриматися.
Приятелювання короля i Барбари зайшло занадто далеко. А смерть молодої
дружини Зигмунда взагалi розв"язувала йому руки. Вдова оселилася поряд iз
королiвським палацом, було наказано вирити пiдземний перехiд, який би
полегшував зустрiчi закоханих, уникаючи плiток.
Через чотири роки пiсля знайомства Зигмунд i Барбара таємно одружилися.
I хоч як батьки молодого короля та впливовi вельможi противилися визнанню
незнатної Радзивиллiвни, пiсля багатьох перепон Барбара таки була коронована
в Польщi.
Спочатку як кохана, а потiм i як дружина короля, вона щедро вiддячувала
своїй родинi за колишню пiдтримку. Та й самiй їй попервах необхiдно було
пiдвищити соцiальний статус своєї родини. Двоюрiдний брат Микола Радзивiлл
Чорний здiйснив ряд дипломатичних поїздок, щоб домогтися для всього роду
Радзивiллiв князiвського звання. I воно було надане в 1547 роцi. Микола став
литовським канцлером i вiленським воєводою, отримав численнi володiння.
Очевидно, тодi ж йому дiсталося й поселення, що здобуло нову назву -
Радивилiв, iз нагоди отримання Радзивiллами князiвського звання.
До речi, державною мовою у Великому князiвствi Литовському була тодiшня
українсько-бiлоруська. А нею прiзвище Миколи здебiльшого записували як
Радивил. Утiм, рiзнi написання прiзвищ iсторичних осiб зустрiчаємо i в
пiзнiшi епохи. Тому й не дивно, що першi письмовi згадки в судових
документах фiксують назву мiстечка як "Радивилiв". Пiсля Люблiнської унiї
1569 року, коли Волинь опинилася в Речi Посполитiй, цю назву дедалi
послiдовнiше стали записувати на польську манеру як Радзивилiв (точнiше -
Радзiвiлув).
Микола Радзивiлл Чорний (1515 - 1565) був вiдомим культурно-освiтнiм i
протестантським дiячем свого часу (лютеранин, з 1555 p. - кальвiнiст). Вiн
заснував чимало шкiл по своїх маєтках, вiдкрив у Берестi
(Брестi-Литовському) друкарню, у якiй 1563 року була випущена Радивилiвська
Бiблiя (польською мовою).
Саме цей взiрець надихнув вiдомого волинського князя Костянтина
Острозького, адже з Радзивiллом вiн породичався i часто з ним спiлкувався.
Син Миколи - Кшиштоф Радзивiлл одружився з Катериною Острозькою, а пiсля її
передчасної смертi (в 1579 роцi) взяв собi за дружину старшу її сестру
Єлизавету, котра вже встигла побувати в шлюбi. За ще одним представником
роду Радзивiллiв - Яном - згодом була замужем внучка Костянтина - Елеонора
(дочка найстаршого його сина Януша).
Неспроста пiд впливом Миколи Радзивiлла i Костянтин Острозький спочатку
заснував у своєму родинному мiстi Острозi школу, яку часто називають
академiєю (наприкiнцi 70-х рокiв), а в 1581 роцi випустив у тутешнiй
друкарнi першу повну Бiблiю старослов"янською мовою. Друкарем став Iван
Федоров (Федорович).
А щастя Барбари, мiж iншим, виявилося недовговiчним - вона померла
через рiк пiсля коронування, мавши лише трохи бiльше 30 лiт. В Олеському
замку я бачив її мармуровий бюст: тонкi риси обличчя, високе чоло, хоча
нiчого вражаючого як на теперiшнi уявлення. Аж не вiриться, що це була саме
та красуня, яка так затьмарила свiт польському королевi i спричинила навiть
певнi географiчнi змiни, адже в Речi Посполитiй назв населених пунктiв,
утворених вiд прiзвища Радзивiллiв, було з десяток. Варто додати, що
Радивил - це iм"я одного з предкiв Барбари, який жив за сто лiт до неї.
Походить воно з угро-фiнських мов i означає "новохрещений".
Нанесли на карту
Карта України, на якiй уперше позначили й Радзивилiв, була складена
понад 150 рокiв тому. Щоправда, карта то незвична, адже пiвнiчний напрямок
на нiй не вгорi, як це заведено в топографiї, а внизу. Можна вiдшукати й
позначення iнших тутешнiх населених пунктiв - Дубна, Бродiв, Берестечка,
Хотина, Перенятина...
Склав карту французький iнженер Гiйом Левассер де Боплан (бл. 1600 -
1673). Перебуваючи в 1630 - 1648 роках на службi у польського уряду, вiн
керував будiвництвом фортець на пiвднi України. Причетний i до будiвництва
замку в Пiдгiрцях (разом з архiтектором Андре дель Аква). Пiдгiрцi тодi були
свого роду замiською дачею коронного гетьмана Речi Посполитої Станiслава
Конецпольського, який виконував обов"язки головнокомандувача всiма збройними
силами держави. Головна його резиденцiя була в мiстi-фортецi Броди.
Конецпольському належав тодi й Радивилiв.
У 1648 - 1650 роках Боплан опублiкував карти України, для яких
використав власнi вимiри. Вони були дуже приблизнi. У 1829 роцi карта з
назвами, перекладеними росiйською мовою, була видана українським iсториком
Дмитром Бантиш-Каменським.
Боплан вiдомий також як автор випущеного в 1650 роцi "Опису України",
що мiстить цiннi вiдомостi з iсторiї, географiї, культури й етнографiї
України.
Iншу древню карту України, на якiй знаходимо Радзивилiв (нанесено напис
"Radziwlow" - без "i"), Козин ("Kezin" - "е" замiсть "о"), Перенятин
("Preniatva"), Броди, Берестечко, Дубно, майже 350 рокiв тому видав
голландський картограф Яе Янсон (1588 - 1664). Вона була вмiщена в збiрцi
"Novus Atlas" (Амстердам, 1657 p.). Написи на картi виконанi латиною, з
багатьма фактичними неточностями, на що вказують iншi писемнi джерела. Нема
сумнiву, що деталi зображення запозиченi з робiт Боплана. Але ця карта
виглядає бiльш традицiйно як на теперiшнi топографiчнi традицiї: пiвнiчна
сторона на нiй угорi.
Значно пiзнiша карта України, складена в 1714 роцi нюрнберзьким
гравiрувальником i видавцем Йоганном Гоманном, теж представляє Радзивилiв.
Цю карту, але менш деталiзовану, в перiод до 1725 року перевидав нiмецький
картограф iз Нюрнберга Крiстоф Вайзель - пiд назвою "Україна або Козаччина".
Як бачимо, вже в середньовiчнi часи європейцi, вирушаючи на схiд,
знали, що в Українi вони можуть побувати i в таких мiстечках, як Радзивилiв,
Козин, Перенятин...
Зi щоденника дипломата
17 грудня 1672 року 40-рiчний французький дипломат, нiмець за
походженням Ульрiх фон Вердум у своєму щоденнику записав: "Потiм через
рiвнину, на якiй розташованi Броди, а далi через пагорб i гарний ялиновий
лiс до Радзивилова одна миля. Це мале мiстечко також належить пановi
Конецпольському. Розташоване в полi, оточене з усiх бокiв ялиновим лiсом, на
березi озера, утвореного малою рiчкою, яка тут протiкає. У мiстечку є
папський костьол i руська церква, але всього 50 чи 60 будинкiв. Але щоденно
тут будуються за встановленою слободою, або колом вiльностi, на десять
рокiв. Укрiплення складається iз занедбаного земляного валу".
Як розумiти "будуються за встановленою слободою, або колом вiльностi,
на десять рокiв"? У XVII столiттi всi українськi мiста мали приблизно
однаковий вигляд. Саме мiсто являло собою фортецю, iнодi обнесену кам"яним
муром, а частiше - просто земляним валом. Поза цим валом стояли хати тяглих
людей, якi платили всiлякi податi на утримання землевласникiв i князiв. З
XVI столiття почали формуватися слободи служилих людей, казенних ремiсникiв.
Уряд, зацiкавлений у колонiзацiї й охоронi прикордонних областей вiд набiгiв
кримських татар, надiляв поселенцiв землею i надавав їм певнi привiлеї. У
Радивиловi, судячи iз запису Вердума, поселенцi звiльнялися вiд феодальних
повинностей i податкiв строком на 10 рокiв. На той час тягловi селяни
вiдробляли 5 днiв панщини, а тi, котрi не мали тягла, - 2 днi на тиждень.
Крiм того, вони платили чиншу 2 злотих, 8 корцiв вiвса, п'ятеро гусей...
Знову запис дипломата: "Далi рiвниною, оточеною чагарниками, до Крупця,
який належить пановi Цетнеру, одна миля. Це досить значна мiсцевiсть iз
папським костьолом i руською церквою. Тут з озера, що лежить збоку, витiкає
струмок. Замок, збудований у формi чотирикутника, має досить значнi землянi
вали й чотири дерев"янi вежi по кутах".
Цей палац iз садом, розташований на штучному островi, згадується ще в
актах маєтностей Луцького замку пiд 1542 роком. Його руїни збереглися майже
до середини ХХ столiття - 16 грудня 1943 року мури було пiдiрвано
фашистськими окупантами.
Вердум згадав i iншi населенi пункти, що входять нинi до
Радивилiвського району: Ситне - "село лежить на рiвному полi, оточеному
здалеку лiсом, бiля якого тече струмок"; "Iваня" (Пустоiванне) - "занедбане
село над озером, через яке пропливає струмок". Повертаючись iз Дубна: "Бiля
Ситна видно високу гору Крем"янець, яка постiйно, аж до Бродiв, лишається на
виду (...) Праворуч тут видно також село iз костьолом Вiколовку (?), що
належить до Ситна". Можливо, йдеться про Михайлiвку або Карпилiвку.
Великi уривки з щоденника були опублiкованi 1983 року I.I.Сварником у
львiвському журналi "Жовтень".
Визрiвав протест
Пiсля Люблiнської унiї 1569 року наш край, опинившись у Речi
Посполитiй, був включений до Волинського воєводства. Сюди бiльш енергiйно
почали проникати польськi феодали. Провiдною серед повинностей селян стає
щотижнева панщина. Дедалi обтяжливiших масштабiв набувають праця на
впорядкуваннi дорiг, участь у сторожуваннi майна, перевезеннi врожаю тощо.
Соцiально-економiчний гнiт посилюється релiгiйним, нацiональним.
Це змушує українських селян шукати способiв захистити свої права,
вiдстояти гiднiсть. Найпростiшим порятунком багатьом видається втеча вiд
ненависного феодала. Справа набуває масового й органiзованого характеру.
Органiзатори втеч ("викотцi") за невелику плату забезпечували вивiз родин i
майна втiкачiв, iнодi для цього доводилося навiть розбирати й вивозити хати,
хлiви та клунi. Дiяльнiсть викотцiв, чий "злочин" вдавалося довести в судi,
каралася смертю. Часом утiкачам пiдсобляли землевласники, зацiкавленi у
заселеннi своїх територiй.
Таку сторiнку вiдкриває виявлений в архiвах документ вiд 16 червня 1588
року, писаний у Кременцi, - вiн мiстить i лист короля Зигмунда III до
кременецького старости князя Януша Збаразького про стягнення штрафу з
кракiвського воєводича Андрiя Фiрлея, згiдно з декретом кременецького
гродського суду, за невидачу пiдданих кременецького земського суддi Антонiя
Яловицького iз села Пiдлужжя, що втекли до села Жабокрик Кременецького
повiту Волинського воєводства. Нинi це село Довгалiвка. З листа дiзнаємося,
що судовий позов стосувався не лише Фiрлея, але й дружини його, Варвари
Михайлiвни Козинської. Утiкачiв оцiнено в 12 сотень кiп грошей литовських.
Виявляється, вiдповiдачi обiцяли повернути втiкачiв ще двома роками перед
тим, однак слова не дотримали. Отож король наполягає на поверненнi грошей.
Лист дуже багатослiвний, iз численними повторами одних i тих же думок -
навiть найбiльш нетямущому мало б стати зрозумiлим, чого вiд нього
